Відсутність пана Ґласса

Кабінет Оріона Гуда, відомого кримінолога та консультанта з нервових і моральних розладів, перебував у Скарборо, і за вікнами його – як і за іншими величезними і світлими вікнами – синьо-зеленою мармуровою стіною стояло Північне море. У таких місцинах морський пейзаж одноманітний, як орнамент; а тут і в кімнатах панував нестерпний, справді морський лад. Не треба думати, що мова йде про бідність чи нудьгу, – і розкіш, і навіть поезія були там, де їм належиться. Розкіш була тут – на столику стояло коробок із десять найкращих сигар. Ті, що міцніші, лежали біля стіни, а слабші – ближче. Був тут і набір чудових напоїв, але люди з багатою уявою стверджували, що рівень віскі, бренді та рому ніколи не знижується. Була і поезія – в лівому кутку стояло стільки ж англійських класиків, скільки стояло в правому англійських та інших письменників. Але якщо хтось брав звідти Шеллі чи Чосера, порожнє місце зяяло, немов вирваний передній зуб. Не можна сказати, що книг не читали, – читали, мабуть. І все ж здавалося, що вони прикріплені ланцюгом, як Біблія в старих церквах. Доктор Гуд шанував свою бібліотеку, як шанують громадські бібліотеки. Й якщо професорська строгість охороняла вірші та пляшки, годі й казати, з яким урочистим пошануванням слугували тут ученим працям і тендітним, як у казці, ретортам.

Доктор Оріон Гуд міряв кроками простір – обмежений, як кажуть у підручниках, Північним морем зі сходу, а зі заходу – рядами книг із соціології та криміналістики. Він був в оксамитовій куртці, як художник, але носив її без будь-якої недбалості. Волосся його сильно посивіло, але не порідшало. Обличчя було худе, але бадьоре. І він, і його житло здавалися і тривожними, і строгими, як море, біля якого він (задля здоров’я, звісно) побудував собі будинок.

Доля, мабуть, жартома впустила в довгі, суворі, окреслені морем кімнати чоловіка, до подиву не схожого на них і на їхнього власника. У відповідь на ввічливе, коротке «прошу» двері відчинилися всередину, і в кабінет увійшов безформний чоловічок, котрий безуспішно боровся з парасолькою та капелюхом. Парасолька була чорна, стара і давно не знала ремонту. Капелюх – крислатий, рідкісний у цих краях. Власник же цих аксесуарів здавався втіленням беззахисності.

Господар зі стриманим подивом дивився на нього, як дивився б на громіздке, нешкідливе чудовисько, що виповзло з моря. Прибулець дивився на господаря, сяючи та відсапуючись, немов гладка служниця, втиснувшись в омнібус. Як і вона, він світився наївним торжеством і ніяк не міг впоратися з речами. Коли він сів у крісло, капелюх упав, упала й парасолька. Гість нахилився, щоб їх підняти, але кругле, радісне обличчя було звернене до господаря.

– Моє прізвище Браун, – промовив він. – Даруйте, будь ласка. У справі Мак-Небів. Кажуть, ви в таких речах допомагаєте. Вибачте, якщо щось негаразд.

Він спіймав капелюх і якось смішно кивнув, немов радів, що все гаразд.

– Я не зовсім тямлю, – сказав учений стримано та холодно. – Боюся, ви помилилися адресою. Я – доктор Гуд. Я пишу й викладаю. Справді, кілька разів поліція зверталася до мене з особливо важливих питань…

– Це якраз дуже важливо! – зупинив його дивний відвідувач. – Подумайте тільки, її мати не дає їм одружитися! – І він відкинувся у кріслі, явно тріумфуючи.

Науковець похмуро насупив брови. В його очах поблискував гнів, а може, і сміх.

– Розумієте, вони хочуть одружитися, – промовляв чоловічок у дивовижному капелюсі. – Меґґі Мак-Неб і Тодгантер хочуть одружитися. Чи є на світі щось важливіше?

Професорські тріумфи відняли у Гуда багато, скажімо так, здоров’я, а може, і віру. Проте він ще вмів дивуватися безглуздості. При останньому доводі щось клацнуло у нього всередині, і він опустився в крісло, посміхаючись трохи глузливо, як лікар на прийомі.

