Євген Филимонович Маланюк

1897 (с. Архангород, Кіровоградська область) – 1968 (м. Нью-Йорк)

Друге посланіє^[14]

уривок

Доба нам обжинки справляє
На наших душах і тілах.
Та ти – не виграшка природи,
Не примха лиш земних стихій —
Ти не загинеш, мій народе,
Пісняр, мудрець і гречкосій.
Бо вірю: судні дні недаром
Твій чорний рай зняли пожаром
І пломінь слупами росте,
Сполучуючи з небом степ.
І небо сходить на країну
Крізь зойк заліз, крізь звіря рик,
Крізь дим руїни – Україну
Новий узріє чоловік.

Одна пісня^[15]

В кінці греблі
Шумлять верби…
Бува, почуєш пісню і спахнеш
Пекучим болем пізньої любові —

І от – далечина Твоїх безмеж,
Твоїх небес нестриманая повінь:
Пливе, пливе блакитна широчінь,
Росте, росте співучим колом обрій;
Від білих хмар лиш смарагдова тінь
Біжить ланами, лиш вітри недобрі
Напружують свій навіжений чвал…

О, як забуть Тебе, єдину в світі!
Твій зір мені ясніш за сонце світить,
Твоя далека пісня, як хорал.

Моя весна. Моя, моя Земля!
Яке ж залізне серце муку стерпить:
Оттут в недужих мріях уявлять,
Як «в кінці греблі шумлять верби».

Андрій Самійлович Малишко

1912 (м. Обухів, Київська область) – 1970 (м. Київ)

Стежина^[16]

Чому живе, і сам не знаю,
В моєму серці стільки літ
Ота стежина в нашім кра
Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Дощами мита-перемита,
Снігами вметена у даль.
Між круглих соняхів у літі
Мій ревний біль, мій ревний жаль.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Моя надієчко, я знаю:
Мій крик життя на цілий світ —
Ота стежина в нашім краї
Одним одна коло воріт.

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя єдина?
Ота стежина в ріднім краї —
Одним одна коло воріт?

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба)

1878 (с. Крига, Сумська область) – 1944 (м. Прага, Чехія)

О слово рідне! Орле скутий!..^[17]

О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.

О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…

О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.

Ярослав Мудрий^[18]

Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престолі,
Ярослав розумний сів.

Святополком окаянним
Все зруйноване було.
Бідувало бідне місто,
Бідувало і село.

І усю свою увагу
Ярослав звернув на лад.
І небавом Україна
Зацвіла, як пишний сад.

І небавом знову люди
Багатіти почали,
І Дніпром човни чужинців
Знову в Київ поплили.

Греки, німці, італійці,
Чехи, угри – всі ішли,
Купували, продавали
І у Києві жили.

Так живий, шумливий Київ
Царгородом другим став.
Як про друга, як про сина
Дбав про його Ярослав.

Оточив його валами,
Ровом, мурами обвів.
Укріпив його, оздобив
І препишний двір завів.

До палат ішли невпинно
Чужоземні посланці,
Князь сидів на пишнім троні
З грізним берлом у руці.

І, допущені до князя,
Низько кланялись посли,
І до ніг дари складали,
Що з чужини принесли.

В час бенкету на бандурах,
Гуслях, різних сопілках
Грали весело музики;
Вина пінились в чарках.

Співаки пісні співали,
Скоморохи, штукарі,
Розважаючи чужинців,
Метушились у дворі.

Після ситого обіду
Всі виходили з палат
Подивитись на верблюдів,
На муштрованих звірят.

І в Європі честю мали
Королі, князі, царі
Поріднитись з Ярославом,
Побувати у дворі.

Але мудрість Ярослава
Вся була в його ділах,
У державнім будівництві,
Владі, устрою, в судах.

Щоб не нищити народу
І народного майна,
Не хотів він воювати,
Не тягла його війна.

Він прогнав лише поляків
І, щоб ворог тихшим став,
Він твердиню понад Сяном —
Ярославль свій збудував.

Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.

Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.

Наш співець Боян великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний
Із пісень безсмертних слів.
* * *
Пролетіли дні короткі…
Перед смертю Ярослав
Всіх своїх синів покликав
І з любов’ю проказав:

«Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам’ятайте
Мою заповідь одну:

Не сваріться, жийте в згоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.

Як не будете всі разом
Йти до спільної мети,
Ви, державу зруйнувавши,
Подастеся у світи.

Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки,
І тинятиметесь всюди,
Як вигнанці й жебраки».

Та недовго пам’ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ…

Олег Ольжич (Олег Олександрович Кандиба)

1907 (м. Житомир) – 1944 (концтабір Заксенгаузен)

Державу не твориться в будучині^[19]

із циклу «Незнаному воякові»

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили каміння.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,
Хто кров’ю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

Був час над усе легковажних гадок —
Імпреза і знову імпреза —
Коли заблищав по ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.

Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра – наукової бздури,
Огрядно – тупих патріотів-послів
І всіх ювілятів культури!

Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму,
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.

Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.

О, вір, у відваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.

І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.

О націє, дужа і вічна, як Бог^[20]

із циклу «Незнаному воякові»

О, Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не це покоління холопів, —
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?

О, Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабуті Базару.

Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилета.
Тремтять молоді і здорові тіла,
І зводяться крила до лету.

І ми будем гідні не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.

О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гремить крізь простори і душі.

І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа, —
Страшне покоління титанів.

Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.

О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовності ждуть
Твойого шаленого штурму.

Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням незламної волі
Від дальних пікетів, вартових огнів
Імперії Двох Суходолів.

Він віє диханням солоним, як кров,
Тугих океанових надрів,
Що їх Севастопіль на все розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над хижим простором Верхів’я – Памір,
Сліпуча і вічна, як слава,
Напружена арка на цоколі гір —
Ясніє Залізна Держава.

Захочеш – і будеш^[21]

Захочеш і будеш! В людині, затям,
Лежить невідгадана сила —
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
…Вперед, Украïно! В Тебе – тяжкі стопи,
Пожари хат димляться з-під них.
Ні Росіï, ні Європі
Не зрозуміти синів Твоïх!

Дмитро Васильович Павличко

Нар. 1929 (с. Стопчатів, Івано-Франківська область)

Я є трудний народ^[22]

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Павло Тичина

Я є трудний народ, який не знає втоми,
Постаючи з раба та смертної судоми,
Засвідчую своє життя перед Творцем,
Хоч був похований і мертвим, і живцем.
Я з голоду помер у тридцять третім році,
І довго плоть моя в могилі на толоці
Лежала немічна. Я ждав, коли мене
На суд покличе світ і Бог припом’яне.
Я знаю: час настав і Бог мене побачив,
Та суду ще нема, і я ще не віддячив
За хліб із бур’яну, що рвав нам животи,
За пекло, що мені придумали кати.
Я вмер, але мій дух на українськім полі
Щоднини зводиться, як сонце в ореолі,
Вбирається в тіла соборів і дітей,
І правди полум’я несе, як Прометей.
Моїми діями, мечем мойого слова
Вщент буде знищена імперії основа —
Та сила потайна ненависті і зла,
Що прагнула мене перевернуть в хахла,
За людяність мою, за честь, за непокору
Карала муками в огні Голодомору.
Я є народ. Я встав з невольничого дна
До праці й творчості, до хліба й до вина,
Щоб піднімалися з руїн козацькі храми,
Щоб ми збиралися повік під прапорами,
Що сяють золотом блакитної яви,
Дарують миро нам, як Господу волхви.
Я знаю: чад настав! Кремлівські циркуляри
Ми прочитаємо, і не уникнуть кари
Вчорашні й нинішні вовки-більшовики —
Вселюдський трибунал триватиме віки.
Мене тепер ніхто не зможе побороти,
Бо я – земля і дух! Я в світові широти
Підняв своїх страждань боляще сяяття —
Жагу державності і волю до життя.