2. Травниця

Гликерія помішувала в казанку галушки та пробувала на сіль. Їй ще не було і сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям під яскравою квітчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиї у неї було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру їй подарував на заручинах її наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

Гликерія сполоснула руки після муки та почала різати зелену цибульку, зірвану з грядки.

– Зараз вже суп буде готовий, поїж, Марічка, а потім підеш в балку, – умовляла Гликерія дочку.

– Він ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп діда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його і дайте йому це розтирання, – попросила Марічка.

– Дам, дочка. Дід Яким добрий козак! А як він твою бабусю любив. Стільки битв пройшов дід Яким, скільки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вік, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство їй небесне, – перехрестилась на ікони Гликерія. – Марічка, ти довго не ходи, скоріше повертайся.

– Наберу збору і повернуся. Багато поранених козаків, та ще й ляхів полонених, багато трав треба, – зітхнула дочка.

– Ти усіх лікуєш, і наших, і полонених, добра твоя душа.

– Вони ж хворі, немічні, собаку й ту жаль, а то людина, – міркувала Марічка.

– Якби вони так само вважали, то і не було би цієї війни, – зітхнула Гликерія.

Марічка взяла корзину і вийшла на подвір'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з білосніжними, схожими на розкидані пластівці хмарками. Марічка пішла за хутір, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тік струмок, тому в низині приживалися вологолюбні рослини, а ті, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дівчина часто ходила сюди збирати лікувальні трави, котрими рясно обдаровувала земля. «Ось деревій, овечий язичок, нарву, стане в нагоді від кровотеч й для загоєння ран», – Марічка зірвала оберемок зелених ніжних листочків і поклала в корзину. «Кропива, йди сюди, ух, пекуча, соком будемо рани лікувати», – сказала дівчина, акуратно обриваючи листочки з гілки.

Ступаючи по стежинці, вона побачила попереду себе молоденьку голубку.

– А ти що на стежці сіла, вчишся літати? – вона присіла коло голубки і піднесла до неї свою руку.

Голубка налякалася, змахнула крилами і злетіла, відлетівши метри на два.

– Вчись, вчись, мамка твоя, мабуть, спостерігає з гілки, переживає. Лети голубка сизокрила.

Голубка сиділа в траві й поглядала на дівчину.

– Сонечко сідає, ти лети в гніздечко, сиза голубиця, лагідне сердечко. Де ж ти заблукала, зачекався милий, він тебе кохає, голуб сизокрилий, – заспівала Марічка.

Голубка змахнула крилами і злетіла на гілку квітучої калини. Дівчина засміялась і продовжила:

– Я не забарилась, діток годувала, щоб вони заснули, їм пісні співала. А як сонце встане, їх навчи літати, а іще гніздечко собі будувати. І як сонце сіло, – продовжувала Марічка, – вийшов місяць сивий, обіймав голубку голуб сизокрилий. Відпочинь в гніздечку, прокидатись рано, ти моя голубка, ти моя кохана.

Марічка зупинилася, помітивши неподалік від струмка пагони польового хвоща.

– Хвощик, незамінний помічник при лікуванні гнійних ран, лізь в корзину.

Дівчина направлялась в сторону гаю, за яким був невеликий ялинник. Тут Марічка побачила бабу Одарку, теж травницю, яка лікувала поранених бійців.

– Доброго здоров’я, баба Одарка, – привітала дівчина.

– Здорова була, Марічка, теж трави збираєш? – запитала бабуся.

– Вирішила поповнити запаси, багато поранених. Ви медуниці нарвали?

– Так, медунка помічниця, що загоює рани, йди, тут її ціла галявина, і подорожник там.

– Дякую, баба Одарка, піду, нарву. Я йду в ялинник за живицею.

– А я не дійшла до ялинника, та і банку я не взяла, – відповіла бабуся.

– Так я наберу, поділюся з вами, – запропонувала дівчина.

– Спасибі, я не відмовлюся, коли принесеш. Ну, бувай, – попрощалася бабуся.

– Привіт Оксані, – крикнула Марічка.

– Передам, передам, – відгукнулася бабуся.

Оксана Гримчук була дочкою її старшого сина, який загинув в тридцятому році, коли дівчинка ще не народилася.

