Розділ VIII

На вечерю, крім расейняйськогo мечника з Олюнькою, запросили також визначніших кейданських офіцерів і кількох придворних князя Богуслава. Він сам прийшов такий чепурний і прекрасний, що ока було не відвести. Перука його позавивана була майстерно хвилястими пасмами. Обличчя делікатністю кольору нагадувало молоко і троянди. Вуса були наче шовкові, а очі – наче зірки. Одягнений був у чорне, в жупан, зшитий зі смуг оксамиту та іншої матерії, рукави якого, що розтиналися, сколювалися вздовж руки. Довкола шиї чоловік мав викладений широкий комір із дивовижного брабантського мережива, ціни неймовірної, і такі ж манжети на зап’ястках. Золотий ланцюг спадав йому на груди, а через праве плече, уздовж усього жупана, тягнулася аж до лівого стегна портупея від шпаги з голландської шкіри, але так щедро усіяна діамантами, що видавалася, смугою світла, яка мінилася. Так само виблискував від діамантів і ефес його шпаги, а в кокардах його черевиків світилися два найбільші, величиною з горіх. Уся постать магната здавалася величавою, однаково і шляхетною, і прекрасною.

В одній руці князь тримав мереживну хустинку, другою підтримував завішений за тодішньою модою на ефесі капелюх, оздоблений майстерно укладеним чорним страусовим пір’ям, надзвичайно довгим.

Усі, в тому числі й князь Януш, задивилися на нього з подивом і захопленням. Князеві воєводі пригадалися його молоді літа, коли він так само вражав усіх при французькому дворі красою та багатством. Літа ці були вже далеко, але тепер здавалося гетьманові, що він ожив у цьому чудовому кавалерові, котрий те саме носив прізвище.

Розчулений князь Януш, проходячи повз нього, торкнувся вказівним пальцем грудей брата.

– Світло від тебе променіє, немов від місяця, – сказав він. – Чи не задля Білевичівни так вирядився?

– Місяцю всюди легко протиснутись, – відповів хвалькувато Богуслав.

І він став балакати з Ґанховом, біля якого, можливо, навмисно став, аби кращим здаватися, бо Ґанхов був чоловік на диво плюгавий: обличчя мав темне і віспою пооране, ніс картоплиною і задерті вгору вуса. Був наче демон темряви, а Богуслав біля нього – наче янгол світла.

Тут увійшли дами: пані Корф та Олюнька. Богуслав кинув на неї швидкий погляд і поспішно вклонився пані Корф, і вже було підняв пальці до вуст, щоб Білевичівні послати, за парубоцькою модою, повітряний поцілунок, та помітивши її витончену, горду та вражаючу вроду, в одну мить змінив тактику. Правою рукою вхопив капелюх, підійшов до панночки і схилився так низько, що майже зігнувся вдвоє, пасма перуки впали йому з обох боків на плечі, шпага прийняла горизонтальне положення, а він стояв так, зумисне помахуючи капелюхом і підмітаючи пір’ям на знак пошани паркет перед Олюнькою. Вишуканішого великосвітського поклону не міг би віддати навіть французькій королеві. Білевичівнa, котра знала про його приїзд, одразу ж здогадалася, хто перед нею стоїть, тому взялася кінчиками пальців за сукню і повернула йому глибокий реверанс.

Присутні захоплювалися красою обох і витонченістю манер, які можна було побачити вже зі самого привітання, не дуже знаного в Кейданaх, бо дружина князя Янушa, як волошкa, більше кохалася в східній розкоші, ніж в етикеті, а княжна була ще малою дівчинкою.

Аж тут Богуслав підняв голову, струсив пасма перуки на спину і, човгаючи ґрунтовно ногами, підсунувся впритул до Олюньки. Водночас кинув пажеві свій капелюх, а їй подав руку.

– Очам не вірю. Хіба мені сниться те, що бачу, – промовляв, провадячи дівчину до столу, – але скажіть мені, прекрасна богине, яким дивом ви зійшли з Олімпу до Кейдан?

