Отзывы на книги автора «Ірен Роздобудько»

У мене із книгами пані Ірен - складні стосунки. Враження від читання її романів нагадує тригонометричну криву - то повзе вверх, то різко обривається як не до нуля, то й у мінусову площину. Один абзац може викликати захват, а в іншому я можу напоротися на якусь таку банальщину, що важко стримати розчарування. Особливо мене бісять у її творах оці припадки мегауспішної жінки, яка все рівно не така, як інші, і в серці має те, що не вмирає. Виражаються вони найчастіше фразами про те, як вона не знаходить собі місця у найдорожчих готелях світу, маючи можливість купити найкращі речі і т.д. Мені воно чомусь тхне фальшем... як речі Abidas i G&D...
Менше з тим.

Я - певною мірою фаталістка, тому завжди ускладнюю собі життя пошуками зовсім невипадкових знайомств і зустрічей. Я переконана, що в кожного десь є та єдина людина, яка відчуває навіть на відстані сотень кілометрів твої проблеми чи переживання, бачить тебе у снах і просто фізично відчуває, коли щось болить саме у тебе. І мова зараз не про маму) Я свято вірю, що є люди, які мені такі близькі у цьому житті, бо в минулому вони були для мене надважливими. Бо як інакше пояснити той факт, що людина, яку ти бачиш вперше в житті, раптом розуміє тебе з півслова і сміється з твоїх тупо-жартів? Хоча, можливо, мені просто сумно жити:-)
Тому сам сюжет "Якби" мені сподобався. Я люблю отакі от повернення у минуле, коли можна зовсім по-іншому глянути на усталені вже з роками речі, адже з роками певні спогади стираються, шліфуються чужими думками і словами, і все виглядає зовсім не так, як було насправді.
Взагалі такі книги потрібні, щоб хоч іноді глянути на своє життя з боку. А чи там я, де хотіла бути кілька років тому? а чи з тими я людьми? Не для того, щоб жалкувати про щось зі словами "от якби я тоді...", ні, а щоб змінити щось конкретно зараз і негайно!
Я ніколи не грішила отим "якби", не хотіла повернутися у минуле, аби щось змінити. По-перше, я завжди розуміла, що це просто потішить мою фантазію на кілька годин, але насправді суті діла не змінить, а по-друге, я завжди намагалася робити все так, аби потім не жалкувати.
Адже є речі, які неможливо змінити, навіть повернувшись у минуле. Дещо нам дається не для того, щоб ми його міняли, а щоб ми його просто пережили.

Книга сподобалась. З найпершої хвилини було цікаво читати. Написано дуже просто і дається за один вечір. Сподобалось як розкрита тема жіночої легковажності та рабства. Також цікавою видалась тема кохання – яким різним воно буває. З дитинства проста увага дала життя такому міцному зв’язку. Якимось чином але і Льоля винна у тому яким виріс хлопчик, чи то було замилення очей бо як така янгільська дитина може нести якесь зло, чи то замало уваги вона йому надавала.
Як жінки, молоді студентки, не бачать того що просто не можливо не побачити. Навколо нас лише омана. Ніколи не можна вірити людині з першої зустрічі тим паче такої неймовірної, як у казку звалився.
Чомусь просто посеред книги я заплуталась. Хлопчика звали Міка і я завагалася хто є хто коли Міккі був партнером Дмитра який виявився тим хлопчиком. Чогось певно в українській мові я ще не знаю..
У кінці я просто була обдурена. Рід діяльності яким хлопець займався до того як дізналася Льоля і та якою він займався на момент закінчення цієї історії просто далекі одна від одної.
Цікаво, несподівано та трохи моторошно.

