Тим часом у панові Кміцицу, котрий сидів у темному кутку приміщення, думки одна за другою заметушилися в голові. Спочатку схвилювалася в ньому душа на вигляд грізного чолов’яги і рука мимоволі хапнула по шаблю. Знав бо пан Анджей, що саме Юзва спричинився до погрому його компанійців, а його самого особистим був ворогом. Давній пан Кміциц наказав би його в цю мить схопити і кіньми волочити, але теперішній пан Бабинич переміг. Тому неспокій його охопив від думки, що якщо шляхта його впізнає, можуть звідси виплисти розмаїті для подальшої подорожі й усієї місії неприємності. Відтак вирішив не датися впізнати і щораз глибше засувався в тінь. Врешті оперся ліктями об стіл і охопив голову руками, і став вдавати, що дрімає.

Водночас шепнув Сороці, котрий сидів поруч:

– Іди до стайні, нехай коні будуть напоготові. Ми їдемо на ніч!

Сорока встав і вийшов.

Пан Анджей вдавав далі, що дрімає. Різноманітні спогади почали йому лізти в голову. Ці люди нагадали йому Ляуду, Водокти й усе нещодавнє минуле, яке, як сон, звіялося. Коли хвилину тому Юзва сказав, що належать до хоругви колишньої білевичівської, то панові Анджею аж серце защеміло в грудях від однієї назви. І спало йому на гадку, що точно такий самий був вечір, так само в грубці догоряв вогонь, коли він, як сніг на голову, звалився несподівано у Водокти й уперше побачив у челядній Олюньку між ткалями.

Бачив тепер крізь заплющені повіки, як наяву, цю світлу панну, спокійну, згадував усе, що сталося, як вона хотіла йому бути янголом-хоронителем, у добрі його зміцнити, від лихого захистити, пряму, чесну дорогу вказати. Якби її слухав, якби її тільки слухав!.. Tа ж вона знала, що робити, по який бік стати. Знала, де гідність, чесність, обов’язок – і просто взяла б його за руку і провела, якби захотів її слухати.

Тут кохання, збуджене роздумами, здійнялося в серці парубка так, що він був би готовий усю кров пролити, тільки б до ніг цій панночці впасти, і в цю мить був готовий схопити за плечі навіть цього ведмедя ляуданськогo, котрий його компанійців вигубив, лише тому, що він був із тих сторін, що Білевичі згадав, що Олюньку бачив.

Зі задуми вивело його лише його власне прізвище, повторене кілька разів Юзвою Бутримом. Орендар із Вонсоші розпитував про знайомих, а Юзва розповідав йому, що відбулося в Кейданaх із часу пам’ятної угоди гетьмана зі шведами. Розповів про опозицію війська, про ув’язнення полковників, про заслання їх до Бірж і щасливий порятунок. Прізвище пана Кміцицa повторювалося в цих оповідках, вкрите суцільним жахом зради та жорстокості. Про те, що пан Володийовський, пани Скшетуські та пан Заглоба життям завдячували пану Анджею, Юзва не знав, натомість розповідав те, що сталося в Білевичaх:

– Схопив наш полковник цього зрадника в Білевичaх, як лисицю в ямі, й одразу ж наказав його на смерть провадити. Я вів його сам із великою радістю, що його Божа рука досягла, і щоразу йому ліхтарем в очі світив, щоб побачити, чи там розкаяння не з’явиться. Але ж ні! Йшов сміливо, не зважаючи, що перед судом Божим постане. Така вже його закореніла природа. А коли йому нарадив, аби хоча б перехрестився, то мені сказав: «Стули пельку, пахолку, не твоя справа!» Ми поставили його за селом, під грушею, й я уже вимовляв команду, коли пан Заглоба, котрий ішов із нами, наказав виродка обшукати, чи якихось паперів при собі не має. І там виявили лист. Пан Заглоба попросив: «Посвітіть» й узявся до читання. Заледве почав читати, й як схопиться за голову: «Ісусе, Маріє! Давайте його знову до двору!» Сам скочив на коня і помчав, а ми його відвели сподіваючись, що його накажуть ще припекти перед смертю, щоб язика розв’язати. Але де там! Відпустили зрадника на волю. Не мій розум дізнаватися, що вони там вичитали, але я б його не відпустив.

– А що ж у цьому листі було? – зацікавився орендар із Вонсоші.

– Не знаю, що там було. Але видається мені, що мусили бути ще різні офіцери в руках князя воєводи, котрих відразу наказав би розстріляти, якби йому пана Кміцицa стратили. До того ж, може, наш полковник і сліз панни Білевичівни пожалів, бо вона знепритомніла, що заледве змогли її до тями привести. У будь-якому разі, не смію я казати, але погано сталося, бо цей чоловік чимало лихого накоїв, чого б навіть сам Люципер не посоромився. Вся Литва від нього плаче, а скільки вдів, скільки сиріт, скільки бідноти на нього нарікає, лише Богові відомо! Хто його вб’є, матиме заслугу на небі і перед людьми, ніби скаженого собаку вбив!

