(Сцена зовсім темна, далеко видно зарево великої пожежі, напереді сцени направо могила).
(старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тільки слабо рисуєся його силует, він вдивляєся в пожежу і декламує глухо, іронічно):
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак!
На лихо вдався він проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Та греки, як спаливши Трою,
Зробили з нею скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав.
Набравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав[133].
(Він устає, випростовуєся, бандура бреньчить).
Вона горить! Та Троя-Україна
Палає, гине, з серця точить кров.
Здається, вже остатня їй година,
Здається, хитрий ворог поборов
Усе! Здається, вся лягла дружина,
Всі мури впали, навіть той покров
Остатній, що ним укривають трупи,
І той загарбали хижацькі купи!
Ні, не досить! І в нашому нутрі
Пройшов пожар, сумує попелище!
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє огнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О мамо! Бідна ти, бездітна й гола!
Ми всі такі! Що в інших ганьби знак,
Се ми приймаємо, як хліб насущний!
У інших ренеґат – у нас добряк;
У інших підлий – в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.
Не стало встиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою.
(Далекий грім, пожежа зближаєся, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід):
О, так! Он там він, той козак моторний,
Що вирвався з пожежі рідних хат;
Не заперечу, вдався він проворний!
Нехай тут гине, пропадає брат!
Нехай тут матір шарпа ворон чорний,
Нехай борців шматує й ріже кат!
Він рад, що врятував свої Пенати[134],
Тікає іншої шукати хати.
П’ятами накивав від тебе, нене!
Лишив тебе у ранах, у крови!
Із груди вирвав серце насталене,
А вткнув якесь собаче – і живи!
І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!
Не буде тут роси вже, ні трави!
Пропала мати, ми ще сеї ночи
Кидаймо трупа! Гей же, в світ за очи!
Там жде нас краща доля, там печені
Самі нам голубці влетять у рот!
Хто хоче розкошів – жий в Карфаґені[135];
Хто хоче вивищиться над народ,
І слави, й блиску, й злота повні жмені, —
За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!
Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!
Власть-Рим і розкіш-Карфаґен горою!»
І рушили – народам на наругу!
Пішли нової матери шукать.
В серцях згасили навіть тую тугу,
Що тягне пса у рідній буді спать.
Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу![136]
Не чують! Дармо кликать і гукать!
Ідіть! Несіть народам всім для виду
Жебрацьку торбу і лице без встиду!
(Тим часом розвиднюється троха, видно попалені села, поле, вкрите трупом).
Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!
Злякаєшся тих згарищ і руїн!
Осліпніть, очи, тут же, в сій годині,
Щоб той страшенний образ, наче шпін,
Не вбився в серце і не пік віднині
Страшніше пекла! Що се? Чути дзвін!
Се ангел дзвонить по мертвім народі.
Бо щоб живий хтось був?.. Подумать годі!
(Чути далекий голос дзвона).
(Голос дзвона міцніє і мішаєся з гуркотом грому – темніє наново.
Козак паде на коліна на могилі).
О Боже! чи ж конець моєї муки?
Вкраїна вмерла – дай мені спочить!
Дай ті катовані віддавна руки
Хоч у могилі без кайдан зложить!
Змажи нас з пам’яти людей, щоб внуки
Не знали, як ми мусіли скінчить.
Ти сам, Святий, забудь про нас в сій хвили,
З землею наші порівняй могили!
(Удар грому. Козак западаєся в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюєся, на сході займаєся велике рожеве зарево – сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тілько з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежі міста з золоченими банями, довкола могили розкішні кущі, калина, черемха в цвіті).
(той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його руки робляться енерґічні, голос міцніє).
Здорово проспався, бачу,
По-козацьки, сотню літ.
Ну, та виграю чи втрачу,
А погляну ще на світ,
На ту рідну Україну,
Що колись, як рай, цвіла,
Що мені над все на світі
Наймилішою була.
Хто то в ній тепер панує?
Хто то в ній тепер живе?
Як говорить, як співає,
Покоління те нове?
Боже, серце жах стискає:
Адже ж, певно, нині в ній
Вже ніхто не зна, не тямить
Нашу мову і пісні!
Десь калмики та кирґизи
Топчуть степ, де ми лягли;
Чудь, мордва, чухна та фіни
Наші села заняли.
Боже, пощо з вікового
Сну мені велів Ти встать?
Чи щоби з розбитим серцем
Я в могилу ляг назад?
(Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню – зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов з віддалення):
Ой гук, мати, гук,
Де козаки йдуть!
Та щаслива тая доріженька,
Та, де вони йдуть.
А де вони йдуть,
Там луги гудуть,
А перед себе та вражих ляшеньків
Облавою пруть.
(з виразом найвищої радости):
Боже! Наше рідне слово!
Наша пісня ще живе!
І про нас ще пам’ятає
Покоління те нове!
Ще співає про козацтво,
Про його кровавий бій!
