4

Уранці, в середині четвертої сторожі, я послав Заррахіда з дорученням довідатися точний час Посвяти в Абу-Салімів – учора так і не запитав про це в Шешеза – і заодно послухати свіжі міські плітки. Заррахід був не найкращий збирач пліток, зате мій есток умів миттєво відсівати лушпиння балачок від рідкісних зерен істини – а це зараз хвилювало мене найпаче.

Я сподівався виловити в каламутній річці вигадок форель сенсу, як іноді казав Тризубий Кра, що в години дозвілля полюбляв бити вертку сріблясту рибу в пінявих гірських потоках Айєра і Бек-Неша на північному сході від Кабіра.

Пишномовство було нині в моді. Заразна, відверто кажучи, штука… Я з жалем відзначав, що навіть у Бесідах Звитяжці все частіше віддавали перевагу не коротким і ясним випадам і не ударам без замаху, а довгим фразам із безліччю вивертів і двозначностей. На жаль, столичні звичаї воліють бути кращі…

Не минуло й півтори сторожі, як есток повернувся й доповів, схвально поплескуючи спітнілого Придатка ефесом по стегну, що в Кабірі ні про що не базікають. Тобто не те щоб зовсім ні про що, і не те щоб усі Звитяжці в столиці заховали клинок балакучості в піхви обережності – я подумки прокляв Тризубого Кра з його манерою висловлюватися – і так далі, і тощо, і ще багато слів було вимовлено естоком у тому ж стилі.

Коли я нарешті зрозумів причину красномовності зазвичай мовчазного Заррахіда, то ледве стримався, щоб не розреготатись. Клянуся гуркітливим ковадлом Нюринґи, він намагався мене розвеселити! Певно, після Шешезового візиту й безсонної ночі я мав не найкращий вигляд, ось вірний Заррахід і намагався повернути засмученому Єдинорогові колишній блиск.

Що ж, коли так – то есток мав успіх. Щоправда, ненадовго, бо мій збадьорений настрій швидко зійшов на сумовиті пси, щойно я задумався над тим, чого це раптом на Звитяжців напало таке дивне оніміння. Пишномовство пишномовністю, а брехати мені Заррахід не буде.

Кабір мовчить за три дні до турніру?! Та радше дерево перестане горіти у вогні, а вода спричиняти іржу! І все ж…

Невже примари Мейланьських легенд дістануть мене й у Кабірі? Я не знаю тебе, надщерблений Кривий Киличу з назавжди зіпсованим Придатком, але якщо в маленькій Хаффі з’явилися Тьмяні, багато хто розділить твою долю. Тебе це втішає, Киличу? Мене – ні.

– Усе готове до виїзду, Вищий! – доповів Заррахід, який щойно вислухав одного з Малих слуг.

О так, я ж збирався в місто…

…А у дворі біля внутрішніх воріт уже били копитами по бруківці двоє коней, завчасу виведені зі стаєнь, і Звитяжець-брамник, – Південний тризубець Цзи на прізвисько Третій Вус Дракона – презирливо поглядав на суєтних конюхів-Придатків.

Брамника мені свого часу порекомендував Заррахід, і відтоді Третій Вус беззмінно стояв на сторожі біля входу в Кабірський дім Єдинорога. Беззмінно – бо тризубець мав одразу двох Придатків, і доки один із них їв або спав, другий був готовий нести службу.

Було в цьому щось непристойне, але я довіряв вибору Заррахіда, та й Третій Вус Дракона ніколи не брав участі ні в Бесідах, ні в турнірах – то ж приводу до пліток не давав. А одного разу мені випадково довелося побачити, як він танцює глупої вночі в порожньому дворі, перекидаючи сяючий місяць через свої хвилеподібні леза – і я перестав замислюватися над дивацтвами свого брамника. І полюбив визирати у вікно, коли настає повня.

Про все це я думав, доки Придаток Чен виходив у двір і сідав на коня, відкидаючи ліву полу верхнього халата-каби із зеленого шовку – щоб тканина не туляла мені огляд і не заважала під час поїздки спілкуватися з Заррахідом. Сам есток, супроводжуючи мене, зазвичай розташовувався на правому боці свого Придатка, який однаково володів обома руками, таким чином при кінному виїзді в місто ми опинялися майже впритул – це, ясна річ, дуже зручно для приватних розмов у міській товкотнечі.

І не обов’язково верхи.

– Відчинити брама перед Вищим Мейланя Дан Ґ’єном! – коротко і владно продзвенів есток Заррахід, суворо дотримуючись усіх належних інтонацій і ритуальної дистанції між нами – рівно півтори довжини мого клинка. Звісно, брама відчинили б і так, без спеціального наказу, але традиції є традиції, і не мені змінювати встановлене предками.

А якщо вже змінювати, то починати варто зовсім не з церемонії виїзду в місто.

