Всі твори Платона написані у вигляді діалогів, єдиний виняток – Apologia, де йдеться про виступи Сократа на свій захист, які відбувалися під час судового розгляду в 399 р.
Платонові приписують 40 діалогів, десяток з яких, однак, вважають підробками. У цих діалогах безліч дійових осіб, котрі утворюють справжнісіньке «діалогічне суспільство»: здебільшого вони втілюють постаті, які історично належать до афінських політиків та інтелектуалів, решта – вигадані автором, проте відображають тогочасні культурні та ідеологічні погляди.
Майже завжди головною дійовою особою є Сократ; немає його лише в останньому Платоновому діалозі – «Законах», а в окремих діалогах, пізніших, він відіграє другорядну роль, як-от у «Політику» та «Софісті».
Украй важко визначити хронологічний порядок, у якому написано діалоги, адже в них майже немає посилань на поточні події, точний час яких можна було б легко встановити. Однак було знайдено відносно задовільне рішення, хоч і далеке від того, аби бути цілком слушним, завдяки низці стилеметричних досліджень (тобто таких, що ґрунтуються на лінгвістичному й стилістичному аналізі текстів Платона); вони базуються передовсім на стилістичних рисах того твору, який, безсумнівно, був написаний Платоном, «Законах», де діалоги розміщено у хронологічному порядку відповідно до зростання частоти появи цих рис: отже, написані замолоду – це ті, де такі особливості з’являються найрідше, а далі поволі – до найпізніших.
Наразі вчені загалом домовились про те, щоб поділяти Платонові діалоги на три хронологічні групи, хоча важко визначити послідовний порядок творів у такому розподілі. Отже, перше група, твори молодих років, містить: «Критон», «Хармід», «Лахет», «Лісід», «Іон», «Протагор», «Гіппій більший», «Алківіад перший», «Євтифрон», «Менексен». Ці діалоги здебільшого мають оскаржувальний характер (згадайте славнозвісні Сократові élenchos), висновкам у яких властива апорія: їх оцінюють як ближчі до безпосередніх поглядів Сократа. Певні діалоги вважають перехідними між першою і другою групами, на кшталт «Євтидем», «Менон» та «Горгій». Друга група, що до неї відносять твори Платона у зрілому віці, містить «Федон», «Бенкет», «Федр», «Держава», «Кратил», «Теетет» і «Філеб»: цим діалогам властива вкрай витончена, блискуча літературна форма.
До третьої групи, яку приписують літньому віку автора, належать «Софіст», «Політик», «Парменід», «Тімей» і «Критій» (котрі схиляються зараз вважати одним твором) та «Закони», твори, де форма діалогу втрачає провідну роль.
Такий хронологічний поділ, хоч який він вірогідний та корисний для початкової орієнтації, утім недостатній, щоб логічно відтворити таку собі «еволюцію» (чи занепад) філософської думки Платона, сократичної на початку та догматичної у старості.
До згаданого слід додати, що навіть постать, власне, Сократа відтворена неоднорідно в різних діалогах, де він постає, чи то пак постають погляди, яких він дотримується і які від діалогу до діалогу докорінно різняться між собою. Тому відмінність у діалогах варто тлумачити не лише й не скільки як наслідок послідовного «еволюційного процесу», а зважаючи на те, як відрізняються між собою співрозмовники, обставини та питання, що обговорюються в цих діалогах. Водночас слід мати на увазі, попри їх калейдоскопічне різноманіття, що ці діалоги все-таки є творами одного автора, де висловлено цілісні погляди, хоч і не систематичні, тому цілком слушно аналізувати їх усі, аби визначити головні риси цих філософських думок.
У діалогах наявні теоретичні блоки, до яких автор повсякчас повертається, що є сталими та взаємно перегукуються, відносно відмежовані від решти різноманітних тем, відтворених у діалогах та представлених у вигляді гомологічних об’єктів, що порівнюються, консенсусу між співрозмовниками з певного наукового середовища. Ці блоки можна спробувати поєднати хоча б схематично:
критика панівних у грецьких póleis режимів, демократії та олігархії («Горгій», «Держава», «Закони»), де запропоновано докорінну соціополітичну реформу у двох різних варіаціях («Держава», «Закони»);
теорія про душу, її поділ на частини та безсмертя («Федон», «Держава», «Федр», «Тімей», «Закони»); етику евдемонізму, за якою моральна справедливість є необхідною та достатньою умовою для того, щоб досягти щастя;
теорія ідей як вічних об’єктів, які можна тільки думати і які є ніби «моделями» емпіричної дійсності («Федон», «Держава», «Парменід», «Софіст», «Тімей»);
теорія діалектики як способу пізнання ідей та упорядкованого сприйняття дійсності («Держава», «Федр», «Парменід», «Софіст»);
зрештою, можна вирізнити радше схематичну структуру філософської думки, а не чітко окреслений теоретичний блок. Ідеться про постійну схильність Платона до дворівневої поляризації, високе/низьке, сфери існування, думки та поведінки. Через таку схильність виникають полярно відмінні між собою пари, як-от бути/ставати, один/багато, вічність/час, правда/кривда, наука/переконання, добрий/лихий; складові з цих пар тяжіють до того, аби систематично поєднуватись, приміром, вічність, наука, істина, чеснота можуть поєднуватись тільки з поняттям «бути», а тим часом зі «ставати» – поєднуються їхні протилежності.
