Прикрощі не полишали Кетрін цього вечора. Усі, хто оточував дівчину, спротивіли їй, і від цього сильного почуття вона невдовзі втомилася і їй захотілося якнайшвидше опинитися вдома. Це бажання після повернення на Палтні-стріт переросло у вовчий апетит, який, після того як вона його вгамувала, поступився місцем непереборній сонливості. Такою була найвища точка її негараздів. Після цього вона швидко поринула в глибокий сон, який тривав дев’ять годин і який так зміцнив її душевні сили, що вона прокинулася в чудовому настрої і сповнена нових планів і надій. Понад усе їй хотілося продовжити знайомство з міс Тілні, і передусім вона вирішила пошукати її в Галереї-бюветі в середині дня. Галерею-бювет відвідує кожен, хто тільки-но прибув до Бата. До того ж це приміщення вже зарекомендувало себе в очах Кетрін таким зручним місцем для розкриття чеснот жіночої душі й для зміцнення жіночої дружби і так відповідало настрою вести задушевні бесіди, виникненню безмежної довіри, що Кетрін мала всі підстави сподіватися, що в його стінах у неї з’явиться ще одна подруга. Таким чином, вона спланувала свої дії і після сніданку спокійно взялася за книжку, вирішивши, поки не проб’є першу годину дня, не відриватися від читання й не дослухатись, як звичайно, до зауважень і вигуків місіс Аллен, яка, не маючи ні інтересу до чогось, ні схильності про щось думати, хоч і не була занадто балакучою, але й мовчати не вміла, отож, коли в неї під час шиття ламалася голка чи рвалася нитка, коли вона чула, що по вулиці їде карета, або помічала пляму на своїй сукні, – не могла про це не заговорити, незалежно від того, чи був хтось схильним їй відповісти. Приблизно о пів на першу надто голосний шум на вулиці змусив місіс Аллен поквапитися до вікна, і не встигла вона повідомити Кетрін, що біля дверей зупинилися два відкриті екіпажі – перший порожній, з одним лише слугою, а другий з містером Морландом і міс Торп, – як сходами збіг Джон Торп і голосно вигукнув:
– А ось і я! Либонь, заждалися, міс Морланд? Ми не могли приїхати раніше. Старий шкарбан каретник цілу вічність добирав якусь затичку. А коли ми виїхали, вона все одно зламалась. Як вам ведеться, місіс Аллен? Пречудовий бал був учора, ви згодні? Не баріться, міс Морланд, іншим уже несила чекати. Так і пориваються в дорогу.
– Що ви маєте на увазі? – спитала Кетрін. – Куди ви всі зібралися?
– Зібралися!? Хіба ви забули про нашу угоду? Хіба ми не домовилися прогулятися вранці? Що у вас у голові? Поїхали на Клавертон-Даун!
– Так, пригадую, щось про це йшлося, – відповіла Кетрін, благально поглянувши на місіс Аллен. – Але я й справді вас не чекала!
– Не чекали? Гарно, нівроку! Але що б ви робили, коли б я не приїхав?
Німе благання Кетрін про допомогу, однак, не знайшло найменшого відгуку з боку місіс Аллен, бо вона, не вміючи нічого висловити поглядом, навіть не підозрювала, що це може зробити хтось інший. І оскільки Кетрін, аби не відмовлятися від прогулянки, змогла зустрітися з міс Тілні трохи пізніше, а катання з містером Торпом, за умови, що Ізабелла їхала з Джеймсом, не було гідним осуду, їй нічого не залишалося, як спитати:
– Ви не проти, місіс Аллен, якщо я поїду? Годинку-дві ви побудете без мене?
– Робіть так, як вам хочеться, моя люба, – спокійно сказала місіс Аллен.
Кетрін послухала цієї поради й пішла одягатись. Вона повернулася дуже швидко. Ті, хто залишився, ледве встигли обмінятися короткими схвальними зауваженнями на її адресу, після того як Торп домігся від місіс Аллен визнання достойностей свого кабріолета, а потім, попрощавшись з цією дамою, Джон і Кетрін поквапилися на вулицю.
– Люба моя, – вигукнула Ізабелла, до якої Кетрін з обов’язку дружби мала підбігти, перш ніж сісти до екіпажа, – ви збирались принаймні три години! Я вже боялася, чи ви не захворіли. Який чудовий учора був бал! Мені треба розказати вам тисячу речей. Сідайте, хутко сідайте. Мені так хочеться покататись.
Кетрін послухалась і пішла до іншого екіпажа, але не настільки швидко, щоб не почути, як її подруга голосно сказала Джеймсу:
– Яка ж вона мила! Я її просто обожнюю.
