Цілісність українського світу

Інтерв’ю журналу «Український Світ» (1993 p.)

– Іване Федоровичу, на початку нинішнього року (23–24 січня) в Києві відбулися установчі збори Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР). Почнімо з інформації по це новоутворення, про його перспективність у житті українців з матірної землі й діаспори і важливість у становленні державності України.

– Українська Всесвітня Координаційна Рада – результат роботи Всесвітнього форуму українців. Утворювалася ця структура непросто, бо далеко не всі були готові до цього з різних причин. Чимало людей думали, що утвориться єдиний центр, який керуватиме всім українством. Але в самій назві утворення закладено його функцію: Координаційна Рада – для координації. Треба знати: що координувати, навіщо і в який спосіб координувати? Поняття – світове українство – народилося і набирає розмаху разом з існуванням Української держави. Для мене ці два поняття – Українська держава і світове українство – тотожні, вони мають підтримувати одне одного. Світове українство має допомагати Українській державі, а Українська держава має допомагати світовому українству. Коли ми це все розуміємо і впливатимемо взаємно одне на одного, тоді ми матимемо можливість вижити й бути. Бо у випадку занехаяння одного чи іншого буде взаємне заникнення. Я так собі уявляю. А для нас це важливо так само, як і для світового єврейства, світового вірменства чи світового російського конгломерату. Ми знаємо, що десь кожен третій з українців живе поза Україною, а може, й більше того українства. Принаймні десятки мільйонів українців живуть поза Україною. Тому дуже важливе представництво в УВКР по чотирнадцять осіб від України, від Східної й від Західної діаспор. І перше засідання Координаційної Ради виявило, що ми в основному говорили про проблеми Східної діаспори і проблеми України. Останнім часом українців чисто фізично винищували і в Придністров’ї, і в Югославії, і в Таджикистані. Тому коли постає питання про наше виживання, то всі інші проблеми мусять відступати на задній план… Важливо те, що вдалася перша спроба створити саме таку світову структуру. Досі подібна структура була у варіанті Світового Конгресу Вільних Українців. І ми всі віддаємо належне всьому тому, що зробив СКВУ для утвердження незалежності України, і в багатьох моментах він був речником усього українства і тієї неіснуючої раніше Української держави.

Але нині ситуація великою мірою має мінятися, і центр усіх тих проблем, усіх болячок мимоволі мусить переходити до Києва. Бо центр світового українства не може бути в Торонті, чи у Вашингтоні, чи у Москві. Він має бути у Києві. З часом розуміння цього всього прийде до всіх.

– Коли раніше кожна діаспора виживала сама по собі, то нині буття українців у всьому світі стає невід’ємним від долі України. Як Українська держава матиме силу, то легше стане всім українцям.

– Зрозуміло було й раніше, та надзвичайно відчутно тепер, що всі сили українські мають працювати на утвердження Української державності.

– Які конструктивні ініціативи передбачає УВКР та оновлюване Товариство «Україна»? Адже в лютому цього року пленум Товариства прийняв Вашу концепцію ідейно-наукових та структурних змін як дієву засаду в своїй роботі.

– Певні принципові зміни, що сталися останнім часом, Товариство намагалося робити і до мого приходу. Але значні зрушення почалися, мабуть, після конференції, яка відбулася в грудні 1991 року, що збіглося з референдумом і утвердженням державності. Нині робота Товариства великою мірою спрямована «вікнами на Схід», як казали колись галичани. Це тому, що у Східній діаспорі – за 10 мільйонів українства. Робота ця дуже складна й різна, що залежить від особливостей регіонів, надто там, де наші земляки перебувають у моторошних, трагічних ситуаціях. Ми намагаємося допомагати їм і через дипломатичні канали, і через поїздки туди делегацій, зокрема, в різні регіони колишньої Югославії.

