У Варшаві княгиню називали «Блакитною маркізою». Своєму улюбленому кольору вона рідко зраджувала. Більше того, найбільші франти країни відзначали: ця жінка знайшла безліч відтінків блакитного, тож її образи ніколи одноманітними не були.

А ще Ізабелла була відома своїм неперевершеним смаком. Її замки та палаци вважались найелегантнішіми, колекції антикваріату найбагатшими, а парки найкрасивішими. Парковий сад у Вілянуві з чіткими геометричними формами вважався кращим в країні. Кожна рослина в ландшафті мала знаходитись на своєму місці. Ялівці, самшити, лілеї, троянди разом створювали ідеальну, математично вивірену гармонію. Тож княгині ще здалеку впав в око щойно висаджений кущ, який порушував цілісність всієї картини. Ох, зроду вона не любила, коли свою роботу холопи виконували абияк. Тож із садівником блакитна маркіза не панькалась, і той миттю відчув на собі увесь колючий, крижаний гнів господині. І справжнім рятунком для винного став маршалок палацу, який притьмом наближався. Той поспішав, майже біг, і зупинившись, Карлу довелось тамувати подих.

– Ваша світлість… Його світлість… князь Чарторийський…

– Мій батько? Приїхав? – княгиня миттю пом’якшила свій тон.

Щойно вона це вимовила, як побачила за кілька десятків метрів фігуру свого батька в оточенні ще кількох статних чоловіків.

– Це ти чи не ти, моя люба Ізабелло? – не приховуючи посмішки, промовив її тато, йдучи повз щойно висаджені кущі.

Це був уже немолодий пан, гарно вбраний, з ідеальною перукою. Найближча людина для Ізабелли. І хоч він теж ніжно ставився до своєї доні, але найбільша любов Августа Олександра Чарторийського – його землі і політика.

– Звісно, це я, тату. На обличчі маска, щоб воно не засмагало. Ви ж самі знаєте – біла шкіра зараз дуже цінується, і її треба берегти.

– Зніми «це» заради мене! – сивочолий чоловік промовив ці слова дуже гучно, наказово.

– Ні. Сьогодні у мене ввечері прийом, і я не можу з’явитись на люди з червоним носом. – Ізабелла відповіла стиха, наче й принишкла від батькового тону.

– Добре-добре, – й князь Чарторийський гучно засміявся. Ізабеллі стало ніяково, вона почервоніла – І це стало ще одним приводом маску не знімати попри все.

– Ваша світлосте, а чому ви завітали до мене з цими людьми? Хто вони? – княгиня влучно перервала своїм зауваженням батьків регіт. Троє в майже однакових чорних сюртуках стояли в кількох метрах від князя та його доньки.

– Це моя охорона. І тобі раджу. Ти ж знаєш – зараз стало небезпечно. – Август Чарторийський знов змінив веселий тон на суворий.

– До речі, батьку, ваш посланець, якого ви тиждень тому надіслали до мене з листом, – загинув. По дорозі до нас його поранили. Але листа вашого він довіз.

Чарторийський замислився, схиливши голову, провів рукою по яскраво-весняній зелені чагарника й продовжив уже спокійним, лагідним голосом:

– От бачиш, доню, стало дуже небезпечно. Усюди розбійники, бунтарі. А ще й проти короля змова. Тож краще подбай про себе. На твоєму місці я б і веселощів наразі не влаштовував.

Балачки про змову проти короля ширились Варшавою вже кілька місяців. Хоч це й не дивно, адже частина магнатів напередодні відкрито виступила проти політики монарха. Відразу кілька впливових родин, зокрема Пулавські та Красинські, об’єднались і оголосили свій спротив рішенню, ухвали якого роками добивались Чарторийські і яке король і сейм за участі московитів й чужинських солдат врешті затвердили: а саме про урівняння в правах католиків та православних. Тепер магнати, яким така рівність не до вподоби, навіть погрожують війною, обіцяють знищити короля та вирізати русинів-православних. А ще готові заручитись підтримкою інших королівств, а відтак і їхніми арміями. Принести війну на ці землі. Про це пліткують у варшавських салонах. Подейкували, що змовники є навіть у самій Варшаві і вони можуть готувати замахи на монарха та його фаворитів. Секретна поліція розшукувала і арештовувала підозрілих містян. Втім, гучних заяв про розправу над бунтарями з Королівського палацу досі не лунало.

– Тату, я вважаю… – щойно завела Ізабелла, як її перервав батько:

– Я мушу тобі повідомити, що вирушаю до Бережан. Нині там моє місце.

– І ви не прийдете сьогодні ввечері до нас? – княгиня засмутилась.