3.Дивний сон

Вечоріло. Марічка стелила постіль для сну. День видався важким – робила відвари, готувала присипки, віджимала сік, ходила до лазарету лікувати поранених козаків та полонених. Козаки, хто вже оклигався від ран, невпинно шуткували з нею, хвалили, а деякі, мовчки, захоплено поглядали в її бік.

Марічка розчісувала волосся і, згадуючи жарти козаків, посміхалась. Впоравшись з розчісуванням, вона відкрила віконце, вдихнула ароматне вечірнє повітря, повне запахів квітів, скошеної трави, і почула спів солов'я. Таке затяжне «фюиюи-юиюи», а потім «пуль-пуль-пуль-пуль».

Марічка дивилась на зірки, слухала солов'їну пісню і згадувала зустріч у колодязя з дідом Якимом та козаками. Вона бачила, як Данило Горицвіт дивиться на неї, як ніяковіє, відводить погляд. Він, звичайно, сміливий козак, але серце її поки мовчить.

Закривши вікно, Марічка лягла в ліжко і ніби провалилась. Глибокий сон поглинув її свідомість.

Снилося їй поле, лугові квіти, метелики, що перелітають з квітки на квітку, аромат літа, який зачаровував та п'янив. У неї віночок на голові, вишита маками сорочка, а поруч з нею мужній красень в білій сорочці з тонкого льону. Вони тримаються за руки, біжать по полю, сміються, кружаться, знову сміються. Сонце ніжно гладить її по волоссю, а потім красень проводить долонею по її щоці. Вона відчуває його ніжний, трепетний дотик і радість наповнює її душу. Несподівано коло голови пролітає чорний ворон і торкається крилом її волосся. Від несподіванки вона присіла, закрилася рукою.

Марічка металася на білих простирадлах, але сон не відпускав її зі своєї влади. Ворон, пролетів над головою, зробив круг і знову наближався до неї.

Нарешті, вона прокинулася і присіла на ліжку. Сон пам'ятала в деталях. Їй здавалося, що вона до сих пір відчувала дотик крила ворона.

Марічка встала, пішла в сіни, зачерпнула ківшиком прохолодної води з відра і залпом випила. Встала мама, запитала:

– Що ти, дочка?

– Сон приснився, – шепнула Марічка.

– Куди ніч, туди і сон, – сказала Гликерія, перехрестившись, – лягай, донечко, спи.

Марічка пішла в кімнату, лягла. Іще довго вона не могла заснути, згадуючи красеня в лляній сорочці, тільки ніяк не могла розгледіти його обличчя, засліплена променями яркого сонця. Так вона лежала, доки сон не зморив її.

4. Зустріч за хутором

Вранці Марічка проснулася від шуму. Вона встала, одяглася, заплела косу і запитала:

– Куди це батько і Павло збираються?

– Під Корсунь, йдемо по п'ятах за польським військом, – сказав брат, збираючи амуніцію.

Дружина Павла, Оляна, кинулася йому на шию і заридала.

– Чого ти його оплакуєш передчасно, перестань, повернеться він, – заспокоїла невістку Гликерія.

Оляна витерла очі платком і стала збирати вузол з провізією, поклала кусок сала, буханку хліба, сіль, редиску, цибулю і мішечок крупи.

– Ну, бувайте, – сказав глава сім'ї Тихон Лобода, – розіб'ємо Потоцького і повернемося.

– Бережи вас Господь, – сказала Гликерія, перехрестилася, обняла чоловіка, а потім і сина.

– Оляна, дивись за дітьми, – наказав Павло, – прощавай сестра, побачимося, дасть Бог.

– А ми з Марічкою приїдемо слідом за вами, – сказала Гликерія.

– Чого іще вам туди тягтися, – мимоволі вирвалося у Тихона.

– А як же! Як козаки без знахарок? А хто вам рани заліковувати буде? – запитала Гликерія. – Козацька справа воювати, а наше діло – на ноги піднімати. Так що, ми з Марічкою обоз зберемо з трьох-чотирьох підвід і приїдемо.

– Ось невгамовна баба, – вилаявся Тихон, – а, роби що хочеш, – він махнув рукою, знаючи характер своєї жінки.

