– Передають повідомлення по всіх лікарнях – схлипувала вона. – і відділах. Лікарів збирають по місту і сусідніх селах, що там знаходяться. І вас теж викликають! Негайно! Олег Віталійович, там мама моя їхала! Знайдіть її, будь-ласка! Зателефонуйте мені! Будь-ласочка! Що ж робити, Господи мій?
Залишивши майже непритомну Віку на фельдшера, Олег Віталійович одягнув білий халат і побіг до бази. Від поліклініки їхало три машини. Олег сидів поряд з медбратом Атоном, своїм новим другом. По виразу його блідого обличчя було зрозуміло, що після вчорашньої вечірки товариш до диво-пігулки не дійшов. Це хлоп'я сиділо тримаючись за голову, після метушливого дня гул авто добивав його до кінця. Олег Віталійович поглядав на нього щохвилини, з нетерпінням чекаючи, коли Антон втратить свідомість. Після того, як лікар вирішив вчинити самогубство, біль почала здаватися йому вишуканою вершиною мистецтва.
Сонце сховалося за хмари, за містом було видно, що зовсім нещодавно йшов сильний дощ. Вітер почав посилюватися, знову ламати лінії передач, пронизувати людей своїми прохолодними мечами до самих кісток. Водій повідомив, що відбулася масова автокатастрофа. Олегу Віталійовичу хотілося спати, але його ще чекали години важкої праці. Дорога злилася в одну чорну полосу, що своїм сумом змушувала Олега жалкувати про залишений вдома револьвер.
Нарешті кінцева зупинка. На місці вже стояли інші карети швидкої допомоги. Горіло полум'я. Воно поглинало своєю ненаситною жагою вбивств весь світ, до якого могли дібратися його кровопролитні руки. Полум'я пожирало людей, знищувало колись красивий ландшафт. Дерева ставали самогубцями: перейнявши естафету смерті, вони скидали привабливу зелень і ставали катами, що проповідували пекло на землі.
Пожежники билися в істериці, незмога подолати стихію зводила їх з розуму.
Олег Віталійович вийшов з машини. Він спіткнувся, наступивши на якусь маленьку, м'яку гілку, але випадково повернувшись назад, лікар зрозумів… То була одна з відірваних ручок маленької дівчинки, на ніжках якої зупинилися ті, хто мав рятувати її.
Судома паралізувала його на четверть хвилини. Ледь оволодівши собою він вказав водію на маленьке тільце та взявши кейс побіг до поїзда. Так, це було жорстоко. Однак, їй не потрібно вже боятися болю, їй не потрібно турбуватися про здоров'я, що випливало із життя. Пусті оченята свідчили, що її душа відправилася шукати більш професійного лікаря. В такому маленькому віці це янголя стоятиме на роздоріжжі світів: ледь пізнавши грішну сторону, воно вже змушене піти у більш жахливе небуття. Страх, який несе невідомість майбутнього, більшою частиною залежить від повної відсутності знань про нього. Потойбічний вимір дає нам підказки про своє існування. Боячись невідомого у свідомому житті дорослі люди намагаються забути про все побачене, незважаючи на те, що неодмінно рано чи пізно повернуться до нього. Інша реакція виникає у дітей і творчих людей. Чим їхня душа відрізняється від інших? Чи можливо, що кінець це лише початок? Тоді що було перед початком початків?
Олег Віталійович не знав відповідей. Та чи хтось зі смертних знав їх?
***
За півтори години наслідки катастрофи було ліквідовано. Олег Віталійович сидів на невеличкому пагорбі поодаль медичної карети. Він скурював сигарку за сигаркою, намагаючись обдурити мозок і скалічені нерви дешевим опіумом.
– Нам потрібен лікар для зіставлення протоколу! Хтось може піти з нами? – полісмен прокричав це раптово, відволікаючи від бридких думок хворе серце.
– Я йду! – слухати ниття оточуючих людей було вкрай неможливо. Усі тяжкохворі були давно відіслані до лікарні. Залишилися лише ті, хто отримав декілька синців і масу захоплень, ті чий обмежений мозок не давав можливості їхати додому. – Ви вже знаєте чому все це сталося?
– Якийсь божевільний, чи божевільні, хто його знає, заклали вибухівку. Саме через неї все це і трапилося. Та на превеликий жаль для цих виродків, бомба занадто слабка вийшла, порівняно слабка. Дивіться, ми почнемо з передніх вагонів і швиденько дійдемо до кінця. Звичайно, там нікого вже немає. Однак, протокол, самі розумієте.
Передні вагони лежали, немов жреці. Вибиті вікна своєю чорною жадобою заманювали прибулих, нагадуючи лона хтивих жінок. Їхні залізні тіла, під проводом моросного дощу і згорілих дерев, віддавали останню дань людському роду. Де-не-де ще підіймався тліючий димок, немов приблудний вісник іншого світу.
Другий поліцейський швидко і обережно посвітив ліхтарем у змертвілу пащу. Окрім загиблої пташки, що ненароком знайшла свою смерть у залізних лещатах там нікого не було. Інші вагони були точними копіями першого, їх відрізняла лише відсутність невинної душі на купі тліючого попелу. Із середини дороги справи пішли ще швидше, ці домівки заблуканих тіней були цілими, їх майже не торкнулася руйнівна сила короткої пекельної хвилі. Турботлива природа, на руках вітру, віднесла від них біду. Вона окутала їх примарною пеленою та оберігала як символ застереження й жорстокості, що існувала і завжди буде існувати на цій землі.
