Читать книгу «Квітка Цісик» онлайн полностью📖 — Игоря Коляды — MyBook.
cover

Игорь Коляда,Ю. І. Коляда,Павло Юрчишин
Квітка Цісик

Присвячуємо родині, своїм рідним, наставникам і друзям



Вона була символом України, нищеної голодоморами, депортаціями, розстрілами кращих синів і дочок, замученої колгоспним рабством, виселеної в Сибір і Казахстан, яка постійно боролась за свою волю і на вівтар цієї боротьби клала життя своїх синів і доньок.

Роман Горак «Журавлі відлетіли…»

© І. А. Коляда, Ю І. Коляда, П. В. Юрчишин, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

* * *

В українській історії й тепер українство з різних причин і з різною метою полишає рідну землю, вирушаючи на пошуки кращого життя. Серед тих, хто за велінням долі свого часу опинився далеко від землі своїх батьків, чимало представників науки, культури, мистецтва. Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Евген Маланюк, Осип Турянський, Олег Ольжич, Улас Самчук… Усі вони, як і сотні тисяч інших українців, змушені були покинути свою батьківщину і шукати щастя в далеких краях. Але вони ніколи не забували свого коріння, й прагнули творити навіть на чужині, звеличуючи Україну у світі. Недарма кажуть, що нашого цвіту – по всьому світу.

«Чарівною квіткою України» називають представницю української діаспори Квітку Цісик, яка, проживаючи у США, завжди пам’ятала про своє українське коріння й поширювала серед західного світу українську культуру. Голос її викликав у слухачів бурю емоцій та пронизував до глибини душі, бо виконувані нею українські пісні, передовсім, свідчили про її сильну любов до України. Творчість Квітки ще раз багапереконливо репрезентувала на весь світ багатство української культури. Співачка пишалася своїм походженням, із гордістю несла у світ слова видатного земляка: «Я є народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була».

Особистість Квітки Цісик для багатьох українців по обидва боки океану асоціюється з незламністю духу та гордістю за своє українське походження, вона є втіленням того, як за сотні тисяч кілометрів можна і необхідно відстоювати свою національну ідентичність. Хоча земля її предків для неї була далекою та дещо казковою, у своїй душі вона зберегла українське першокоріння.

Саме життя Квітослави Цісик і її самовіданне служіння Україні має назавжди залишитися дороговказом для багатьох поколінь українців.

Розділ перший
Повернення в Україну

І я мріяла, що в Україні мене почують…

Квітка Цісик

У далекій Америці Квітка Цісик ніколи не забувала про землю своїх батьків. Однак в Україні вона була лиш раз – 1983-го року.

Тарас Зень, троюрідний племінник Квітки Цісик (по лінії батька Володимира Цісика), генеральний директор ТРК «Вежа» у м. Івано-Франківську зізнається: «Це був зовсім неафішований візит. До нас, в Івано-Франківськ, вона приїхати не могла, адже місто було військовим. Швидше за все, відвідала родичів у Львові та Києві. Про жоден виступ тоді не могло бути мови».[1]

Під час першої поїздки вони з матір’ю, так і не наважились побувати на батьківщині тата в селі Лісках. Цей візит обмежився гостюванням на приватні запросини: «Єдина користь з першої поїздки в Україну була та, що з неї вона повернулась з піснями Володимира Івасюка. У Ліски, які поривалась відвідати, вже не було до чого їхати. Батьківської хати не було. На згадку про нього в селі залишилась тільки школа, в якій учився її батько, вчителював його брат Микола, звідки його й забрали – і дотепер невідомо ні достовірної дати, ні місця його смерті. Була ще могила бабусі Марії на новому цвинтарі. Школа ж була старого типу і перебувала в такому стані, що її вирішено було знести. Тим більше, що вже давно була гарна нова школа, а в покинутому будинку часто збиралися пияки, бешкетували підлітки…», – згадували родичі.[2]

За життя Квітці так і не судилося почути власних пісень в країні, для якої вона так щиро старалася. Відтак – і жодних концертів, жодних творчих зустрічей. Вона сподівалася, що знову зможе відвідати батьківщину своїх предків, коли Україна стала незалежною. Хотіла поїхати до Львова, виступити з концертами перед українськими шанувальниками її таланту. Заспівати так, як ще ніхто не співав українських пісень. Та – не судилося. Не встигла вона записати і третій альбом – з колисковими. Її запрошували у 1989 році, запрошували на другу річницю Незалежності… Але виступи за контрактами, а потім народження сина та ще тяжка недуга стали нездоланними перепонами на шляху до реалізації цих планів.