Ах, значить, ще не в могилі
Той народ коханий мій!
(Озирається по сцені).
Ах, значить, оті цвітучі
Села, ниви і садки,
Се українські оселі,
Се України вінки!
А оті могили-гори,
Де борці старії сплять,
Уквітчали любі руки,
Знать, українських дівчат!
Ще українець збирає
Із сих нив для себе хліб,
І не топче чужениця
Нашу славу і наш гріб!
(Поступає ще далі наперед і озирає публіку).
Ах, а тут! Предивне диво!
Тайна поміж тайн страшних!
Се ж Енеєві потомки!
Та що стало нині з них?
Ті, що перед сто літами,
Як згорів наш рідний дім,
Накивать йому п’ятами
Не задумались зовсім, —
Ті під материні крила
Знов згорнулися в любві,
І бажають в рідній хаті
Рай зготовити собі.
І дивіть, горять їх очи
Тим самим огнем святим,
Як горіли тої ночи,
Коли друг мій, побратим,
Коли славний, безталанний,
Щирий батько наш Богдан[141]
У важкій годині скликав
Запорожців на майдан.
Тямлю ніч сю, як сьогодні!
Вколо нас реве Дніпро
І клекоче Ненаситець[142],
Кам’яне гризе ребро.
А в степу напроти Січи
Се не хижая сова,
А кодацька лядська кріпость[143]
Свої кігті висува.
У Богдана сльози в оці,
Та огонь в душі, в словах.
«Згинем, браття, або вгору
піднесем свободи стяг!
Згинуть, нам одна дорога,
Чи в кайданах, чи в війні;
Хто ненавидить кайдани,
Тому війни не страшні!
Чи послабли ваші сили?
Потупилися шаблі?
Чи в серцях ви погасили
Дух лицарський взагалі?»
І гучніше хвиль Дніпрових
Крик козацтва заревів:
«Або ляжем головами,
Або виб’єм ворогів!»
В жовтім світлі смолоскипів,
Що горіли серед нас,
У очах козацьких блисло
Десять тисяч іскор враз.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, браття, той підпал,
Що підняв страшну пожежу
Аж по Буга й Сяну вал.
Гей, тих десять тисяч іскор,
То був, браття, той розмах,
Що історію Вкраїни
Повернув на інший шлях.
Бачу, бачу тії іскри!..
Мовиш: мало їх? Невже ж?
Що? На тридцять міліонів
Десять тисяч не знайдеш?
Мовиш: де нам взять Богдана?
Тілько ти придатний будь
На святе, велике діло!
Загартуй думки і грудь!
До високого літання
Ненастанно пробуй крил,
А Богдан прийде як сума
Ваших змагань, ваших сил.
До великого моменту
Будь готовим кождий з вас, —
Кождий може стать Богданом,
Як настане слушний час.
Мовиш: нині інші війни.
Ну, то іншу зброю куй,
Ум остри, насталюй волю,
Лиш воюй, а не тоскуй!
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кождий думай, що на тобі
Міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кождий думай: тут, в тім місці,
Де стою я у огни,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
Як подамся, не достою,
Захитаюся, мов тінь, —
Пропаде кровава праця
Многих, многих поколінь.
У таких думках держися
І дітей своїх ховай!
Об лиш чистая пшениця, —
Буде паска й коровай.
Чи побіди довго ждати?
Ждати – довго! То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
Та ж недаром цвіт розцвився!
Чей же буде з цвіту плід.
Та ж недаром пробудився
Український жвавий рід.
Та ж недаром іскри грають
У очах тих молодих!
Чей нові мечі засяють
У правицях у твердих.
Довго нас недоля жерла,
Досі нас наруга жре;
Та ми крикнім:
«Ще не вмерла,
Ще не вмерла і не вмре!»
Присвячую А. Кримському[144]
Мов зелена піраміда
на хвилястім синім полі,
на рівнині лазуровій
велетенський ізмарагд, —
так облита дивним морем,
під безхмарим, теплим небом
зноситься, шумить, пишаєсь,
спить Афонськая гора[145].
Спить? Та ні! Природа-мати
ненастанно тут працює,
ненастанно строїть, бавить
ту пестієчку свою.
Унизу, де з хвиль кипучих
гранітові сірі скали
гордо, просто вгору пнуться —
стіни, колоси, стовпи, —
там внизу музика дика
не вгаває на хвилину,
б’ються хвилі о каміння,
бризка піни срібний вал.
А вверху хребти гірськії,
віковим покриті лісом,
вічну, тиху пісню грають
у задумі без кінця.
Та, проте, гора дрімає;
день і ніч пливе над нею
мов рожева легка хмара,
крику, гомону не чуть.
Хоч повзуть тут скрізь по горах
стежечки, немов гадюки,
то, проте, не оживляє
їх розмова, спів, ні сміх.
