Вона випхала Бодю за двері.
А за пару годин, коли вона вже дивилася «Секс і село» та куняла носом, у квартирі знову пролунав дзвоник. Захеканий Бодя витяг із величезної турецької сумки оленячий ріг і тицьнув його в руки розгубленої Зої…
…Згадавши цей нічний випадок, Зоя як підстрелена скочила з ліжка. Побігла до ванної кімнати. Там, старанно загорнутий у рушники, лежав ріг…
Справжній оленячий ріг від здорової тварини в повному розквіті сил, у пору статевої зрілості! Тобто кіло чи більше цінного лікарського препарату, тобто тисяча-дві або і три доларів, тобто оленятко, яке можна придбати на «чорному ринку»! Мати Божа! Здійснення мрій. Оленятка можна прилаштувати в стайню Ройтберга. Нехай посмикує ягель із загальної купи. Не збідніє Ройтберг! Думай, Зою, думай!
І Зоя почала думати. Спочатку про своє лімітоване в цій клятій столиці життя – гуртожиток для робітниць «камвольно-прядильного комбінату», про те, яким чином (довелося піти по головах своїх напарниць-прядильниць!) здобуто цю вбогу «готельку» в спальному районі, про вени, що здуваються на ще досить привабливих литках після зміни в перукарні. Тут Зоїні очі сповнилися сльозами і вона почала думати в іншому напрямку, адже плакати не любила. Олень, думала далі Зоя, це вже статус! Навіть заміжжя – звук порожній у порівнянні з цією розкішшю. Якщо ти під’їжджаєш у власній упряжці до ресторану і замовляєш там усього-навсього одну маленьку філіжанку кави, до тебе ставляться як до людини.
І Зоя уявила цю величну картину. І зомліла. І сіла, майже непритомна, прямо на пульт телевізора, що завжди лежав на дивані.
– …тим, у кого олені замерзають у квартирах, президент пропонує щільніше заклеювати вікна, а краще – замовляти склопакети у фірмі «Смерх», – продовжував начитувати останні новини телеведучий Ян Євський. – Ідея розвинути власну галузь оленярства накрилася мідним тазом! Учора вночі підступно була укладена угода між оленярами Лапландії про пряме постачання цих тварин виключно до Росії. Отже, тепер доведеться платити неабиякі кошти за транзитне постачання цього транспортного засобу через кордони країн ближнього зарубіжжя. Таким чином ціни можуть підскочити щонайменше втричі…
Ян Євський іще щось говорив про «мідний таз», про втрачені ілюзії й завершив промову звичайним для нього гаслом: «Кохаймося!». Але Зоя вже не слухала. Виконувати цей заклик їй не було з ким, проте в ванній лежав ріг і, як вона зрозуміла з останніх новин, його треба якнайшвидше реалізувати!
Але яким чином? Надворі стояв білий день. Якщо вона понесе продавати ріг зараз, – сусіди помітять і хтось обов’язково запитає: «А що це ви несете, Зоє Павлівно?». І Зоя напевно знала, що вона почервоніє. Зоя була сором’язлива.
Отже, діяти слід пізно ввечері. Добре, що сьогодні у неї вихідний! Можна спокійно поміркувати. Зоя вже зібралася знову залізти під ковдру, аби надатися думкам, як у двері подзвонили. «Міліція!» – майнула перша думка. Зоя припала оком до вічка на дверях і з полегшенням зітхнула: у вигнутому скельці відобразилась спотворена склом гримаса Семена Василенка. Ніс у нього був довгий і червоний, очі – балухаті, нижня губа пішла під підборіддя… Зоя зітхнула, протерла вічко пальцем і відчинила.
– Ну ти уявляєш, – з порогу завівся Семен, – той козел хоче мене звільнити!!! Я роблю йому тираж, бігаю містом як смажений півень, першим приношу новини про найпрогресивніші технології з вирощування ягелю… А йому, бач, не сподобався мій нарис! Знімає його з номера, падлюка. Пропав гонорар! А це – три кіло ягелю!!!
Він увійшов до кімнати і підозріло оглянув усі кутки. Зоїне ліжко стояло розстелене.
– Не три, – сказала Зоя, – а один!
– Це ж чому? – нашорошив вуха Василенко.
– Подорожчання. Новини чув? – І Зоя переказала йому промову Яна Євського.
Василенко схопив пульт, натис на кнопку. На екрані знову з’явилася задоволена посмішка телеведучого:
– …масштабна політично-економічна криза продовжує розвиватися. На тлі вчорашньої угоди розгорівся новий скандал у парламенті. Він стосується прав власності депутатів та самого президента. Зокрема, в цю мить тривають запеклі дебати про те, чи може президент користуватися службовою упряжжю, що складається з восьми оленів. Питання підняв блок Меланії Вітерміняйло. За пару годин пані Меланія буде гостем нашої студії. Не перемикайте!
