Песимізм і оптимізм

Сьогодні багато говорять про песимізм. Про оптимізм менше. Бо здається, що песимізм належить до реалій наших часів. Твори модерністських поетів бувають зазвичай налаштованими на песимістичну ноту, але й поза поезією песимізму достатньо в теперішньому світі. Останнім часом швидке зростання кількості самогубств також приписують щораз більшому поширенню песимізму, і часом можна почути скаргу, що песимізм заразив собою навіть молодь, відмінною рисою якої раніше, безперечно, був усе-таки палкий оптимізм.

Але хоча багато говорять про песимізм, мало хто зумів би дати стислу та ясну відповідь на питання, чим власне він є. Це достатньо звична ситуація, коли докладне значення певних гасел, деяких затертих, загальноприйнятих слів, найменше вміють пояснити собі ті, хто з цими гаслами найбільше й найголосніше воює. Така неясність думки проявляється найчастіше тоді, коли певне слово має кілька схожих, але все-таки відмінних значень, як це власне і відбувається з песимізмом.

Аджє слова «песимізм» і «оптимізм» мають подвійне значення: ми розрізняємо ці два значення, кажучи про теоретичний і практичний песимізм, а також про теоретичний і практичний оптимізм. Під теоретичним песимізмом ми розуміємо переконання, що на світі є більше зла, ніж добра, більше є страждання, аніж щастя, більше незадоволення, аніж задоволення. Теоретичний оптимізм стверджує протилежне, а саме, що більше у світі є добра, аніж зла, більше щастя, ніж страждання, більше задоволення, аніж незадоволення.

На чиєму боці істина? Чи на боці песимістів, чи на боці оптимістів? Одні й другі вперто відстоюють свою точку зору. Песимісти вказують на велику кількість страждань, через які проходить кожна людина на своєму шляху від колиски до домовини. Вони нагадують про численні зусилля та клопоти, які мусить взяти на себе людина, прагнучи забезпечити своє існування, підкреслюють, що на кожному кроці ми мусимо відмовляти собі у багатьох задоволеннях і навіть часто у речах, які покликані підтримувати здоров’я або сприяти розвитку наших духовних потреб, і, перелічивши цілу низку нещасть та невдач, яких зазнає людина, завершують думкою про те, що для людини краще б було зовсім не народилася, а якщо вже й народилася, то краще їй якнайшвидше зійшла до темних воріт Гадесу. Адже задоволень, яких може зазнати людина за життя, так мало, так небагато, й зазвичай вони здобуті таким великим зусиллям, що не варто за ними ганятися, і що жодною мірою вони не можуть стати винагородою за людські страждання.

Не менш завзятіше відстоюють свій погляд теоретичні оптимісти. Вони кажуть, що вже саме життя є великим задоволенням. Щоправда, не бракує в ньому й страждань та нездійсненних бажань, але там, де є світло, не може не бути тіні; там, де є приємні речі, не може не бути речей неприємних. Це не повинно нас засмучувати, тим більше, що насолод у житті так багато і вони такі великі! Скільки ж насолоди приносить нам краса природи! Скільки миттєвостей справжнього захоплення ми переживаємо завдяки мистецтву! Але і поза красою є багато, неймовірно багато речей, які приносять нам незчисленні задоволення. Дружба і кохання, праця для народу і людства, та сповнена самовіданності діяльність, спрямована на їх здійснення – чи ж це не є джерела великих і тривалих насолод? Що ж порівняно з ними означають тимчасові неприємності, тим більше, що зазнавши їх, можна запастися більшим терпінням? Воістину прекрасним є світ і варто в ньому жити.

У цей та подібний спосіб вже тисячу років сперечаються між собою теоретичні песимісти та оптимісти, і досі суперечка між ними не вщухає. Нічого дивного в цьому немає, бо суперечка ця не може бути вирішеною; тому й питання, чи істина на боці теоретичних песимістів, чи оптимістів, є питанням цілковито безплідним. Неважко довести, що це дійсно так.

