Наскільки великою є сила саме природничо-технічного знання, навчає нас ще й історія тих найновіших часів, коли його велетенський розвиток потягнув за собою також і велетенські перетворення економічних, політичних, загальносуспільних і культурних відносин. Форми виробництва, взаємовідносини верств і станів, стосунки між найвіддаленішими країнами і народами – все це зазнало далекосяжних змін завдяки природничому і технічному знанню, яке відкриває нам умови явищ і дозволяє нам, створюючи ці умови, створювати також бажані для нас явища, або усуваючи ці умови, усувати небажані явища. Адже тут сила знання полягає у тому, що воно робить людину ніби співтворцем реальності, дозволяючи їй при формуванні цієї реальності здійснювати вплив тим сильніший, чим ширшим і глибшим стає її знання, і чим досконалішими внаслідок цього стають технічні засоби у найзагальнішому значенні цього слова.

Алє знання проявляє свою силу не лише там, де воно дає нам можливість впливу на перебіг подій. Дуже часто такий вплив є неможливим, бо неможливим є довільне створення або придушування умов, від яких залежить перебіг подій. Попри це, саме вже знання цих умов є безмірно цінним і дає людині велику силу і могутність. Зараз я поясню це на прикладах. астроном, який точно знає, від яких умов залежить затемнення сонця або місяця, попри знання цих умов, не може довільно викликати жодного затемнення, як і жодному довільно запобігти. Незважаючи на це, знання цих умов є незмірно цінним. Чому? Бо дозволяє заздалегідь найточніше визначити день, годину, хвилину і секунду початку і закінчення затемнення. Так само знання того факту, що Земля має кулясту форму, дозволило Колумбу заздалегідь визначити, що станеться, коли він постійно в тому самому напрямку почне рухатися її поверхнею на захід. Тому знання дає нам дивовижну здатність сягати у майбутнє і передбачати його. Незважаючи на те, чи ми можемо в даному випадку впливати на це майбутнє, і довільно його формувати згідно із нашими бажаннями, сама можливість передбачення є для нас річчю надзвичайно бажаною, адже дозволяє нам відповідно поводитися, приготуватися до цього майбутнього, аби уникнути конфлікту з тим, що буде. Напевно, що затемнення сонця і місяця нас мало цікавлять – але вже приклад Колумба навчає нас, яким важливим є вміння передбачати, і таких прикладів є дуже багато. Достатньо згадати про регулярну зміну пір року, дня і ночі, припливу і відливу моря, аби усвідомити, наскільки знання регулярності, що панує в природі, є для нас необхідним, і наскільки сильно воно допомагає нам у належному влаштуванні нашого життя та діяльності. А треба ще взяти до уваги те, що й всі вищенаведені приклади, в яких людина виступає як співтворець реальності, також містять у собі це передбачення, оскільки ми сподіваємося, що створивши певні умови, створимо також і бажану реальність. Тому знання про закономірний зв’язок між умовами подій і самими подіями, тобто загально кажучи, знання про закони природи, дозволяє людині передбачати майбутнє, передбачати, а не вгадувати. Через це французький філософ Конт також сказав, що «savoir c’est prévoir» – «знати означає передбачати». І чи ця здатність передбачати майбутнє, яку дає нам знання, не є величезною силою? Знову ж достатньо подумати, що було б, якби це знання у нас забрали, коли б ми зовсім нічого про те не знали, що відбудеться через годину, завтра, за тиждень і так далі, коли б не знали, чи зійде завтра сонце, чи через тиждень іще існуватиме людство тощо. Тоді б життя зупинилося і завмерло, адже тоді ми також не знали б, чи споживши страву, вгамуємо голод, чи поспавши, відчуватимемо себе бадьорими, чи звернувшись до когось мовою, якою досі до нього промовляли, він нас зрозуміє, чи сівши до трамваю, що їде у напрямку до Личакова, не заїдемо до головного вокзалу і так далі. Тож знання про те, що буде, яке спирається на знайомство із законами природи, є просто умовою життя, необхідною основою нашого побуту, а отже є тою силою, від якої залежить усе наше існування. І є нею тому, що навчає нас передбачати і тим самим уможливлює для нас цілеспрямовану діяльність, відповідну поведінку і пристосування до даної реальності.

