Фредерік був у кепському становищі, він – передостанній у списку. Відповідаючи на перше запитання – яка різниця між умовою та договором, – він переплутав визначення, але професор, добряга, сказав йому: «Не бентежтеся, ласкавий пане, заспокойтеся!» – потім, поставивши двоє легких запитань, дістав неясну відповідь і, нарешті, перейшов до четвертого. Фредерік був пригнічений таким лихим початком. Делор'є, що сидів серед публіки, подавав йому знаки, мовляв, не все ще втрачено, і друга його відповідь на питання з Кримінального права була цілком задовільна. Та після третього – про таємні заповіти – Фредерікове занепокоєння збільшилося: екзаменатор залишався байдужим, тим часом як Юссоне вже складав руки для оплесків, а Делор'є раз у раз тільки знизував плечима. Нарешті прийшла черга відповідати на запитання із судочинства! Ішлося про протест із боку третіх осіб. Професор, зачеплений за живе, що доводиться вислуховувати теорії, супротивні його власним, запитав різко:

– Це що, добродію, ваша думка? Як же ви узгоджуєте принцип статті тисяча триста п'ятдесят першої Цивільного кодексу із таким незвичайним способом порушувати позов?

У Фредеріка дуже боліла голова, бо він всю ніч не спав. Сонячний промінь, що пробивався крізь жалюзі, бив йому просто в лице. Стоячи за стільцем і переступаючи з ноги на ногу, він щипав вуса.

– Я чекаю на вашу відповідь! – сказав чоловік у золотистій шапочці. А що Фредеріків жест дратував його, то він додав: – У вусах ви її не знайдете!

Цей сарказм викликав сміх серед слухачів; підлещений професор подобрішав. Він поставив йому ще двоє запитань – про виклик до суду та спрощене судочинство, тоді схилив голову на знак схвалення; прилюдний іспит було закінчено. Фредерік вернувся у вестибюль.

Поки прислужник скидав із нього мантію, щоб зараз же надягнути на іншого, друзі оточили Фредеріка і зовсім збили його з пантелику своїми суперечливими думками про наслідки іспиту. Невдовзі їх оголосили біля входу до зали чиїмось гучним голосом: «Номеру третьому… дано відстрочку!»

– Зрізався! – сказав Юссоне. – Ходім!

Біля воротарської будки вони зустріли Мартінона, червоного, схвильованого, з усміхненим поглядом і з ореолом перемоги навкруг чола. Він щойно успішно склав останній іспит. Залишалась тільки дисертація. За два тижні він стане ліценціатом. Його сім'я знається з міністром, перед ним одкривається «блискуча кар'єра».

– Цей все-таки тебе обскакав, – сказав Делор'є.

Нема важчого приниження, як бачити бовдура, котрий домігся успіху там, де ти зазнаєш невдачі. Роздратований Фредерік відповів, що йому начхати на те, у нього вищі пориви. А коли Юссоне збирався відійти, Фредерік, одвівши його вбік, сказав:

– У них, звісно, про це ні слова!

Зберегти таємницю було легко, бо Арну на другий день вирушав у подорож по Німеччині.

Увечері, вернувшись додому, клерк помітив у своєму другові чудну переміну: він робив піруети, насвистував, а коли Делор'є здивувався з такого настрою, Фредерік заявив, що він не поїде до матері, а використає канікули для занять.

Узнавши, що Арну виїжджає, він дуже зрадів. Тепер у нього буде змога являтися туди, коли йому заманеться, не боячись жодних перешкод у своїх відвідинах. Певність цілковитої безпеки надасть йому відваги. Нарешті він не буде далеко, не буде відмежований од неї! До Парижа його прикувало щось міцніше від залізного ланцюга, внутрішній голос волав до нього залишитись.

Виникли деякі перешкоди. Він подолав їх, написав матері; найперше він признався у своєму провалі, спричиненому змінами в програмі, – просто випадковість, несправедливість; та, зрештою, всі великі адвокати (він наводив імена) зрізувалися на екзаменах. Але він розраховує знову тримати їх у грудні. Отож, щоб не марнувати часу, він і в цьому році не поїде додому і просить, крім тих грошей, які висилають йому кожні три місяці, ще двісті франків на вельми корисні заняття з репетитором; усе це було присмачено жалкуваннями, потішаннями, ніжностями та запевненнями в синівській любові.