А коли казати про загальну концепцію, то це самоствердження українців, утвердження їх у житті тих країн, де вони живуть. Звичайно, передовсім вони мають бути патріотами тих країн – патріотами Росії, Білорусії чи Молдови, як канадські українці є патріотами Канади чи американські українці є патріотами США. Але вони також мають зберігати вірність першооснові свого буття, першовітчизні своїй – Україні і якось дбати про неї, і самоусвідомлюватись, приходячи до того розуміння, що тільки в такий спосіб вони визначатимуть і своє українське призначення, і призначення людини. У такий спосіб вони виконували б у Світі своє призначення і національне, і загальнолюдське. Це для нас дуже важливо, і ми розуміємо, як то складно. Є українці, які знають, що вони українського роду й племені, але не хочуть бути українцями. Саме вони дуже ревниво ставляться до самоусвідомлення тих українців, які приходять до тями й намагаються самоствердитися. Ми часто їх обзиваємо, але давайте будемо ставитися до них терпиміше, з більш людським розумінням. Хай той українець хоч раз у житті згадає, хто він є насправді й зробить добро для України чи для своїх земляків, і то вже він обізветься до голосу України, і у глибині його душі забринить болюча українська нота.

– Ідеться якраз про збереження духовного типу українця, передусім звичаю нашого, морального закону, за яким живуть українці як люди і в Україні, і в цілому Світі. Саме на осягнення, висвітлення цих основоположних первин Українського Світу як етнокультурної, духовно-господарської, геополітичної реальності спрямований наш однойменний журнал. Гадаю, тільки на засадах культури як повної самореалізації етнічного єства Україна здолає довколишній та внутрішній політичний безлад і досягне стабільності, ладу в усіх сферах свого життя.

– Прикро усвідомлювати, але досі нас у світі знають через наші біди, наші трагедії. Звичайно, дуже нам важливо підняти всі надбання нашої української культури. І я тут бачу великі можливості нашого журналу «Український Світ». Бачу, що є спосіб знаходити все те важливе, шукати тих українців скрізь. Думаю, що до журналу треба залучати не тільки українців, а й тих же німців, поляків, французів, росіян та інших людей, які могли б з великою користю для нас висвітлювати українські проблеми.

– Це дуже важливий момент. Нині виникає довкола України завіса дезінформації та політико-ідеологічних спекуляцій. З цього приводу скажіть, будь ласка, про перспективи інформаційного забезпечення життя українства й донесення достовірної інформації про Україну до цілого Світу.

– Наша держава і багато наших громадянських чинників недооцінюють значення інформаційної політики. Інформаційна політика так само важлива, як і економічна чи військова політика та ідеологія. У нас інформаційна політика не забезпечена. Цим практично займаються всі й ніхто конкретно. У нас немає інформаційних центрів по світових столицях. Та й тут, в Києві, не знайти необхідних інформаційних видань про Україну хоч би основними світовими мовами. Через те в нас так багато прорахунків, інформаційних поразок. І тут, звичайно, світове українство покликане прилучатися до того, щоб бути в найкращому розумінні слова добрими, чесними інформаторами про Україну, про її прорахунки й біди, про її досягнення – про реальне становище України у Світі.

«Український Світ». – 1993. – Ч. 1–2. – С. 4–5

Виступ на зборах Української Всесвітньої Координаційної Ради

Відтоді, як 5 місяців тому Всесвітній форум українців утворив свою Координаційну Раду, до якої ми з вами маємо честь належати, тривав інтенсивний обмін думками між українськими громадами різних країн. І ми переконалися, що взаємне тяжіння українства до своєї матері-Вітчизни переважає, домінує, попри всі численні складнощі, різні умови існування його в різних країнах, єднає українців різних поколінь і поглядів. Можна зробити висновок, що нормальні в кожній великій справі скепсис, сумніви, розбіжності підходів не стосуються головного, а саме: розуміння владної необхідності солідарності і консолідації українців усіх країн. Після того, як нас упродовж довгих десятиліть роз’єднували, розпорошували, дробили нам національний моноліт з таким осатанінням, як ніяку іншу націю в світі, ми маємо право сказати, що найглибше коріння українства – живе, що воно регенерує свої травми й ушкодження і живить свою розлогу крону.

