Отзывы на книгу «Микола Джеря»

Читала ніби вперше (хоча насправді вдруге). Ну, знову та ж пісня: тяжке життя, злидні, панщина і все таке. Цього разу центральним персонажем виявився чоловік, що не зміг терпіти панського знущання і втік. Протирічне у мене до нього ставлення: ніби і бунтівник, ніби і не кориться, як більшість, що уже добре, але методи протесту у нього якісь... егоїстичні. Сам втік, а жінку з матір'ю залишив страждати далі. І тікав, і тікав, поки тепленьке місце не знайшов. Ніби і журився за жінкою, а на молоденьку задивлявся (дякувати, що хоч не одружився). Але, мабуть, такі часи були. Що ще зробиш? Тільки пана можна тихцем вночі відлупцювати.
Цікаво було почитати про роботу рибальських ватаг - щось новеньке.
Ну а взагалі, дуже яскраво малюється - саме з побутового боку - життя під час панщини, а потім і після 1861 року, всі махінації, за яких воля була по суті тільки формальним поняттям, усвідомлення селянами власного положення.
І добре, що хоч на старості літ на Миколу Джерю чекало хоч кілька років спокійного життя.

Я понимала, конечно, что не стоит от этой книги ждать чего-то, похожего на "Кайдашеву сім'ю", но начало было таким многообещающим - живописные описания природы и деревенского быта, знакомство Николая с будущей женой и подготовка к свадьбе. Но потом... Герой как-то внезапно, одним махом взрослеет, превратившись из беспечного юноши, у которого, кажется, только и была в голове возлюбленная Немидора, в человека, больше всего озабоченного социальным неравенством. То и дело он возмущается несправедливостью, жадностью пана и тем, что тот обдирает народ, который бедствует, пока господин и его прихлебатели жируют. Не внемля ни уговорам отца не лезть на рожон, ни угрозам пана отправить его в солдаты, если не прекратит бунтовать, Николай продолжает подстрекать народ, а когда узнает, что назавтра пан готовится выполнить свое обещание, вместе с несколькими односельчанами сбегает, чтобы в другом городе наняться рабочим на сахароварне.
Вот тут от поступков героя я просто выпадаю в осадок. Во-первых, он просто сбегает, оставив своих мать, жену и новорожденную дочь. Которые не просто вынуждены теперь жить без мужской руки в доме и во владении все того же пана, перед которым за них теперь некому заступиться, но и, по всей видимости, должны платить за него подушный налог: даже за умершего Джерю-старшего семья его платит еще какое-то время, а Николая никто умершим наверняка не признавал.
Во-вторых, он покидает родное село не для того, чтобы подбивать народ на бунты, собирать силы дабы свергнуть крепостное право. Нет, он живет бурлаком и вкалывает на сахарных заводах, чтобы просто дождаться, пока этот конкретный пан умрет, чтобы вернуться в свое село! То есть жить вдали от семьи, в вонючих бараках, есть помои, загибаться от тяжелой работы, получать копейки, половину из которых тут же просаживать в кабаке, в ожидании события, которое, возможно, наступит уже после твоей смерти - лучше, чем дома, пусть под крепостным гнетом, но с любимыми, которых нужно кормить и защищать?? Зачем было уходить, если ты не собирался ничего менять или хоть как-то активно влиять на ситуацию???
В книге практически ничего не говорится о том, как тяжело жилось семье все эти годы, все больше о страданиях по ушедшему мужу Нимадоры, которая уже в 40 лет себя хоронила от тоски. Но уверена, что жизнь этой и некоторых других семей, из которых мужья сбежали на юг, была адской - и толку с того, все 20 лет Николай хранил жене верность (по-видимому), а не, по примеру некоторых, не завел себе в Бессарабии новую семью.

Мікола Джэра - увесь такі змагар за свабоду, праўдашукальнік, валявы, незалежны і непераможны. У адрозненне ад свайго бацькі, ён не хоча змірыцца з доляй прыгоннага сялянства, а хоча паваяваць за справядлівасць. Гэта, канешне, ён малайчына, ідэал, станоўчы герой.
Але з іншага боку, Мікола кідае жонку з маленькай дачкой і старой маці, якія мусяць выжываць без мужчыны ў сям’і, адпрацоўваць паншчыну за ўсіх, пакуль ён прапівае заробленыя грошы, сумуе, бедненькі, па радзіме ды яшчэ і раздумвае, ці не закахацца мне ў Макрыну.
Хм, нішто сабе ідеал.

Колись ця книга пройшла повз мене, як і інші твори автора. Тоді в шкільні роки я не готовий був сприймати класичну українську літературу бо ще не доріс до неї, ще не обсяг всю красоту української мови, та глибини її сюжетів.
Нічого не можу сказати про особливий літературний стиль пана Нечуй-Левицького, в загалі як на мене мова трохи груба, часто-густо автор перескакує події наче на швидкому потягу, а часто навпаки історія тягнеться и тоді він починає детально описувати природу, навколишнє вбрання кімнати тощо. Але не дивлячись на все те автор володіє важливим моментом, вмінням подати історію. Історію яка безумовно зачепить читача за зябра і потягне його в вир смути та туги.
Людські історії бувають настільки трагічні що для інших, в цьому випадку для читачів вони як своєрідна втіха що з ними бороньбоже такого не станеться. Нічого особливого, буває і гірші долі, але нелегка доля Миколи Джері та Немидори це приклад як доля чи то самі люди можуть поламати життя і люди хоч і зостануться живі можуть як в тому кіні бути «переповнені печалі». І такі люди як ходячі мерці будуть жити лише минулим завдаючи при цьому шкоду не тільки собі, а і рідним та близьким, часто дітям, які не розуміють що вони таке зробили щоб їх мамо і тато був подумки далеко від них.
Так люди складні, все із-за того що нам не вистачає любові в той мірі в якій ми її потребуємо. Ми все життя можемо рефлексувати по цьому поводу, що колись нас хтось не кохав так як нам того бажалось, що поставив, наприклад, на перше місце свою гордість, а не любов. Так в цій історії, яв першу чергу вважаю виним Миколу, саме він занапастив не тільки своє життя, а і життя всіх оточуючих рідним і нема йому виправдання ніякого. Навіть те що то була чоловіча гордість, не волелюбний характер не є достатньою причиною для того щоб ламати життя. І отримав він свій біль за діло, тільки інших жаль.