Читать книгу «Сусід» онлайн полностью📖 — Христины Лукащук — MyBook.

– Взяти найнеобхідніше. У вас десять хвилин. Машина чекає біла хвіртки. Беріть все, що може знадобитись в дорозі, – говорив військовий, не дивлячись їм в очі, – в довгій дорозі, – добавив, зауваживши Стефу.

Жінки заметушились, складаючи найнеобхідніше – змінна білизна, і хоч на дворі було доволі тепло – зимовий одяг. Кусок мила, ніж, ложка. Стефка подивилася засклянілим поглядом на плиту, де тільки-но зачинала кипіти бульба.

– Що робити з картоплею? – до матері.

– Сира? – якось майже байдуже.

– Так. Щойно закипіла.

– То хай вариться. Не переводити ж її.

Жінки рятувались логікою в найдріб’язковіших речах, відчайдушно відшуковуючи їх навколо себе, бо у серйозних речах її вже давно не було.

Вносячи останній клунок зі зв’язаного докупи за чотири кінці тонкого шовкового покривала, який батько ще до війни привіз з гастролей до Туреччини, Стефа краєм ока зауважила, що за рогом зачаїлося те саме авто, що приїжджало в обід. Правда, зараз з нього ніхто не виходив і не вибігав, воно у вечірніх сутінках нагадувало хижого і підступного звіра, що затамував подих перед вирішальним стрибком в кущах жасмину.

За кілька років, після того як батько помер в таборі, їм дозволили вернутися. Дві старші сестри на той час вже були заміжні і роз’їхалися кожна зі своїм чоловіком. Стефка з мамою опинились вдома. Влада великодушно дозволила зайняти цокольний поверх колись їхнього власного будинку. За кращих часів там розміщувались кухня і кімната для прислуги. На першому та другому поверхах ще недавно їхнього дому жили дві сім’ї. Жінки, чоловік якої приїжджав на чорному авто, не було. Мабуть, щось в них не склалось.

Олегова тітка й до нині залишалась в цокольному поверсі свого будинку, хоч радянська влада неодноразово пропонувала їй виселення, як з приміщеня, що не відповідає державним санітарним нормам для проживання. Але жінка кожного разу відмовлялась, мотивуючи тим, що колись же мусить наступить справедливість і їм повернуть весь будинок цілком. Таким як його збудував дідусь. Ось туди ми й ходили чи не на всі свята. І кожного разу її теперішнє помешкання нагадувало всім про те, як добре жилось колись. А в мене особисто ті відвідини викликали співчуття і навіть якесь досі незнайоме і чуже відчуття сорому за цю вже немолоду жінку, за себе, і ще за щось невідоме.

– Та ні, нічого не сталося. Тобто нічого поганого, – Олег звузив очі, наче якесь сяйво неймовірно разило його.

– То може ти вже нарешті скажеш в чому річ? – не втрималась. Продовжую посміхатись.

Дуже важко відмовитись від приємного сюрпризу, навіть якщо він тільки витвір твоєї уяви.

– Нарешті, – Олег просіяв, – нарешті ти зауважила, що я щось для тебе маю! – тішився, мов мала дитина.

Та його щира, безпосередня радість була такою магнетичною і заразною, що я мимоволі встала й собі заусміхалась на всі зуби. Бракувало лишень того, щоб ми, мов малі діти закружляли, взявшись за руки чи заплескали в долоні.

– То вже показуй, не мордуй мене, – я підійшла впритул до нього.

– Що показуй? – не менш щиро здивувався чоловік, ніж до цього тішився.

– Як, що? Те, що ти для мене маєш, сам же ж щойно сказав, – не вгавала я, розраховуючи, що його здивування, це все ще частина добре продуманого сценарію. Ніколи не думала, що Олег може бути таки витівником і гумористом. «Як виявляється погано ми знаємо людей, з якими так довго живемо поруч», – подумалося мені.

