Франц Брентано та історія філософії

Описуючи історію філософії, можна, як зазначив проф. Маурицій Страшевський¹, чинити трояко, послуговуючись біографічним, критично-звітним, або ж конструктивним методом. Біографічний метод формує усвідомлення історії філософії, засновуючи його на менш чи більш детальному ознайомленні нас з особистостями, які вплинули на розвиток філософських наук; критично-звітний метод порівнює окремі погляди та філософські системи, оцінюючи їхню відносну або абсолютну вартість. Нарешті, конструктивний метод займається виявленням законів, які керують розвитком філософії, і цей метод може бути апріорним чи апостеріорним. Апріорним є тоді, коли виходить із певного, наперед прийнятого погляду на філософію і відтворює цілісність її розвитку відповідно до принципу, який встановлено a priori. апостеріорним же конструктивний метод називається тоді, коли намагається отримати загальні закони розвитку філософії зі самих історичних фактів.

Зрозуміло, що конструктивний метод є вершиною філософської історіографії й тільки він веде нас до розуміння історичного поступу, який проявляється у філософських науках. а з обох його різновидів першість належить апостеріорному напряму, бо ж апріорний спосіб завжди схиляє до штучного перекручування фактів, аби мати змогу ці факти узгодити з наперед прийнятими принципами. Достатньо згадати прізвище Геґеля, щоби кожному перед очима чітко відкрилася хибність апріорної конструкції історичних фактів.

У літературі є небагато творів, які б насправді у науковий спосіб на підставі самих по собі плинних історичних фактів, а отже, апостеріорним методом, представляли перебіг філософських досліджень. Їх можна перелічити на пальцях. Це свідчить про складність завдання, яким є відкриття загальних законів, що керують історичним розвитком філософії. Апостеріорно-конструктивний метод є ще надто молодим для того, аби міг дійти до результатів, з якими б погодився загал істориків філософії. Алє зачин є, а з нього можна дійти висновку, що метод, про який йдеться, має перед собою велике майбутнє, і що ще цікавіше, від нього можна очікувати користь і для самої філософії. Чому і яким чином я спробую показати на одному прикладі, при цьому охоче скористаюся з нагоди викласти один із найбільш оригінальних конструктивних поглядів на історичну цілість європейської філософії.

Маю на думці невеличку працю з трьох неповних друкованих аркушів, яка через свій маленький обсяг губиться серед великих за обсягом книжок, які охоче читають сучасні філософи. Однак коли порівняти зміст цієї маленької книжечки зі змістом тих фоліантів, мимоволі виникає думка, що закон, котрого нас навчає елементарна логіка, про обернене відношення, яке складається поміж змістом і обсягом поняття, можна також застосувати до певних філософських творів.

Ця невеличка праця вийшла з-під пера колишнього професора Віденського університету Франца Брентано² й подає ретельний виклад історії філософії конструктивним методом, а отже, так звану філософію історії філософії, тобто виявлення загального закону, згідно з яким філософія розвивалася у своєму історичному поступі.

Брентано зберігає часовий поділ історії європейської філософії на філософію стародавню, середньовічну і новочасну. У кожній із цих епох він виділяє чотири етапи, а чотирикратне повторення щоразу тих самих етапів становить, згідно з ним, загальний закон історичного розвитку в царині філософії.

Ці чотири етапи такі:

Перший етап є етапом розквіту і наділений двома властивостями: по-перше, він є динамічним і чисто теоретичним зацікавленням філософськими питаннями; по-друге, застосуванням методів, можливо не зовсім досконалих, але завжди відповідних досліджуваним проблемам. Після цього першого етапу розквіту настають три періоди занепаду, так що другий етап стародавньої філософії, так само як і середньовічної та новочасної, становить перший період занепаду, третій етап – другий, четвертий етап – третій період занепаду.