– Пане Браун, – серйозно сказав він, – минуло чотирнадцять із половиною років з того часу, як зі мною радилися в приватній справі. Тоді мова йшла про спробу отруїти президента Франції на банкеті у лорда-мера. Зараз, як я розумію, мова йде про те, чи годиться в наречені якомусь Тодгантеру ваша знайома на ім’я Меґґі. Що ж, пане Браун, я люблю ризик. Беруся вам допомогти. Родина Мак-Небів отримає пораду, таку же цінну, як та, що отримали французький президент та англійський король. Ні, кращу – за чотирнадцять років. Сьогодні я вільний. Отже, що ж у вас сталося?

Коротун подякував йому щиро, але якось несерйозно. Так дякують сусідові, котрий передав сірники, а не прославленому ботаніку, котрий обіцяв знайти рідкісну травичку. Тому відразу, без перерви, перейшов до розповіді.

– Я вже казав, що моє прізвище – Браун. Служу я в католицькій церковці, ви її бачили, мабуть, там, за похмурими вулицями, в північній околиці. На самій останній і найпохмурішій вулиці, що йде уздовж моря, немов гребля, живе одна моя парафіянка, пані Мак-Неб, жінка гідна та доволі норовлива. Вона здає кімнати, й у неї є донька, і ця донька, і вона, і орендарі… ну, кожен по-своєму має рацію. Зараз там тільки один мешканець, називається Тодгантер. З ним ще більше клопоту, ніж із іншими. Він хоче одружитися з донькою.

– А донька? – поцікавився Гуд, щиро розважаючись. – Чого ж хоче вона?

– Вийти за нього, певна річ! – вигукнув священик і випростався на кріслі. – В тому-то й складність.

– Атож, страшенна загадка, – погодився доктор Гуд.

– Джеймс Тодгантер, – продовжував священик, – хороший чоловік, наскільки мені відомо, а відомо про нього небагато. Він невисокий, веселий, спритний, як мавпа, поголений, як актор, і ввічливий, як чичероне. Грошей у нього вистачає, але ніхто не знає, чим він займається. Пані Мак-Неб, жінка похмура, впевнена, що чимось жахливим, швидше за все – робить бомби. Мабуть, бомби ці дуже сумирні, бо бідолаха просто сидить годинами замкнений. Він каже, що це тимчасово, так треба, до весілля все з’ясується. Більше нічого і немає, але пані Мак-Неб твердо знає ще щось. Чи вам пояснювати, як швидко поростають легендами шляхи незвідані! Подейкують, що крізь двері чути два голоси, а коли двері відчинені – мешканець завжди один. Пліткують, що якийсь чоловік у циліндрі вийшов із туману, мало не з моря, тихо перетнув пляж і садочок і балакав із Тодгантером біля заднього вікна. Здається, бесіда обернулася сваркою – господар захряснув вікно, а гість розчинився в тумані. Сім’я в це вірить, але у пані Мак-Неб є й своя версія: той, «інший» (ким би він не був), виходить ночами зі скрині, яка вдень замкнена. Як бачите, за дверима приховані дива і чудовиська, гідні «Тисячі й однієї ночі». А маленький мешканець у пристойному піджаку точний і нешкідливий, як годинник. Він акуратно платить, не п’є, терплячий і лагідний з дітьми і може розважати їх без угаву, а головне – він полонив доньку, і вона готова хоч зараз вийти за нього заміж.