Пані Моро, що чекала його на другий день, була подвійно вражена. Вона промовчала про синову невдачу і відповіла йому, щоб він «усе-таки приїхав». Фредерік не поступався. Зав'язалася суперечка. А проте під кінець тижня він отримав гроші на три місяці разом із сумою, яка була призначена репетиторові, а насправді пішла на оплату світло-сірих панталон, білого фетрового капелюха й ціпка із золотою головкою.

Коли все те було вже до його послуг, він подумав: «А може, така вигадка личить хіба що перукареві?»

І його посіли великі сумніви.

Щоб вирішити, чи йти йому до пані Арну, він тричі підкидав монету. Всі три рази звістували, що все буде добре. Виходить – це веління долі. Фіакр одвіз його на вулицю Шуазель.

Він жваво піднявся східцями, сіпнув шнурок дзвоника; дзвоник не дзеленькав. Фредерік відчув, що ось-ось зомліє.

Тоді він щосили шарпнув важку китицю червоного шовку. Дзвінок, задзенькавши, поволі стих, і знову – нічичирк. Фредерік злякався.

Він притулив до дверей вухо – ні звуку! Потім глянув у замкову шпарку, але нічого не помітив у передпокої, крім двох очеретинок на тлі шпалер з квітчастим візерунком. Він уже збирався вернутися, але передумав. На цей раз легенько постукав. Двері відчинилися, і тут, із розкуйовдженим чубом, багровим лицем і невдоволеним виглядом, на порозі став сам Арну.

– На тобі! Яка чортяка вас принесла? Заходьте!

Він завів його, але не в будуар і не до свого покою, а в їдальню, де на столі стояла пляшка шампанського й два келихи; він уривчасто запитав:

– Ви, любий друже, маєте до мене якусь пильну справу?

– Ба ні! Нічого, нічогісінько! – промимрив юнак, вигадуючи привід для свого візиту.

Нарешті Фредерік сказав, що зайшов довідатись про нього, бо чув од Юссоне, ніби він у Німеччині.

– І не думав про те! – відповів Арну. – Ну й ворона, отой хлопчисько, все чує навиворіт!

Щоб приховати своє спантеличення, Фредерік став походжати по кімнаті. Зачепивши ногою стільця, він скинув парасольку, що лежала на ньому; ручка слонової кості розбилася.

– Боже мій, як жаль! – вигукнув він. – Я зіпсував парасольку пані Арну!

На ці слова торговець підвів голову і якось дивно посміхнувся. Фредерік, користуючись із нагоди, заговорив про пані Арну, спитав:

– Чи можна її побачити?

Виявляється, вона була в своїх рідних краях, у хворої матері.

У нього не вистачило духу запитати, скільки триватиме її відсутність. Він спитав лише, з яких країв пані Арну.

– Із Шартра. Це вас дивує?

– Мене? Ні! Чому? Нітрохи!

Тепер вони не знаходили нічогісінько, про що можна було б говорити. Арну, скрутивши цигарку, ходив навколо столу і відсапувався. Фредерік, прихилившись до груби, озирав стіни, шафу, паркет; і в його пам'яті, точніше, перед очима проходили чарівні образи. Нарешті він пішов.

У передпокої на підлозі валявся зібганий на кульку клаптик газети, Арну підібрав його і, звівшись навшпиньки, запхав у дзвоник, щоб продовжити, як він сам сказав, порушений пообідній відпочинок. Потім, тиснучи Фредерікові руку, попросив:

– Будь ласка, попередьте воротаря, що мене нема вдома. – І люто грюкнув дверима за його спиною.

Фредерік східець по східцю зійшов донизу. Невдача першої спроби відібрала в нього надію на подальший успіх. Настали три місяці нудьги. Занять у нього не було жодних, і неробство ще більше поглиблювало його печаль.