Тут розмова знову перейшла на пана Володийовськогo, на панів Скшетуських і на хоругви, що стоять на Підляшші.

– З провіантом важко, – розповідав пан Бутрим, – бо маєтки князя гетьмана вщент уже розібрали, ні людині, ні коневі навіть на зуб у них нічого не знайти, а що є шляхта, то вона убога, по закутках, як у нас у Жемайтії, сидить. Тож вирішили полковники, щоб по сто коней розділитися, і за милю або дві один від одного стояти. Але як прийде зима, не знаю, що буде.

Пан Анджей, котрий слухав досі терпляче, поки про нього була мова, заворушився тепер і вже рота було відкрив, щоб зі свого темного кута сказати: «То вас гетьман таких поділених поодинці рукою повибирає, як раків зі сака».

Але в цю мить двері відчинилися і в них постав Сорока, котрого пан Кміциц послав, аби коней у дорогу приготували. Світло з грубки падало на відверто суворе обличчя вахмістра. Юзва Бутрим глянув на нього, дивився довгу хвилину, після цього звернувся до пана Рендзянa:

– Чи це вашої вельможності чоловік?.. Я його звідкілясь знаю!

– Ні, – заперечив пан Рендзян, – це шляхта, яка з кіньми на ярмарок їде.

– А куди ви їдете? – спитав Юзва.

– В Суботу, – пояснив старий Кемлич.

– А де це?

– Біля П’ятниці.

Юзва також, як раніше пан Кміциц, визнав невчасним жартом цю відповідь і насупив брови:

– Відповідайте, коли питають!

– Яким правом питаєте?

– Можу вам його довести: бо мене на роз’їзд послали, щоб роздивився, чи немає підозрілих людей в околиці. І бачиться мені, що є, якщо не хочуть сказати, куди їдуть!

Пан Анджей, остерігаючись, щоб якась сварка з цієї балачки не виникла, промовив, не висуваючись із темного закутка:

– Не сердіться, пане жовніре, бо П’ятниця і Субота такі ж міста, як і інші, в яких на осінніх ярмарках коней продають. Якщо не вірите, то пана старосту спитайте, він мусить про це знати.

– Справді! – підтвердив пан Рендзян.

На це пан Бутрим зауважив:

– Якщо так, то це зовсім інша річ. Але навіщо вам у ці міста їхати? Ви можете і в Щучинi коней збути, бо нам їх дуже бракує, а ті, що ми в Пільвішкaх захопили, ні до чого не придатні, бо всі заїжджені.

– Кожен їде туди, де йому краще, а ми свою дорогу знаємо, – відповів пан Кміциц.

– Не знаю, де вам краще, але нам не краще, щоб шведам коней приводити і з язиком до них їздити.

– Дивно мені все це, – зауважив орендар із Вонсоші. – Ці люди на шведів намовляють, а тим часом дуже вже їм кортить до них потрапити.

Тут він звернувся до пана Анджея:

– І ви також не дуже-то схожі на конюха, бо і коштовний перстень на руці я зауважив, якого б жоден пан не посоромився.

– Якщо він вам так приглянувся, можете його в мене відкупити, бо я два орти⁷ за нього в Ленґу заплатив, – запропонував пан Кміциц.

– Два oрти?.. Тоді він навряд чи щирий, але вдала імітація. Покажіть, будь ласка!

– Візьміть, ваша вельможносте!

– А самі не можете підійти?.. То я маю підходити?

– Я дуже стомився.

– Гей, братику! Щось мені здається, що ви обличчя своє хочете затаїти!

Почувши це, Юзва не сказав ні слова, лише підійшов до грубки, витягнув палаючу головешку і, тримаючи її високо над головою, пішов прямо до пана Кміцицa й освітив його обличчя.

Пан Анджей звівся в одну мить на весь зріст і якийсь час вони дивилися один одному у вічі. Враз головешка випала з рук Юзви, розсипаючи тисячі іскринок по дорозі.

– Ісусе, Маріє! – вигукнув пан Бутрим – Це ж пан Кміциц!..

– Так, це я! – підтвердив пан Анджей, збагнувши, що більше не вдасться критися.

Але Юзва гукнув жовнірів, котрі залишилися перед сіньми:

– Сюди! Хапай! Тримай!