– Хоч я й шляхтянка, а не богиня, – відрубала Олюнька, – але й не така простачка, щоб чимось іншим, ніж галантність, слова вашої світлості вважати.

– Навіть якби я хотів бути ще галантнішим, то дзеркало скаже вам більше за мене.

– Скаже не більше, а щиріше, – зауважила юнка, стуливши, як було заведено, уста.

– Якби в цій кімнаті було б хоч одне, я відразу б вас до нього підвів. Тож залишається лише подивитися в мої очі, і ви збагнете, чи їхнє здивування було нещирим!

Тут Богуслав схилив голову і перед Олюнькою блиснули його очі, великі та чорні, як агати, солодкі, проникливі і водночас палючі. Під впливом їхнього жару обличчя дівчини запашіло пурпурним рум’янцем, вона опустила повіки і відсунулася трохи, бо відчула, що Богуслав ліктем притиснув легко до свого боку її руку.

Так дійшли до столу. Кавалер сів біля юнки і було помітно, що її врода справді надзвичайне на нього справила враження. Він сподівався, мабуть, побачити шляхтянку, розквітлу, як лань, котра сміється і верещить, як сoйкa, і червону, як квітка маку. А тим часом знайшов горду панночку, в чорних бровах котрої засіла непохитна воля, в очах – розум і авторитет, в усьому обличчі – світлий дитячий спокій, при цьому шляхетну в поставі, таку чарівну та дивовижну, що при будь-якому королівському дворі могла б стати метою поклоніння і залицянь перших у країні кавалерів.

Краса її невимовна будила подив і жагу, але була в ній водночас і якась велич, що накладала межу, так що мимоволі подумав Богуслав: «Зарано я притиснув її руку. З такою потрібно дипломатично, а не нахрапом!»

Але він твердо вирішив полонити її серце і відчував дику радість від думки, що прийде час, коли ця дівоча велич і чиста врода віддасться на його милість і немилість. Грізне обличчя пана Кміцицa поставало на шляху цих мрій, але для зухвалого парубка це була лише ще одна спонука. Під впливом цих почуттів князь розпалився весь, кров у ньому заграла, як у східного жеребця, всі його фібри стрепенулися незвичайно, і світло так било від усієї його постаті, як від його діамантів.

Розмова за столом точилася на загальні теми, але врешті перейшла в єдиний хор похвал і лестощів князеві Богуславові, які вельможний кавалер слухав з усмішкою, але без зайвого задоволення, як звичайні та буденні речі. Згадували про його воєнні дії та поєдинки. Прізвища переможених князів, маркграфів, баронів сипалися, як із рукава. Сам він ще час від часу докидав недбало одне та друге. Слухачі дивувалися, князь Януш гладив свої довгі вуса від задоволення, а наприкінці Ґанхов промовив:

– Хоч би фортуна і родовитість не ставали на перешкоді, не хотів би я вашій світлості дорогу перейти і лише те мене дивує, що ще такі сміливці знаходяться.

– Що ж ви хочете, оберсте Ґанхов! – сказав на це князь. – Є люди з дубовим обличчям і бичачим поглядом, сам вигляд яких лякає, але мене Бог від цього милував. Мого обличчя не злякається навіть панночка.

– Як нічний метелик не боїться смолоскипа, – зауважила, кокетуючи манірно пані Корф, – поки в ньому не згорить.

Князь Богуслав засміявся, а пані Корф продовжувала, не перестаючи маніритись:

– Панів жовнірів більше поєдинки цікавлять, а ми, жінки, раді б також щось і про амури вашої світлості почути, що про них звістки аж до нас доходили.

– Неправдиві, пані добродійко, неправдиві. Все дорогою наросло. Сватали мене, це правда. Французька королева була така ласкава.

– З принцесою де Роан, – докинув князь Януш.