Вкотре впевнилась, що коли не читаєш рецензії і не маєш ніякого уявлення про книгу - набагато цікавіше. Ти не знаєш, чого від неї очікувати і формуєш виключно власну думку. Я купила цю книгу, тому що повинна була щось придбати в Книжковому Клубі. Вона виявилась у мене "дорожньою" книгою, бо я читала її в основному в метро, рідше - в іншому транспорті. Що я можу сказати? Мені дуже сподобалось. Взагалі, коли ти отримуєш якусь додаткову інформацію з книги - це вже добре. Я дізналась такі речі:
- те, що Ірен Роздобудько родом з Донецька;
- цікаві українські слова: папертя, блискітки, фальбанки;
- дізналась, хто такий шпрехшталмейстер;
- вперше почула про Вадима Перельмана, котрий є американським кінорежисером, родом з України, найвідоміший його фільм - "Будинок із скла і туману", ще й доречі екранізація;
- дізналась, що Ніна Миколаївна Грін (дружина Олександра Гріна) жила у Києві, "на вулиці Івана Кудрі, на розі непоказного будинку";
- і що є така Юлія Первова і її книжка "Спогади про Ніну Миколаївну Грін" з однією детективною історією( не буду ж я вам всі карти розкривати, а то нецікаво вам буде читати) та всяке інше.
Я знайшла твори, котрі цікаво було б почитати -Андрухович "Рекреації", Роздобудько "Гудзик", знайти ту книжку Юлії Первової, Паустовський "Повість про життя", прочитати про Юру Покальчука та інше.
Ну і книга подарувала низку гарних цитат. А ще наші думки багато в чому схожі. І я захотіла потрапити на Форум видавців у Львові(шкода, що в цьому році прогавила!).
Не хотілось перегортати останню сторінку, книга стала для мене такою близькою. Взагалі, читати автобіографічні твори - це щось інтимне. І я начебто кожен день зустрічалась з Ірен і слухала її історії. А потім вона просто зникає з мого життя. Це єдине, що мені не подобається в книгах - рано чи пізно треба попрощатись з тією чи іншою історією.
Моя рецензія перша і поки що єдина..мабуть, вона мала б бути краще написаною. Але маємо те, що маємо. Я б порадила всім цю книгу. Дуже цікава, пізнавальна та життєва.
П.с. І вона вкотре підтвердила мою віру в долю.

Люди можуть усе життя ходити одними й тими самими стежками багато років - і не зустрітися. А потім зненацька, поза законами життя, але за законами дива - все ж таки зупиинитися і поглянути одне одному в очі: "Чи подобаються вам ці квіти?.."
Тому що закони дива набагато сильніші. Потрібно лише в це вірити.

Можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутись з дивом. Можна зіткнутися - і пройти повз нього з пучком редиски в сумці і думками про ціну на ковбасу. А можна просто піти на зустріч...

От уже вкотре видаляю набраний перший рядок, не знаючи з чого саме почати. Здається і сюжет по-своєму банальний, але все ж таки щось в ньому є. І це щось, це розповідь про справжнє людське щастя, розповідь про наші прагнення і наші мрії

- Минуле виправленню не підлягає.
-Підлягає! Якщо ми того захочемо! Варто лише знайти потрібну лазівку...

Згадалася фраза із одного фільму, хоча, можна навіть сказати, із казки. Процитую її російською: "Никогда не отказывайся от игры из страха совершить ошибку". Кожен вибір, кожна мрія і прагнення ховаються за вуаллю страху. І кожен знає, наскільки тяжко буває скинути із себе цю маску, боячись невдачі і розчарування.

13 днів між життям та...іншим життям

Саме стільки часу знадобилося герої, щоб зрозуміти свої страхи, зрозуміти те, що вона і так бачила, але до чого просто не придивлялася. Зрозуміти і знайти..

Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на – «як»…
«Як» - це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Так много разных историй о таких разных людях. Историй, написанных разными авторами и совершенно по-разному, но все такие трогательные и душевные.
Что же объединяет этих таких разных людей? Что объединяет Светлану (денно и нощно дежурящую в госпитале), девочку без имени, которая вязала свитерочки пингвинам, супругов Марину и Артема, крымчанку Тамилу и десятки, сотни других...
А объединяет их желание и готовность делиться. Делиться временем, деньгами, вещами, душевным теплом с другими, с теми, кому сейчас тяжелее, чем им. С теми, кто не сможет выжить без их помощи. Зачем им это? Может, они действительно прагматики? Которые "выплачивают кредит за жизнь". Или, может, это что-то другое?
В чем феномен волонтерства? Зачем люди безвозмездно жертвуют частичкой себя ради кого-то? Может, волонтерство - это и есть человечность?

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи?