Не знаю, наскільки точною і слушною є думка, що українська нація ще не сформована, що її розсіяння по світу є свідченням тенденції до розчинності в інших, стійкіших етносах і народах, особливо на терені колишнього СРСР, але, мені здається, маємо усі підстави рішуче відкинути панічні чи зловтішні пророкування, нібито українство не має майбутнього. А така зневіра зараз густо засівається і в самій Україні. Сівачі цього куколю колють нам очі реальними суперечностями і суперечками між українцями різних політичних поглядів як в Україні, так і за її межами, вишукують і роздмухують відмінності між трьома масивами українства – в Україні, в західній і в східній діаспорі, досвідчені майстри психологічної війни на світовій арені і в колишній імперії вміло стимулюють усіма засобами в нашому середовищі національний мазохізм і самоїдство, нацьковують нас одне на одного, штовхають на внутрішню боротьбу, хочуть бачити нас довічними кайдашами, вирощують серед нас підпар, аби українська держава так і залишалася фата-морганою.

Я не вірю, що це все нашим ворогам вдається. Не вірю і в фатальну нашу схильність до розбрату. Не ми, то інші являть світові цілком консолідовану українську націю, як одну з планетарних. Але сьогодні ця робота випадає нам. У тому числі й нашій Координаційній Раді. Говорю це все в переконанні, що сьогодні апологія українства потрібна нам усім, щоб вистояти перед хвилями месіанських претензій інших народів. Тих претензій, що розраховані на ослаблення саме українського національного імунітету. Не біймося декларацій, маніфестування своєї нації. Як на мене, слід боятися лише тих декларацій, які не підкріплені щоденною роботою. Різноспрямованості слова і діла.

Подальшу тезу свого виступу я сформулював би так: Нове життя нового прагне Діла.

Ми надто добре знаємо, особливо в Україні, що таке завдання, таку мету легше проголосити, аніж здійснювати. Кільком поколінням, мільйонам радянських українців втовкмачували, б’ючи їх по голові, по руках, в душу, що Діло – це «діляцтво» – найляклявіше, навіть непристойне слово, а єдиний сенс життя виражає слово «боротьба». Але при цьому нас примушували боротися за чужі інтереси, супроти власних. Можливо, воно й на добре, що ми зробилися борцями. Бо коли нарешті згадали про свої власні, національні інтереси, то таки зуміли вибороти головну умову для них – власну державу Україну. Я зовсім не хочу цим сказати що наша боротьба вже скінчилася, боронь Боже. Хочу лише повторити те, що не раз обстоював. А саме: шануючи всіх, для кого борня стала другою натурою, підтримуючи їх, давайте пошануємо і віддамо належне й іншим, у кого першою натурою залишилося оте саме діляцтво, тільки в цивілізованому, тобто в спасенному і життєдайному розумінні. Не тільки не піддаваймо їх остракізму, не тільки не уявляймо і не робімо їх, наших же, своїми супротивниками, а гуртуймося з ними і гуртуймо їх. Можливо, в цьому й полягає глибинний сенс і виправдання також і нашої перманентної боротьби як в Україні, так і в діаспорі – за Україну.

Даруйте за такий загальний вступ, але він має, на мою думку, безпосередній стосунок до нашого зібрання. Після Всесвітнього форуму українців і я, й інші члени обраної на Форумі нашої Координаційної Ради мали обов’язок і потребу зустрічатися й обмірковувати, який характер діяльності мусить опановувати ця нова інституція, над чим і в який спосіб працювати. Кілька варіантів такого спільного бачення, зокрема й проект Статуту, ми надіслали в українські громади діаспори. Мені здається невипадковим, що у своїх зауваженнях і пропозиціях, надісланих у відповідь, виразно виокремлюється провідна теза, суголосна тій, з якої я почав свій виступ.

Вельмишановний пан Юрій Шимко, Президент Світового Конгресу Вільних Українців, організації, чию історичну діяльність ми високо цінуємо, сформулював це так: співпрацю в нашій Координаційній Раді здійснювати «в межах потреб… для специфічних завдань… для координації спільних проектів» – себто, як я розумію, для цілком і винятково конкретних справ. Це якраз і є та ніша в житті світового українства, якої ми шукали для Координаційної Ради Форуму.

Високоповажна пані Уляна Дячук, голова Українсько-Американської Координаційної Ради, також підтримала спрямованість проекту Статуту на (цитую): «розпрацьовування конкретних програм для реалізації їх…».