Такому полярному способу мислення, що, безсумнівно, сформувався під впливом Парменіда та Зенона, Платон додає ще й нахил до того, аби вставляти між протилежними поняттями третю складову, посередницьку, яка править за перехідний елемент, взаємозв’язок між двома полярними протилежностями (до цієї третьої сфери належать такі постаті, як душа, у ролі посередниці між часом і вічністю, і філософ як посередник між буттям ідей і часом в історії).
Така різноманітність теоретичних складових загалом у діалектичному порядку Платонової думки здебільшого утворює такий собі квадрат, чиїми вершинами є політика, етика, онтологія та епістемологія. Можна пройти вздовж периметра цього квадрата, рушивши від будь-якої з цих вершин, бо у будь-якому разі врешті-решт ми дійдемо взаємозалежності цих вершин; вибір того, з якої складової почати, залежить від причин, що радше стосуються позиції особи, котра тлумачить, ніж систематичного задуму, покладеного в основу Платонової думки. Тому ми почнемо з політики, просто з хронологічних міркувань, бо ця тема є провідною в одному з діалогів «молодої доби» Платона, «Горгії», повертаючись до неї згодом знову і знову протягом усіх років філософської діяльності.
Pólis, на думку Платона, так ніколи й не зміг реалізувати той історичний задум, з яким його було створено, – створити згуртовану політичну громаду, здатну правити за найголовніше місце, що з ним ототожнює себе громадянин, замінивши таким чином стару належність до родин чи суспільних прошарків. Насправді, пише Платон у IV книзі «Держави», він завжди залишався розділеним, як шахова дошка, на два табори, що протистояли один одному, багатих і бідних, і кожен із цих таборів поділявся на таке число клітинок, скільки існувало особистих інтересів різноманітних груп та сімейних кланів.
Ці два класи спонукали до виникнення двох панівних форм правління, які обидві були, на переконання Платона, приреченими на невдачу: олігархії і демократії. Олігархія – правління багатих, що керуються єдиною метою – збільшити власні статки, навіть коштом того, аби довести до зубожіння решту суспільства.
Складнішими й важчими були обставини щодо демократії, яка панувала в Афінах. Вона показово втілює, про що йдеться у Платоновій критиці у праці «Горгій», дві властиві цьому видові правління риси: некомпетентні керівники, яких обирає ще менш компетентний народ, та неминучий дрейф у бік демагогії. Хто влаштовував би голосування щодо лікування від хвороби тіла замість того, аби довірити лікування фаховому лікарю? І чому ж тоді у питанні ще складнішого лікування міста покладаються на смаки колегіальної більшості, чиї представники нічогісінько не знають про мистецтво політики? Все це згодом призводить до виникнення між правителями та тими, ким правлять, зв’язку, що ґрунтується на демагогії. Потребуючи згоди останніх, перші замість того, щоб діяти у справжніх, довгострокових інтересах міста та його жителів, підлещуються до виборців, обіцяючи їм найбільш бажане, навіть коли йдеться про руйнівні для всього суспільства заходи. Якщо перед журі, що складається з дітей, постане кондитер, пропонуючи смаколики, і лікар, котрий прописуватиме гіркі ліки від шкоди, завданої іншим лікарем, за кого журі голосуватиме? Отже, на думку Платона, демократичні маси є інфантильними, а урядовці, яких вони втілюють, – демагогами та корупціонерами, котрі тільки й знають, що догоджають волі «народу», аби той дав їм змогу взяти владу у свої руки.
Утім, олігархія і демократія обидві є похідними від спотворених потреб політики, свавільної влади, що її – за теорією, висунутою софістом Фрасімахом у І книзі «Держави», – не здійснюють як служіння суспільству, а використовують у ролі знаряддя для захисту інтересів тих, хто сильніший. Імовірним наслідком такого спотворення й насамперед рішенням, до якого вдається демагогічна демократія, є, як пише Платон у VIII книзі «Держави», «смертельна недуга міста», що втілюється в деспотизмі: абсолютній владі однієї особи та поневоленні всіх інших.