Все истории заставляют задавать себе эти вопросы, но больше всего меня впечатлили две из них.
Первая - это эссе девочки, которая вязала свитерочки пингвинам. И хоть в ее истории не было ничего из ряда вон выходящего, но написано оно так трогательно и такие вопросы поднимает, что хочется его просто взять и зацитировать полностью.
А вторая - это "Тарзанка" - история девочки-красавицы Полины, по своей глупости или просто по вине несчастного случая оставшейся инвалидом. Девочки, которой пророчили блестящее будущее. И которое буквально за какие-то секунды стало серым и беспросветным с маленьким лучиком надежды - возможностью операции. Операции, на которую нужно насобирать оченьмногоденег, но которая позволит Полине снова стать на ноги. Годы сбора денег - и вот этот шанс практически в руках, но... Пожертвовать своим будущим ради будущего других, которых ты даже не знаешь. А вы на такое способны? До мурашек.

Жоден український автор не зацікавив мене так, як це зробила Ірен Роздобудько. Зрозумійте правильно, я знала, яку літературу отримаю, знала, що сюжет може бути недопрацьованим і нереальним, але просто повинна була її прочитати. Це сталося за три дні. "ЛСД" викликав в мене емоції, і це головне. Тема виявилася цікавою( принаймні я такого не читала), так, можливо, деякі моменти абсурдні, але...але

Кожне "але" було для мене вагомішим за всі аргументи здорового глузду.

Чомусь я відчуваю, що повинна захистити цю книгу, адже в ній немає нічого поганого, вона світла, цікава, легка. Чи рекомендую я її? Так, рекомендую...тим, хто хоче відпочити від сьогодення, хто прагне відлучитися і побувати у ліцей, де є багааато дивних речей та думок.
Ах, і оформлення дійсно красиве.

Поламані тіла, поламані долі - і небайдужі та незламні душі та серця. Багато молодих людей не змогли залишитися осторонь біди і жертвують своїми кращими роками, ставши волонтерами у госпіталях, на передовій і в тилу. І після перемоги вони не жалкуватимуть, бо їх переповнюватиме щастя.

До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може.

Перевод

Сломанные тела, сломанные судьбы - и неравнодушные и несокрушимые души и сердца. Много молодых людей не смогли остаться в стороне от беды и жертвуют своими лучшими годами, став волонтерами в госпиталях, на передовой и в тылу. И после победы они не будут сожалеть об этом - ведь их будет переполнять счастье.

До украинцев в последнее время, кажется, дошло, что когда кому-то рядом очень плохо, нормальному человеку хорошо быть не может.

Стільки відомих письменників в одній книзі- то неабиякий подарунок читачеві. Коли читаєш Кідрука, пітніють долоні. Від Карпи віє грайливим настроєм. Галина Вдовиченко як завжди неперевершена...Тут багато болю. Але книга читається легко. Найглибший талант людини-здатність до самопожертви. Не всі його мають, тому й волонтерами стають обрані. Це сворідні "наркомани", які роблячи одного разу добро, не можуть на цьому спинитись. Цю книгу має прочитати кожен свідомий і не дуже українець. Я ж збережу її для дітей.

