Читать книгу «Подорожі Лікаря Дуліттлa. Підготовка» онлайн полностью📖 — Хью Лофтинга — MyBook.

Четверта глава. Віф-ваф

Коли нарешті я зміг оглядітися навколо, то виявилося, що передпокій справді був повний тварин. Мені видалося, що майже кожен вид живих створінь, що мешкали в окрузі, був тут присутній: голуб, білий щур, пугач, борсук, галка… Тут була навіть маленька свинка, яка щойно зайшла в дім із дощового саду і ретельно витирала ноги об килимок, а світло від свічки давало виблиски на її мокрій рожевій спині.

Лікар узяв свічник від качки й повернувся до мене.

– Дивися, – сказав він, – ти маєш зняти цей мокрий одяг… До речі, як твоє ім’я?

– Томмі Стаббінс, – відповів я.

– О, а ти не син Джейкоба Стаббінса, шевця?

– Так, – підтвердив я.

– Прекрасний чоботар твій батько, – вигукнув Лікар. – Ти бачиш оце? – і він підняв праву ногу, щоб показати величезного чобота, який носив. – Твій батько пошив мені ці чоботи чотири роки тому, і відтоді я їх ношу не знімаючи, – прекрасні, чудові чоботи. Так, а тепер слухай, Стаббінсе. Тобі необхідно поміняти всі ці мокрі речі, причому швидко. Зажди хвилинку, поки я позапалюю побільше свічок, а потім ми піднімемося нагору й знайдемо якусь суху одежу. Тобі доведеться одягти мій старий костюм, поки твої речі не висохнуть на кухні біля вогню.

Отож відразу ж як свічки було запалено скрізь у різних частинах будинку, ми піднялися по сходах, а коли зайшли до спальні, Лікар відчинив велику шафу і вийняв два набори старого одягу. Ми його одягли, а мокрі речі знесли вниз до кухні й розпалили багаття у великому каміні. Пальто Лікаря, яке я одягнув, було таким великим для мене, що я весь час наступав на його фалди, коли допомагав носити дрова з підвалу. Але дуже скоро у нас уже було велике вогнище, що весело палало в каміні, і ми розвісили навколо нього на стільцях наші мокрі речі.

– Ну, а тепер треба приготувати якусь вечерю, – запропонував Лікар. – Стаббінсе, ти ж, звісно, залишишся й повечеряєш зі мною?

Мені вже почав страшенно подобатися цей кумедний маленький чоловічок, який називав мене Стаббінс, замість Томмі або дорогий юначе (я так ненавидів, коли мене називали дорогим юнаком!). А цей чоловік, схоже, з самого початку почав ставитися до мене так, наче я був його дорослим другом. І коли він запросив мене залишитися й повечеряти із ним, я був страшенно гордим і щасливим. Та раптом я згадав, що не попередив маму, що прийду пізніше. Тому з великою прикрістю відповів:

– Дуже вам дякую, я б із радістю залишився, та боюся, що моя мама почне непокоїтися і думати, куди це я подівся, якщо я не повернуся вчасно.

– Ох, але ж, дорогий Стаббінсе, – зауважив Лікар, підкидаючи ще одне поліно в багаття, – твій одяг іще не висох. Ти все одно мусиш чекати, правда ж? А поки його можна буде одягати, ми встигнемо вже й приготувати вечерю, і з’їсти. Ти не бачив, куди я поклав свою сумку?

– Гадаю, вона все ще у передпокої, – сказав я. – Піду подивлюся.

Я знайшов саквояж біля вхідних дверей. Він був зроблений зі шкіри і виглядав дуже-дуже старим. Одна з його защіпок зламалася, тож він був перев’язаній посередині шматком шнура.

– Спасибі тобі, – подякував Лікар, коли я приніс йому саквояж.

– У ньому що, були всі ваші речі, які ви взяли з собою у подорож? – запитав я.

– Так, – відказав Лікар, розв’язуючи шнур. – Я не вважаю, що потрібно багато багажу. Це така морока. Життя занадто коротке, аби перейматися такими дурницями. І в цьому справді немає жодної необхідності, повір мені. Ти не знаєш, куди я подів ці сосиски?