– Ви тільки не лякайтесь, міс Морланд, – сказав Торп, підсаджуючи її в кабріолет, – якщо кінь, перш ніж рушити з місця, трошки покаже свій норов. Він може раз чи два рвонути, потім хвилину постоїть, а вже потім відчуває хазяйську руку. Він у мене веселий, грайливий, але не злий.
Ця характеристика не здалася Кетрін дуже обнадійливою, але відступати було пізно: вона була надто юною, щоб зізнатися, що боїться, тому, йдучи назустріч долі й сподіваючись на відданість тварини своєму хазяїнові, вона сумирно сіла до екіпажа, дивлячись, як Торп сідає поряд з нею. Коли все було готово, слузі, який стояв біля голови коня, було гучно наказано: «Відпускай!», після чого вони так спокійно, як тільки можна собі уявити, без ривка чи стрибка або чогось подібного, рушили в дорогу. Кетрін, радіючи з цієї щасливої обставини і вдячна за неї долі, зі здивуванням висловила своє задоволення, і її супутник одразу ж розтлумачив їй, що все пояснюється його особливим умінням тримати віжки і незвичайною спритністю й чуттям, з якими він користується батогом. Хоча Кетрін не могла зрозуміти, навіщо при такому бездоганному вмінні керувати конем йому треба було лякати її норовистістю тварини, вона, проте, щиро привітала себе з тим, що перебуває під охороною такого вмілого візника. І, помітивши, що тварина продовжує рухатися так само спокійно, зовсім не намагаючись виявити неприємну жвавість, і (беручи до уваги те, що вона пробігає не менше десяти миль на годину), не біжить з небезпечною швидкістю, Кетрін від душі насолоджувалась прогулянкою та бадьорою свіжістю чудового лютневого дня, почуваючись в цілковитій безпеці. Вони трохи поговорили, а потім на кілька хвилин запала мовчанка. Раптом Торп її порушив, спитавши:
– Старий Аллен, мабуть, неймовірно багатий?
Кетрін його не зрозуміла, і він повторив запитання, додавши пояснення:
– Старий Аллен, у якого ви живете.
– О, так ви маєте на увазі містера Аллена? Авжеж, гадаю, він дуже багатий.
– І в нього взагалі немає дітей?
– Так, взагалі немає.
– Для решти спадкоємців це пречудово. Він ваш хрещений, здається?
– Мій хрещений? Зовсім ні.
– Адже ви живете з ними.
– Так, звичайно.
– Ось про це я і кажу. На мою думку, він чудовий старий, і, певно, свого часу непогано пожив – інакше чому в нього подагра? Мабуть, він і зараз щодня випиває по пляшечці?
– По пляшечці? О ні. Як ви могли таке подумати? Він людина дуже стримана. Вам здалося, що вчора він був напідпитку?
– Боже праведний! У вас, жінок, кожен чоловік завжди напідпитку. Невже ви вважаєте, що людину можна звалити з ніг якоюсь пляшчиною? Я впевнений у одному: якби кожен випивав щодня по пляшці, у світі не було б і половини теперішніх безладів. Тоді б усі зажили, як слід.
– Щось мені не віриться.
– О Господи, та це б врятувало тисячі людей! У королівстві не випивають і сотої частки того, що слід випивати. З нашим туманним кліматом інакше не можна.
– Однак я чула, що в Оксфорді п’ють надто багато вина.
– В Оксфорді? В Оксфорді тепер узагалі не п’ють, можу вас запевнити. Там ніхто не п’є. Навряд чи ви зустрінете там людину, яка може випити більше, ніж чотири кухлі. Ось, наприклад, коли я востаннє запросив до себе друзів, усі дивувалися, що в нас вийшло по п’ять кухлів на брата. Дивилися на це, нібито на якусь чудасію. У моєму домі й справді є що випити. В Оксфорді це мало де знайдеш, ось чому вони всі так здивувались. Отож робіть висновок, випивають там чи ні.
– Так, я його зробила, – обурено відповіла Кетрін. – І зрозуміла, що випиваєте ви значно більше вина, ніж я думала. Проте я впевнена, що Джеймс не п’є так багато.
Слова Кетрін були зустрінуті запальною промовою, у якій неможливо було нічого розібрати, окрім майже клятвених запевнень, якими вона була щедро присмачена, і молода особа, коли ця промова закінчилася, ще дужче зміцнилася думкою про надмірність оксфордської пиятики і щасливою впевненістю в порівняно тверезому способі життя її брата.