Адже задоволення і незадоволення існують лише постільки, поскільки їх хтось зазнає, тому слід би, бажаючи вирішити суперечку між теоретичним песимізмом та оптимізмом, знати, чого люди зазнають більше: задоволення чи незадоволення. А бажаючи знати, чи люди зазнають більше задоволення чи незадоволення, треба було б спочатку з’ясувати, що відбувається з кожною людиною. Тим часом кожен може легко переконатися, що це неможливо. Ми оминемо ті виняткові випадки людей дуже щасливих і людей, яких на кожному кроці переслідує нещастя, і запитаємо себе: «Чи мали ми в житті більше приємних чи неприємних моментів?» І йдеться не лише про кількість цих приємних і неприємних моментів, а й про те, чи було в моєму житті більше пережито незадоволення чи задоволення. Словом, слід би провести точну статистику приємних і неприємних моментів, враховуючи при цьому також ступінь задоволення і незадоволення.

Це завдання виконати неможливо. Бо, припустімо, якби навіть вдалося підрахувати приємні та неприємні моменти, які кожен з нас пережив (а це вже неможливо зробити хоча б щодо перших років дитинства), то все ж не вдалося б нам ніколи визначити, чи було зазнано більше задоволення чи незадоволення. Ми не маємо жодної міри щодо цього. Чи хтось відважиться сказати щось про те, чи більшим є горе, спричинене смертю дорогого нам брата, чи задоволення, спричинене відомістю про те, що брат не помер, і що вістка про його смерть була помилковою? Отож, немає мови про те, щоб можна було справді коли-небудь вирішити суперечку між теоретичним песимізмом і оптимізмом; якщо хтось стверджує, що на світі є більше незадоволення, аніж задоволення, а інші кажуть протилежне, тоді обидва висловлені твердження є голослівними, і жодне з них неможливо переконливо обґрунтувати.

Але є ще інший песимізм та оптимізм, який називають практичним. Те, що таке практичний песимізм і оптимізм, легко пояснити за допомогою відомого афоризму: песимізм бачить все у чорних кольорах, а оптимізм – у рожевих. Це означає, що практичний песимізм схильний до вбачання в усьому радше негативного, аніж позитивного, до переоцінки цього негативного і до недооцінки позитивного. Песиміст у практичному значенні вважає людей радше злими, аніж добрими, не вірить у здійснення своїх бажань, не довіряє своїм власним силам і здібностям, убачає на кожному кроці перешкоди й невдачі. Практичний оптиміст, навпаки, вбачає в людях ангелів; він переконаний, що зуміє реалізувати свої плани, дуже впевнений у собі, вірить у себе і є тієї думки, що йому вдасться все, що б він не забажав здійснити. Песиміст буває буркотуном, підозрілим, натомість оптиміст весело дивиться на світ і всім довіряє.

Такими є практичні песимізм та оптимізм. І знову можна запитати: на чиєму боці істина? Але і тут не можна відповісти на це питання, хоча й з інших причин, до вбачання в усьому радше негативного, аніж позитивного, до переоцінки цього негативного і до недооцінки позитивного у теоретичному песимізмі та оптимізмі. Тому що практичний песимізм і оптимізм є наслідком почасти настрою, почасти особистого досвіду. Людина, яка зазнала в житті багато розчарувань, довірливістю якої скористалися, легко перетвориться на практичного песиміста, особливо, якщо у неї вже був похмурий настрій, що пасує більше для прикрих почуттів, ніж для приємних. Натомість людина, якій завжди щастило у житті, яка завжди мала справу лише із людьми порядними, сповідуватиме практичний оптимізм, особливо, якщо природа наділила її здоров’ям і веселою вдачею. Але песиміст може відчувати речі, які спростовують його сумні прогнози, так само як і оптиміст може перебувати в стані, який суперечить його оптимістичним поглядам на світ і людей. Отже, не правий ані той, хто стверджує, що всі люди є злими і що він анітрохи не вірить людині, ані той, хто каже, що всі люди є бездоганними і що везіння супроводжує усі справи людей. Істина лежить, як завжди у таких випадках, посередині. Не можна відчувати до всіх виправдане недовір’я, але також складно довіряти кожному, якщо не хочеш бути використаним і на додачу висміяним. Про кожну людину слід судити зосібна, відповідно до її поведінки, але не можна на загал людей засуджувати або підносити до небес. Хто ж має вдачу, яка схиляє його до однієї із цих крайностей, той нехай з цією вдачею бореться, нехай намагається угамувати її нашіптування і нехай тверезо, а не крізь призму своєї вдачі дивиться на світ та людей. Тоді він, щоправда, не буде ні песимістом, ні оптимістом, а розумною людиною, яка в міру сил бачитиме світ і людей такими, якими вони є насправді.