Коли компанія майже дійшла до кінця Олег Віталійович помітив Антона. Він став поодаль і махав рукою, запитуючи, чи можна підійти ближче. Хвиля ненависті почала підійматися в лікарі. Як можна бути таким нікчемним? Тут, де сама атмосфера кричить про щось звеличене, як можна залишатися в душевному складі клоуна, що запізнюється на атракціон? Не дочекавшись відповіді хлопець підбіг до поліцейських і з захопленням п'ятирічної дитини почав зазирати до пустих вагонів. Окрім Олега Віталійовича ніхто чомусь не помітив відкритої тупості цієї людини. Та і як вони помітять, коли самі майже нічим не відрізнялися від нього?
Наступний вагон зустрів їх досить непривітно. Дверцята першого купе защемило і знадобилося близько десяти хвилин аби троє здорових чоловіків, під настанови Антона, змогли відкрити їх. На волю вирвалось затхле, копчене повітря. Слабеньке сяйво ліхтаря розсікло затверділу темінь і обережно зупинилося біля блідого обличчя. Хлопець сидів піджавши й обійнявши ноги, він покачувався з боку в бік, а скляні очі дивилися туди, де дверцята не відчинялися для інших. Олег Віталійович першим зробив крок до середини, але відчайдушний крик колишнього пасажира зупинив його.
– Ні, не йдіть сюди! Ви її розбудете! Нехай спить. Вона чарівно спить, ну дійсно, чарівно! Хіба не диво? Що вам тут потрібно? Ми ж нічого не порушували! Скоро доїдемо і підемо по своїх справах. Не лізьте до мене!
– Слухай, синку, заспокойся!
– Не йдіть сюди! – хлопець забився в найглибший закуток і з неприхованим страхом слідкував за діями лікаря.
– Все добре, не бійся. Ви вже приїхали, ти зупинку пропустив. Ми прийшли сказати про це.
– А вона? Її ж не можна будити. Як я її покину? Ні, я не можу піти. Ні, ні. – юнак закрив очі руками. Сльози текли по його обличчі, а Олег Віталійович вже обережно сів поряд.
– Як тебе звати?
– Артур.
– Артур, я поїду з нею, я її хрещений. А ти йди з Антоном, він водій і довезе тебе до потрібного місця.
Антон, підтримуючи хворого, разом з полісменом пішов до карети швидкої. І лише тоді Олег Віталійович помітив, що навіжений говорив зовсім не про уявного друга.
– Лейтенант, присвіти сюди!
На протилежному ліжку лежало янголя. Темно–русе волосся безкрайньою довготою спадало з плечей. Воно намагалося сховати біле обличчя, що притягувало морозною свіжістю. Аристократичні ручки, немов руки снігової королеви, ніжно обіймали книгу. Дівчина поринула у вічний сон, реальність бажаних сновидів.
Глава 3
Метелики
Обережно, немов побоюючись порушити змертвілу тишу, Анна відкрила очі. Вагон був заповнений туманом. Він насідав над нею тягарем, клубочився темними пасмами загубленого неба. Кожний порух здавався зайвим, тіло німіло й не піддавалося командам. Анна лежала на ліжку, обережно вкрита шкіряною курточкою, що погойдувалася від залетівшого до купе вітру. Він підіймав туман, а через долю хвилини повертав його на місце. Кожного разу повертаючись донизу застиглі краплі втрачали темні тони. Остаточно позбувшись кольору молочна пелена ніжними крапельками осіла на руки, обличчя та темне волосся дівчини.
Зібравшись з силами, Анна відкинула ноутбук, що стояв між стіною та її тілом та обережно сіла. Вона завжди відчувала запаморочення після підйому, наразі це відчуття зникло. Зник також і Артур, в поїзді не кричав кондуктор, мовчали сусіди, не звучали постуки рейок. Дівчина повернулася до вікна, в темному дзеркалі відбилося відображення блідого, але не змученого, а величного тіла. На скроні було видно маленький шрам, завжди неслухняне волосся лягло красивою зачіскою, пом'яті штани красувалися рівними клітинками, що вже не танцювали, а йшли рівним маршем.
Під поривом особливо жорстокого вітру до купе влетів метелик – маленьке полум'я, що несе кохання в матеріальному вимірі. Він пролетів над ліжком і обережно сів на плече Анни. Махаючи крильцями, метелик неначе цілував її, намагаючись заспокоїти.
Перша зустріч з метеликом відбулася у Анни багато років тому. Тихим літнім вечором, коли вона з бабусею поверталася зі свята Івана Купали, на неї напала хандра. Анна почала вередувати. Їй зовсім не хотілося йти до будинку та лягати спати. Раїса Іванівна, змучена далекою дорогою, вигадала історію. Вона посадила онуку на лавочку біля дерев'яних воріт, винесла теплий малиновий чай і розповіла казку, показуючи на метеликів, що билися біля ліхтаря за найменший атом примарного сонця. Старі потріскані губи ледь рухалися промовляючи: «Давня легенда запевняє: своє бажання потрібно тихенько прошепотіти метелику, щоб для всіх земних істот воно залишилося таємницею та відпустити його. Метелики не вміють розмовляти, тому на своїх крильцях, він віднесе прохання прямо на небеса і бажання обов'язково здійсниться».
Бесплатно
Установите приложение, чтобы читать эту книгу бесплатно
О проекте
О подписке