Після цього думки Торпа знову зосередилися на позитивних якостях його екіпажа, і він заохоував Кетрін висловлювати захоплення жвавістю й легкістю, з якою біг його кінь, а також плавним рухом кабріолета, який є наслідком розміреної ходи тварини й високої якості ресор. Вона погоджувалася з ним у всіх проявах його захоплення, як тільки могла. Ні послабити їх, ні підсилити було неможливо: його обізнаність і її непоінформованість у таких справах, його впевненість і її невпевненість у собі цілком це виключали. Вона не могла висловити жодної власної думки, але, хоч би що він казав, вона з усім радо погоджувалася, і зрештою вони без жодних зусиль дійшли обопільного висновку, що його екіпаж в усіх відношеннях є найкращим серед подібних екіпажів у Англії, його кабріолет – найкращої будови, його кінь – найкращий за швидкістю й легкістю бігу, а він сам – найкращий візник.
– Ви й справді думаєте, містере Торп, – сказала Кетрін, наважившись нарешті визнати подумки цю тему цілком вичерпаною і якось її змінити, – що кабріолет Джеймса може зламатися?
– Зламатися? О Господи! Ви хоч колись у житті бачили таку хистку штуковину? У ньому немає жодної надійної деталі. Колеса зовсім спрацювалися принаймні десять років тому. Що ж до всього іншого, то цей кабріолет, клянуся, розпадеться на шматки, варто до нього лише доторкнутися. Це найветхіша річ з усіх, які я будь-коли бачив! Слава Богу, у нас зовсім інша справа! У їхній таратайці я б не ризикнув і двох миль проїхати, навіть за п’ятдесят тисяч фунтів.
– Боже мій! – вигукнула Кетрін, неабияк перелякавшись. – Тоді повернімося назад, я вас благаю. Якщо ми поїдемо далі, з ними обов’язково трапиться якесь лихо. Повернімося, містере Торп! Зупиніться й поговоріть з моїм братом, і поясніть йому, як вони ризикують.
– Ризикують? О Господи! Нічого з ними не станеться. Коли він під ними розпадеться, вони собі на втіху випадуть прямо в болото – бачите, яка тут скрізь грязюка? Кожен екіпаж надійний, якщо тільки вміти ним керувати. У хороших руках така річ протримається ще років зо двадцять, доки не спрацюється до кінця. Господь з вами! Я б на ньому поїхав за п’ять фунтів до Йорка й назад, не загубивши жодного цвяха.
Кетрін слухала його з подивом. Вона ніяк не могла збагнути, як можна поєднати такі різні судження про ту саму річ: виховання, що вона його здобула, не навчило її, що невпинне базікання може дійти до абсурду, а надлишок марнославства призвести до безсоромної брехні. Її рідні дивилися на речі просто, не вдаючись до словесної еквілібристики: батько цілком задовольнявся якимось каламбуром, а мати – прислів’ям. Тому вони не мали звички брехати, аби напустити туману, казати одне, щоб уже наступної хвилини стверджувати інше. На якусь мить вона розгубилася і була вже ладна просити містера Торпа, щоб він чіткіше висловив свою думку щодо Джеймсового кабріолета. Але, згадавши, що він досі не надто був схильний говорити прозоро про речі, що перед тим висловлювався про них туманно, вона стрималася, зрозумівши, що він не став би наражати сестру й друга на небезпеку, якій міг би легко запобігти, і з усього цього вона нарешті зробила висновок, що містер Торп упевнений у надійності екіпажа Джеймса і, отже, їй нема чого тривожитися. Сам Торп, здавалося, цілковито про це забув, і їхня подальша розмова, або, скоріше, його розповідь, з початку до кінця була присвячена йому самому та його справам. Він розповідав їй про коней, яких купив за безцінь і продав за приголомшливі суми, про перегони, на яких він безпомилково передбачав переможців, про мисливські вилазки, де він убивав більше птахів (не зробивши, втім, жодного вдалого пострілу), ніж усі його супутники, разом узяті; а також описав їй надзвичайне полювання на лисиць, у якому його передбачливість і вміння керувати собаками виправили помилки найдосвідченішого мисливця і в якому його хоробрість у сідлі, що ні на мить не загрожувала його власному життю, безперестанку завдавала турбот іншим, отож багато хто, як він холоднокровно висловився під кінець своєї оповіді, скрутив собі в’язи.
Хоч як мало Кетрін уміла самостійно робити висновки і хоч якими нестійкими були її поняття про чоловічу досконалість, проте, слухаючи нескінченні хвастощі Торпа, вона не могла погамувати сумнівів у бездоганності цієї людини. То була смілива здогадка, бо він був братом Ізабелли, й до того ж Джеймс запевнював її, що манери Торпа мають подобатись усім жінкам; але, попри це, вже в першу годину прогулянки Кетрін відчула, що втомилася від його товариства, і ця втома дійшла до краю, аж доки вони не повернулися на Палтні-стріт. Кетрін певною мірою була тепер ладна протистояти таким авторитетним свідченням і поставитися з певною недовірою до його здатності подобатись усім і кожному.
