Цікаве явище. Коли давніше, від часів Катерини; в кожнім гурті писателів і діячів російських між найпоступовішими бачимо родовитих українців (згадаймо Капніста, автора «Ябеди», Каразина – основателя Харківського університету, повістярів Погорільського і Наріжного, поета Гнідича, а нарешті Гоголя), то між плеядою рос. писателів 40-х років видніших українців нема. Натомість ціла плеяда українських писателів і діячів (без огляду на те, чи вони пишуть по-українськи чи по-російськи) формується довкола Шевченка і служить місцевим українським справам (найдемо там і великоруса Срезневського). І серед цієї групи будиться думка політична і находить вираз в програмі Кирило-Мефодіївського братства (КМБ). Цікаво, що в порівнянні до думок російських лібералів і радикалів, думки братчиків про волю людини, особливо про визвіл кріпаків, були не менше радикальні і виразні, та обік цього ми знаходимо тут далеко виразнішу думку політичну про волю національності і про федеральний зв’язок усієї слов’янщини, думку, подібну до тієї, яку в р. 1848 піднімав на слов’янськім з’їзді в Празі Бакунін та від якої і сам він і інші радикали російські в пізніших роках відбігли. Правда, цей перший проблиск широкої самосвідомості мусили українці відплатити дуже тяжко, і урядові репресалії не тільки заглушили дальший розвій думок братчиків на довгі літа, але, що сумніше, у самих братчиків, навіть таких як Костомаров, викликали певну внутрішню реакцію, так що думки ті в значній мірі полишилися в сфері теорії і не зробилися живою народною програмою українського народу або хоч би тільки невеличкої меншості української інтелігенції. От тим-то й на Галичину вони не мали впливу безпосереднього і то власне в ту пору, коли тут люди мусили оглядатися за програмою національною.

Та, проте, думки КМБ мали вплив на Галичину, і то вплив великий, хоч о більше як 10 літ спізнений. Вони дійшли до нас в тій формі, яку їм дав у своїх творах Шевченко, в формі поетичній і, що ще гірше, разом з такими творами Шевченка, де виказувалися думки відмінні, менше повні і менше ясні. Правда, майже рівночасно з творами Шевченка до нас дійшли й інші, пізніші писання братчиків: історичні монографії Костомарова, «Записки о Южной Руси» Куліша, «Основа», твори Марка Вовчка. Та основні думки КМБ в тих писаннях хоч були, без сумніву, але були сховані доволі глибоко, а що найгірше, політичні думки КМБ в них зовсім не виказувалися, а й соціальні думки, особливо по фактичнім знесенні кріпацтва, виходили на якусь не дуже виразну філантропію, починалися і кінчалися словами Шевченковими: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата». Слова гарні, коли в них вложити свідомість цілої програми праці для добра того найменшого брата, та без такої свідомості зовсім пуста фраза.

Ідеї КМБ, проціджені крізь твори Шевченка, «Основу» та пізніші белетристичні, історичні та етнографічні писання братчиків, – от це зміст тієї другої фази впливу української інтелігенції на галицьку, що характеризує у нас 60-ті роки і далі початок сторонництву народовців у Галичині. Двигачем українського впливу в Галичині в ту пору був Куліш, людина великої спосібності, великої праці і заслуги та не тверда, власне, в тім, чого найбільше треба було для галичан, в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки заставляли його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбієм – був Куліш менш усього спосібний до впровадження таких примітивних, у всякім розвою запізнених людей, якими були інтелігентні галичани. От тим-то й не диво, що в зносинах з Галичиною він не здобув нічого, крім довгого ряду розчарувань, а те, що за той час успів передати галичанам зі свого ідейного арсеналу, остаточно ті самі галичани обернули проти нього самого. Та проте ця фраза принесла й деякі і то немаловажні користі для Галичини, посунула розвій галицько-руської інтелігенції значно наперед. Уже одне те, що вона безповоротно рішила побіду народної мови над старим галицьким макаронізмом, що значні ряди світської інтелігенції привернула до українсько-російської національності і тим зробила значний матеріальний підрив у аристократичній святоюрській ілюзії. Та поза тими основними фактами не хибло й інших: молода інтелігенція, власне йдучи за покликом Шевченка, почала сяк чи так вияснювати собі програму діяльності, вияснювати свої відносини до святоюрства, до поляків, до власного народу і його потреб. Було в тих пробах чимало непевності, хитання та «безпрограмовості», як колись називав її Е. Левицький, та було дещо й такого, що не хиталося і не похитнеться так швидко, що лягло в основу й дальшого розвитку. Безсторонній історик мусить це признати, хоча 60-ті роки нашого розвою ждуть ще й довго ждатимуть на свого історика.

