Складнощі усвідомлення: контексти

Усвідомлення культурного і суспільно-політичного контексту реконструкції та функціонування образу голоду 1932—1933 років в дискурсивних і політичних практиках 1990—2000-х років варто вважати ключовим чинником для розуміння характеру і спрямованості, пізнавальних та пояснювальних можливостей цієї реконструкції.

Передусім варто зауважити, що спокійний та «безпристрасний» науковий аналіз проблематики, пов’язаної з голодом 1932—1933 рр., у самій Україні ускладнюється тим, що тут переплітаються політичні інтереси, ідеологічні стереотипи, моральні і моралістичні конотації, амбіції окремих людей (політиків, суспільних діячів, науковців), політичних і соціальних груп⁵⁸. Голод 1932—1933 рр. був і залишається невід’ємною частиною внутрішньополітичних дискусій. Наприкінці 1980-х – початку 1990-х тема голоду 1932—1933 рр. використовувалась для дискредитації частини тодішніх політичної та державної еліт, вирощених ще тим режимом, що мав нести відповідальність за голод (цим же можна пояснити і достатньо «стримане» ставлення тодішньої влади до цієї проблеми, і звинувачення на її адресу з приводу такої стриманості). Упродовж 1990-х успадковані Україною номенклатурні державні еліти у свою чергу використовували тему для власної легітимації шляхом встановлення та регламентації державних комеморативних практик.

Тема надалі є надмірно політизованою й побутує як досить активна складова політико-ідеологічного дискурсу. Починаючи з 2005 р. вона стала не лише об’єктом, а й інструментом певного варіанту державної історичної політики та політики пам’яті, засобом інтенсивного нав’язування суспільству єдиної офіційної версії подій 1932—1933 років, яка має претензію на істину. Навіть більше, в 2006—2008 рр. спостерігалися спроби легітимувати цю версію на законодавчому рівні та запровадити заборонні і каральні санкції за відхилення від неї. Офіційна версія події була закарбована у спеціальному меморіальному законі.

Сама тема – масштаби та обставини лиха, масова мученицька загибель кількох мільйонів населення на власній території у мирний час, з ще не з’ясованими біологічними, соціальними і соціально-психологічними наслідками⁵⁹, важко піддається усвідомленню як предмет суто академічних дискусій, особливо в ситуації, коли кон’юнктура творення образу постраждалої нації та поточні політичні дискусії закликають пояснювати сьогоднішні негаразди чинниками вісімдесятилітньої давності і шукати винуватців трагедії серед сучасників. Голодомор став зручною і універсальною формулою, якою можна пояснити все – від невдалих реформ до корупції, від неспроможності еліт до байдужості і пасивності населення.

Тим часом намагання повернути тему в рамки академічного обговорення і утримувати її там нерідко сприймаються прибічниками певних ідеологічних спрямувань як зазіхання на святині, нехтування моральними нормами, неповага до жертв трагедії, брак патріотизму, політична ангажованість чи навіть виконання замовлення «антиукраїнських» зовнішніх сил.

Політична актуалізація теми голоду 1932—1933 років забезпечується й тим, що вона стала частиною «воєн пам’яті» 2007—2010 років між Росією і Україною. Після 2014 року Голодомор став невід’ємною частиною пропагандистських зусиль в контексті «гібридної війни». За цих умов, наприклад, визнання того факту, що голод 1932—1933 років мав загальносоюзний характер (на чому наполягають російські історики), може бути витлумачено, як підспівування державі-агресору…

Україні за радянських часів довелося пережити три масових голоди: у 1921—1923 рр., у 1932—1933 рр. та у 1946—1947 рр. Голод 1921—1923 рр. не замовчувався ані владою, ані радянською історіографією: його пояснювали післявоєнною розрухою і природними причинами, держава організувала продовольчу допомогу голодуючим, в тому числі міжнародну. Голод 1946—1947 рр. також не ігнорувався владою, хоча в історичних працях радянського періоду про нього якщо і згадували, то зазвичай в контексті післявоєнної розрухи та посухи.

Голод 1932—1933 рр. вирізнявся саме тим, що його намагалися приховати вже під час самої трагедії, сільське населення не тільки було в найкритичніший момент голоду кинуте напризволяще, але й на певний час стало об’єктом дій влади, які деякі дослідники називають «терором голодом», тоді як міжнародний резонанс цієї катастрофи був приглушений зусиллями західних політиків, журналістів, широких кіл прорадянськи налаштованих західних інтелектуалів та політиків, орієнтованих на співпрацю з СРСР. Згадки саме про цей голод намагалися «стерти» з колективної пам’яті, саме його було табуйовано.

Оскільки тема як така десятиріччями перебувала під забороною, зрозуміло, що в період «гласності» другої половини 1980-х років спрацював механізм компенсації цієї заборони, реального чи уявного відновлення «придушеної/репресованої/пригнобленої пам’яті». Навіть більше, конструювання Голодомору відбувалося під гаслами відновлення «історичної правди» та «історичної справедливості».

Як вже згадувалося, тема голоду 1932—1933 рр. «поверталася» до суспільно-культурного і наукового просторів у період інтенсивних «боїв за історію» між ортодоксальною комуністичною номенклатурою і націонал-демократами та їхніми прибічниками в суспільстві. З одного боку, вона була дієвим елементом в дискредитації комуністичної влади, отже, від самого початку була питанням політики, а не науки. «Наукова історія» використовувалася або для спростування, або для підтвердження політичних тем та гасел.