Хоч розсипані по горах,
по лісах, ярах і скелях,
по полянах пречудових
і оселі, і хатки, —
то, проте, тиша глибока
заляга на тих оселях,
і лежить печать мовчання
на сотках старечих уст.
Скрізь тиша, і скрізь мовчання,
сірий одяг, хід повільний,
і худі, понурі лиця,
непритомний, сонний вид.
Тричі лиш на день по горах
пролунає голос дзвонів,
мов проквилить над горою
стадо дивних лебедят.
Плачуть жалібно ті дзвони,
мов нарікання, докори
на людей, що замертвили
пречудовий сей куток.
Що гніздо думок високих,
школу поривів геройських,
пристань для орлів змінили
на сумну тюрму для душ.
На Афоні дзвони дзвонять
у неділю по вечірні;
починає Прот великий,
окликаєсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,
загудів Ксеропотаму,
там Зографу, далі Павлю,
розгудівся Іверон[146].
Покотилися по горах
ті ридання металеві,
окликаєсь кожда скеля,
кождий яр і кождий скит.
І вторують їм зітхання,
і худі хрестяться руки,
і несеться тихий шепіт:
«Cо святими упокой!»
Ті ридання металеві —
знак, що хтось розстався з світом, —
тут нікого не тривожать:
се щоденна новина.
Чи то скитник вмер у скиті
так, як жив, – самотній, тихий, —
і про смерть його дізнались
аж у кілька день пізніш —
тим дізнались, що покійник
не явився в монастир свій,
не приніс свою роботу,
бобу пригорщі не взяв?
Чи то вмер чернець у кельї,
пишучи святую книгу,
Мінею[147], та кіноваром[148]
в’язні титли красячи?
Чи то вмер послушник смирний —
пан колись, чи князь, чи вояк,
але тут віддавна в кухні
монастирській послугач?
Чи то вмер якийсь достойник,
єромонах чи ігумен —
тут усім однака шана:
«Cо святими упокой!»
Чи то, врешті, хтось живий ще
сходить на «останній ступінь»,
покидає світ і волю,
щоб в печері смерти ждать?
Глянь, у скелях височенних,
у стрімких, гранітних стінах,
що над морським валом висять, —
чи там гнізда ластівок?
Ні, се нори жолоблені,
недоступні, темні ями,
січені в скалі печери,
схованки для мев хіба.
Ні, се нори для аскетів,
се «остатній ступінь», подвиг
крайній і безповоротний,
брама вічности вузька.
Хто пройшов новицьку службу,
монастирське строге право
і важкую, мовчазливу
працю в тихому скиту,
хто бажає довершити
аскетичний, острий подвиг,
в пості, самоті, мовчанні
слухать голосу душі,
хто порвав зо світом зв’язки,
поборов бажання тіла,
чує силу і охоту
в очі вічности глядіть,
той за дозволом найстарших
вибира собі печеру,
вибира собі могилу,
відки вороття нема.
І тоді ридають дзвони,
і тоді по всім Афоні
тихий шепт ідестаречий:
«Cо святими упокой!»
На Афоні дзвони дзвонять
у неділю по вечірні:
починає Прот великий,
окликаєсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,
загудів Ксеропотаму,
там Зографу, далі Павлю,
розгудівся Іверон.
Покотилися по горах
ті ридання металеві,
окликаєсь кожда скеля,
кождий яр і кождий скит.
Стихли дзвони, у повітрі
довго ще тремтів їх голос,
і в монастирі Зографу
заскрипіли ретязі.
Відчинилась темна брама;
з монастирського подвір’я
виступає хід церковний,
монотонний чути спів.
Віють хоругви червоні,
наче проблиски пожежі;
дерев’яний хрест з розп’ятим
передом помалу йде.
Йдуть монахи бородаті
у фелонах-багряницях,
знов монахи бородаті
босі, в простих сіряках.
Серед них дідусь похилий,
зморщений, сивобородий,
в сіряці на голім тілі,
хрест березовий несе.
Простий хрест, в корі береза,
а від моря вітер віє,
білу бороду старечу
по березі розвіва.
І пливе старечий голос
із тим співом монотонним,
що виводить сумовито:
«Со святими упокой!»
Стежкою, що круто в’ється,
тягнеться той хід церковний
зразу лугом, далі лісом,
там, де чути моря рев.
Серед розкошів природи
похоронний спів лунає,
серед пахощів вечірніх
куриться кадила дим.
Ось спинився хід церковний
на обірвищі крутому,
над безоднею страшною, —
глянеш вниз – аж жах бере.
Мов гігантський мур гранітний,
прямовисні голі скелі
пнуться із безодні моря
в лазурову височінь.
Глянь з гори – на морі човен,
що покрай скали гойдавсь,
видасться, мов білий лебідь,
що гойдаєсь на воді.
Глянь з долини – всі ті люди,
що стоять над тим обривом,
видадуться, мов ягнята,
що пасуться на скалі.
В тій скалі з долини видно
штиригранну чорну пляму,
О проекте
О подписке