Цілі години споглядав він із висоти свого балкона річку, що линула між сіруватими набережними, почорнілими де-не-де від бруду стічних труб; при березі був пришвартований пліт для прання білизни, де хлоп'ята інколи забавлялися, купаючи в мулистій воді пуделя. Він не обертався ліворуч, у бік Кам'яного мосту біля собору Богоматері та трьох висячих мостів, а завжди втуплював погляд лише на набережну Берестів, на купи старих дерев, схожих на липи біля пристані Монтеро. Вежа св. Якова, Ратуша, церкви св. Гервасія, св. Людовіка, св. Павла височіли прямо навпроти, поміж нагромаджених дахів, а зі сходу, на Липневій колоні, ніби величезна золота зоря, виблискував ангел, тоді як із другого краю небосхилу здіймалася круглою озією блакитна баня Тюїльрі. По цей бік, десь за тими спорудами, мав бути будинок пані Арну.

Фредерік вертався в кімнату; він лягав на канапу і поринав у безладні думки – про плани робіт, про те, як йому поводитись, про майбутнє, до якого він поривався. Нарешті, щоб звільнитися від самого себе, виходив надвір.

Він ішов навмання Латинським кварталом, звичайно таким галасливим, а тепер пустельним, бо студенти пороз'їжджалися по домівках. Довгі мури колежів, які, здавалося, ще більше розтягнулися від того безгоміння, набрали ще похмурішого вигляду; чулися лише всілякі шуми мирної буденщини: лопотіли крильми птахи в клітках, скрипів токарний верстат, швець постукував молотком, а лахмітники, проходячи серединою вулиць, даремно кидали на кожне вікно запитливі погляди. В глибині безлюдних кафе, серед повних карафок, позіхали продавщиці; на столах читалень лежали акуратно розкладені газети; в пральні під поривами теплого вітру коливалась білизна. Вряди-годи він зупинявся перед крамницею букініста; омнібус, проїжджаючи мимо й черкаючи хідник, змушував його обернутися; добравшись до Люксембурзького саду, він далі вже не йшов.

Бувало, надія чимось розважитися вабила його на бульвари. Із темних завулків, де тягнуло сирістю, він виходив на широкі пустельні майдани, осяяні сліпучим сонцем, – лише від пам'ятників падала на бруківку чорна зубчаста тінь. А далі знову починали гуркотіти вози, тягнулися крамниці, і товпища людей приголомшували його, надто по неділях, коли від Бастилії аж до церкви св. Магдалини серед пилюки, серед безугавного гамору котився по асфальту величезний хисткий потік; йому були гидкі ці вульгарні обличчя, безглузді теревені, дурнувате самовдоволення, написане на спітнілих лобах! Але свідомість власної вищості над цими людьми послаблювала втому від такого видовища.

Щодня ходив він до «Художнього промислу» і, щоб дізнатися, коли вернеться пані Арну, дуже докладно розпитував про здоров'я її матері. Відповідь Арну раз у раз була одна й та сама: «Помалу одужує», – дружина з малою має вернутися на тім тижні. Що далі зволікала вона з поверненням, то більшу занепокоєність виказував Фредерік, аж Арну, зворушений таким співчуттям, разів п'ять-шість запрошував його пообідати до ресторану.

За цих тривалих зустрічей сам на сам Фредерік збагнув, що торговець картинами не відзначається великим розумом. Однак Арну міг би помітити його збайдужіння, та воно й слід було якось віддячити йому за люб'язність.

Бажаючи влаштувати все якнайкраще, Фредерік спродав лахмітникові за вісімдесят франків усі свої нові костюми і, додавши до виторгу ще сотню з своїх запасів, подався до Арну запросити його на обід. Виявилося, що там Режембар. Вони пішли в ресторан «Три провансальські брати».

Громадянин передусім скинув сюртук і, певний, що приятелі схвалять його дії, склав меню. Хоча він і подався на кухню, щоб особисто переговорити з кухарем, хоча й спускався в льох, знайомий йому в усіх своїх закутках, хоча й викликав господаря ресторану й навіть «нагрів йому чуба», проте явно не вдовольнився ні стравами, ні винами, ні сервіруванням. При кожній новій страві, при кожній новій марці вина, після першого кусника, першого ковтка він кидав виделку чи геть відсував келиха; тоді спирався ліктями на стіл і кричав, що в Парижі неможливо вже й пообідати! Нарешті, не знаючи, яку б йому страву вигадати, Режембар замовив собі «просто» квасолю на прованській олії, яка, хоч і не зовсім удалася, але трохи втихомирила його. Потім у нього зав'язався з лакеєм діалог про колишніх лакеїв у «Провансальських братів»: «Що трапилось із Антуаном? А з Еженом? А з Теодором, отим курдуплем, котрий завжди прислужував унизу? Тоді їжа тут була куди вишуканіша, а бургундське – такого вже й не побачиш!»