Після чого обернувся до пана Анджея:

– Таки попався, шибенику, зраднику! Саме втілення диявола! Раз вислизнув із моїх рук, а тепер до шведів переодягнений прямуєш? Ось такий Юда, кат чоловіків і жінок? Я вас маю!

Сказавши це, вхопив за карк пана Анджея, а той хапнув його. Але до цього вже два молоді Кемличі, Кoсмa та Дам’ян, схопилися з лавки, сягаючи розпатланими головами аж до стелі, і Кoсмa спитав:

– Батьку, битися?

– Битися! – наказав старий Кемлич, виймаючи шаблю. Нараз двері розчахнулися і жовніри Юзви ввалилися в приміщення. Але тут же за ними, майже на їхніх потилицях, звалилася челядь Кемличів.

Юзва хапнув за потилицю лівою рукою пана Анджея, а в правій тримав уже голу рапіру, вчиняючи нею навколо себе вихор і блискавиці. Але пан Кміциц, хоч такої нелюдської сили не мав, вхопив його також немовби кліщами за горло. Очі Юзви викотилися з орбіт, він намагався ефесом своєї рапіри розбити руку суперника, але не встиг, бо його першим пан Кміциц руків’ям своєї шаблі оглушив. Пальці Юзви, що тримали потилицю супротивника, відразу ж ослабли, сам він захитався і назад завалився від удару. Пан Анджей його ще підштовхнув, щоб мати поле для маневру, і з усього розмаху в обличчя шаблею огрів. Юзва упав навзнак, як дуб, черепом ударившись об підлогу.

– Бий! – скомандував пан Кміциц, в якому відразу прокинувся давній забіяка.

Але не було потреби заохочувати, бо в кімнаті вже кипіло, як у горщику. Два молоді Кемличі сікли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людині на землю. Тут же за ними наступав дідуган, присідаючи щомиті аж до землі, примружуючи очі та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синів.

А Сорока, котрий найбільше звик до бійок по корчмах і в тісноті, завдавав найбільших втрат. Він так зблизька напирав на супротивників, що вістрям не могли його досягти, стрільнувши в юрбу з пістолів, тепер товк по головах їхніми ж руків’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очі. Челядь пана Кемлича і два жовніри пана Кміцица поспішили на допомогу своїм панам.

Вир бійки перекинувся від столу в інший кінець світлиці. Ляуданці захищалися запекло, але відколи пан Кміциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину і зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бік.

Слуги пана Рендзянa також приперлися у приміщення зі шаблями та штурмакaми⁸. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливості супротивників розпізнати, бо ляуданці не носили жодних одностроїв. Тому в метушні діставалося хлопцям старости і від одних, і від других.

Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпізнати пана Кміцицa і вказати його для пострілу, але при слабкому освітленні скіпки пан Анджей постійно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темряві.

Опір із боку ляуданців слабнув кожної миті, так пригнітило їх падіння Юзви і жахливе ім’я пана Кміцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемістився позаду бійців із цебром води у руці та хлюпнув у вогонь. У приміщенні запанувала суцільна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тісну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання і безладний тупіт чобіт. Відтак через вибиті двері вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданці, а ще за ними – пана Кміцица.

Розпочалася метушня в сінях, у дворі та шопі. Пролунало кілька пострілів, потім вереск та іржання коней. Закипіла битва вже біля підвод пана Рендзяна, під які його челядь поховалася, ляуданці також шукали під ними схрону, і тоді ті, що вже там затаїлися, прийнявши їх за нападників, дали по них залп.

– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вістря своєї шаблі між спиці вoзу і колючи наосліп людей, котрі ховалися під ним.

– Стійте! Здаємося! – заверещало кілька голосів.

І челядь із Вонсоші взялася викидати з-під фіри шаблі та штурмаки, потім і їх самих повитягали за голови молоді Кемличі, аж старий гукнув:

– До підвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возів!

Молоді не стали третього наказу чекати, кинулися відстібати попону, з-під якої випиналися опуклі боки скринь. Вже почали і скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кміцицa:

– Ані руш!

І пан Анджей, підсилюючи рукою наказ, почав їх бити пласким боком закривавленої шаблі. Кoсмa і Дам’ян поспішно відскочили вбік.

– Ваша милосте! Хіба не можна? – спитав покірно старий.

– Геть! – крикнув пан Кміциц. – Шукайте старосту!

Кoсмa і Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, і за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрівши пана Анджея, схилився низько і промовив:

– Даруйте, ваша милосте, кривда мені тут чиниться, бо я з ніким війни не шукав, а що знайомих їду навідати, то це дозволено кожному.