Отже, немає чого звертатися у житті до гасел песимізму й оптимізму; вони лише затемнюють тверезе судження про речі та людей, а йдучи за їхнім покликом іноді можна легко припуститися прикрих помилок. Найращим путівником у житті (кращим навіть від найгарнішого гасла) є і завжди залишиться поміркованість.

Переклад з польської Ольги Гончаренко

Чому ми любимо музику?¹¹

Диспозиція

Багатоманітність існує вже в самих звуках. Необхідність ритму веде до задавання ритму (експеримент з метрономом). Чим більш неочікуваною та менш звичною є розмаїтість, тим більше вона подобається. Завершені дисонанси. Можливість кількаразового прослуховування тих самих творів. Уподобання в симетрії й структурі твору. Аналогія. Ритм задає водночас однорідність і розмаїття. Комбінаторика. Цікавість очікування, цінність несподіванки [?]. Багатоманітність: висоти, гучності, [?] інтервалів, тембрів [?]. Поліфонія – голосів [?]. Ритм [?]. Багатоголосся – розділене [?] на різні тембри, тривалості [?]. Зміна ритму. Немає [?] що мають [?], бо уподобання в музиці є у кожній [?]. Асоційовані чинники: а) почуття – мажор, мінор і поодинокі тони, рівно як і тембри; Ь) схожість звуків до [?], музичні образи; с) динаміка; ф ритм на [?] не [?] (сполучення високих [?]). Крім того, назва підказує нам виявлення [?] схожості, аналогії. Текст, пісня, опера.

Демонстрація

Фортепіано. Флейта. Губна гармошка. Скрипка. Метроном. Паличка (для ритму).

(1) Шум – звук (голос). (2) якість. (3) Сила звуку (гучність). (4) Тембр. (5) Тривалість. (6) Динаміка (флейта).

(7) Зіграти без ритму.

(8) Метроном.

1

Кожне питання виходить з певної засади, передбачає у формі здогадки якесь припущення чи навіть переконання. Запитуючи, чому ми любимо музику, тим самим ми висловлюємо переконання, що ми її любимо. І, здається, ніхто у цьому не сумнівається. Можливо, ми не завжди любимо музику; бувають моменти, коли ми не хочемо нізащо її слухати, коли, наприклад, хворі, дуже роздратовані тощо; не завжди і не всі ми любимо певного роду музику; то імпонує нам більше музика сумна, зворушлива, іншого разу ми віддаємо перевагу веселій та бравурній; одні надають перевагу серйозній музиці, інші – легкій, хіба цілком випадково знайдеться людина аж така немузикальна, яка б ніколи не любила жодної музики. І не тільки людина, тварини також люблять музику. Цей факт знайшов своє відображення у численних казкових розповідях, а ці казки принаймні містять ту істину, що тварини справді реагують на музику. І якщо часом наводиться приклад собак, які починають вити на відлуння звуків фортепіано, слід було б подумати, чи це часом не є радше проявом уподобання? Адже собака зазвичай не тікає від фортепіано, не намагається віддалитися, а лягає біля нього чи під ним. Алє, не вдаючись у те, що відбувається з тваринами, про людей сміливо можна сказати, що загалом вони справді люблять музику, що люди, нечутливі до будь-якої музики взагалі, є винятком. Сільський хлопець, який пасе телят, грає собі на сопілці, і знатна дама, яка одягає на себе діаманти і шовки, аби піти на концерт, і дика людина, яка проживає в австралійській глибинці й танцює навколо вбитого ворога, а також розбещений король, який наказує грати оперу лише для самого себе, – всі вони люблять музику. І ми всі її також любимо.