Спересердя Євський переплутав свій «позивний» із закликом московського колеги Андрія Салатова, ведучого ток-шоу «Маленька праска», але після вимкнення звуку в студії самими вустами проказав фірмове: «Кохаймося!».
Цього разу спрацювало. Розгублений Семен Василенько згадав, чим лікується будь-яка хвороба, особливо – на нервовому ґрунті.
– Сонечко, я тільки руки помию… – ніжно прошепотів він і здригнувся від відчайдушного Зоїного крику: «Не треба!!!»
«Ось, де вона його сховала… – подумав Василенко. – Але ж як він мене випередив? Та й упряжі його на подвір’ї не видно… Може, хтось інший?»
– От, значить, де ти його ховаєш?! – уголос повторив свою думку Семен.
Серце Зої загупало і зателіпалося аж у горлі: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своїй уяві підступний чоловічий ланцюжок: Бодя – Ройтберг – Василенко. Догралася, докрутилася!
– Так! – виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким є кращий спосіб захисту. – А ти хіба не ховав би?!
Василенко уявив, як він заштовхує Ройтберга до ванної, і знову розлютився:
– Я б його там і по шматках розібрав! І вночі вивіз би по частинах. У різні кінці міста! Щоб і духу його не було!!!
«Ідея! – спало на думку Зої. – Але якщо Семен знає про ріг, чи варто приховувати? Може, він би допоміг і розпиляти, і зреалізувати? Дам йому п’ять відсотків за працю…»
– Добре, – сказала вона, – іди дивись!
Василенко розгубився. З одного боку, він хотів виглядати сміливим коханцем, справжнім мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках і трусах із ванної, з іншого, подумав він, навіщо це мені, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хіба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долоні і витягнув з сумки репортерський фотоапарат.
– Він роздягнутий? – пошепки запитав він Зою.
– Звичайно! В костюм не вбраний!
– Це добре… Робимо так: ти зненацька відчиняєш двері – і, поки він не оговтався, я його фотографую!
– Та як він може оговтатись? – здивувалася Зоя. – Лежить собі…
– П’яний? – ще більше зрадів Василенко, уявивши цей сенсаційний для пані Ройтберг кадр.
– Ти здурів? Як він може бути п’яним? Це ж нежива істота…
У Василенка волосся стало дибки, навіть запітніло вічко всюдисущого фотоапарата…
– Ти його ліквідувала? – захриплим голосом прошепотів він.
– Я? Це не я. Я хіба на таке здатна?!
Василенко нервово заходив по кімнаті. «Так, так, – гарячково розмірковував він, – звичайно ж був хтось третій! Картина зрозуміла: він прийшов так само, як і я. Побачив суперника… І в нього вистачило мужності і сил зробити те, про що я тільки мрію… Що тепер? – І знову підстрижене волосся Василенка дало про себе знати. – А тепер… все звалять на… мене. Де той третій? А раптом Зоя все продумала і під дверима вже чекає судовий інспектор із „понятими”?»
– Хто? Кажи, хто це зробив?! – закричав він.
– Бодя… – перелякано прошепотіла Зоя.
«Шекспір… „Гамлет”… Акт третій…» – промайнуло в розпашілій Василенковій голові. І він безсило опустився на диван.
– Господи… Що ж це робиться… Син убиває батька… Який жах…
Непритомний Василенко лежав на білих Зоїних подушках. Бідна жінка вже двічі почергово підносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власні шкарпетки. Журналіст не реагував. Зоя вже уявляла моторошні заголовки в газетах: «Убивство знаного журналіста в квартирі невідомої перукарки». Думки її пішли в іншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, віддалилося на задній план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тілом. Зоя десь вже читала подібне запитання. Здається, там була й відповідь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данієли Стіл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-буків» улюбленої Донцової, брошурка з жіночої психології «Сто засобів вдало вийти заміж». Ага, ось воно! Вітчизняний детективчик із красномовною назвою «Мерці». Пригадується, Зою зацікавило те, що авторка була головним редактором її улюбленого ілюстрованого журналу. Взагалі-то, Зоя вітчизняних книжок не купувала.
Зоя розгорнула книжку на першій сторінці й одразу ж натрапила на зловісну пораду: «тіло треба розчленувати…» – писала жінка, котра на фотографії, що була розміщена на обкладинці, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! – перелякалася Зоя. – Членувати ріг – то одне, а ось це…» Вона оглянула бездиханне тіло коханця. Зоя відкинула книжку і вирішила використати останній шанс: залізла рукою під шафу, до сховку, і викотила звідти пляшку горілки. Горілку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Відкрутила корок, піднесла до носа небіжчика.
Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.
Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, – і Семен заплямкав губами, як немовля.
– Шляк би тебе трафив! – вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. – Що за мужик такий пішов нервовий!
Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.
– Цоб-цабе, любчику… – лагідно промовила Зоя. – Пора прокидатися!
Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою… Василенько схопився як підстрелений.
«Понятих» не було, міліції також.
– За що Бодя вбив батька? – прямо запитав Василенко.
– Ти що, здурів, – здивувалася Зоя, – чи тобі наснилося? Чи пороблено?
– А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? – наполягав Василенко.
– Ріг.
І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:
– П’ять відсотків – тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.
– Реалізувати стратегічний продукт не так просто, – замислився Василенко. – П’ять відсотків на стайню не вистачить… Двадцять.
– А безкоштовні стрижки ти врахував? – обурилася Зоя Павлівна. – І все інше, – вона кивнула головою на ліжко. – А рибні котлети? А компот?
– А унітаз? А заміна кранів? – парирував Василенко. – А небезпека? Двадцять – і крапка!
Довелося кивнути головою.
– Отже, спочатку оглянемо пацієнта, – сказав Семен. – До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо – тільки «пацієнт».
– Добре, пішли оглянемо… пацієнта.
Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».
– М-да-с… – промимрив той, оглядаючи ріг. – Великий, падла… (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.
– А далі що? – поставила логічне запитання Зоя.
– Далі? – замислився Василенко. – Далі треба пробиватися «догори»… Не будемо ж його продавати пересічним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафіозі.
– Яким чином?
– Спершу підеш на громадські збори до мерії. Ти ж бачила по телевізору програму «Запитай у мера». Отже, підеш туди, придивишся до публіки: там бувають різні…
– А може, «самому» запропонувати?
– Головне – не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: гроші в нього є.
– Звісно, – погодилася Зоя, кинувши погляд на листівку, причеплену до люстра: на ній симпатичний мер посміхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу – його рукою – підпис: «Ягель – у кожну родину!». Той пакетик отримала і Зоя, і всі мешканці спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи ні. Особливо раділи такому пакункові підлітки з незаможних родин, котрі примудрилися використовувати це зілля для паління.
Василенко пішов додому за пилкою.
Зоя зняла бігуді.
З цього моменту в неї починалося нове життя. Зустрічати його в бігуді Зоя не хотіла.
Криза! Криза… Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк вишкірявся і ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-під настовбурчених вусів.
Суспільство різко поділилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарілого, але актуального в цій ситуації вчення, – назріла революційна ситуація.
Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати своє видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайної тотальної кастрації усього поголів’я оленів. Це було зрозуміло: вищий та середній клас мав у своїх стайнях не по одній, а по дві й більше упряжок. І старанно приховував цей факт від податкової інспекції. «Низи» з великими труднощами вигодовували не більше двох вихованців і нізащо не згоджувалися на їхню стерилізацію. «Верхи» бажали нагріти руки на імпортуванні оленів, «низи» мріяли мати приплід.
Лікарі, об’єднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефіцит (підтримати політику кастрації) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гіппократа. Але Гіппократ – то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларів за упаковку – речі приємні й реальні.
Вагалися і власники таксо-оленів: такса підвищується, але кількість транспорту зменшиться, що означає безробіття і перехід водіїв-цоцобешників до категорії «низів».
Громадські жіночі організації – «Жінки-матері за свободу розмноження», «Оленева мати», «Природне запліднення» – виступали категорично проти знущання над тваринами.
Феміністичні організації – «Незалежна членкиня», «Стать і потяг!» та «Роги вгору!» – діяли радикально, закликаючи приєднати до тотальної кастрації і деякі верстви населення. Список до програми докладався. У ньому, крім політиків на наркоторговців, чомусь фігурували слюсарі, гінекологи та зубні техніки.
Генетики беззастережно підтримували можновладців, хитро і підступно посміхаючись у марлеві маски.
Молодь намертво стояла в опозиції.
Ройтберг витер піт із чола. Вимив руки після гортання преси і втупився в свою глянсову верстку. Вона явно вже не відповідала вимогам останніх подій. Пробіг очима заголовки: «Приплід рахують восени», «Олениха шоу-зірки Патрісії Поваляй народила оленятко. Фоторепортаж із місця події», «Олень, олень, де ти був?» – і все в такому ж ліричному дусі.
Поки що дебати не виходили поза межі друкованих органів, але Ройтберг шкірою відчував, що конфлікт назріває. До того ж він ніяк не міг забути халепу з любим Семом. Він був уже кастрованим на один розкішний ріг, і голова улюбленця весь час хилилася вбік. Сьогодні Ройтберг залишив його в стайні, а ввечері збирався виправити ситуацію відпилюванням другого рогу, адже бідаха Сем міг задихнутися під тягарем одного величезного рогу. До речі, треба позичити інструменти в рукастого Василенка. І поки він про це не забув, швидко набрав номер мобілки підлеглого.
