Розділ VI

Листи пана Володийовськогo, що доносили про похід Радзивіллa, знайшли підтримку у всіх полковників, розкиданих по всьому Підляському воєводству. Дехто вже встиг порозділяти хоругви на менші загони, щоб легше перезимувати, інші дозволили роз’їхатися товариству по приватних оселях, так що під прапором залишалося заледве по кільканадцятеро товаришів і по кількадесятеро поштових. Полковники дозволили собі це через страх перед голодом, а частково через труднощі утримання в належній дисципліні вояків, котрі щораз більше непокори владі проявляли, схильні тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач із належним авторитетом та відразу ж повів би військо на бій проти будь-кого з двох ворогів, або й навіть проти Радзивілла, то дисципліна належно поправилася б. Але військо зіпсувалося в байдикуванні на Підляшшi, де гаяли час у рідких обстрілах невеличких замків Радзивілла, в грабунках майна князя воєводи та перемовах із князем Богуславом. У таких умовах жовнір привчався лише до сваволі й утисків щодо мирних мешканців воєводства. Декотрі вояки, особливо поштові та челядь, втікаючи з-під прапора, утворювали свавільні групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, військо, яке не пристало до жодного ворога і було єдиною надією короля та патріотів, марніло з кожним днем. Розділення хоругви на дрібні загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, і навмисно перебільшували небезпеку голоду, бо була ще осінь, і врожай видався щедрий, особливо тому, що ніякий ворог не нищив вогнем і мечем воєводство. Нищили його більше грабунки жовнірів-конфедератів, бо самих вояків нищила бездіяльність.

Обставини склалися настільки дивно, що ворог залишив у спокої ці хоругви. Шведи, заливаючи країну від заходу і тягнучись на південь, не дійшли ще до цього закутка, який між Мазовецьким воєводством і Литвою творило Підляшшя. З іншого боку загони Хованськогo, Трубецького та Срібного стояли в позайманих ними околицях бездіяльно, вагаючись, а можливо, і самі не знаючи, до чого вдатися. В Україні Бутурлін із Хмельницьким розпускали по-давньому загороди і саме в цей час вдарили під Городком на жменьку війська, яке провадив великий коронний гетьман, пан Потоцький. Але Литва перебувала під шведським протекторатом. Пустошити та займати її далі означало те саме, як правильно зауважив у своєму листі пан Кміциц, що оголошувати війну жахливим і лихої слави у світі шведам. Отже, настала мить перепочинку для септентронів, а декотрі досвідчені люди навіть передрікали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речі Посполитої проти шведського короля, могутність котрого, якби господарем усієї Речі Посполитої став, не мала б собі рівної в Європі.

Тому не чіпав Хованський ні Підляшшя, ні хоругви конфедератів. А вони навзаєм, позбавлені вождя, розпорошені, його не зачіпали і не були спроможні зачепити хоча б когось або почати щось важливіше, ніж грабунки майна Радзивілла. Так вони й марніли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивіллa пробудили полковників зі сплячки та бездіяльності. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авізи, закликати розкиданих жовнірів під прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмів би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетніший серед полковників, хоругва котрого в найкращому стані була, вирушив під Білосток. За ним прибув по тижні Якуб Кміциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Відтак стали підтягуватися жовніри панів Котовськогo та Липницькогo, то поодинці, то купками. Прибували також добровольці та дрібна шляхта з навколишніх закутків – Зєнцінки, Свідерські, Яворські, Рендзяни, Мазовецькі. Прибували волонтери навіть із Люблінського воєводства – Карвовські та Тури, час від часу з’являвся і заможніший шляхтич із таким-сяким почтом слуг, добре озброєних. Послали також делегатів від хоругви для екзакцій¹², аби гроші та провіант за квитанції збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипіла воєнна підготовка і коли пан Володийовський зі своєю ляудaнською хоругвою підійшов, там уже стояло кілька тисяч людей зі зброєю, котрим лише ватажка бракувало.

Все чинилося доволі безладно і досить недисципліновано, але не так безладно і не так недисципліновано, як та великопольська шляхта, яка кілька місяців тому мала під Устям від шведів переправи захищати. Тому що в Підляшші, Люблінщині та Литві жили люди, до війни звиклі, і не було між цими добровольцями жодного, крім підлітків, хто би пороху не нюхав і з табакерки Сірка не куштував. Кожен у своєму житті воював або проти козаків, або проти турків, або проти татар. Були й такі, котрі ще шведські війни пам’ятали. Та серед усіх вирізнявся воєнним досвідом і повагою пан Заглоба, що з радістю опинився в цьому збіговиську жовнірському, в якому при сухому горлі не радилися.