Отже, ми можемо запитати, чому ми любимо музику? Але хіба можна відповісти на це питання? Бо, що це означає, що ми щось любимо? Просто, що нам приємно, що це пробуджує у нас приємні почуття. А хіба можна сказати, чому одна річ пробуджує у нас приємні почуття, а інша – ні? Хіба можна сказати, чому, наприклад, певний запах нам приємний? Чому ми любимо – в загальному значенні – світло і не любимо темряви? Чому ми любимо помірне тепло і не любимо холоду, який пронизує нас до кісток? Проста логіка підказує нам: ми любимо світло і тепло, тому що вони сприяють життю та здоров’ю; брак світла і холод ускладнюють правильне функціонування нашого організму і завдають йому – коли це довго триває – шкоди.

Але така відповідь не може нас задовольнити з двох причин. По-перше, вона нічого нам не пояснює, тому що полягає в тому, що ми на місце одного виразу підставили інші, які означають більш-менш те саме. Отже, ми мусимо й далі запитувати, чому нам подобається музика. Це друге формулювання питання допомагає зрозуміти і нагадує нам, що не кожному подобається всяка музика. Нам важко з’ясувати, чому одному подобається така музика, а другому – інша. Отже, ми змушені обмежитися запитанням, чому нам подобається музика загалом, безвідносно до того, чи є вона такою чи іншою.

Отож, якщо ми говоримо про музику загалом, достатньо лише мати на увазі те, що ми знаходимо в музиці будь-якого виду. І ми мусимо передусім замислитися над тим, що в музиці ми любимо, що нам у музиці подобається загалом. Тому що в кожному музичному творі повинні існувати якісь чинники, які викликають у нас задоволення, і ці чинники ми повинні пізнати насамперед. А потім ми подивимося, як вчинити з питанням, навіщо нам ці чинники, спільні для будь-якої музики загалом, й чому музика взагалі подобається, чому ми її любимо.

Музичний твір не є чимось простим. Він передусім складається зі звуків (а не зі шумів). Як споруда, збудована з балок, з каменю, з цегли, так і звуки є матеріалом, з якого створюється музичний твір. А якщо ми ближче придивимося або радше прислухаємося до звуків, то помітимо, що звук так само не є чимось простим.

Тому що у звуці ми можемо виокремити різні, а саме чотири речі:

(1) висота (тобто якість), (2) сила, або інтенсивність, (3) тембр [і] (4) тривалість звуку. А в поєднанні ознак інтенсивності й тривалості звуку виникає щось подібне ще й до п’ятої ознаки, яку можна назвати динамікою звуку. Той самий звук, що триває певний час, може ще увесь той час лунати з однаковою силою або ставати щораз сильнішим чи слабшим, а також поперемінно слабшати й посилюватися, і навпаки. Відомо, що музичні інструменти дуже різняться між собою саме з урахуванням того, якими є висота, тембр і динаміка їхніх звуків. Скрипка і контрабас однакового тембру – вони [мають] дуже багату динаміку; натомість орган и мають бідну динаміку, проте багатий тембр. Фортепіано, з погляду як тембру, так і динаміки, [є] одним із найбідніших інструментів, зате володіє іншими перевагами, про які йтиметься далі.

Усі ці найрізноманітніші звуки самі по собі не спроможні створити музичного твору. Із самих цеглин не будується дім. Щось повинно скріпити цеглу, щоб створити якісь контури, лінії, форми. Якщо ми візьмемо ряд звуків, один за одним, то ще не отримаємо музики – а лише ряд звуків – подібний до безладної купи цеглин. Будуючи дім, потрібно класти щось між цеглинами, що б водночас не дало їм стикатися одна з одною безпосередньо, але все-таки поєднувало в якусь цілісність. Цим вапняним розчином звуків є ритм. Ритм виникає тоді, коли звуки йдуть один за одним через певні інтервали і внаслідок цього з певною тривалістю, причому звуки, що розмежовують деякі з цих інтервалів, виділяються більшою інтенсивністю, тобто є акцентованими. Отже, в ритмі ми мусимо розглянути три чинники. Звуки, які йдуть один за одним, мусять мати певні інтервали, певне тривання, у відповідних місцях повинні бути виокремлені. [Якщо ми говоримо про ритм поза музикою і поезією, це акцентування [метр] не є необхідним – ритмічний хід, ритмічна пульсація, а також маятник мають свій ритм.] І знову ми натрапляємо тут на величезну багатоманітність. Ритмів існує величезна кількість, яку ми зводимо до певних основних типів, які зазвичай у музиці називаються тактами; однак різні типи тактів не вичерпують тієї величезної розмаїтості, збільшеної тим, що за таких самих часових відношень звуків та їхніх інтервалів саме звуки можуть мати різну безвідносну тривалість. Це створює так звану різницю темпу. Достатньо порівняти ритм мазурки з ритмом вальсу – один і другий на %; різниця [полягає] у часових відношеннях у звуках між трьома чвертями, а також в акценті:

Існує величезне багатство форм і типів.

Тепер нам відомі основні елементи кожного музичного твору:

звуки і ритм. Звуки повинні бути різними, повинні різнитися хоча б висотою, при цьому звуки тієї самої висоти можуть деколи повторюватися, але з однакових звуків музичний твір ми не складемо. Отже, ряд різних звуків, що йдуть один за одним, називається мелодією, тобто співом (казати про мелодії в шумі лісу або свисті вітру [мелодії] – трохи неправильно, бо то шуми, хоча й вони можуть мати різну висоту) [-] і ми можемо сказати, що для створення музичного твору потрібні як мелодія, так і ритм. Однієї мелодії чи одного ритму недостатньо. А ритмічна мелодія вже є музикою. Такою була грецька музика, таку музику створює пастушок, граючи на сопілці, – або хтось, хто співає сам для себе [для власного задоволення]. Однак зазвичай ми не обмежуємося лише ритмічною мелодією, але й щось до неї додаємо, а саме гармонію.

В конкретний момент кожний з нас може співати тільки один звук, але двоє людей можуть одночасно співати два різних звуки – а на багатьох інструментах можна видобути одночасно також два і більше звуків. Коли два або більше звуків лунають одночасно, виникає гармонія, яка може бути приємною на слух і тоді вона називатися консонансом (узгодженою гармонією), а будучи неприємною на слух – називатися дисонансом (не-узгодженою гармонією). Гармонія може бути двоголосна, три-, чотириголосна і т. д. Інтервали. – Акорди.

2

Ознайомившись у загальних рисах зі структурою та архітектурою, а отже, будовою музичного твору та способом, у який він складається з простіших чинників, ми можемо поміркувати про те, що нам у музичних творах, у музиці подобається.

Для того, щоб полегшити собі завдання, ми поділимо свої міркування на певні частини, опираючись на досвід, який нам надає кожний твір мистецтва, кожна річ, яка більш-менш нам подобається. Адже в творах мистецтва ми повинні передусім розрізнити те, що нам є безпосередньо даним, що ми сприймаємо зором або слухом, від того, що ці безпосередньо сприйняті речі в подальшому пробуджують в нашій свідомості. Візьмімо вірш, який хтось декламує. Безпосередньо даним нам є голос декламатора, звучання його слів. Навіть якщо ми не розуміємо мови, якою написаний вірш, ми можемо почути у ньому і ритм, і риму. [Процитувати початок Іліади і першу строфу Dies /гає¹²]. Це безпосередні чинники. Крім того, [ще існують] чинники, які в свідомості пробуджують слова, якщо ми їх розуміємо. Це асоційовані чинники. Інший приклад: ми оглядаємо картину, на якій бачимо лінії, кольори, контури, забарвлені яскравіше і темніше поверхні (наприклад, якщо це візерунок якогось килима). Іноді, однак, ці лінії мають якесь значення, ми дізнаємося, що тут зображеною є група дерев або людей. І це ще можна віднести до безпосередніх чинників. Алє у цій групі дерев, що стоять над струмком при світлі місяця, проявляється увесь смуток осіннього пейзажу, якийсь зворушливий, меланхолійний настрій. Цього вже ми не бачимо на картині, але самі собі домислюємо; це те, що ця картина в нас пробуджує. Це асоційовані чинники.