Далі, в зв'язку з якоюсь спекуляцією Арну, цілком певною, мова пішла про ціни на землю в приміській смузі. Поки що він утрачав на відсотках, бо не хотів ні за яку ціну продавати. Режембар радив йому одного чоловіка, і обидва, взявши олівці, щось обчислювали до самісінького кінця десерту.

Пити каву пішли в пасаж «Сомон», до кав'ярні, що містилася на антресолях. Фредерік, стоячи, стежив за безконечними партіями на більярді, гравці гамували спрагу незчисленними кухлями пива; він зостався там до півночі, сам не знаючи чого, із слабодухості, з дурного розуму чи в невиразній надії на якусь випадковість, сприятливу для його кохання.

Коли ж він знову побачить її? Фредерік впадав у відчай. Але якось увечері наприкінці листопада Арну сказав йому:

– А знаєте, вчора вернулася дружина!

На другий день, о п'ятій годині, він уже заходив до неї.

Найперше він поздоровив її з одужанням матері, що хворіла так тяжко.

– Та ні. Хто вам таке сказав?

– Арну!

Вона зронила лише легке «а-а!», потім додала, що були серйозні побоювання, але тепер усе минулося.

Пані Арну сиділа біля каміна в глибокому кріслі, оббитому шовком. Він умостився на канапі, тримаючи капелюх на колінах; розмова не в'язалася, господиня не намагалася її пожвавити; він не знаходив приводу заговорити про свої почуття. А коли почав скаржитися, що змушений вивчати крючкодерство, вона сказала: «Авжеж… розумію… позови!» – і схилила голову, несподівано поглинута якимись думками.

Він, жадаючи узнати їх, уже ні про що інше й не думав. Смеркло, тіні погустішали довкруг.

Вона підвелася, збираючись кудись піти, потім знову з'явилася в оксамитовім капелюшику і чорній накидці, облямованій білячим хутром. Він насмілився запропонувати себе в провожаті.

Вже зовсім стемніло, погода була холодна, а густий затхлий туман оповивав фасади будинків. Фредерік удихав його з насолодою, бо крізь ватяну підкладку відчував форму її ліктя, а її рука в замшевій рукавичці на два ґудзики, її маленька ручка, яку хотілося йому вкрити поцілунками, спиралася на його руку. Було слизько, вони йшли, іноді заточуючись, і йому здавалося, ніби їх у хмарах колише вітер.

Поблискування бульварних ліхтарів перенесло його в дійсність. Нагода була сприятлива, треба було спішити. Він вирішив, що тільки-но проминуть вулицю Рішельє, зараз освідчиться в коханні. Аж тут вона зупинилася перед посудною крамницею й сказала:

– От ми й прийшли, дякую вам. До четверга, правда ж, як завжди?

Відновилися обіди, і що частіше він бував у пані Арну, то більшала його знемога.

Споглядання цієї жінки млоїло його, ніби пахощі міцних парфумів. Якась сила проникала в глибини його єства і, беручи гору над усіма почуттями, ставала новою формою буття.

Повії, зустрінуті в світлі газових ліхтарів, співачки, що витягували рулади, наїзниці, що мчали навскач, піші городянки, гризетки в своїх вікнах – усі жінки нагадували її подобою або різким контрастом. Він дивився на виставлені в крамницях кашемірові тканини, мережива і підвіски з коштовних каменів, уявляючи, як вони облягають її стан, оздоблюють її корсаж, ряхтять вогнем у її чорному волоссі. На лотках квітникарок квіти розпускалися для того, щоб вона, проходячи мимо, могла вибирати їх; виставлені у вітрині взуттєвої крамниці атласні черевички, обшиті лебединим пухом, здавалося, чекали на її ніжки; всі вулиці провадили до її дому; екіпажі на майданах стояли лише для того, щоб можна було приїхати до неї; Париж був пов'язаний з її особою, і все це величезне місто, виповнене стількома голосами, гуділо, як велетенський оркестр, довкола неї.