Упродовж 1990-х тема голоду 1932—1933 років провокувала емоційні паралелі з сучасним станом української нації, який, відповідно до ідеологічних стереотипів того часу, був результатом страждань і втрат українців у роки тоталітаризму. Тодішніх лівих відкрито називали спадкоємцями партії, відповідальної за голод 1932—1933-х, явно прагнучи дискредитувати їх у боротьбі за владу. Такий спосіб актуалізації вочевидь посилював інструменталістські обертони теми і серйозно впливав і надалі впливає на позиції вчених. З іншого боку, вона сприймалася і репрезентувалася в контексті заповнення так званих «білих плям вітчизняної історії», повернення до «справжньої історії».

Відповідно, єдина домінантна інтерпретація теми, яка виникла в цей час, сприймалася і як єдино «правильна», «справжня». Тоді ж сформувався специфічний моралізаторський контекст дискурсивних практик про голод 1932—1933 років, в рамках якого раціональні міркування, які не збігалися зі звинувачувальним дискурсом, виглядали як морально корумповані.

Реконструкція теми та її вихід на рівень суспільно-політичних дискусій в кінці 1980-х відбувалися переважно в «силовому полі» конфронтаційної риторики та в специфічному культурному контексті. Неофіти теми, які взялися відновлювати «історичну справедливість», були виховані в дусі радянських ідеологічних практик, базованих на ідеологічному монотеїзмі, нетерпимості до інших поглядів, свого роду прозелітизмі, вірі в наявність абсолютної істини, догматичності.

Відповідно, спочатку в публіцистиці, а потім і на найвищому державному рівні, в офіційних документах, заявах, було закарбовано певні канонічні норми трактування теми, відхилення від яких пояснюється їхніми прибічниками як суспільно аморальна чи політично опозиційна поведінка. Водночас особиста «громадська аура» як офіційних адептів теми голоду 1932—1933 років, так і політиків, які заперечують цю версію, визначена рівнем їхньої власної особистої і політичної культури, часом привносить в суспільні дискусії не лише елементи особистісного протистояння, а й непристойного публічного скандалу.

Важливо й те, що «повернення» теми до суспільної свідомості («колективної пам’яті») та її поява в канонічній версії національної історії було частиною масштабнішого процесу «націоналізації історії» – відокремлення «власної» історії від колись спільного історичного і політичного простору. Коли йдеться про суто пізнавальні, академічні аспекти цього процесу, то наприкінці 1980-х – початку 1990-х в Україні було створено (а значною мірою відтворено) стандартний варіант національної історії, побудований на етнічній ексклюзивності, есенціалізмі, стандартній культурницькій телеології та народницьких і романтичних міфах. Це не могло не позначитися на формуванні образу голоду 1932—1933 років, способах розуміння його причин і наслідків професійними істориками, які підпали під чари антикварних уявлень про націю та її історичну долю.

Якщо йдеться про суспільно-політичний аспект «націоналізації історії», то вона була складовою суверенізації України. Тема голоду 1932— 1933 років, як вже згадувалося спочатку, стала важливою складовою легітимації самостійності (ми вже згадували популярну тезу про те, що трагедію було спровоковано винятково зовнішніми чинниками, і її не трапилося б, якби українці мали власну державність). Періодично (1993, 2003, 2005—2008, 2017) тема стає частиною зовнішньополітичних зусиль України, спрямованих на визнання країни та українців у світі як нації, що найбільше постраждала від комуністичного режиму.

Зрештою, є дослідники теми, які ознайомлені з нею не лише через архівні чи бібліотечні розвідки, а й через опосередкований особистий досвід – спомини рідних. Сама по собі картина страшної, мученицької смерті мільйонів у мирний час, перетворившись на факт «колективної пам’яті», починає впливати на думку навіть тих професіоналів, хто вважає себе здатним до неупереджених суджень. Явище «масового пригадування», коли загальна картина страхіть, відтворена істориками і публіцистами, стає частиною колективних уявлень про минуле та відносно сталих комеморативних практик, не може не впливати на свідомість і способи пригадування тих, кого можна вважати безпосередніми свідками голоду 1932—1933 років. Голодомор сприймається як реальність, втрачається дистанція між подією та стереотипними колективними уявленнями про неї.

На професійних істориків тисне і те, що зазвичай називають громадською думкою (особливо коли доводиться виступати з публічними заявами), і загальна нервова атмосфера в суспільстві довкола проблеми голоду 1932—1933 років, яка періодично загострюється завдяки зусиллям політиків. Популярні публікації, літературні твори, телета кіноверсії подій 1932—1933 рр., різноманітні суспільні акції створюють певне культурне тло, на якому професійному історику, що має намір дати суто наукову оцінку історичному явищу, доволі складно зберегти зважений академічний підхід. Потужний емоційний заряд проблеми періодично провокує навіть суспільну істерію, за якої заклики до тверезого, раціонального розгляду питання, як вже згадувалося, можуть і нерідко сприймаються частиною публіки як виклик суспільній думці чи неповага до пам’яті загиблих.

Зусиллями публіцистів, істориків та громадських діячів уявлення про голод 1932—1933 років перетворилися на один з найбільш знакових національних символів, у специфічну форму культурної реальності – Голодомор.

І останнє – фактично для частини українського політично і культурно активного суспільства Голодомор перетворився на свого роду громадянську релігію⁶⁰ зі своїми канонічними текстами, сакральними об’єктами, святими, іконами, обрядами і церемоніалами. Це значно ускладнює обговорення теми в термінах раціонального знання та наукового аналізу – принаймні коли йдеться про можливість такої дискусії з носіями і адептами цієї релігії, провокує відповідну тональність і творить культурне тло, де надзвичайно важко утриматися в рамках справжньої, щирої поваги до пам’яті загиблих і вшанувати її без суспільних істерик та публічних сцен в стилі театру абсурду. Ця обставина стає особливо виразною, коли до справи беруться влада і політики.