Генеральний директор Національного оркестру України Олександр Горностай пригадував: «Ми хотіли запросити її на перший фестиваль «Червона рута» в Чернівці – я був його директором. Ми ще не розуміли, що Квітка не могла отак зірватися й приїхати, бо мала обов’язки за рекламними контрактами. На першу річницю Незалежності написав їй листа-запрошення. Але серпень збігався з її корпоративними виступами для компанії Ford. А далі вже хвороба не дала можливості відвідати Україну. Знаючи це, з особливим щемом слухаю її останню пісню, записану українською, – «Журавлі» на вірші Богдана Лепкого, в якій вона співає:

 
Чути кру-кру-кру
В чужині помру…
Заки море перелечу —
Крилонька зітру…»
 

Саме Олександр Горностай у 1992 році заїхав до Нью-Йорка й записав відеоінтерв’ю Квітки Цісик українською мовою, яке презентував у Ванкувері в знятому для канадського телебачення фільмі «Україна: земля і люди». Довгий час вважалося, що саме цей відеоматеріал став єдиним інтерв’ю з легендарною співачкою, яке збереглось до теперішього часу. Ще одне інтерв’ю, яке на початку 1991 року записав на диктофон для Національного радіо український музикант Кирило Стеценко, довгий час вважалося загубленим у фондах радіо. Проте цей унікальний запис було віднайдено в домашніх архівах та оцифровано. У ньому чути щирий голос Квітки з українсько-американською говіркою, а також вигуки її тримісячного сина Едварда-Володимира.

У цьому інтерв’ю Квітослава розповіла про єдину подорож до землі своїх батьків: «Я була з мамою в Україні, 8 чи 9 літ тому. Там було дуже інакше, ніж тепер. Було дуже цікаво, бо ми були в соборі Св. Юри у Львові, де моя бабця і дядьо взяли шлюб. Коли вуйко мій вродився, то там було і хрещення. Дуже гарна історія нашої родини. І всі тоді мені казали, що як гарно, що ти з мамкою їдеш, бо татка мого вже не стало. Мені тоді всі казали, що я буду така підпора мамі в мандрівці, що мамці може буде прикро поїхати назад, побачити ті місця, де вони з татком ходили, жили, зустрічалися. Ми пішли до церкви Св. Юри, і там люди співали. Я так плакала в церкві, тому що моя мама була страшно щаслива, що могла повернутися. Я була страшенно зворушена і всюди плакала, бо то є місто, де був мій тато, моя мама, моя бабця. Я тільки очима пам’ятаю ті місця. Дуже багато маю родини в Україні. Але є моя тітка Віра, що мешкає у Львові, є ще такі Цісики, які мешкають в Коломиї. То велика родина була. Всім моїм посилаю привіт і любов свою».[3]

Кирило Стеценко так пригадує про свої враження від цієї зустрічі:

«Улітку 1990-го приїхав до тітки в Нью-Йорк. Серед багатьох мрій і планів було познайомитися зі Стінґом і Квіткою Цісик. Дістав її телефон, але протягом місяця спрацьовував автовідповідач. На нього я наговорював, хто я такий і чому хочу зустрітися. Пояснював, що я онук Кирила Стеценка – його музику в Америці краще знають, ніж тут, її там виконували в кожній українській церкві. І от на початку 1991-го отримав дзвінок від Квітки. Сказала, що готова зі мною зустрітися. Виявилось, що у неї саме народився син, і вона доти не могла приділити мені увагу. Ми розмовляли в студії її чоловіка, Еда Раковича… Спілкувалися з ним англійською – хоч він і походив із родини польських євреїв, проте ані польської, ані української не розумів… Коли я попросив приватно переписати собі альбом Цісик, в повітрі запала неприємна мовчанка. Це був наче натяк, що так робити не можна. В Америці вартість однієї касети становить півпроцента середньої місячної зарплати, і виглядає дивно, що ти не можеш її купити… Квітка мала на руках місячне немовля, а вже приїхала на студію, готова працювати. Розмовляли в окремій кімнаті й малий періодично влаштовував нам музичні паузи своїм плачем. Про Україну Квітка говорила ухильно – лише що хоче приїхати. Зрозуміло, що тоді молода мама не могла все полишити й летіти за океан. 1994-го року Борис Шарварко (гендиректор і художній керівник Всеукраїнського державного центру фестивалів і концертних програм) дуже просив привезти її на концерт у палаці «Україна» до Дня Незалежності. Та тоді вона вже лікувалася».[4]

Вокаліст і клавішник гурту «Фата Моргана» Олексій Керкеша має власні спогади про той період у житті співачки: «Квітка запросила нас до себе додому на паті. Це був 1992-й рік, ми тільки-но переїхали до Америки. З Тарасом Петриненком більше не грали, залишили йому стару назву гурту «Гроно». Цісик зателефонувала і сказала, що їй дуже сподобався наш перший альбом на вірші Шевченка. Її знайома поетеса написала декілька англомовних текстів, я створив музику. Планували стати її постійними акомпаніаторами на концертах. Особливо в нашій музиці Квітку зачепила флейта. Просила, щоб вона й далі домінувала. Тоді приїзд музикантів з України був подією для діаспори. Ми прийшли до Квітки додому… Нам було ніяково – англійської ж до пуття не знали. Весь прийом провели на кухні з мамою Квітки, пані Іванкою. Дуже привітна жінка. Розпитувала, хто ми, звідки, як там Україна. А що ми могли розповісти? Виїхали ж, коли були купони й порожні полиці. Пізніше з Квіткою провели декілька пробних репетицій, і на цьому співпраця заглухла. Вона все менше проявляла до неї інтерес. Про хворобу ніхто прямо не говорив, але всі здогадувалися. Квітка могла зникнути на якийсь час, потім з’явитися з короткою зачіскою і знову щезнути на місяць».[5]