Лікар копирсався в нутрощах саквояжа. Спочатку він дістав паляницю свіжого хліба. Потім з’явилася скляна банка з незвичайною металевою покришкою зверху. Він потримав її проти світла вельми обережно перед тим, як поставити на стіл, і я помітив, що всередині плаває якесь дивне морське створіння. І нарешті Лікар витягнув фунт сосисок.

– А тепер, – промовив він, – усе, що нам треба, це сковорода.

Ми зайшли на кухню, де на стінах висіли глечики та пательні. Лікар зняв сковороду для засмажки. Всередині вона виявилася досить заіржавілою.

– Боже мій, ти тільки подивися на це! – скрикнув він. – Оце найгірше, коли так довго не буваєш удома. Тварини молодці й утримують будинок на диво чистим, у межах своїх можливостей, зрозуміло. Чап-Чап це просто скарб, а не домогосподарка. Однак у деяких речах вони, безперечно, не можуть дати раду. Проте не переймайся, ми хутко її відчистимо. Отам унизу під раковиною ти знайдеш дрібний пісок, Стаббінсе. Подай-но його сюди, будь ласка.

За кілька хвилин наша пательня вже блищала й сяяла, сосиски поставили смажитися на кухонний вогонь, а апетитний аромат поширювався по всій будівлі.

Поки Лікар був зайнятий приготуванням вечері, я пішов ще раз поглянути на чудернацьку маленьку істоту, що плавала у скляному слоїку.

– Що це за тварина? – поцікавився я.

– О, це, – сказав Лікар, повертаючись до мене, – це Віф-Ваф. Його повне ім’я – hippocampus pippitopitus. Але тубільці називають його просто Віф-Ваф, це по тому, як він вихляє хвостом, коли пливе, мені так здається. Саме щоб знайти його, я й організував оцю останню подорож. Розумієш, останнім часом я зайнятий тим, що намагаюся вивчити мову молюсків. Вони мають свої мови, у цьому я не сумніваюся. Я трошки розмовляю мовою акул, а також дельфінячим діалектом. Але що мені особливо хочеться вивчити тепер – так це молюскійську.

– А чому? – запитав я.

– Ну, бачиш, деякі молюски є найдавнішими на світі з відомих нам видів тварин. Ми знаходимо їхні мушлі в гірських породах, вони вже перетворилися на камінь і їм тисячі років. Тому я майже певен, що якби тільки я навчився говорити їхньою мовою, то зміг би довідатися страшенно багато про те, як виглядав наш світ століття, й століття, й століття тому. Зрозумів?

– А хіба інші тварини не можуть розповісти вам про це?

– Я так не думаю, – сказав Лікар, тикаючи сосиски виделкою. – Ну, наприклад, мавпи, з якими я познайомився в Африці певний час тому, з задоволенням розповідали мені про минулі дні, але їхня пам’ять сягала в минуле не далі як на тисячу років абощо. Ні, я переконаний, що найдавнішу історію в світі можна почути від молюсків – і тільки від них. Розумієш, більшість інших тварин, які жили в ті прадавні часи, на сьогодні вже вимерли.

– А ви вже вивчили якусь із молюскійських мов? – запитав я.

– Ні. Я ще тільки почав. Я хотів роздобути саме цей особливий різновид риби-голки, бо вона сама наполовину молюск, а наполовину звичайна риба. У її пошуках я дістався аж Східного Середземномор’я. Але боюся, що від неї мені не буде багато помочі. Сказати правду, я досить таки розчарований її поводженням. Вона не виглядає дуже розумною, еге ж?

– Ні, не виглядає, – погодився я.

– О! – схаменувся Лікар. – Сосиски вже можна подавати. Іди сюди й неси свою тарілку, я тобі покладу кілька.

Потім ми всілися за кухонний стіл і розпочали дружню трапезу.