Придаток Чен підвівся в сідлі, влаштовуючись зручніше, і злегка зачепив підборами кінські боки, через що нервова тварина затанцювала під нами, застригла вухами і спробувала стати дибки. Я лунко шльопнув коня по крупу, Придаток Чен туго натягнув повід – і за мить ми рушили повз молодцювато виструнченого Цзи Третього Вуса.

Я не знаюся на конях, і мені не соромно про це казати. Деякі кабірські Звитяжці віддають перевагу кінним Бесідам, і від них тільки й чуєш про сідла, правильну посадку Придатків і переваги удару руба при швидкій їзді. О ні, це не для мене… Дан Ґ’єни, звичайно, визнавали коней, та лише як зручний засіб пересування, а вести Бесіди ми полюбляли по-дідівськи – не на стрибучій спині ошалілої тварини, а маючи під Придатковими ногами надійну і звичну землю.

Мейланьські Дан Ґ’єни ведуть Бесіду пішими, і тому ми завжди віддавали належне блискавичному випаду, байдуже ставлячись до рубання. Хіба в крайньому разі…

Утім, я не сумнівався, що в столичних стайнях Мейланьського Єдинорога жують свій овес не найгірші коні ненайгірших порід. Звісно, Заррахід постарався… он, їде позаду, як вилитий, мов народився в сідлі!

Цікаво, а де насправді народився мій чудовий дворецький, мій суворий і мовчазний есток Заррахід?

– Куди поїдемо, Вищий? – делікатно запитав Заррахід, порівнявшись зі мною.

За межами дому, та ще й наодинці, есток трохи послабляв сталеві обручі пристойності, які сковували його звичайну поведінку. Крім того, схоже, щось хвилювало Заррахіда після виїзду в ранковий Кабір.

– Туди, – невиразно відповів я, а сам загадав: три повороти ліворуч, два праворуч, а опісля вже будемо думати, куди далі…

Думати не довелося. Після першого ж повороту праворуч дорогу нам перепинила юрба Звитяжців разом із їхніми збудженими Придатками. Заррахід було подався вперед – розчистити нам прохід, адже нікого з Вищих ми в юрбі не завважили – та я зупинив його легким погойдуванням китиці, і ми спішилися.

Постояти з нашими кіньми – звісно, за відповідну винагороду, – жваво погодився якийсь молодий чотиригранний кинджал-кончар зі смішно відстовбурченими вусиками біля голівки руків’ї. Його довготелесий Придаток затято смикав білястий пушок над верхньою губою, але повід у вільній руці тримав міцно, тож незабаром есток упевнено вийшов наперед мене і взявся прокладати дорогу крізь галасливе юрмище.

– …Ви чули?

– Ні, а в чому річ?..

– Та ж у Хаффі те ж саме…

– Куди дивляться владоможці? Я вас запитую, куди дивляться владоможці?

– А чому ви саме мене запитуєте? Знайшли, бачте, владоможця! І нічого мені бік дряпати – щойно вчора лакувався…

– …і що дивно – біля самого ефеса! Де найміцніше…

– А ви його знали? То й що? А…

– Казки! У наш освічений час не варто приділяти занадто багато…

– Казки? Ви справді вважаєте…

– Темляк! Темляк відірвете!..

– І саме напередодні Посвяти…

– Чиєї?

– Як чиєї… сам Фархад іль-Рахш Придаткового малюка освячує, напередодні турніру!..

– А я що? Я нічого… тільки, кажуть, у Дурбані…

Заррахід зненацька звернув убік, Придаток Чен різко зупинився, немов боячись на щось наступити – і я побачив те, що побачив.

І мені здалося, що піхви стали незвичайно гарячі і щільно обліпили моє тіло, як суміш глини, річкового піску й вугільного пилу перед першим загартуванням, а крижаної джерельної води все не було, і я боявся потріскатися, боявся потьмяніти й розсипатися, боявся…

Переді мною лежав мертвий Звитяжець. За бажання до нього можна було б дотягтися, але такого бажання не виникало. Я не знав його особисто. Я розумів тільки, що це хтось із місцевих Шамшерів, причому небагатих – з обробки видно. Клинок шаблі був зламаний на три пальці вище від тріснутої ґарди зі сколеною кулькою на одному кінці. Нерівна лінія зламу наводила на нехороші думки – хоча які вже тут можуть бути хороші думки! – а інша частина Звитяжця валялася трохи оддалік, присипана бурим пилом, і вістря торкалося Придаткового стегна, розрубаного від ключиці до паху.

Як лялька на турнірі. Як шкіряна лялька, набита всіляким мотлохом упереміш із бронзовими виливками, коли Шешез Абу-Салім або той же еспадон Ґвеніль демонструє перед трибунами чистоту рубки, а знавці славетного удару вже готові заверещати, захоплено вириваючись із піхов і спалахуючи під променями опівденного сонця.