Для Платонової філософії властиве створення зв’язків взаємозумовленості між громадським виміром та виміром особистої душі, а отже, між політикою й етикою: недуга, на яку хворе місто, водночас є відображенням та причиною хвороби душі. Платон вважає, що душа є відокремленим від тіла єством і вони поєднуються на обмежений час – лише протягом життя особи. У багатьох своїх діалогах, надто в найбільш міфологічних контекстах, Платон наполягає на безсмерті душі, себто що вона живе після свого існування в тілі, й на тому, що вона циклічно реінкарнується в різних тілах згодом (Горгій, Федон, Федр, Держава; X книга). Утім, Платон висуває два різних припущення щодо безсмертя душі. Можливо, ідеться про безсмертя лише «раціональної» її складової, у котрій, однак, після смерті не зберігається жодних індивідуальних властивостей: як побачимо згодом, така форма відповідає гносеологічним потребам, адже дає змогу припустити, що ідеї можна пізнати апріорі (такий собі «спомин»). Чи може йтися про те, що душа цілком разом зі своєю індивідуальністю не помирає, таким чином задовольняючи моральні потреби? Якщо душа кожного окремого індивіда є невмирущою, можна уявити, що на іншому світі для неї передбачено нагороди чи покарання за те, як вона поводилась у земному житті: стимул поводитись по справедливості й, отже, застереження від лихих вчинків, які, зрештою, можуть посилити філософські докази про те, що існує зв’язок між щастям і справедливістю.
Хоч там як, а у мирському існуванні душа, можливо, навіть тому, що поєднана з тілом, на думку Платона, розділена на три «складові», чи то пак мотиваційні центри («Держава», книга IV; «Федр», «Tiмей»). Це раціональна складова (logistikón), здатна збагнути, що добре для особи загалом, спрямовуючи її таким чином на те, аби поводитись так, щоб дістатися внутрішньої гармонії і щастя, що найбільше прагне пізнання; дратівлива й агресивна складова (thymoéides), яка підбурює до самоствердження, успіху і престижу; нарешті, складова, що висловлює бажання (epithymetikón), яка прагне отримувати тілесні насолоди, як-от їжа чи секс та багатства, як засіб досягнути задоволення своїх бажань. Всі ці спонукальні центри спрямовані на різні цілі, що спричиняє розкол та конфліктність (тут Платона, безперечно, надихнула видатна наука драматичного театру).
На думку Платона, у психічній системі більшості людей існує енергетичний дисбаланс, що сприяє ірраціональним складовим, спричиняючи занепад раціональних. Наслідком цього є людські життя, що є безкінечно негармонійними та нещасливими, бо повсякчас безугавно ганяються за хисткими та лише частковими задоволеннями: бо немає меж прагненню успіху чи жазі насолоди. Утім, усе це створює тип людей, які на суспільній арені є втіленням ірраціональних мотивацій, котрі цілком захопили їхню психічну систему. Отже, місто – це театральні підмостки, на яких точиться вічна боротьба за владу, багатство, гедоністичні щедроти: громадянська війна із собою (всередині особистості) поширюється на stásis, втілюючись у соціальний конфлікт, який, на думку Платона, є недугою, на яку хворіють усі без винятку політичні спільноти у світі (Пелопоннеська війна, сповнена жорстоких сутичок між прихильниками демократії і олігархії, правила йому за трагічний показовий приклад).
Раціональна складова душі, аби мати змогу утвердитись усередині душі й, опосередковано, у місті, потребує зовнішньої підтримки, яка дала б їй змогу порядкувати рештою душевних складових: тобто потрібно підпорядкувати розумові енергію агресивної, чи то пак наступальної, складової, спрямовуючи її на досягнення соціально корисних цілей та задоволення імпульсивних бажань, передовсім перетворюючи l’éros, що є чи не найголовнішим її виявом, у любов до пізнання, справедливості, досконалої краси, а не на сексуальне задоволення. Проте все це можливо лише за умови, що індивідуальний розум отримуватиме допомогу ззовні, сприяння, на яке, можливо, здатні слушна політична спільнота та суспільні зусилля щодо раціональної чи моральної освіти або перенавчання всіх членів цієї спільноти. Однак як розірвати таке порочне коло, в якому ірраціональні та аморальні особи розбудовують суспільство за своїм образом та подобою, котрі, своєю чергою, виправдовують аморальну поведінку окремих осіб, водночас підбурюючи до неї? Привселюдне змагання за владу чи багатство, використання влади у приватних інтересах, несправедливість, яку видають за вправність і за яку винагороджують успіхом, не можуть не сприяти тому, щоб у людини не посилювалась у душі провідна роль ірраціональних душевних складових.
О проекте
О подписке