Він переважав своїм авторитетом навіть найшанованіших полковників. Ляудaнці розповідали, що якби не він, то пани Володийовський, Скшетуські, Мирський та Оскеркo загинули б від руки Радзивілла, бо вже їх на страту до Бірж везли. Він сам заслуг своїх не приховував і справедливість своєї слави визнавав, аби всі знали, хто стоїть перед ними.

– Не люблю хизуватися, – торочив дідуган, – ні балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може і мій небіж засвідчити.

Тут він звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тоді з-за спини пана Заглоби і промовляв чітким та оглушливим голосом:

– Дядько… не… бреше!..

Він пихтів, лупав очима на присутніх, немовби шукаючи сміливця, котрий посмів би щось заперечити. Але ніхто ніколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про свої давні пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двічі доклався до перемоги над Ґуставом-Aдольфом, як потім Хмельницького підманув, що під Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.

– А після кожної вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяїв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з відчаю об стіну бився й усе повторював: «Ніхто інший цього не зробив, тільки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборівських пактів дійшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзі набивався і мій портрет просив, бо хотів своєму султанові подарунок зробити.

– Таких нам зараз треба, більше ніж будь-коли! – кивали головами слухачі.

А коли багато і без того про надзвичайні вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всій Речі Посполитій ходили, коли і про свіжі випадки в Кейданaх, як-от звільнення полковників і Клеванська битва зі шведами, підтверджували оповідки чоловіка, слава його зростала щораз більше, і купався в ній пан Заглоба, як у сонячному промінні, в усіх на очах, серед інших променистіший і яскравіший.

– Якби таких тисяча було в Речі Посполитій, не дійшло б до того, що сталося! – повторювали в таборі.

– Дяка Богові, що хоч одного маємо між собою!

– Він перший Радзивіллa зрадником назвав.

– І чесних людей із його рук видряпав, і дорогою шведам під Клеванами так під хвоста дав, що навіть свідок звідти не втік.

– Першу перемогу саме він здобув!

– Дасть Бог, не останню!

Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кміциц і Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки і питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливістю та мужністю.

Самі ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатів до воєводи вітебського, щоб приїжджав прийняти командування, але оскільки ніхто добре не знав, де зараз пан воєвода перебуває, то гінці поїхали, і немов у воду канули. Були звістки, що їх роз’їзди Золотаренка схопили, які тинялися під Волковиськом, грабуючи на власну руку.

Вирішили тоді полковники біля Білостока вибрати тимчасово реґіментаря¹³, котрий би аж до приїзду пана Сапєги обов’язки командувача над усіма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазі.

Розпочалися процедури та вербування. Військо оголосило, що хоче брати участь у виборах, і то не через депутатів, а загальним голосуванням, яке з цією метою і було влаштовано.

Пан Володийовський, після наради зі своїми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, і при цьому імпонував військам своєю красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнір він був управний і досвідчений. Сам він із вдячності підтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кміциц на таке не хотіли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого віком вибирати, бо реґіментар має і перед громадянами найбільший репрезентувати авторитет.

– А хто ж тоді найстарший? – цікавилися численні голоси.

– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усі обернули голови в його бік.

– Шкода тільки, що хоругви не має, – зітхнув пан Яхович, намісник пана Жеромськогo.

Але інші стали гукати:

– То і що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашій компетенції? Чи це не in liberis sufragiis¹⁴? Навіть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що реґіментарем.

Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського і намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:

– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобається! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нікому ні кривди, ні invidio¹⁵.

Тоді вчинився страшезний галас. Численні голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Інші ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетніший? Хто більший лицар? Хто досвідченіший жовнір? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе реґіментар!»

– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз більше горлянок.

– На шаблі упертих! – лементували гарячі голови.

– Немає упертих! Unanimitate!¹⁶ – відповідав натовп.

– Хай живе! Він Ґуставa-Адольфa здолав! Він Хмельницькому сала за шкуру залив!

– І полковників урятував!

– І шведів під Клеванами розбив!

– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux!¹⁷ Vivat! Vivat!

І юрба взялася підкидати шапки, бігати по табору та шукати пана Заглобy.

Той здивувався і розгубився першої миті, бо посади не домагався, хотів її для пана Скшетуськогo і на такий перебіг подій не сподівався.