Але реальність, яка нас оточує, це не лише природа, це також і люди – такі, як і ми. І не лише на сили природи нам треба зважати, але й на людей, які живуть поряд з нами і які мають таке ж саме право на життя, як і ми. Без сумніву, що й людська діяльність підпорядковується закономірності, і що докладне знання цієї закономірності дозволило би нам у подібний спосіб впливати на людей і передбачати їхні дії, як впливаємо ми на природні явища, або їх принаймні передбачаємо в певних межах. Почасти можемо це робити й тепер. Деякі люди досить добре володіють цією здатністю, і цим особам ми приписуємо глибоке знання людської душі; кажемо про них, що вони грають на людських серцях, як на музичному інструменті. Такими і подібними до них зворотами ми висловлюємо переконання у великій силі, якою є докладне знання законів, що керують людською душею, тобто психологічних законів. Брак цього докладного знання призводить до того, що дуже часто ми є безсилими щодо інших людей: не можемо ані керувати ними так, як ми того хотіли б, і навіть не можемо завжди передбачити, що вони в даних обставинах зроблять, і тому ми приречені на крах наших планів, прикрі несподіванки, розчарування тощо. Тому також вплив, значення, влада великих державних мужів, видатних політиків, вождів і провідників народів полягає передусім у тому, що вони є добрими психологами, що вони досконало знають, як переконати людей і як їх підкорити собі. Найвиразніше ця сила проявляється у великих творцях релігії і у великих мудрецях, які цілковито усвідомлюють найпотайніші та найсуттєвіші потреби людських душ, і вміють завдяки цьому здобути над ними далекосяжний вплив, який триває протягом століть і тисячоліть. І видається безсумнівним, що влада над людськими серцями, керування людськими душами, є однією із найбільших сил, доступних людині. З цього також випливає цінність і значення тих галузей знання, котрі, як наприклад історія, вчать нас пізнавати душі людей і колективні душі народів, їхнє життя і примхи долі, і відкривають нам таємниці їхніх мотив і намірів. І тому, хоча історик має справу з минулим, але він працює для сьогодення і для майбутнього, адже насправді історія magistra est vitae – історія вчить нас життя.

Якби ми більше нічим не завдячували знанню, окрім того, що воно дозволяє нам впливати та реальність і передбачати майбутнє, і дозволяє нам це робити як у сфері природи, так і – хоча, може, й меншою мірою – у сфері людського життя, вже цього було б достатньо для проголошення гасла, що знання – це сила. Але даючи нам усі ці вигоди і наділяючи нас такими великими можливостями впливу, освітлюючи нам дорогу життя, аби ми могли охопити поглядом напрямок, в якому йдемо, і могли побачити знаряддя праці, що лежать на дорозі, воно одночасно розсіює морок і тим самим звільняє нас від того неприємного відчуття, яке породжує в кожній людині таємнича темрява. а такою темрявою є численні хибні судження та забобони, які походять з дитячого віку людства, і тримаються тим затятіше, чим слабше променіє світло знання та освіти. Ці хибні судження та забобони обмежують людину, отруюють їй життя, паралізують сміливий політ думки – і дуже часто вони зводять її на манівці, кажучи їй марнувати час і сили на досягнення недосяжних речей. Якою бідною є, наприклад, людина, яка боїться чарів, боїться числа 13, жахається, коли хтось подає їй руку через поріг – як шкода сил і часу людини, котра все своє життя витрачає на те, щоб за зірками визначити власне чи чуже майбутнє, або ж скніє над комбінаціями лотерейних чисел, або над винайденням універсальних ліків від усіх хвороб! Ці хибні судження, забобони і змарновані зусилля – смішні, але вони не є чимось висмоктаним із пальця і, можливо, не треба навіть виїжджати за межі Львова, аби зустрітися із ними. Існують також хибні судження іншого виду, від яких нас знання почасти звільнило, а почасти лише зараз починає звільняти. Такими хибними судженнями були переконання про можливість віднайдення квадратури кола, або можливість створення вічного двигуна – таким хибним судженням є переконання, буцімто можна знайти таку форму суспільного устрою, яка б однаково задовольняла усіх людей. Знання – мірою свого розвитку – звільняє нас від такого виду хибних суджень; кожен його крок вперед звільняє людство від тої чи іншої примари, яка тяжіє над ним. Зрештою, кожен з нас має не одну примару, яка отруює йому життя. І нам здається, що ми маємо право вимагати, аби інші люди у своїх судженнях, переконаннях, намірах і захопленнях погоджувалися з нами. Де ми бачимо відмінність у поглядах, там стараємося наш погляд накинути іншому, а коли нам це не вдається, коли інший залишається при своєму, починаємо якось менш приязно, ніж перед тим, дивитися на нього, навіть починаємо відчувати до нього зневагу, вважаючи, що йому бракує або достатнього рівня інтелекту, або освіти, або навіть підозрюючи його у злій волі. Звідси залишається лише один крок до засудження такої людини. Таким чином уся наша поведінка такого виду ґрунтується на фатальній помилці, психологічно зрозумілій, але аніскільки цим не виправданій; на хибному судженні, що те, що ми робимо, мислимо, чуємо, любимо, чого хочемо, прагнемо – краще, цінніше, важливіше, ніж те, що мислять, чують, люблять, чого прагнуть і хочуть інші. Так здається кожному з нас, і тому так важко людям порозумітися. Але щойно ми спроможемося піднятися до ґрунтовного знання про наше місце серед інших людей, щойно усвідомимо, що а priori, ми не маємо жодного права вважати свою думку кращою за думку іншого, свою волю ціннішою за волю інших, ця примара, яка походить із несправедливих претензій до нашого оточення, повинна зникнути, і тоді ми відчуваємо дивовижну легкість і свободу духу та дії. Тоді також зрозуміємо велику правду, яку відкриває нам французьке прислів’я: tout comprendre, c’est tout pardoner. Хто все розуміє, той все пробачає; це означає: не засуджує іншого, нічого не ставить йому на карб, не хвилюється, не гризеться, не казиться і не кидається, коли інший не робить того, чого він хоче, або коли чинить наперекір його намірам.