– Та ні, Вікторіє, ти мене не так зрозуміла, – Олег.

– А то по якому не так? – я не здавалась. – Ти що, нічого не маєш?

– Маю, маю, – він спробував притулити мене до себе. Отак поблажливо, як малих дітей, коли ті щось дуже вже розкапризувались.

Відсторонилась. Була заведена настільки, що мені вже не до жартів. Готова була за будь-яку ціну, але своє отримати. Та й отримала.

– Думаю, нам з тобою слід розлучитись, – випалив Олег з таким захопленням, що мало не захлинувся від щастя.

– Розлучитись? – від глибини того шоку, в який мене зіштовхнула його пропозиція, я могла тільки повторювати, та й то тільки останні слова.

– Так, тобто ні, – він продовжував шкіритись, але мені вже не було смішно.

Взагалі не знала, як мені було. Розлучитись. Роз-лу-чи-тися. Як його не смакуй і не обертай в устах – воно мертве. Чуже. Як дохлий тарган в ячменевій каші. Такого слова не було в моєму особистому лексиконі. Я думала, що всі можуть розлучатись, геть усі – родичі, знайомі, незнайомі, знаменитості і ті, про кого ніхто не знає, лише не я. Я ж нічого не зробила для того, щоб почути те слово. Я зайвий раз не скандалила, не набирала зайвої ваги, готувала їжу, хоч і не так, як його тета Стефа, а все ж смачну і поживну. Не занедбувала помешкання, систематично прала і хоч моя білизна й не була такою білосніжною як в телерекламі, накрохмаленою і попрасованою як в тієї ж тети, зате завжди лежала чистою і розкладеною на акуратні купки. До ліжка йшла без бігудів, халатів зашмирганих в дома не носила, розтягнутих майок та старих трусів також не тримала, як і заштопаних панчохів не носила. Тоді за що?

– Що так? Що ні? – я потроху починала розуміти, про що він говорить.

– Розлучитись, але фективно, – Олег знову просіяв.

– Фективно, – знову параліч в мізках.

Мабуть все-таки краще без подарунків, – чомусь саме в цю мить подумалось мені. Взагалі без подарунків. І без сюрпризів та несподіванок. Бо іноді вони бувають такими, що можна й до кінця життя не оговтатись.

– Це тебе тета Стефа надоумила? – спитала я перше, що прийшло на думку, але вже не приховуючи сарказму.

Навпаки – мені як ніколи захотілось його поранити. Поранити? Ні, мені захотілось його вбити…

– Ти вже все знаєш? Вона що, тобі телефонувала? – чоловік виглядав на розчарованого.

– Що знаю? Ти можеш мені до пуття нарешті все пояснити? – я мало не плакала.

Готова була перейти на крик, аби таки вичавити з нього все, з чим прийшов, аби хоч якось врятуватись від невідомості, яка розступилася переді мною глибоченною прірвою, якій не було кінця. Але говорила тихо, майже пошепки, бо боялася, що як тільки-но підвищу голос, тільки-но зачну кричати, то вже не зумію спинитись. Не зумію втримати в собі те, що стільки літ ходило за мною, що приховувала за усмішкою ввічливості, що змовчувала в силу елементарного виховання.

Боялася, що доведеться тоді викричати йому просто в розсяяне обличчя про те, що мені остогидли порівняння моїх здібностей зі здібностями жінок в його родині. З пляцками, струделями, ябчанками, заливанцями тети Стефи, з білосніжними і накрохмаленими простирадлами його матері і з вишиваними серветками та рушниками ще однієї тети Ірени, яка одразу по війні разом з чоловіком емігрувала до Бразилії. Викричати нарешті в його по-дитячому невинне усміхнене обличчя те, що я є така, яка є, і мене також можна поважати, незважаючи на те що мої батьки не були депортованими до таборів і моя мати не була народжена на висланню. Але попри непоборне бажання йому про все це сказати, я добре розуміла, що просто так все це викрикнути не можна. Далі мусить бути наступний крок – повідомлення, що більше такого ставлення до себе терпіти не буду. А далі? А далі саме те слово, якого в моєму приватному лексиконі не було – розлучення. А навіщо воно мені? Чи не всі чоловіки однакові? Адже порівняно з іншими мій все-таки з освітою, з добрими манерами, з такими-сякими заробітками… А те, що квітів не дарує чи подарунків… то хто їх кому дарує? Таке буває тільки в книжках або в кіно.