Але лялька ніколи не лежить ось так – жалюгідно й неприродно підвернувши голову й далеко відкинувши безсилу руку, немов і після смерті намагаючись дотягнутися до руків’я нещасного Шамшера, який перетворився на дві такі ж мертві половинки колись живого Звитяжця.

Вони лежали зовсім однаково – Звитяжець і його Придаток, – хіба над останнім із дзижчанням вився рій жирних зеленуватих мух. І, відкотившись убік, притулилася до глиняної огорожі самотня бронзова кулька з ґарди вбитого Шамшера.

– Вибачте! – почулося поруч зі мною.

Я відійшов убік, і троє важких списів, Звитяжців із роду Чиань, потужний і широкий наконечник яких урівноважувався стовщенням на іншому кінці ратища, порівнялися зі мною і наблизилися до трупа. Там двоє з них лягли на землю, просто в засохлу кров, а їхні Придатки постелили зверху свої плащі, закріпивши їх поясами, і вклали тіло зіпсованого Придатка на ці імпровізовані ноші.

Третій перебрався своєму Придаткові на спину, і той дбайливо підняв обома руками загиблу шаблю. І мені чомусь стало соромно, що я не знаю імені вбитого, що я ніколи не зустрічався з ним ні в Бесідах, ні на турнірах, і тепер уже ніколи не зустрінуся.

Ніколи. Це слово було важче від Ґвенілевого удару і невмолиміше від Заррахідового випаду. Або мого.

Ніколи.

…Так вони і вийшли – три прямі списи Чиань – несучи зламаного Звитяжця і розрубаного Придатка, несучи пустельною вулицею кривавий жах, що прийшов у Кабір; і ті із зівак-Звитяжців, хто був у піхвах або в чохлах, оголилися в мовчанні, салютуючи процесії і думаючи кожен про своє.

А я думав про те, що неможливе іноді приходить до тебе й каже, усміхаючись: «Добридень! Пам’ятаєш мене?..»

– Добридень! Пам’ятаєш мене? – пролунало за спиною, і я здригнувся й змусив Придатка Чена обернутися.

Харзієць і далі обвивав талію свого кривоногого Придатка, тільки зараз не височіла поруч похмура кутова вежа Аль-Кутуна, і засмучені Звитяжці розходилися хто куди, несучи в душах частку спільного болю й сум’яття.

– Хіба ти вчора не довів до кінця Бесіду? – похмуро поцікавився я, забувши, що весь вечір міркував над загадкою Звитяжця з Харзи. – Тут не місце й не час для Бесід…

– Дозволь назватися, Вищий Дан Ґ’єне, – із несподіваною смиренністю заявив харзієць, клацаючи кріпленням руків’я й спокійно випрямляючись у руці Придатка. – Я – Маскін Сьомий на прізвисько Пояс Пустелі, з Вищих Звитяжців Харзи.

«То й що?» – ледь було не запитав я.

На щастя, мій вірний Заррахід, який не знав про мою вчорашню Бесіду з харзійцем, повернув коня нашої розмови на стежку ввічливості.

– Ви робите нам велику честь, Вищий Харзи Маскін Сьомий, – ненав’язливо втрутився есток, шанобливо й водночас доволі незалежно кланяючись. – Дозвольте мені, Малому Звитяжцеві зі свити Мейланьського роду Дан, представити вам Вищого Дан Ґ’єна, відомого в Кабірі як Мейланьський Єдиноріг…

І Заррахід замовк на півслові, вдатно змусивши харзійця або перервати виниклу паузу або відійти.

Пояс Пустелі, який знову оповився довкруж Придатка, уважно вивчав Заррахіда – його стрункий клинок, складну ґарду з кручених смуг, дерев’яне й обтягнуте шкірою з насічками руків’я, великий набалдашник-яблуко…

– Якщо такі Малі зі свити роду Дан, – задумливо прошелестів він, – то які ж Вищі? Утім, я вже трохи знаю – які… Я запрошений сьогодні в дім фарр-ла-Кабір, о достойний Малий, чийого імені я не знаю і чия форма ні про що мені не промовляє, крім як про вроджену гідність… Передай Вищому Дан Ґ’єну, щоб він у гостях менше розповідав і більше слухав, бо той, хто не мовить, а мовець не знає. Прощавай. Ага, і передай також своєму панові, що ми ще зустрінемося, і не лише на Посвяті…

І ми з Заррахідом залишилися на спорожнілій вулиці самі.

– Куди тепер, Вищий? – запитав Заррахід, немов ми лише на хвилину, і через зовсім дріб’язкову причину, перервали нашу поїздку.

– Назад, – сказав я. – Додому.

– Абсолютно правильно, – завважив есток, рушаючи до залишених коней (причому й справді залишених, бо мерзотник кончар уже кудись утік!). – Вам слід перевдягтися перед Посвятою.

– Ото ж бой воно, – похмуро брязнув я. – Перевдягтися… Це саме те, що необхідно мені в першу чергу.