Отже, другий етап, який водночас є першим періодом занепаду філософських наук, відзначається зменшенням і викривленням чисто наукового зацікавлення, з яким опрацьовували філософські питання під час першого етапу. Філософія починає слугувати практичним цілям, а від цього потерпає сумлінність і точність досліджень. Зате ширші кола починають займатися філософією, котра, наче річка, яка перед тим плинула тісним, але глибоким руслом, тепер тече справді широким річищем, проте стає мілкою.

Третій етап, який становить другий період занепаду, постає як реакція на другий етап. Бо філософія, яку вже не тлумачать правильно, зневірюється у своїх силах; в цій довірі відмовляють, однак, не тільки філософії, а й людському розумові загалом; його вважають неспроможним набувати яке-небудь знання. Це етап скептицизму. Проте людство у тривалій перспективі скептицизмом задовольнятися не може, адже, за словами Аристотеля, від народження всі люди прагнуть знань; отже, знову настає реакція проти третього етапу – проти етапу скептицизму.

Четвертий етап, який є цією реакцією, стає третім, останнім періодом занепаду, найглибшого занепаду. Прагнення знань, затримане й на певний час приглушене скептицизмом, шукає швидкого заспокоєння та з майже гарячковим поспіхом формує нові філософські погляди і системи. а позаяк наукові методи, якими слушно послуговувалися у перший період, в період розквіту, не ведуть до мети так швидко, як цього прагне заморений скептицизмом людський розум, то він вдається до розмаїтих нових джерел пізнання, до принципів, за істинність яких ніхто не може поручитися, до якихось таємничих інтуїцій, до містичних сил пізнання та насолоджується позірним володінням уявними істинами, які перевищують усяку людську розсудливість.

Ось це чотири етапи, з яких складається кожна історична епоха європейської філософії: стародавня, середньовічна, ново-часна епохи. Отож, спершу придивимося до стародавньої філософії.

Перші грецькі філософи розпочали вивчати природу всесвіту зі спонук чисто теоретичних; шукали знання задля знання, а окрім того, що знаходилися біля самого початку науки, проте прямували до цілі дорогою, яку вказала сама суть питання. Тож за відносно короткий час, через триста років, антична філософія, створивши грандіозну систему Аристотеля, піднялася до вершини свого розквіту. І що ж відбувається після Аристотеля, для якого найбільше щастя полягало в споглядально-теоретичних заняттях? Філософія чується покликаною зайняти місце вже затертих у пам’яті греків релігійних почуттів і повинна підтримувати повагу до державних інституцій, в які вже не хотілося вірити, що вони є витвором олімпійських богів. Стоїцизм та епікуреїзм – це другий період античної філософії; а кожному відомо, що як стоїки, так і епікурейці займалися практично винятково етикою, й передусім намагалися впливати на життєву практику. Школи стоїків та епікурейців можна назвати майже сектами. Вони налічували дуже багато послідовників, значно більше, аніж у Платона чи Аристотеля, але ж чи захоче хтось наполягати, що стоїчна або епікурейська філософія відзначалася науковою точністю й глибоким розумінням проблем? Тож незабаром почалася реакція, скептицизм, третій період античної філософії. Існував помірний скептицизм, відомий під назвою «Нова Академія», та радикальний скептицизм, названий пірро-нізмом, за іменем Піррона, першого представника цього напряму, до якого пізніше належали Енесідем, Аґріппа, Секст Емпірик. Та навіть еклектичні школи не були позбавлені певної поволоки скептицизму; адже Цицерон, найталановитіший з еклектиків, сам зізнавався в інтелектуальній спорідненості з напрямом, представленим «Новою Академією». Наскільки скептицизм у той час запанував в освічених колах суспільства показує відоме запитання, яке поставив Пилат Ісусу Христу, коли останній заявив йому, що прийшов у світ для того, аби свідчити істину. «Запитав його Пилат, мовиться у Святому Письмі, «Що є істина?» Але настала реакція. Юдейські платоніки, неопіфагорейці та неоплатоніки будують невимовно сміливі системи, та при цьому зовсім не покликаються на джерела, з яких звичайна наука повинна черпати своє знання, а отже, на досвід, аксіоми та логічні висновки, але ґрунтують свої твердження на інтуїціях, які переживають у станах екстазу і т. п. Філософія, отже, дійшла до найглибшого занепаду; перестала бути наукою і перетворилася на щось невиразне, оманливе для себе та для інших. антична філософія завершується, пройшовши усі чотири етапи.