– Або з панною де ля Форс, – додав Богуслав, – але що моєму серцю навіть сам король не міг кохати наказати, а статків, дяка Богові, не маю потреби у Франції шукати, то не могло бути паляниці з цього борошна. Гідні це були панночки, це правда, на обличчя вродливі, але в нас є ще гарніші. І мені не було б потреби з цієї кімнати виходити, щоб таку знайти.

Тут він кинув тягучий погляд на Олюньку, котра вдала, що не чує, і щось торочила панові расейняйському мечнику, а пані Корф знову взяла слово:

– Достатньо і тут гожих, але немає таких, які б із вашою світлістю заможністю і походженням зрівнятися могли б.

– Дозвольте, пані добродійко, заперечити, – пожвавішав Богуслав. – Бо не думаю, щоб польська шляхтянка була чимось гірша за панну Роан, чи панну Форс. Та й не в новину Радзивіллам зі шляхтянками одружуватися, адже історія подає цьому численні приклади. Запевняю також пані добродійку, що ця шляхтянка, котра стане Радзивілловою, навіть при французькому дворі перед тамтешніми дворянками гору візьме.

– Меткий пан!.. – шепнув Олюньці расейняйський мечник.

– Це я завжди знав, – правив далі князь, – хоч не раз було соромно мені за польську шляхту, коли її зі закордонною порівнював, бо ніколи б там не трапилося такого, що тут трапилося, що всі сюзерена свого покинули, навіть більше, зазіхати на його здоров’я готові. Французький шляхтич навіть на гірший вчинок здатний, але монарха свого не зрадить.

Присутні переглядалися між собою і на князя зиркали. Князь Януш спохмурнів і насупився, а Олюнька втупила свої блакитні очі з виразом подиву й удячності в обличчя Богуслава.

– Даруйте, ваша світлосте, – промовив князь, звертаючись до Янушa, котрий ще не встиг охолонути, – я знаю, що ви не могли інакше вчинити, що вся Литва загинула б, якби ви моєї поради послухали. Але вас шаную, як старшого й улюбленого брата, тому не перестану з вами про Янa-Казимирa сперечатися. Ми ж між своїми, тому скажу, що думаю: неоплаканий пан, добрий, прихильний, побожний, а мені подвійно дорогий! Toму я його першим із поляків супроводжував, коли його з французької випустили в’язниці. Майже дитиною був я на той час, але тим більше ніколи цього не забуду й охоче кров свою віддав би, щоб його принаймні від тих вберегти, хто проти святої його особи повстає.

Янушу, хоч він і розкусив уже гру Богуслава, все одно вона здавалася занадто сміливою та занадто азартною для такої незначної мети, тому, не приховуючи свого невдоволення, він сказав:

– Заради Бога! Про які підступи проти здоров’я нашого колишнього короля ваша світлість торочить? Хто таке зробить? Де ж такий монстр у польському народі знайдеться?.. Такого ніколи, в усій історії Речі Посполитої не ставалося!

Богуслав схилив голову.

– Та не давніше, як місяць тому, – зронив парубок зі смутком у голосі, – коли з Підляшшя в Пруссію електора, в Тауроги я їхав, прибув до мене один шляхтич. З порядного дому. Шляхтич той, не знаючи, імовірно, моїх справжніх почуттів до нашого милостивого пана, гадав, що я йому ворог, як інші. Тож за солідну винагороду він пропонував мені поїхати в Сілезію, захопити Янa-Казимирa і живого або мертвого шведам видати.

Всі заніміли від жаху.

– А коли я гнівно і беззаперечно таку пропозицію відкинув, – резюмував Богуслав, – то той чоловік із мідним чолом кинув мені: «Тоді я поїду до пана Радзейовськогo, той купить і фунт золота мені заплатить».

– Я не є прихильником короля, – зауважив Януш, – але якби мені хтось схожу пропозицію зробив, я наказав би його без суду під мур поставити, і шість мушкетерів навпроти.