Важко передати здивування Ізабелли, коли біля самих дверей будинку місіс Аллен вона виявила, що вже надто пізно для відвідування подруги: «Як, уже перейшло за третю годину?» Це було неймовірно, дивовижно, неможливо; і вона не хотіла вірити ні своєму власному годиннику, ні годиннику брата чи слуги, не могла погодитися з жодним доводом, заснованим на здоровому глузді чи реальності, доки містер Морланд, показавши свій годинник, не підтвердив цього факту. І після цього рівною мірою неймовірним, дивовижним і неможливим здавався усякий сумнів, і їй залишалося тільки твердити, що ніколи ще дві години з половиною не проминали так швидко.
До Кетрін звернулися, аби вона це підтвердила, але дівчина зовсім не вміла брехати, навіть для того, щоб догодити Ізабеллі. Проте остання не почула заперечень, бо не дочекалась відповіді: власні почуття цілком поглинули її. Особливо нещасною вона почувалася через те, що була змушена негайно повертатися додому. Минули століття відтоді, як вона мала можливість перемовитися словом зі своєю улюбленою Керрін. Здавалось, їм більше ніколи не трапиться нагода побути наодинці, а їй же треба сказати подрузі тисячу речей! І так із усмішками з приводу великого горя і з іскорками радості в очах з приводу глибокого смутку, вона попрощалася з подругою і поїхала додому.
Місіс Аллен, яка щойно покінчила з утомливим ранковим неробством, зустріла Кетрін словами: «А ось і ви, моя люба!» – спростувати вірогідність чого у Кетрін не було ні причини, ні бажання.
– Сподіваюся, ви приємно провели час, – сказала місіс Аллен.
– Так, мем, дякую. Погода була чудовою.
– Місіс Торп сказала те саме. Вона була дуже задоволена, що ви поїхали всі разом.
– Ви бачили місіс Торп?
– Так, коли ви поїхали, я пішла до Галереї. Там я її й зустріла, і ми приємно поговорили про се, про те. Вона сказала, що сьогодні вранці на базарі важко було купити телятину – її привезли дуже мало.
– Ви ще когось бачили зі знайомих?
– Так, ми звернули на Крессент, і там зустріли місіс Х’юз, яка гуляла з містером і міс Тілні.
– Справді? І ви з ними розмовляли?
– Атож, ми півгодини гуляли разом по Крессенту. Вони, здається, дуже приємні люди. Міс Тілні була в дуже гарненькій крапчастій мусліновій сукні. Я завважила, що вона завжди вишукано вбрана. Місіс Х’юз розповіла мені про їхню родину.
– І що ж вона вам про них розповіла?
– О, силу-силенну всього. Здається, ні про що інше вона не говорила.
– Вона казала, з якої частини Глостершира вони приїхали?
– Так, казала, тільки я не можу тепер пригадати. Вони люди дуже порядні і дуже багаті. Місіс Тілні до заміжжя була міс Драммонд, і вони з місіс Х’юз навчалися в одній школі. І в міс Драммонд були дуже великі статки, а коли вона вийшла заміж, батько дав їй двадцять тисяч фунтів, та ще додав п’ятсот на весільне вбрання. Місіс Х’юз бачила весь цей одяг, коли його привезли з крамниці.
– Містер і місіс Тілні теж у Баті?
– Здається, так, але я не зовсім упевнена. А втім, наскільки я пригадую, вони обидва померли, принаймні мати. Так, безперечно, місіс Тілні померла – місіс Х’юз розповідала про чудовий перловий гарнітур, який містер Драммонд подарував дочці на весілля. Після смерті матері він перейшов до міс Тілні.
– А містер Тілні, мій партнер по танцях, – єдиний син?
– Точно не знаю, моя люба, але, здається, так. Однак місіс Х’юз каже, що він дуже приємний молодий чоловік і що він, певно, живе на широку ногу.
Більше Кетрін ні про що не розпитувала. Вона почула достатньо, щоб дійти висновку, що від місіс Аллен вона більше не почує нічого путнього і що вона втратила нагоду зустрітися з братом і сестрою. Коли б вона знала, що така нагода випаде, ніщо б не змусило її поїхати на прогулянку в іншому товаристві. Та коли вже так сталося, то нічого не вдієш, можна лиш ремствувати на своє невезіння й думати про те, що вона втратила, – думати доти, аж допоки їй не стало зрозуміло, що від прогулянки вона не дістала найменшого задоволення і що Джон Торп – вельми неприємна особа.
О проекте
О подписке