Люди, віддані важливій теорії, люблять застосовувати її й у дрібницях. Знаменитий науковець не без гордощів зійшов до простодушності священика. Сівши зручніше, він почав розсіяним тоном лектора:

– У будь-якому, навіть незначному випадку, слід враховувати закони природи. Та чи інша квітка може до зими і не зів’янути, але квіти в’януть. Та чи інша піщинка може встояти перед прибоєм, але прибій є. Для вченого історія – ланцюг міграцій, що змінюють одна одну. Людські потоки приходять, потім – зникають, як зникають восени мухи та птахи. Основа історії – раса. Вона породжує і віру, і суперечки, і закони. Один із кращих прикладів цього – дика, зникаюча раса, яку ми звемо кельтською. До неї належать ваші Мак-Неби. Кельти низькорослі, смагляві, ліниві та мрійливі. Вони легко приймають будь-яке марновірство – скажімо (вибачте, звісно), те, чого вчить ваша Церква. Чи треба дивуватися, якщо такі люди, заколисані шумом моря і звуками органа (даруйте!), пояснять фантастичним чином найзвичайнісінькі речі? Коло ваших турбот обмежене, і вам видно тільки цю конкретну господиню, перелякану вигадкою про два голоси і вихідця з моря. Діяч науки бачить цілий клан таких господинь – однакових, мов птахи однієї зграї. Він бачить, як тисячі бабусь у тисячах будинків вливають ложку кельтської гіркоти в чайне горнятко сусідки. Він бачить…

Тут за дверима знову пролунав голос, цього разу – нетерплячий. У коридорі зашуміла спідниця, хтось пробіг, і в кабінет увірвалася дівчина. Одягнена вона була добре, але не дуже акуратно. Її світле волосся розвіялося, а обличчя назвали б чарівним, якби не вилиці, як у багатьох шотландців, вони були ширшими і різкішими, ніж слід.

– Даруйте, що завадила! – вигукнула вона так голосно, немов наказувала, а не просила вибачення. – Я за патером Брауном. Справа жахлива…

– Що трапилося, Меґґі? – спитав священик, незграбно підіймаючись.

– Здається, Джеймса вбили, – пояснила вона, переводячи дух. – Цей Ґласс знову приходив. Я чула через двері два голоси. У Джеймса голос низький, а у цього – тонкий, злий…

– Ґласс? – повторив священик дещо збентежено.

– Так його звати! – нетерпляче крикнула Меґґі. – Я чула, як вони лаялися. Через гроші, мабуть. Джеймс казав увесь час: «Так… так… пане Ґласс… ні, пане Ґласс… два, три, пане Ґласс…» Ах, про що ми балакаємо! Ідіть хутчій, ще можна встигнути!

– Куди саме? – спитав учений, зацікавлено поглядаючи на гостю. – Чому грошові справи пана Ґласса вимагають такої терміновості?

– Я хотіла виламати двері, – сказала дівчина, – і не змогла. Тоді побігла у двір і влізла на підвіконня. В кімнаті було зовсім темно, наче порожньо, але, чесне слово, в кутку лежав Джеймс. Його отруїли, задушили…

– Це дуже серйозно, – сказав священик і встав, не без зусиль зібравши непокірні речі. – Я саме розповідав про вашу справу доктору, і його точка зору…

– Дуже змінилася, – перебив учений. – Здається, в нашій гості не так уже й багато кельтського. Зараз я вільний. Візьму капелюх і піду з вами в місто.

Кілька хвилин по тому вони досягли похмурого початку потрібної їм вулиці. Дівчина ступала твердо та невтомно, як горяни. Вчений рухався м’яко, але спритно, як леопард. Священик дріботів бадьорим клусом, не претендуючи на витонченість. Ця частина міста якоюсь мірою виправдовувала міркування про понурий смуток середовища. Будинки тяглися вздовж берега уривчастим, нерівним рядом. Збиралися ранні похмурі сутінки. Бузкове, як чорнило, море шуміло тихо та грізно. У жалюгідному садку, що спускався до берега, стояли чорні, голі дерева, немов чортяки підняли лапи від подиву. Назустріч бігла господиня, здійнявши до неба худі руки; її суворе обличчя було темним у тіні, і сама вона була чимось схожа на нечистого. Науковець і священик слухали киваючи, як вона повідомляє уже відомі їм речі, додаючи моторошних деталей та вимагаючи помсти незнайомцю за те, що він убив, і мешканцеві – за те, що він убитий, і за те, що він сватався до доньки, і за те, що так і не дожив до весілля. Потім вузькими коридорами вони дійшли до замкнених дверей, і вчений спритно, як старий слідчий, виламав їх плечем.