Однак мрія про повернення на Батьківщину прекрасної співачки, яка могла би стати окрасою будь-якої сцени, все-таки здійснилася! Голос Квітки Цісик повернувся на Батьківщину піснями у неповторному виконанні, яке западає в душу, бо з жодним іншим переплутати його неможливо. Унікальне колоратурне сопрано зазвучало у піснях «Два кольори», «Я піду в далекі гори», «Чорнобривці».

Напевне вперше платівки із піснями Квітки Цісик в Україну привіз австралієць українського походження, бандурист та композитор Віктор Мішалов: «1984 року, на літні канікули їздив додому, а також у краї, які бажав відвідати. Тоді й почув перший диск Квітки Цісик. Був тим співом приголомшений. Це була зовсім інша стилістика виконання пісні, ніж чув досі, зовсім інше аранжування. Вражала дивовижна інтелігентність співу і якийсь магнетизм, який притягував до себе»[6]. Ризикуючи, що його можуть виключити з консерваторії і виселити з України, він вирішив привезти той голос в Україну. Уже навчений гірким досвідом ретельних перевірок прикордонників на митниці (там перевіряли все, що люди везли з-за кордону), Віктор обрав ризикований, але перевірений варіант – перетнути кордон у Бресті, де перевірка багажу, як він пересвідчився, була не надто ретельною. Отак і вдалося перевезти записи пісень Квітки Цісик. У помешканні свого товариша він розпочав їхнє тиражування. Записи розліталися по країні миттєво, і стримати цей процес вже ніхто не міг.

Влучно підмітив Олександр Горностай: «Квітка знайшла можливість записати два українські диски. Потрапивши в радянську Україну, вони зруйнували вакуум, який утворився після смерті Івасюка. Їх слухали і думали: якщо за океаном зберегли свою українськість і за 100 років, то ми теж маємо це зробити».[7]

Наприкінці 1980-х її музика почала звучати звідусюди. Ціла плеяда видатних українців має особисті, теплі та неповторні спогади про знайомство з творчістю Квітослави. «Перед тим я прослухав її аудіокасету, яка справила на мене приголомшливе враження, – згадував український режисер, заслужений діяч мистецтв, Остап Федоришин, який відвідав США на запрошення родини у 1988 році, де й познайомився з Квіткою. Восени 1989 року ВІА «Ватра» повернувся зі своїх перших та успішних гастролей із Канади. Звідти Ігор Білозір привіз щойно випущену аудіокасету «Два кольори», на якій поруч зі шлягерами «Два кольори», «Я піду в далекі гори», «Черемшина» була й пісня «Коханий» на вірш Петра Запотічного. Вражав дивовижний голос Квітки, високопрофесійне аранжування і звукозапис…».[8]

Головний редактор і директор видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га», поет Іван Малкович власні враження від знайомства із творчістю Квітослави Цісик пригадує так: «Коли я вперше привіз її диск 1990-го то сусіди як почули: “Ніч така, Господи, місячна, зоряна”, просили мене переписати їм платівку. Ми ж не знали, що там має бути оте “Господи”. Один чоловік, який жив на найвищій горі, мав гучномовця і в неділю після церкви пускав голос Квітки на всі найближчі гори. Вона співала “Я піду в далекі гори”.[9]

Голос співачки підкорив українські радіохвилі завдяки відомій ведучій Галині Бабій: «Вперше про Квітку Цісик мені розповіла журналістка Катерина Кіндрась, яка мала два її альбоми на вінілі і дала мені їх переписати для радіо. Це було у 1991 році. Тоді ж Кирило Стеценко побував у Нью-Йорку і зустрівся з Квіткою Цісик. Записав інтерв’ю і привіз касету мені. Тоді я й зробила першу програму для Українського радіо. Про Квітку тоді ніхто у нас і не чув. Пам’ятаю, що Квітка упродовж інтерв’ю заспокоювала маленького сина, який трохи вередував і не давав їй говорити. На жаль, пожежа 1995 року на Хрещатику, 26, багато плівок знищила. У тім числі й цю програму».[10]

На этой странице вы можете прочитать онлайн книгу «Квітка Цісик», автора Игоря Коляды. Данная книга имеет возрастное ограничение 16+, относится к жанрам: «Музыка», «Биографии и мемуары». Произведение затрагивает такие темы, как «выдающиеся личности», «биографии певцов и музыкантов». Книга «Квітка Цісик» была написана в 2019 и издана в 2019 году. Приятного чтения!