Тому коли кількатисячний натовп став вигукувати його прізвище, дихання йому перехопило, і чолов’яга розчервонівся, як буряк. Тут обступили його товариші, але в піднесенні тлумачили собі все зовсім інакше, бо побачивши зніяковіння чоловіка, закричали:

– Дивіться! Як панночка зашарівся! Його скромність не менша, ніж мужність! Хай живе і хай нас до вікторії веде!

Тим часом підійшли і полковники, радi не раді, вітаючи обранця, а дехто, може, навіть радий був, що суперників не вибрали. Пан Володийовський тільки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очі та розтуливши рота, дивився з недовірою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повільно до тями повертався, а за мить узявся в боки і голову догори задер, приймаючи з відповідною гідністю поважні привітання.

Першим вітав його пан Жеромський від полковників, а потім від війська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш із хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенції різних мудреців.

Пан Заглоба слухав і головою кивав. Коли ж нарешті оратор закінчив, пан реґіментар виголосив свою промову такими словами:

– Шановне панство! Якби хтось колись захотів втопити справжню заслугу в безмежному океані або дуже високо закинути її в Карпати, то вона, наче олія, нагору випливе, з-під землі витягнеться, щоб у людські очі сказати: «Я та, що світлом не гордує, суду не лякається, нагороди не чекає». Але як самоцвіт у золото, так і чеснота в скромність має бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зі своїми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цієї честі, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самі заслуги мої побачили, бо я і тепер усе заперечувати готовий і сказати вам: тут є кращі за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кміциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такі великі кавалери, котрими навіть стародавність пишатися могла б. То ви мене, а не когось із них обрали своїм вождем? Ще є час. Зніміть мені цю гідність із плечей і когось чеснішого у цей плащ одягніть!

– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревіли сотні і тисячі голосів.

– Не бути цьому! – повторили полковники, втішені публічною похвалою, і водночас прагнучи перед військом свою скромність задекларувати.

– Бачу й я, що не може бути інакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тоді ваша воля здійсниться. Дякую від щирого серця, панове браття, і вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруєтесь у своєму виборі, обов’язок на мене поклавши. Як ви при мені, так і я до смерті стояти за вас обіцяю, і вікторія, тобто краща fata¹⁸ нас чекає, сама смерть нас не розлучить, бо і після смерті славою ділитися будемо!

Бурхливе піднесення запанувало на зібранні. Одні до шабель бралися, інші сльози стали пускати, панові Заглобi піт краплями осів на лисині, але запал у ньому наростав.

– За нашого законного короля, знову обраного, і за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув він. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Відколи ця вітчизна є нашою батьківщиною, ніколи аж такої поразки вона не зазнала. Зрадники відчинили ворота і немає вже навіть п’яді землі, крім цього воєводства, де б не нишпорив ворог. На вас вітчизна надіється, а я на вас, на вас і на мене вся Річ Посполита сподівається! Покажемо ж їй, що недаремно руки до нас простягає. Як ви від мене мужності та віри, так і я від вас слухняності вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагоді, коли прикладом нашим розплющимо очі тим, кого ворог спокусив, то й половина Речі Посполитої до нас долучиться! Хто має Бога та віру в серці, той із нами повстане, сили небесні нас підтримають, і хто ж із нами тоді впорається?!

– Так буде! З Божою поміччю, так буде! Соломон промовляє!.. Бити їх! Бити! – репетували гучні голоси.

А пан Заглоба руки в бік півночі простягнув і залементував:

– Приходь тепер, Радзивіллe! Приходь, пане гетьмане! Пане єретику! Воєводо Люципера! Чекаємо тебе не поодинці, а разом, не в сварці, а в злагоді, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекає тебе тут доброчесне військо і я, його реґіментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортів на допомогу і поміряємося силою!.. Виходь!

Тут ватажок звернувся знову до війська й закричав так, що аж у цілому таборі розляглося:

– З Божою поміччю, шановне панство! Пророцтва мене підтримують! Якщо буде злагода, то поб’ємо цих шельм, плюгавців, панчішників, рибоїдів та інших вошивців, зайд, кожушників, що влітку саньми їздять!.. Дамо їм перцю, аж п’яти погублять, утікаючи. Биймо ж тих песиголовців, хто живий! Биймо, хто в Бога вірує, кому честь і батьківщина милі!

Кілька тисяч шабель блиснуло водночас. Юрба оточила пана Заглобу, тіснилися, топталися, штовхалися і репетували:

– Веди! Веди!

– Завтра ж і поведу! Будьте напоготові! – крикнув у запалі пан Заглоба.