Тарасівець

Замість початку

 
…Україно! Мамо люба!
Чи не те ж з тобою сталось?
Чи синів твоїх багато
На степах твоїх зосталось?
 
 
Чи вони ж не відцурались,
Не забули тебе, неньку,
Чи сховали жаль до тебе
І кохання у серденьку?
 
 
Марна річ! Були і в тебе
Кобзарі – гудці народні,
Що співали-віщували
Заповіти благородні…
 

Микола Вороний «Євшан-зілля»

Cереднього зросту, одягнений в костюм-трійку чоловік неквапливо піднявся на трибуну і на хвилину завмер. Він поглянув на урочисту залу, де сиділи міністри й парламентарі: їхні обличчя були змучені довгими перемовинами та емігрантськими умовами, але в очах світився оптимізм – всі, хто злякався непевного становища, давно вже виїхали. А він залишився і займав відповідний його рокам і досвідові статус старійшини, дарма, що багнети червоних випхали його з України…Чоловік, не відчуваючи цілковитої тиші, за звичкою почесав бороду й усміхнувся – вже три роки, як триває революція, і стільки ж часу минуло, як він зголив бороду, що надавала поважності його обличчю ще зі студентських часів.

Симон Васильович з відтінком нетерпіння глянув на оратора. Він знав, що за давньою традицією важливі зібрання має відкривати найстарший з представників Ради. Але до цього «старійшини» він відчував гостру недовіру, як і до будь-кого из самостійників-соціалістів, які понад рік тому хотіли забрати в нього владу. Та видавати свої почуття Головному Отаманові було недоречно, і він спробував зрозуміти, що не дає лікареві почати. А, ось воно що: міністри, незважаючи на дзвін сигнального дзвоника, продовжували обговорювати останні зовнішньополітичні події. Мікрофона в готелі «Брістоль» не було, власник скупо вибачився, мовляв, ми не очікували, що тут буде засідати цілий парламент.

Головний Отаман злегка, але досить гучно постукав печаткою по столу – дубова дошка видала глухий і масивний звук. Чоловік за трибуною відкрив теку з паперами. Він не збирався читати написане, хоч і витратив кілька вечорів на той десяток аркушів. За життя він бачив чимало Шевченкових роковин, та ці були особливими. Пізніше він зрозуміє чому: незважаючи на неволю й скрутні умови, всі попередні святкування відбувалися на українських землях, а «Брістоль», хоч і був увінчаний українським прапором, знаходився на території Польщі. Зала заспокоїлася, всі погляди звернулися в його бік. Чоловік у сірому костюмі потер ланцюжок кишенькового годинника (не золотий, бо після вкраденого румунським офіцером знайшлися кошти лише на залізний) і розпочав. Стукання машиністки по клавішах переносило його слова у вічність і надавало промові ритму:

«Панове депутати і наші шановні гості!

Нині в цьому високому палаці нашого єднання ми святкуємо 60-ті роковини смерти нашого національного генія Тараса Шевченка, ідеями якого живилося не одно покоління до нас і буде живитися й після нас. Я хочу вам розповісти дуже коротенько з новітніх часів нашої історії, що її почав наш поет і був там першим дійсним і великим пророком національного відродження.

Для того, щоби була ясна тема, про яку я говоритиму, мені доведеться зробити маленьку мандрівку в минуле…

Уявіть собі маленького хлопця-кріпака, що кидає своє село, оточення і поле та іде в широкий світ шукати тих світових стовпів, що підпирають небо.

Се родився поет.

З того часу він усе життя починає шукати Бога, якому б мусив молитися, якому б мусив служити.

Чи знайшов його поет?

«Шукаю Бога, а знаходжу таке, що цур йому й казать».

Я не буду розповідати про ідеї нашого поета, а хочу лиш зрозуміти високу і повну величі душу, що над нами витає, над усіма нами панує…

Спершу хлопчик-кріпак носить воду школярам, далі козачок панський, що набиває люльку панові, ще далі маляр, який посилається в науку до Варшави, звідти до Петербурга. Скрізь він уважно придивляється до того, що робиться в світі.

І бачить, і розуміє своєю молодою чулою душею, що «кругом неправда і неволя, народ замучений мовчить». Хто ж винен у тій неправді? – Пани!

Кріпацтво і панство він так змалював, як не змалював ніякий інший поет у світі.

Та він на цьому не зупиняється. Він іде далі. А ще хто винен? Хто винен у тому, що Україна в неволі? Що вона загубила свою Державність?

– «Це той перший, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову сиротину!.. Слава, слава хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам царям слава!..»

Але він іде далі, бо бачить, що на цьому не кінець. Хто ж ще винен? – «Ти, всевидящеє око, не дуже бачиш ти глибоко, та спиш в кіоті». «Ти спиш», а «я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, – за неї душу погублю»…

Це був екстаз поета. Однак цей екстаз пройшов. Шевченко глянув холодним оком на ці слова і лишив їх, щоби ми розібрали самі.

І от я собі уявляю так: глибоко релігійна душа поета не здригнулась перед цими словами, бо мислить так: «Бог єсть любов. В душі моїй єсть любов, а значить, і Бог, значить, це не єсть богохульство».

