Отзывы на книги автора «Іван Карпенко-Карий»

Дуже сподобалась п`єса. Читала після того як сходила на виставу Київського молодіжного академічного театру. Особливо варто відмітити роботу з музикального супроводу, гарну гру акторів і режисерське прочитання "Наймички". Цікавий момент щодо відносин батька з донькою. Просто читаючи п`єсу я не запідозрила б того, про що натякнув режисер, а саме - інцест. Можливо такого в творі сам Карпенко-Карий не мав на увазі, проте деякі моменти спонукали мене до ознайомлення з оригіналом. Не шкодую.

Якщо характеризувати цю п’єсу якоюсь із її цитат, то, головним чином, можна винести на розгляд таку:

«Воюющий мечем от меча гибнеть. Хазяйство – його меч, від нього й смерть. Так мусить бути, і не варт сперечатись!»

Написана живою, хай з усіма її недоліками, мовою, яка, як я думаю, зрозуміла читачам, дана комедія викриває усю дивину тогочасного суспільства і моральний його розпад та жагу до самознищення. Ця жага виявляється у всьому тому, що заборонено народною мораллю. Складений із окремих випадків нібито комедійний твір умить стає мозаїкою людських страждань і падіння суспільства.

Цікаво, що автор вбачає проблему (через що його творчий доробок дуже схожий за сюжетними стовпами) у розбагатілому селянстві, яке бажає відірватись від коріння, аби заробити якомога більше. Іноді матеріальні здобутки шкодять сфері саме духовного, того, що робить нас людьми. На прикладі Пузиря, ми бачимо піднесення матеріальне і майже моральну смерть.

Проблема п’єси дуже глибока. Вона полягає не лише у сліпому бажанні до збагачення від Терентія Гавриловича, але й у брехливості, хабарництві таких персонажів, як Феноген, Ліхтаренко, Маюфес. Комічний ефект тут створюється за допомогою висвітлення абсурдних, не схожих на правдиві, але, на жаль, реальні події.

Іван Карпенко-Карий описує суспільство, яке бачив постійно перед собою. Те суспульство, у якому гроші цінніші за кохання, вигода – за честь. Жахливо, що через гроші можна загинути, як і через жадібність, на що нам вказує автор.

Проте тут простежується одна з найважливіших і найпопулярніших тем – відношення людини до землі. Чи не кожен український письменник торкався її і оповідав по-своєму. Таким чином близький більш у моральному сенсі Іван Тобілевич до Ольги Кобилянської, бо показує увесь той розпад і те піднесення, яке може зчинити земля, яка нерозривно пов’язана із життям українства.

Як би там не було, але навіть комічний ефект не дає читачу повної згоди із літературознавцями, бо комедійне не перекреслює трагічне, яке описане із легкістю південного вітрецю Херсонщини. Навіть показуючи світ багатіїв, твір не втрачає своєї дійсно народності і важливості саме для українців, всіх і кожного.

Укрліт все ще в своєму репертуарі. От знаєте, є комедія положень, а тут - трагедія. Все через дурість власну, підкріплену соціальними умовами (а як же, куди ж без них в укрліт) і жахливим характером одного з персонажів. В підсумку маємо одну сварливу бабу, одну нещасну горду дівчину, одного нещасного затюканого з усіх боків молодого чоловіка, другу нещасну закохану дівчину і, нарешті... не буду спойлерити. Про такі випадки кажуть: так сталося. І незрозуміло, хто ж винен у цьому? Перша назва твору, до речі, і ставить саме це питання: "Хто винен?"
Немає тут жодного персонажа, який би викликав симпатію. Варка - хоч і ніби здатна до якогось протесту, але дурна, пліткам вірить, а коханому - ні. Софія - ну, так, любляча, працьовита, ласкава, але... мабуть, мені просто не до вподоби такі сентиментальні жіночі образи. Про Ганну мовчу, жахлива людина, це ж треба бути такой дратівливою та прискіпливою (в негативному смислі цього слова), Гнат - таке шось, аморфне, ні туди, ні сюди. І дружину люблю, і Варка причарувала, і мати авторитет, і шарпають його кожна в свій бік.
Таке.