Достойний голова Координаційного Комітету допомоги Україні з США, вельмишановний пан Богдан Бурачинський бажає: «Щоб УВКР скоро стала дійсно всеукраїнським координаційним органом і об’єднанням громадської дії, а не форумом політично-партійних маневрів чи навіть особистих амбіцій». У дуже змістовних зауваженнях до Статуту і пан Бурачинський, і пані Дячук, і пан Шимко пропонують низку слушних артикулів для практичного здійснення саме ділової, прагматичної моделі Координаційної Ради та її Управи. Пані Уляна навіть підкреслює, що Управа має називатися Діловою.

Я зобов’язаний окремо зупинитися на документі, що називається «Принципові основи співвідношення СКВУ з Українською Всесвітньою Координаційною Радою», підписаному паном Президентом Юрієм Шимком, бо тут заторкнуті чи не найважливіші засади стосунків не лише однієї з авторитетних організацій Західної діаспори з нашою новопосталою Радою, а й подальших взаємин усього українства. Це потрібно для того, аби ми всі розуміли одне одного і не блукали в хаосі поговорів, чуток, підозрінь, сумнівів, яких завжди є доволі в будь-якому людському спілкуванні. І які я, щиро кажучи, дуже не полюбляю, певно, як і ми всі. Бо маємо в тому тумані багато привидів і химер, які часом коли не зводять з розуму, то збивають спантелику. Президент пан Шимко обстоює автономію і суверенітет своєї, повторюю, широко знаної і високо шанованої організації. Цей документ і є маніфестом цілковитої незалежності СКВУ, повної свободи його дій і суверенної правосильності в усіх відношеннях.

Коли б я навіть дуже хотів, я не знаходжу жодного приводу, ані титли для полеміки супроти такого кредо. Кажуть, СКВУ і наша Координаційна Рада якимось чином можуть змагатися за першість, за вплив, ще за щось. Я не уявляю, що ми могли б не поділити, та й узагалі – що ділити? Кажуть, СКВУ заохочує українську діаспору в державах СНД нав’язувати з ним тісні контакти і навіть записуватися до нього. Та дай Боже здоров’я і сил панові Шимкові і його побратимам в СКВУ ширше розпросторювати свій вплив ще й на східну діаспору. Кому це може зашкодити? Тільки не українству. Вважаю, що слід лише подякувати СКВУ за те, що в його діяльності з’явиться і такий напрямок. Якщо внаслідок цього глибока мерзлота денаціоналізації і русифікації українців від Москви до Далекого Сходу почне швидше танути, це стане ще однією славною позначкою у клейнодах СКВУ.

Але не варто забувати всім і вся, що центром українства був і є Київ.

Наша Координаційна Рада за своєю природою не може ставитися нетолерантно, без належної поваги і уваги до жодної, наголошую – до будь-якої організації діаспори. Навіть не лише з моральних, а й суто прагматичних міркувань. Особливо Західна діаспора, на мій погляд, демонструє всім нам у науку таку структуралізацію громадської спільноти, яка виникає не з чиїхось примх і забаганок, а з питомих потреб людей, і тому робить цю спільноту життєздатною. Мережа організацій діаспори не касує суперечностей і протиріч – політичних, людських, яких завгодно. І, можливо, саме тому і скріплює пружно, міцно і гнучко, різні осередки різних людей різної долі і умовин життя у їхній вищій єдності – кровній, національній на землях інших націй.

Я зовсім не хочу сказати, що Координаційна Рада має стати геть дальтонічною і не помічати всіх політичних кольорів українства, ігнорувати їх чи не вирізняти. Це було б утопією, ілюзією. Скажу інше: коли щось і здатне пригашувати взаємні пристрасті людей однієї крові, то, на мій погляд, лише одне: спільна праця, спільний клопіт, імператив виживання в конкуренції з іншими спільнотами.

Ось що мається на увазі, коли ми кажемо, що засадничим напрямком і засобом діяльності УВКР та її Управи хочемо визначити роботу на досягнення прикінцевого, дуже конкретного і всім видимого результату. Мається на увазі уміння точно вибрати, визначити окремі цільові програми, виявити, хто має інтерес до того, аби за них узятися і довести до пуття. Немає жодної сфери життя, у якій, коли ми всі погодимося, що можемо і хочемо до чогось докласти сил, організувати «толоку», то Координаційна Рада відмовилася б шукати оптимальне рішення і спосіб дії. Не може бути жодної організації і окремої особи, з якими, коли б вони побачили свій приватний інтерес у спільній справі, Координаційна Рада не шукала би співпраці.