Але цей принцип можна застосовувати не лише до людей, але й до всього світу, з яким ми стикаємося у нашому житті. Бо не лише люди часто руйнують наші плани, але до цього спричиняється також і так званий перебіг подій, так звана доля, до цього спричиняються обставини, умови, стосунки тощо. І знову ми потребуємо ґрунтовного знання про те, в яких межах ми можемо впливати на цей перебіг подій, і де закінчується наша над ним влада. Всяка боротьба зі своєю долею, всяке відчуття незадоволення, скривдженості, всяке биття головою об стіну, є проявом хибного судження, нібито це могло щось у даному становищі змінити. А тим часом це все лише утруднює нам точне орієнтування у даному становищі і вибір засобів, які могли б принаймні згладити його негативні сторони. Той же, хто знає, що стурбованість і сум, заламування рук і нарікання ніколи ще ані на йоту не змінили існуючого стану речей на кращий, той не марнуватиме своїх сил на подібні заняття. І тоді він відчує у собі дивну силу і могутність, яка ґрунтується на тому, що цей жереб, цей перебіг подій не здатні повалити його на землю, що він із погідним і спокійним виразом обличчя підставляє груди під усі удари, які йому загрожують, що ніщо не зможе вивести його з рівноваги.

Таке знання дає людині найбільшу силу і могутність, адже робить її незалежною від речей, на які вона не може впливати, робить її вищою за усе те, чому, заплутана у хибних судженнях щодо її відношення до світу, підпорядковується людина; піднімає її над почестями, майном, людським визнанням і над прив’язаністю до власного життя. Таку людину римський поет оспівує так: й тоді, як валиться весь світ, вона своєї не утратить рівноваги.

Тож знання є силою не лише тому, що дає нам можливість передбачати майбутнє і владу над природою і людьми, але також і тому, що вивільняє нас з-під влади усього того, над чим ми самі не можемо мати влади. І тим самим забезпечує нам задоволення і рівновагу розуму, тобто те, що, якщо й не є повним щастям, але найбільше до нього наближається. І кожен, напевно, погодиться, що те, що може нам дати щастя або замінити його, мусить бути все ж таки великою силою. Тому такою великою силою є, окрім усього психологічно-гуманістичного знання, знання філософське. Саме воно звільняє людину від хибних суджень, оман і помилок, яких ми припускаємось так легко, звертаючи увагу на зовнішній бік речей і досліджуючи лише їх поверхню; саме воно навчає нас завжди досягати суті людських справ і ставитися до них відповідно до їхньої правдивої вартості. Саме воно зцілює нас від дурної зарозумілості, через яку нам здається, що власне ми є віссю, довкола якої обертається життя. Тому також відкриття Коперника, яке перенесло Землю із центру всесвіту, має таке велике філософське значення – це філософське знання показує нам цілісність всесвіту, маленькою частинкою якого ми є, і водночас каже нам радіти, що в цій цілості, в цьому всесвіті, ми маємо своє місце і своє завдання для здійснення. І хоча сила, що випливає з такого знання, є незмірно великою, вона не перешкоджає нікому іншому у здобутті такої ж сили; тож прагнення до такої сили може бути справою усіх.

Дорога до філософського знання, яке дає таку життєву силу, є довгою і важкою. Не одразу його можна здобути, і не з самих лише книжок і лекцій. Але дорога до нього відкрита кожному і, з якого б пункту людина до нього не наближалася, кожен крок зроблений у напрямку серйозного навчання, у напрямку здобуття знань, а тим самим і орієнтації у світі, є одночасно кроком до тієї ідеальної мети людського життя, до якої зводяться усі прагнення до знання, до сили і до щастя.