«Основа» і ті українофільські видання, що групувалися довкола неї, в Росії по своїм ідеям були запізнені о півтора десятка літ, їм треба було появитися в 40-х роках. Тоді, коли вони появилися, російська, а з нею разом і чисельна українська інтелігенція пішла вже значно наперед і з погляду на ідеї, і з погляду на літературну школу. Не диво, що «Основа» могла бути національним «откровенієм» для Галичини, але не була ним для України, не збудила в ній такого ентузіазму, якби треба було надіятися, і швидко впала. Те, що наступило по її упадку, належить до найсумніших карт в історії нашого національного розвою. Чільна частина української інтелігенції, особливо молодіж, разом з молодіжжю російською, рвалася наперед до широкої політичної діяльності, переходила різні фази соціалізму, бунтарства, ходження між народ, пропаганди політичної революції, а за той час старші покоління українців, навіть бувші братчики КМБ, ідейно йшли взад та взад, поки не дійшли до ідей безполітичної культури та абстрактного українофільства.

Роки 70-ті і 80-ті в історії української свідомості були і назавсігди лишаться часом переважного впливу М. П. Драгоманова. Для тих 20-ти літ він є характеристикою, хоча, звісно, вплив його праці і думок триватиме далеко довше і ввійде в великій часті як основа всякого будущого програми роботи на українськім ґрунті. Натура виємково суцільна, многостороння та енергічна, він, пройшовши в молодих літах усю ту ідейну школу, яку проходила російська молодіж від Бєлінського до «Колокола», вчасно почав шукати для себе практичної діяльності такої, котра б лучила в собі ті поступові ідеї з національним українським ґрунтом. При російських порядках таке шукання мусило довести до трагічного кінця. Всією душею поступовий європеєць, чоловік, котрого, напр., бомбардування Парижа зворушувало до гірких сліз, Драгоманов був заразом щирим українцем, що відчував вельми живо свій кровний зв’язок з Україною, знав її всю від краю до краю, любив її не як абстракцію, не як термін географічний, не як ефективний полик, вроді Кулішівського, «від Кубані до Есмані», а любив у її конкретних життєвих проявах, любив її народ, починаючи від своїх полтавців а кінчачи «пораненим братом», бідним, занедбаним угорським русином. В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип – свідомого європейця і не менше свідомого українця. Можна сказати, що головна частина писань Драгоманова, а особливо його знамениті критично-публіцистичні статті, такі як «Историческая Польша і великорусская демократия», «Вільна спілка», «Чудацькі думки», «Листи на Наддніпрянську Україну» були не чим, як мотивуванням, виясненням цього синтезу – свідомого, поступового європейства і разом з тим свідомого українства. Здобутком тих його праць був рух української молодіжі в 70-х і 80-х роках, а остаточно повстання русько-української радикальної партії.

Для того, хто колись буде займатися оцінкою діяльності Драгоманова, інтересно прослідити повільну та консеквентну еволюцію його поглядів на українську національну самостійність. Як писатель політичний і критик Драгоманов виступив з окликом: література великоруська для великорусів, українська для українців, а російська – спільна інтелігентним верствам обох націй. В основі цієї думки багато правди, та, толкуючи її як категоричний імператив, доходиться до абсурдів. От тим-то Драгоманов з часом, під впливом нових фактів, звільна обмежував її, з одного боку, на боротьбу проти усякої національної ексклюзивності, проти ширення національної ненависті і шовінізму, а, з другого боку, признавав, що інтелігентна література на українській мові залежить від натуральної еволюції укр. нації і мусить повстати тоді, коли в ній настане потреба (як ось тепер у Галичині), та поки що основою літературної діяльності свідомих українців повинна бути література популярна, конечна для просвіти укр. мас народних.

Аналогічну еволюцію переходили думки Драгоманова також щодо питання про політичну самостійність України. В 70-х, ба і в 90-х роках він гаряче протестував проти тих, хто закидав російським українцям політичний сепаратизм, протестував проти «Моск. ведомостей» Каткова так само, як і проти укр. сепаратизму з австрофільскою закваскою, ширеного львівською «Правдою» О. Барвінського. Він дорожив державною цілістю Росії, вбачаючи в ній сильну запору проти пангерманізмові, та, з другого боку, бажав такого внутрішнього перестрою Росії, котрий би відповідав його європейським ідеям про права людини, про самоуправу корпорацій, громад і кантонів. Виходячи з принципу утилітарності, він в проекту всеросійської політичної програми «Вільна спілка» не клав надто великої ваги на національність, а більшу вагу на культурні і економічні потреби громад і територій. В «Чудацьких думках» і «Листах на Наддніпрянську Україну» він і тут поробив значні концесії розбудженому напорові національного почуття: коли почуття те стане силою, то воно здобуде собі політичного ґрунту скільки зможе, політична самостійність стане питанням часу; форма, в якій буде осягнена та самостійність, буде тільки питанням політичного опортунізму.