А як не так?… А хоч би й не так, то все ж таки я «за неї душу погублю». І не сказав поет тут, що «умру», а що «за неї душу погублю». Це більше, ніж умру.

Це подібне до Фауста, але той душу губить ради вічної молодости, а наш поет ради України, її волі, її незалежности…

Звідси його світогляд, коли так можна висловитись, був україноцентричним. Усе, що він у світі бачив, бачив через призму вільної України. Через цю призму він дивився на панів, на царів, на все, все, навіть самого Бога.

Чи зрозуміли Шевченка його сучасники? – Ні. Чи зрозуміли по смерті його нащадки? – Ні.

Та це стара істина, що генія сучасники не розуміють. І Шевченко був «один він між Ними, як сонце високе». І справді, – из сучасників Шевченка найбагатіший індивідуальністю – Пантелеймон Куліш, великий талант, великий працьовник, що для українського народу дав дуже багато, і що ж? – він зійшов врешті на «Історію возсоєдінєнія Руси».

Далі Костомаров. Трохи українець, трохи український письменник (Ієремія Галка), трохи український політик, а весь свій талант оддав чужій нації, і був перший основоположник тих будучих століть, що звалися українофільськими.

Прекрасна, наприклад, його монографія про Богдана Хмельницького, де зазначається, що в Богдані Хмельницькому маємо великого героя з нахилом до єднання з Московією.

Однак, коли порівняємо героя цього з твором Липинського «Україна в минулому», то побачимо, що на підставі історичних документів Богдан Хмельницький єсть Самостійник чистої води!

Як Шевченко освітлював усе життя через призму вільної і незалежної України, так Костомаров все творчі події освітлював через свою призму федералізму.

Далі «Мазепа і Мазепинці». Ця монографія яскравіша, і коли порівняти її хоча б з монографією Уманця, то побачимо ту ж саму велику ріжницю, що гостро відрізняє один світогляд від другого.

Ось які були найкращі з сучасників Шевченка. Що ж вони дали нашій справі і нашій національності? Дали так зване українофільство.

Це, панове, слава Богові, вже історія дуже недавня. Українофіли були найосвіченіші представники нашої нації. Однак не тільки в собі, але й в своїх дітях витравили все українське, все народне.

Вони дуже прислужилися російській нації і літературі. Із катедр шкільних і університетських виховували виключно в російській культурі цілі покоління.

Чесні й чисті, вони любили свій нарід, а працювали для чужого. Се може бути тільки тоді, коли не вірити в відродження свого народу, коли не вірити в його духовні сили, в його творчість.

Шевченка не зрозуміли. Для них він був просто великий поет, великий мрійник.

Не вірючи в воскресіння свого народу, українофіли пристосовувалися до культури російської, з нею зріднилися та й ісповідували «єдину неділиму Росію».

Тут я мимоходом не можу не згадати про Драгоманова, що не був таким українцем, як Шевченко, а був так само українофілом, був загальноросійським політиком, і який мав чималу повагу і авторитет межи російськими ліберальними колами.

Пригадую популярну в свій час його Вільну спілку, що клала в основу російського устрою децентралізацію цілої Росії, в тім числі й України, яка розбивалася на області.

Для українців національної, тим більше державної, доктрини він не утворив. Був, однак, основоположником радикальної партії, особливо в Галичині, а в Україні багато належало до радикалів українофілів.

Так тяглось од Шевченка сливе до дев’яностих років. Правда, деякі з українофілів розуміли нелогічність і ненормальність такого стану речей і через те найбільш талановиті почали оддавати свої творчі сили для українського народу.

Вони намагалися виховувати своїх дітей в українській культурі українською мовою.

Ми їх знаємо: це Старицький, Кониський, Лисенко, Олена Пчілка, Драгоманов і інші.

Українська молодь 80-х років, це тоді були «хахли»-«малороси».

По всіх університетських містах закладалися кружки Української громади, де гуртувалися люди різноманітних напрямків.

Краще сказати, це були просто земляцтва. Існували вони напіводверто. Найбільша програма їх діяльности була в поширенні легальних книг у народі, як українських, так і російських; і далі – театральні вистави, хори, студентська бібліотечка, а все разом – напівсвідомий етнографічний націоналізм.

Як-не-як, а для молодої душі, освіченої й ідейної, такі громади були могилою, бо в них не було ні творчої думки, ані боротьби за кращу долю народу, а тому більше чутлива молодь їх уникала і йшла в чужі організації, тоді таємні, де вона мала хоч те моральне оправдання, що ризикувала своїм життям або свободою.

І от, вступаючи до чужих організацій, молоді українські сили тим самим творили те, що не було в Україні українських організацій, а лише російські, польські й інші.

Однак як з українських громад, так і з окремих осіб поза громадами почалося розуміння ненормальності такого стану, почала зріти нова світла думка про утворення власних таємних організацій во ім’я боротьби за народне діло, назріла переоцінка цінностей…»

Оратор ще довго розповідав, але поряд из новими для багатьох фактами в головах присутніх мала б утвердитися думка, яка полягала в останньому процитованому абзаці промови. цей невеличкий чоловік – Іван Львович Липа – був тією величною постаттю, яка відіграла чи не вирішальну роль у процесі «назрівання переоцінки цінностей» у свідомостях напівнімої інтелігенції уярмленого народу…