Коли мова йшла про лікування поранених, вона була непохитною, і Марічку такою ж виховала.

– Доню, ти йди в балку, збирай побільше трав, суши, готуй зілля, настоянки, – розпорядилася Гликерія, – а я схожу до Василини, баби Одарки та Явдохи домовитися, коли рушимо.

– Добре, мамо, – сказала Марічка, беручи кошик.

За хутором Марічка зустріла діда Якима.

– Здрастуйте, дід Яким, – привіталась вона.

– Здорова була, Марічка, – відповів дід.

– А що, допомагає вам розтирання, дідусь?

– Розтирання добре, але мені би такого, щоб рочків двадцять скинути, – сказав дід, скручуючи тютюн, – я би на коня і гайда з хлопцями воювати. А то сиджу тут на пеньку, комах кормлю.

– Чи ви, дідусь, іще не навоювалися?

– Ех, і на мій вік випало, і Хотинську пройшов, і під Переяславом. Так, були часи, як польське військо під Цецорою програло у османів, так поляки звернулися до козаків за допомогою, обіцяючи нам права і привілеї. Ми ж з поляками пліч-о-пліч стояли, не дали Осману завоювати Україну і Польщу. Так, ми тоді в третій раз Петра Сагайдачного гетьманом обрали, але він був поранений в руку отруєною османською стрілою і незабаром помер, залишивши нас у великій печалі. Ось так, – дід закурив люльку. – А ти куди?

– В балку йду, за травами.

– Мабуть, Гликерія обоз збирає? Невгамовна твоя мати. Молодчина. Багато козаків на ноги поставила. Я коли під Переяславом поранений був, мене теж одна козачка лікувала, зеленоока, кров із молоком, коса до поясу. А я так і не зміг твою бабусю забути, Уляну. Ось так-то. Ну йди, козачка, збирай трави, доки сонечко-ведришко Господь дає. Слава тобі, Господи, – перехрестився дід Яким.

5.Обоз

Третій день їхали підводи на Корсунь. Вечоріло. Вирішили зупинитися на нічліг.

– Он місце гарне, – сказала Василина, козацька вдова.

Василина була міцної статури, сама грузила поранених козаків на підводи, збираючи їх після кривавих боїв. Чоловік її, козак Назар Писарчук загинув, коли їй було неповних двадцять п’ять. Дітей завести не встигли. Вже вісімнадцять років вдовувала вона. Сваталися до неї козаки, та не могла вона свого Назара забути.

– Зараз, баби, куліш зваримо, – сказала баба Одарка.

Бабусі було вже шістдесят три. Багато горя вона вхопила за своє життя, поховала спочатку чоловіка, а потім старшого сина. Ось і молодший поїхав з козаками під Корсунь. Дома Одарка оставила на господарстві двох невісток і чотирьох діточок. Нічого не могло утримати бабусю на місці, коли її єдиний син десь-то в поході.

А Явдоха була дівка молода, висока, шумна і весела. Кістки вправляла, лікувала розтягнення зв'язок. Ніяк не могла Явдоха нареченого вибрати, а вже двадцять шість стукнуло. Любила вона одного гармоніста, але він одружений був, а інші їй не сподобались.

Супроводжували обоз двоє козаків. Один з них, Микола, задивлявся на Явдоху, а вона всі його наміри зводила на жарти.

Жінки сіли біля вогнища. Василина, нарізаючи хліб, запитала:

– А що, Гликерія, твоєї Марічки не видно?

– Спить на підводі, степне повітря зморило, – відповіла Гликерія.

– Може, розбудиш, нехай поїсть?

– Хай спить, вранці поїсть.

– Хлопці, ідіть куліш їсти, – позвала баба Одарка.

– Ой, пахне як, – сказав Іван, сідаючи, – спасибі, жіночки, за частування.

– Спасибі, дядько Іван, будете говорити, коли поїсте, – сказала Явдоха. – Микола, а ти чого, сідай, не соромся, не вкушу, – засміялася вона.

– Ти би, Явдоха, не глузувала, а подала хлопцю хлібу, ось сало, їж, Микола, – пригощала Гликерія.

– І я кажу, все шуткуєш, Явдоха, так і в дівках засидишся, – сказав Іван.

– А ви мене, що, сватаєте, дядько Іван?