Перше оповідання Євгена Положія - "Обраний" дуже схоже на шкільний твір - коли тобі дали тему, яка ну зовсім-зовсім не до душі, а написати щось треба, та ще й обсяг витримати. І от ти пишеш - радість, вона повсюди, радійте люди - ви особливі. Пишеш, пишеш - вже ж нібито й небо описав, й перехожих і навіть собаку, а сторінок ще замало. І ти пригадуєш якийсь відомий класичний твір (такий, щоб поскладніше, та потовстіше був), і вже пишеш про нього (ну той що, що з читачів збірника його найімовірніше прочитало відсотків 30 щонайбільше), проте місія виконана, тридцять сторінок надруковано.
Тим контрастніше читати далі Люко Дашвар "Лакмус" – простий, але символічний твір з алегоріями та наявністю сюжету.
"Особливих немає. В принципі. Є звичайні, які забули, що вони такі ж, як інші..." - І в цьому, на мою думку, є головна думка твору. Незважаючи на відкритий кінець, хочеться вірити в світле майбутнє. Тим паче, що далі йде твір Макса Кідрука "Я полечу!" - цікаве, кумедне, легке і напрочуд молодіжне оповідання. Більше не буду нічого про нього писати - краще один раз прочитати оригінал.
Лариса Денисенко "Каштанове пташеня" - такі історії забуваються перші. Написано легко, проте сюжет скоріш сумний, ніж радісний.
Сергій Жадан "Шляхи сполучення" - тема кохання ніколи не втратить своєї актуальності, а тут ще й несподіваний кінець.. Зрештою мені теж сподобалось.
Галина Вдовиченко "Запах скошених кульбабок" - мила і трохи сумна історія про чудову жінку, котра жила не в чудовий час. З таких милих бабусь треба брати приклад!
Олександр Гаврош "Жертва любові" - упущені можливості - це скоріш привід для смутку, ніж для радості. Але життя у нас таке, яке є - прожив його вже не можна переписати наново - і треба про це завжди пам'ятати.
Яна Дубилянська "Остров" - це наче уривок з якоїсь пригодницької книги. Нам описали головних герої, місце їх майбутньої мандрівки і ... на цьому закінчили. Якщо добре попрацювати, з того міг би вийти досить непоганий роман... Саме так..
Ірен Роздобудько "Місцевість" - оповідь в дусі Оруела з посиланням на радянські часи, яка нас плавно виводить на наступний (він же останній) твір - Володимир Лис "Дорога 1429-2014". Взагалі це навіть не твір, а скоріш збірка статей різних років, об'єднана одним автором, однією темою, і доповнена висновком (проте від того не менш цікава). До НАТО можна ставитись по-різному. Я не люблю політику і не буду у неї лізти, нехай кожен вирішує для себе якого боку вулиці йому притримуватися. Скажу лишень, що мене шкрябонула по серцю промовка про мову.
"Але на той момент мені якось на думку не могло спасти, що так важливо у своїй державі розмовляти іноземною мовою."
Під іноземною малась на увазі російська (це так, про всяк випадок). Я дуже люблю українську мову, хоча більшу частину свого життя спілкуюся російською. Але також можу спілкуватися англійською та ще декількома східними та європейськими мовами.. і ніколи не могла зрозуміти цих реверансів навколо мови - вона потрібна, щоб люди могли ладнати між собою, а не навпаки. Якщо серед сотні нормальних людей ти зустрінеш десять - хамів, це не значить, що й всі інше 90 такі ж самі. Це не мова винна, а люди. То ж і причина в вихованні, а не в тому, що хтось з заходу, а хтось - зі сходу.

Взагалі збірка мені сподобалась - видно що кожен з письменників по своєму хвилюється за рідну країну, і це приємно. Тим паче в такі часи.

В неком абстрактном, ни разу не названном городе (хотя, конечно, четко читается что-то украинское, Киев, судя по всему) процветает учебное заведение для девочек - Лицей Послушных Жен. Это закрытое учреждение, очень таинственное и мало кому известное, пансион для избранных, особо красивых, изящных и одаренных мамзелей. Сдают туда совсем еще крошечных малявок, родители больше с ними отношения не поддерживают, ибо девочки должны сосредоточиться только на одном - Служении Мужу-Господину-Властелину-Любимому Мужчине. В выпускном классе на специальных балах сильные мира сего, политики-олигархи-шейхи-принцы, выбирают себе невесту и далее живут счастливо.
Но однажды система дает сбой. В мир поклонения и культа Будущего Мужа вторгается нищий, но очень талантливый саксофонист, случайно встречается с одной из девочек, и дальше все несется по нарастающей. Благолепие и безумное счастье выпускниц превращается в ад, любовь оказывается вирусным заболеванием, а нищие музыканты счастливейшими и свободнейшими из людей.
Книга Роздобудько - хорошо сделанная смесь мелодрамы, детектива и социальной фантастики, я бы сгоряча даже 10-ку влепила, если бы не несколько "но". Во-первых иногда мадам автор абсолютно неуместно скатывается в пафос, забывая, что ее книга всего лишь неплохая женская проза, и не более; во-вторых, у мадам автора порой скользит презрение к читателям, как будто бы это она принадлежит к сильным мира сего, а мы так, никто и звать нас никак; в-третьих, мне не понравился какой-то наспех состряпанный финал, в котором мадам автор много хотела рассказать, но не получилось как-то...
А в целом, мне понравилось, читать вполне можно.