Пан Кміциц, спершись на шаблю, сапав важко і мовчав, тому пан Рендзян продовжив:

– Я ні шведам, ні князеві гетьманові жодної кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo їхав, бо він мій старий знайомий і в Україні ми разом воювали. І навіщо мене ґудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх і мені байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цілу вивезти і щоб те, ще мені Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в поті чола заробив. Я не маю стосунку до всієї цієї справи! Хай мені ваша милість дозволить вільно їхати.

Пан Кміциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.

– Прошу покірно вашу милість! – почав було знову староста. – Ваша милість бачила, що я цих людей не знав і приятелем їм не був. Напали на вашу милість, то отримали своє, але чому я маю терпіти, за що моє має пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути інакше, то я жовнірам вашої милості викуп готовий заплатити, хоч мені, убогій людині, багато не залишилося. По таляру їм дам, щоб їхній неспокій даремно не обійшовся. Я дам і по два, і ваша милість прийме також від мене…

– Закрити ці підводи! – наказав пан Кміциц. – А ви забирайте своїх поранених і їдьте до дідька!

– Дякую покірно за людей, – заторохкотів пан орендар із Вонсоші.

Аж тут підійшов старий Кемлич, відкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубів, і застогнав:

– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливості. Це наше.

Але пан Кміциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землі і не смів вимовити більше ані слова.

Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фіри закладати, але пан Кміциц знову звернувся до пана старости:

– Забирайте всіх цих поранених й убитих, котрі тут опинилися, відвезіть їх панові Володийовському і скажіть йому від мене, що я йому не ворог, а може, навіть і кращий приятель, ніж він думає. Його хотів оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пізніше прийде ще нагода, але зараз ні він би не повірив, ні я не мав би його чим переконати. Можливо, пізніше. Будьте обачні, пане! Скажіть йому, що ці люди на мене напали і я був змушений боронитися.

– По правді так і було, – погодився пан Рендзян.

– Чекайте. Скажіть іще панові Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивілл, як тільки кінноти від Понтусa дочекається, то відразу вирушить на них. Може, вони вже навіть у дорозі. Обоє з князем конюшим та електором змовилися, і близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воєвода вітебський хоче на Підляшшя потрапити. Нехай ідуть йому назустріч, щоб у разі перешкоди надати допомогу.

– Все скажу, наче мені за це заплатили.

– Хоч це й пан Кміциц сказав, хоча й пан Кміциц застерігає, але йому можна вірити, нехай порадяться з іншими полковниками і збагнуть, що разом будуть сильніші. Повторюю, що гетьман вже в дорозі, а я панові Володийовському – не ворог.

– Якби я це мав якийсь знак від вашої милості, то б іще краще було, – зауважив пан Рендзян.

– Навіщо вам якийсь знак?

– Бо і пан Володийовський зараз би краще в щирість слів вашої милості повірив і так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилає.

– То маєте цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знаків після мене є достатньо на головах цих людей, котрих панові Володийовському відвезете.

Сказавши це, зняв перстень із пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем і сказав:

– Дякую вам покірно.

Годиною пізніше пан Рендзян разом зі своїми підводами, челяддю, дещо пошарпаною, їхав спокійно в Щучин, везучи трьох убитих і решту поранених, між котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям і розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, каміння якого дивовижно виблискувало при місяці, і міркував про цього дивного та страшного чоловіка, котрий, стільки поганого вчинивши конфедератам, а стільки доброго шведам і Радзивіллoвi, видно хотів, однак, врятувати конфедератів від згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собі пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерігає? Хіба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Білевичaх дарував. Мабуть, із поваги! Бa, але ж князеві гетьманові на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловік. Радзивіллoвi служить, а нашим людям допомагає. І до шведів їде. Цього я не розумію.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як і пан Рендзян, ламав собі голову і старий Кемлич, прагнучи знайти відповідь на запитання: кому ж пан Кміциц служить? «До короля їде, і конфедератів б’є, котрі саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довіряє, бо криється. Що ж із нами буде?»

Так і не спромігшись дійти якогось висновку, звернувся зі злістю до синів:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – відповіли Кoсмa та Дам’ян.

Тільки Сорока був задоволений і весело слідував за своїм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав він, – якщо ми тих побили. Цікаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як і те, куди їхати.

До пана Анджея ніхто не смів приступити, ні спитати його про щось, бо молодий полковник їхав чорний, як ніч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лаві якнайшвидше стояти. Але якби навіть здався і дозволив відвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Міхал, якби дізнався, що спіймали його переодягненого, котрий пробирався до шведів і з охоронними грамотами до шведських комендантів.

«Старі гріхи мене наздоганяють і переслідують, – казав сам собі пан Кміциц. – Утечу подалі, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумління, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, і не шведські».

«Боже, будь милостивий до мене грішного! – благав пан Кміциц. – Я їду до пана мого, там моя служба розпочнеться».