Коли він приходив у Ботанічний сад, вигляд пальми переносив його в далекі країни. Ось вони подорожують разом на спині верблюда, в шатрі на слоні, в каюті яхти серед блакитного архіпелагу або їдуть поряд на мулах із балабончиками, мули спотикаються в траві об розбиті колони. Часом зупинявся він у Луврі перед давніми полотнами; а що любов переслідувала його і в колишніх віках, то кохана бачилась йому на всіх картинах замість зображених персонажів. Ось вона з високою зачіскою на голові молиться навколішки за свинцевими ґратками вікна. Володарка обох Кастілій чи Фландрії, вона сидить у накрохмалених брижах і затягненому ліфі з пишними буфами. Або в парчевій сукні, під балдахіном із страусового пір'я, в оточенні сенаторів спускається вона по широчезних порфірових сходах. А іноді він уявляв її в жовтих шовкових шальварах, на подушках, десь у гаремі; і все, що було прекрасного, – мерехтіння зір, мелодія, ритм фрази, контур якогось образу – все те зненацька й непомітно повертало його думки до неї.

Він був упевнений, що всяка спроба зробити її своєю коханкою буде марна.

Якось увечері Дітмер, увійшовши, поцілував її в чоло; Ловаріас зробив те саме і сказав:

– Ви дозволяєте, правда ж? Це право друзів.

Фредерік промурмотів:

– Мені здається, що ми всі друзі?

– Але не всі давні! – підхопила вона.

Це був натяк, що вона заздалегідь відкидає його.

Що ж у такому разі робити? Признатися їй, що він її кохає? Безперечно, вона делікатно відмовить йому, а то й обурено прожене геть! Але він волів би хоч би яке страждання, ніж страшне горе ніколи її не бачити.

Він заздрив талантові піаністів, шрамам солдатів. Він прагнув небезпечної хвороби, сподіваючись таким чином домогтися її уваги.

Одне дивувало його: до Арну він не ревнував; і він не міг собі уявити її інакше, як одягненою, – такою природною здавалась її сором'язливість, що відсувала її стать у якусь таємничу тінь.

А проте він мріяв про щастя жити з нею, казати їй «ти», без кінця-краю гладити її волосся чи, стоячи перед нею навколішки, обіймати її стан, упиватися її поглядом, у якому світиться її душа! Для цього потрібно було б перебороти долю; а він, нездатний до дії, проклинаючи Бога і звинувачуючи себе в слабодухості, борсався в лещатах своїх бажань, як той в'язень у камері. Його гнітила безперервна туга. Він годинами сидів нерухомо або ж заливався слізьми; та якось, коли йому не вистачило сил втриматися, Делор'є сказав:

– Ну й що в біса з тобою сталося?

У Фредеріка були розладнані нерви. Делор'є й не повірив би тому. Перед такими муками він відчув, як у ньому пробуджується колишня ніжність, і почав його підбадьорювати. Така людина, як він, і раптом занепадає духом! Яке безглуздя! Ну, хай би в юності, але тепер – це тільки марнування часу.

– Ти зовсім приголомшив мене, мій Фредеріку! Я вимагаю тебе колишнього. Будь, хлопче, яким був досі! Той мені до вподоби! Ну ж, викури люльку, паршивцю! Та візьми себе в руки! Ти ж мене кидаєш у відчай!

– Правда, – сказав Фредерік, – я божеволію!

Клерк вів далі:

– Ага, старий трубадуре, я здогадуюсь, що тебе гнітить. Серденько? Признавайся! Овва! Одну втратимо, чотирьох знайдемо! Не щастить із добропорядними дамами – втішаються з іншими. Хочеш, я познайомлю тебе з жінками? Варто лише сходити в «Альгамбру».

Це були публічні бали, що недавно відкрилися в кінці Єлисейських Полів і зазнали краху в другому ж сезоні, до чого спричинилася розкіш, завчасна для такого Гатунку закладів.

– Кажуть, там весело. Поїдьмо туди! Хочеш, візьми своїх приятелів. Я погоджуюся навіть на Режембара!

Але Фредерік не запросив Громадянина, Делор'є обійшовся без Сенекаля. Вони взяли тільки Юссоне, Сізі та Дюссардьє, і фіакр привіз усіх п'ятьох до під'їзду «Альгамбри».