– Слухай-но, – гукнув у слухавку без усякого привітання, – увечері закинеш мені пилку. Зможеш? Годині о дев’ятій! О’кей?
На тому кінці бездротового зв’язку запанувала тиша.
– Гей, ти там? – гукнув Ройтберг.
– Пилку? Тобі? Навіщо?
– Буду ліквідувати ріг у свого красеня, бо задихнеться, перетисне горлянку під вагою власної голови. Якась наволоч спаскудила тварину. Знав би хто – вбив би на місці. А ти чого перелякався? – після паузи підозріло промовив Ройтберг.
– Я? Ні! Я – нічого… Принесу.
– О’кей! – кинув слухавку Ройтберг. І знову схилився над версткою. Що робити? Кого підтримати? Про що писати?
Треба ретельно відстежити всі новини, а вихід чергового номера пригальмувати хоча б на тиждень…
Після прийняття цього мудрого рішення Ройтберг, не посвячуючи співробітників у свої міркування та плани, оголосив «короткий день» і вийшов на вулицю. Полоззя саней самі помчали його до будинку коханки. Час був, а настрій… Настрій підніметься…
Але він не піднявся! Більше того, дурна баба, ледь прочинивши двері, засмикнуті на ланцюжок, ні сіло ні впало вихлюпнула на його нову дублянку полумисок з чимось гарячим. Розгублений і мокрий, він сів у санчата і попрямував додому.
– Де ти був? – суворо запитала дружина.
– Їздив! – невизначено буркнув Валентин Самсонович.
– А чого ти весь мокрий і смердиш? – підозріло обнюхала дублянку дружина.
Справді, дублянка Ройтберга смерділа вчорашнім курячим бульйоном. «От клята баба!» – подумки вилаявся Ройтберг, маючи на увазі обох.
– В їдальні облився, – сказав він і одразу ж увімкнув два джерела інформації: радіо і телевізор. – Щось таке робиться в світі… Нічого не розумію… Катастрофа якась.
По радіо, як завжди в цей час на каналі «Культура», тривав «прямий ефір» Ніни Ворон. Журналістка ледь встигала промовити дві-три фрази, як на неї сипався шквал дзвінків. Тема була актуальна: «Олені у трипільській культурі». Гість студії, дослідник прадавніх вірувань, наполягав на тому, що ці горді тварини вперше зародилися саме тут, а вже потім тисячоліттями мігрували на Північ. Він наводив приклади наскельних зображень та малюнків на прадавньому кухонному начинні – кам’яних ножах, кухлях та карафах. На них олені зображувалися як свійські тварини, котрі не тільки охороняли помешкання язичників, але й використовувалися для верхової їзди, як поводирі для сліпих, як вихователі дітей і навіть запліднювачі жінок. Як доказ він наводив давні фрески, на яких було зображено любовні сцени між людьми й тваринами.
– На деяких давніх малюнках можна побачити людинооленя і зробити висновок, що міфічні істоти, яких у Греції називали кентаврами, – насправді виникли саме тут… – говорив гість студії.
– Вибачте – у нас новий дзвінок! – час від часу перебивала його Ніна Ворон, – і тоді студія наповнювалася істеричними криками збитих з пантелику пенсіонерів, котрі в цей час завжди слухали радіо:
– Шановна ведуча, – говорив приємний баритон, – я є величезним прихильником вашої передачі! У вас чудовий голос, чи не могли б ми зустрітися завтра о сьомій в…
– Дорога радіопередача! Я телефоную з Яготина; і у мене питання до гостя студії: як він ставиться до того, що яйця в магазині подорожчали на 22 копійки, а цукор – на цілу гривню?
– Митро Митрович, – відповідав на попередній дзвінок лагідний жіночий голос, – я як членкиня гурту «Східні дримбарі» хочу категорично заперечити: в нашому магазині ціна на яйця стабільна.
– О, це ви, Марто Петрівно! – радів дозвонювач. – Марто Петрівно, як ваша нога? Не болить? Допомогла уринотерапія?…
– Шановні радіослухачі, – укотре намагалася вгамувати активність громадян Ніна Ворон, – наша сьогоднішня розмова присвячена актуальній проблемі, яку я б окреслила так: чи варто каструвати наші історичні надбання?! Сподіваюсь, наступний дзвінок…
Наступний дзвінок удерся в ефір обуреним ревом:
– Шановний пане президенте, що ж ми за народ такий…
О проекте
О подписке