Це була прекрасна кухня, справді. Пізніше я багато разів снідав, обідав і вечеряв у ній і вважаю, що це краще місце, щоб поїсти, ніж найрозкішніші їдальні світу. Там було так по-домашньому затишно й тепло, а ще було надзвичайно зручно обходитися з їжею. Ти знімаєш її прямо з вогню, гарячою ставиш на стіл і їси. І можеш спостерігати за тим, як підсмажується на камінних ґратках твій тост, стежити, щоб він не пригорів, поки ти сьорбаєш свій суп. А якщо забув поставити на стіл сіль, то тобі немає потреби вставати й іти до іншої кімнати по неї, ти просто повертаєшся, простягаєш руку й береш велику дерев’яну коробку з комоду у тебе за спиною. Тамтешній камін – це найбільший майданчик для вогнища, який ви коли-небудь бачили, він був як окремий простір сам по собі. Ви могли зайти в нього, навіть коли поліна горіли, і всістися на широких сидіннях по боках, і смажити каштани після того, як вечерю було завершено, або слухати, як виспівує чайник, або розповідати бувальщини, або розглядати книжку з картинками при світлі вогню. Це була чудова кухня. Вона була така ж комфортна, як і сам Лікар, чутливий, дружній і надійний.

Поки ми зі смаком уминали сосиски, двері раптом розчахнулися і в приміщення увійшли качка Чап-Чап і пес Джип, тягнучи за собою простирадла й наволочки по чистій кахляній підлозі. Лікар, помітивши моє здивування, пояснив:

– Вони просто збираються провітрити білизну для мене поблизу вогню. Чап-Чап просто геніальна домогосподарка, вона ніколи нічого не забуває. Колись за цим будинком доглядала моя сестра… Бідна, люба Сара! Хотів би я знати, як їй живеться, я не бачив її вже багато років… Але вона й близько не була такою вправною, як Чап-Чап. Іще одну сосиску?

Лікар відвернувся й промовив кілька слів собаці й качці якоюсь дивною балачкою і жестами. Вони, схоже, прекрасно зрозуміли його.

– А ви можете розмовляти мовою білок? – запитав я.

– Авжеж. Це доволі проста мова, – відповів Лікар. – Ти міг би й сам її вивчити без великих проблем. А чому ти питаєш?

– Бо в мене вдома лежить хвора білка. Я відібрав її у сокола. Але дві її лапки сильно поранені, і я б дуже хотів, щоб ви її оглянули, якщо ви не проти. Можна, я принесу її завтра?

– Ну, якщо в неї важкий перелом ноги, то гадаю, краще було б подивитися її сьогодні увечері. Можливо, вже запізно, і я не зможу сильно допомогти, але я піду з тобою до вас додому й огляну її.

Ми помацали одяг біля каміну, і виявилося, що мій вже цілком сухий. Я піднявся із ним по сходах у ванну й перевдягнувся, а коли спустився, то Лікар вже чекав на мене зі своїм маленьким чорним саквояжем, повним ліків і бинтів.

– Ходімо, – сказав він. – Дощ уже припинився.

Надворі знову стало світло, а вечірнє небо все було червоне від західного сонця, і дрозди співали в саду, коли ми відчиняли ворота й спускалися сходами до дороги.

П’ята глава. Полінезія

– Я думаю, ваш дім це найбільш цікавий дім, в якому я коли-небудь бував, – признався я, коли ми рушили в напрямку до міста. – А можна я прийду до вас завтра ще раз?

– Звичайно, – посміхнувся Лікар. – Приходь у будь-який день, коли забажаєш. Завтра я покажу тобі сад і мій приватний зоопарк.

– О, у вас є зоопарк? – вигукнув я.

– Так, для великих звірів у будинку затісно, тому я тримаю їх у зоопарку в саду. Це не така вже й велика колекція, але вона по-своєму цікава.

– Це, мабуть, просто фантастично, – зауважив я, – уміти розмовляти всіма мовами різних тварин. Як ви гадаєте, а я міг би навчитися?

– Поза всякими сумнівами, – запевнив Лікар, – тільки потрібна практика. Ти маєш бути дуже терплячим, пам’ятай це. Взагалі-то було б найкраще, якби з тобою почала займатися Полінезія. Саме вона дала мені перші уроки.

– А хто така Полінезія? – запитав я.

– Полінезія це західноафриканська папужиха, яка в мене жила. Зараз вона вже не зі мною, – промовив Лікар із сумом.

– Вона що, померла?