Великий, елементарний вплив думок Драгоманова найліпше видно на таких людях, котрі на словах від нього відхрещуються, вважають його репрезентантом застарілих доктрин, а себе далеко поступовішими і консеквентнішими від нього. До таких належать русько-українські соціал-демократи та «консеквентні» марксисти. Їх змагання – погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом, марксівський «матеріалістичний світогляд» з даними української історії – це вельми займаючий образ ферментації, яку викликали у нас думки, пропаговані Драгомановим. Бо ж не забуваймо, що й соціалістами ті люди поробилися в значній часті під впливом Драгоманова і українського націоналізму нассалися обік Шевченка головно з його писань.

В останніх роках вийшли дві брошури, котрих автори займаються українськими національними питаннями з погляду доктрин соціальної демократії. Одна брошура написана по-російськи, видана в Липську і присвячена автором «другому з’їздові русько-української радикальної партії», має титул «О безвыходности украинского социализма», друга ж, написана членом тієї самої русько-української радикальної партії Юліаном Бачинським, має титул «Ukraina irredenta (по поводу еміграції). Суспільно-політичний скіц». Автор «Безвыходности», опираючись на даних економічного розвою і соціал-демократичнім толкованні тих даних, доказує з незвичайним жаром, що українська нація не існує, не може і не повинна існувати, що всі заходи українофілів і націоналістів, щоб її витворити, – пуста і з поступового погляду шкідлива, ретроградна забавка. Ю. Бачинський, опираючись на тих самих даних і на тій самій філософії, доказує, що Україна не тільки існує, але мусить швидше чи пізніше статися самостійною державою, витворити свою літературу і штуку, зукраїнщити всі різнородні елементи на своїй території, а бодай скупити їх довкола спеціальних українських інтересів економічних. Після автора «Безвыходности» український народ нічого так гаряче не бажає, як зіллятися з москалями в одну народність і через те присвоїти собі відразу всі здобутки московської просвіти; після Ю. Бачинського, по виборенню політичної волі власне Україна буде найбільшим ворогом єдності з Росією, бо ці економічні інтереси будуть на тій єдності найбільше терпіти; зато Польща, що нині явно і тайно рветься геть від Росії, тоді в ім’я економічних інтересів буде головною підпорою рос. єдності і рос. централізму. Як бачимо, вийшовши з одної і тої самої точки і йдучи одною стежкою, оба автори розійшлися в діаметрально противні напрями і дійшли до зовсім противних виводів: що у одного біле, те у другого чорне, і наоборот. Я не буду тут докопуватися причини цієї суперечності; може ще прийде коли нагода до докладнішої розмови на ту тему. Тут тільки замічу загально, що така повна і ярка суперечність у здобутках, осягнених при однаковому методі праці і спільній вихідній точці, повинна би у обох авторів зміцнити почуття скромності, збільшити скептичний погляд на ті доктрини і ті методи, що доводять до таких суперечних здобутків. А поки що скажу кілька слів про саму брошуру Ю. Бачинського. Брошура написана з безперечним талантом і свідчить про те, що автор чимало думав, не до одного й додумався, хоча думання його більш абстрактно-логічне, ніж еволюційно-історичне. Він щасливий, бо бачить перед собою «прості факти» і може з них сміло висновувати прості внески; історик-еволюціоніст знає добре, що ніяких простих фактів нема, що кожний факт – це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий внесок з минувших фактів на будущі факти є заключування з мало звісного на менше звісне.