Аби остаточно не втратити контроль і здоровий глузд, вперто продовжувала вважати, що сцена, яка тоді розігрувалась на кухні, – злий жарт і Олег зараз розсміється, сяде на своє улюблене місце за столом і спитає як в нічому не було, а що в нас на вечерю?

Що зараз встану і, наче нічого не сталось, налию йому в тарілку своєї улюбленої овочевої зупки, а на друге – тушкований шпінат з куснем телячого стейку і салат, який через кілька хвилин закінчу. І все зникне, розсіється, забудеться як страшний сон.

– Все почалося з тети Ірени, – мій жах продовжувався.

– Що з нею? – питаю, хоч мені насправді байдуже. Саме так, як може бути байдужою жінка, якої ніколи в очі не бачила і тільки з розповідей знала про її існування та існування вишиття, до якого мені не зрівнятись. Але мовчання було гіршим.

– Померла.

– Померла? – напевне сьогодні це моя місія – повторювати за чоловіком слова.

– Так. Саме про це я й намагаюся тобі сказати, – Олег полегшено зітхнув.

– А не про розлучення? – квола спроба переконатись, що, можливо, це все-таки був страшний сон.

– І про розлучення також. Все між собою пов’язане, – терпляче.

Мовчала, лише дивилась на свого чоловіка і дрібно тремтіла, немов загнаний у кут звір. Намагалась нічим не видати свого хвилювання, яке чомусь наростало і немилосердно збільшувалось, як червона пляма від розлитого вина на гаптованому єдвабом обрусі, образ якого раптом постав перед внутрішнім зором, хоч могла б поклястись, що ніколи досі того обруса на очі не бачила.

– Сьогодні після обіду позвонила тета Стефа і ледве стримуючи ридання попросила, аби я після роботи заскочив до неї. Не питав у чому річ – поїхав. З порогу поділилась новиною, раз у раз втираючи сльози. В Бразилії померла її сестра. Схлипуючи і наливаючи мені другу тарілку борщу, вона розповіла про те, як телефонував адвокат, якого найняла покійна тітка, і повідомив, що кожен родич покійної отримає свою частку від спадку в пів мільйона доларів.

– Ого, – вирвалось у мене.

Таке число будь-кого змусить забути про якісь там душевні переживання.

– От і я сказав – ого. Тета Стефа мене підтримала – сказала, що й справді сума велика, але й родина у нас чималенька. По її скромних підрахунках я можу отримати близько ста тисяч.

– І що, тепер ти, уявивши себе багатієм, вирішив розлучитись зі мною і знайти собі якусь молоду? – оживилась я.

Судячи з усього – це могло бути схожим на правду. Не було змісту чекати на якесь диво.

– Та що ти? – Олег здивовано втупився в мене своїми сивими, мов голуби, очима, які я так колись любила і на крилах яких витала в хмарах своїх мрій весь період нашого зустрічання.

Без подиву зауважила, що тепер його очі мене майже не проймають і тим паче не здіймають до небес.

– Хіба не правда? Хіба нормальному чоловікові не спаде така думка? Ах так, тобі вона й не спала… це все твоя люба тета Стефа… – я обережно пробувала знайти кінці і вияснити, наскільки все трагічно.

– Ти нічого не розумієш, –

Премиум

0 
(0 оценок)

Сусід

Установите приложение, чтобы читать эту книгу