Народи, які закладають історію середніх віків, зі свіжими силами беруться до вирішення філософських проблем, і то рівно ж народи Заходу, як і араби. Керуючись здоровим інстинктом як одні, так і другі бачать навчителем філософії Аристотеля, котрий видається їм тим «Сонцем», довкола якого обертається філософська праця декількох століть. Своєї вершини цей перший етап середньовічної філософії, доба її розквіту та поступу, досягає в особі святого Томи Аквінського. Сам той факт, що святий Тома, не знаючи грецької мови, на підставі досить примітивних латинських тлумачень, зрозумів Аристотеля краще за його найкращих грецьких коментаторів, засвідчує те, що домініканець силою свого розуму мало в чому поступався грецькому філософові. Алє як в Античності після Аристотеля, так і в середньовіччі після Томи розпочинається другий етап, тобто перший період занепаду. Філософія почала слугувати практичним цілям. До того вона мала своїм призначенням відкриття нових істин чи принаймні доведення тих, які бралися з одкровення. Алє відтепер вже зовсім не йшлося про істину, лишень про те, щоби філософія стала зброєю у боротьбі за першість між конкуруючими один з одним орденами домініканців і францисканців, бо тим останнім не давала спокою слава, яку святий Тома приніс своєму ордену. Тож філософією займалися вже не для того, аби виявляти істину чи доводити те, що приймалося за істину, а заради здобуття перемоги у філософських диспутах. Губилися в тонкощах, придумували незрозумілі поняття, якими було легко збентежити опонента, винаходили прийоми, якими можна було спотворити найлогічніші умовиводи. Дунс Скот може бути типом філософа, який належить до цього етапу середньовічної філософії. Створено умови, за яких виникає скептицизм. І з’являється скептицизм, введений у середньовічну філософію Вільямом Оккамом та номіналізмом. Вільям Оккам стверджував, що людський розум не в змозі розсудити, чи Бог існує як особа, чи ні, або чи людська душа є безсмертна; він був також скептиком з етичного погляду; а оскільки в той час авторитет церкви у філософських питаннях був настільки вагомим, що йому не можна було опиратися, номіналізм зарадив собі у такий спосіб, що прийняв існування подвійної істини: теологічної та філософської, й стверджував, що будь-яка наука може бути теологічною істиною, але філософською оманою, і навпаки. Кращого способу для зневіри у будь-якій істині навіть важко собі уявити. Отож, настала реакція у формі теологічного містицизму, представленого Йоганом Таулером, Екгар-том, Йоганом Ґерсоном, Йоганом Рейсбруком і філософськими спекуляціями Реймонда Луллія та Миколи Кузанського. Знову небачені пізнавальні засоби мають рятувати філософію: Луллій створює нову методику, різновид логічної машини, за допомогою якої людина зможе вирішувати найзаплутаніші питання. А Микола Кузанський розрізняє три джерела людського знання. Першим є чуттєве спостереження, другим – розум, третім, розташованим найвище, є інтуїція. За допомогою інтуїції людина досягає знання, яке його винахідник наділяв найгучнішими іменами, називаючи «вченим незнанням», «спогляданням без розуміння», «нерозумним розумінням», «мудрістю», «третім небом» тощо. Отже, нічого немає дивного, що на цьому завершується середньовічна філософія. Адже жодна філософія не пережила б такого з нею поводження. Чотири етапи проминули вже вдруге.