Коли вірити авторові, то метою його праці було «подати властиву причину еміграції і відслонити будучність, яка жде українську націю». Для цієї цілі він мусив насамперед розслідити фактичний стан теперішньої України і віднайти дорогу, по котрій піде її дальший розвій». В одній половині автор виповнив своє завдання – припускаю, що дуже добре. Це є власне та половина, що відслонює будущину України і дороги, якими піде її розвій. Припускаю, що ця часть авторові праці виповнена дуже добре; мені особисто вона дуже подобається, бо на лихо собі я не можу тут ані крихіточки нічого сконтролювати. Будущину України, Польщі, Росії, Австрії і т. д. автор знає дуже добре, та зато минувшину і теперішній стан тих країв знає далеко слабше, а то й зовсім слабо. Коли у автора є претензія, що він виповнив і першу часть свого завдання, т. є. пізнання фактичного стану України, а навіть пізнання того явища, про яке він узявся говорити, т. є. галицько-руської еміграції, то він дуже помиляється. Над еміграцією він навіть не застановлюється ближче, це для нього «простий факт», котрий значить не більше і не менше, як те, що наш «мужик упав, спролетаризувався і, не маючи у себе дома захисту, тікає далеко в чужі світи». Як же ж далеко сим словам до фактичної правди! Правда, якась часть мужиків-пролетаріїв 1893 році бігла до Росії, та це був тільки один момент в історії нашої еміграції, і то момент без тривких наслідків. А загалом можна сказати, що мужик-пролетарій як деінде, так і у нас, майже не емігрує, а емігрує середній або і заможніший трохи господар, не такий, що вже не має захисту дома, а такий, що ще його має, але рівночасно має дітей і бажає запевнити їм ліпшу долю. Автор дивиться – знов абстрактно-логічним способом – на галицьку еміграцію як на щось таке, що є тільки в Галичині і чому нема аналогій в других краях, де емігрує зарівно мужик, як і фабричний робітник, ремісник, купець, інтелігент. Автор без ніякої майже оговорки оперує соціал-демократичними термінами «буржуазія», «пролетаріат» так немовби ті соціальні типи в Галичині виступали так чисто, як у Марксовім «Капіталі». За проводом Енгельса та Каутського автор викладає «матеріалістичний світогляд», в котрім находяться готові формули для вияснення найсложніших явищ історичних: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай-то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок – і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будущина відкрита перед тобою, мов на долоні. Приємно поговорити з таким чоловіком. Тільки не треба занадто запускатися з ним у історичні та статистичні дискусії, а то нема-нема та й почуєш від нього такі твердження, як те, що «хронічний голод розбив у Росії мужицтво» або що Конгресова Польща, Московщина і Україна «плекають якраз одні і ті самі галузі продукції, а до того продукція їх не стоїть на однаковім степені розвою, найсильніше розвинений промисел польський, найслабше український». Не бійтеся, автор ані словом не заїкнувся, які це ті «одні і ті самі галузі промислу» плекає Конгресівка, Московщина і Україна; для нього досить сконстатувати «простий факт», хоча би цей простий факт був і простою нісенітницею. Адже ж цукроварство, так могучо розвите на Україні, що може рівнятися з чільними цукроварними краями в Західній Європі, не стоїть так високо ані в Конгресівці, ані в Центральній Росії власне для того, що український ґрунт і клімат йому сприяє, а в тамтих краях ні. Так само Конгресівка і Московщина не можуть конкурувати з Україною на полі шовководства, добування кам’яного вугілля, рибних промислів, годівлі тонкорунних овець і суконництва; це останнє поки що переважає ще в Конгресівці завдяки німецьким капіталам, та нема ніякого сумніву, що Україна (беручи цей термін географічне) переможе в конкуренційній боротьбі, бо має до цього більші шанси в своїм кліматі, в багатстві і доброті кам’яного вугілля і безмірних степах, пригожих для випасу величезних стад овець. Як бачимо, «промисл» так само, як і все інше в економічному житті, не є «простим фактом», а вимагає детального досвіду, поки можна щось сказати про «дороги, якими піде його розвій».

Я не думаю входити в подрібний розбір брошури Ю. Бачинського. Для мене вона важна як факт нашого політичного життя, як прояв національного почуття і національної свідомості, хоч прояв цей і прибраний наразі в доктринерську тогу. Будь-що-будь, є це перша на галицько-руськім ґрунті проба синтезу певних поглядів і наукового обставлення того, що автор відчув яко потребу свого розуму і своєї душі. Може прогрішуся проти матеріалістичного світогляду, коли скажу, що такі потреби так само, як і потреби життя матеріального, родять великі історичні події. А раз відчута буде – у кого з національних, у кого з економічних причин – потреба політичної самостійності України, то справа ця війде на порядок дневний політичного життя Європи і не зійде з нього, поки не осущиться. Звісно, термін «політична самостійність» не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв’язку з Росією, при федеральнім її устрою. До такого устрою пруть власне факти економічного життя, от хоч би те, чого не хотів добачити Ю. Бачинський, що промисли різних територій Росії доповнюють себе взаємно, а коли між ними в деяких галузях іде боротьба, то головно між промислами Конгресівки і Московщини, а далеко менше між цими двома і Україною. Власне задля того, що вважаю брошуру Ю. Бачинського більше проявом національної свідомості української, ніж науковим викладом порушених в ній питань, я й попробував у придовгім вступі до її обговорення подати від себе коротенький і певно недостатній нарис еволюції нашої національної свідомості, особливо в Галичині. В історії тої еволюції брошура Ю. Бачинського певно займе видне місце. До автора її нехай мені буде вільно обернутися з бажанням, щоб він не покидав праці в тім напрямі. Я не сумніваюся, що сам він швидко виросте з соціал-демократичного, простолінійшого доктринерства, що вдасться в старанніші студії над конкретними фактами. При безсумнівнім таланті, який видно в тій першій його пробі, при бистроті обсервації і звичці окидати оком широкі горизонти думок і життя (це безсумнівна користь соціалістичної школи) ми можемо від нього надіятися щораз цінніших і дозріліших праць.