– Ні, Ізабелло. Але я передаю тобі ось це, – він простягнув доньці загорнуте у чорний оксамит щось невелике за розміром, тверде на дотик. – Там футляр, у ньому важливі для мене розписки. Я не можу їх везти в Бережани, боюсь – ці документи просто загубляться. Але й не можу залишити їх в себе у Варшаві. Надто небезпечно тут зараз. Підозрюю, що в моєму палаці завівся шпигун. Тому вирішив передати ці папери тобі – бо знаю, ти про них подбаєш.

Августу Олександру Чарторийському було вже за 80. Ізабелла почала помічати, що батько останнім часом загадково поводиться. Вона чула про дивацтва літніх людей, тож вирішила не сперечатись і прийняти згорток. Серце Белли огорнула тепла хвиля любові. Жінка зняла свою чорну маску, поцілувала тата у сиву скроню, і вони ніжно попрощались.

Батько пішов, і княгиня рушила до палацу. Незабаром мали приїжджати перші гості. Жінка без особливої цікавості машинально розкрила батьків згорток – під оксамитом був дерев’яний футляр, а в ньому й справді складені вчетверо кілька розписок. Щоправда, Ізабелла в них не вчитувалась. Занесла в свою опочивальню і лишила на мармуровій консолі.

Увечері «блакитна маркіза» разом зі своїм чоловіком, маршаликом Речі Посполитої, приймали гостей на сходах Вілянува. На тлі густої нічної мли вогні смолоскипів палахкотіли так яскраво, що на долі секунди осліплювали візитерів, які крокували дорогою від палацових воріт. Святковий настрій створювали сотні свічок, насаджених на високі канделябри, які освітлювали терасу, садові перголи й альтанки. Просто неба музики та факіри розважали ясновельможне панство.

– Вечір добрий, найпочесніший владико! – Ізабелла ледь схилила голову, коли до неї підійшов єпископ Краківський. Його візит здивував княгиню: адже він один з активних організаторів того самого бунту проти короля! «Як єпископ потрапив у Варшаву? І як насмілився сюди прийти?» – роїлось у голові.

Навпроти стояв огрядний чоловік, удягнений у довгий червоний оксамитовий сюртук із золотим мереживом і з чорним єпископським комірцем. На його пухлих пальцях виблискували персні. Шия була коротка, голова велика. З маленькими круглима очима та з носом-картоплею він видавався таким добряком, що навряд чи хтось подумав би, що ця людина – Каетан Ігнацій Солтик, єпископ Краківський, був одним з рушіїв антикоролівської коаліції.

– Ви влаштували справжній бал, люба моя Ізабелло. Я б навіть сказав – бал під час чуми, – спробував дошкулити єпископ.

– Як добре, що ви вже повернулись у Варшаву! Нам вас так не вистачало! – саркастично відбила цей закид Ізабелла.

Каетан Ігнацій Солтик завжди був в опозиції до Чарторийських. Але кілька років тому протистояння загострилось – відтоді, як він активно став виступати проти коронації Станіслава Понятовського.

– Боюсь, люба моя, незабаром ви так уже не радітимете. Та я вже мушу йти. Ми неодмінно з вами невдовзі зустрінемось, – так само несподівано, як і з’явився, єпископ пішов. Рушив до воріт Вілянува. З тераси Ізабелла бачила, як постать у довгому, аж до колін, червоному камзолі прямувала дорогою в протилежному напрямку від гостей, що лише прибували у палац. Розштовхуючи інших, єпископ йшов хутко і врешті зник в гущавині парку. Незвідане важке передчуття лягло на княже серце. Музики вдарили «Маргариту» Йоганна Шмельцера.

Весь цей вечір тривав у світських розмовах і плітках. Була вже глибока ніч, як за словесних баталій з двома паніями, які так звеселяли Ізабеллу, княгиня спиною відчула постать маршалка свого палацу Карла.

– Що сталось? – жінка розвернулась до слуги. Той щось їй прошепотів на вухо – настільки тихо, що зацікавлені попліткувати співрозмовниці Ізабелли, попри палке бажання бодай щось почути, так і залишились ні з чим.

– Я швидко повернусь, обіцяю, – мило всміхаючись, Ізабелла рушила за маршалком палацу.

Маленька тендітна жінка та високий худорлявий чоловік майже мчали залами палацу Вілянув, за музичною кімнатою зникли в приміщенні для челяді, звідти секретними сходами піднялись нагору, пробігли сірими, темними коридорами, де жевріли недогорілі в панських покоях свічки, яким дали шанс завершити своє існування тут – у місці, де вони навряд чи будуть милувати чиєсь око. Врешті дві постаті – низенька і висока – зайшли в кабінет, де зберігались архіви, листи, прикраси, найцінніше з колекцій антикваріату родини Любомирських. Але все це було розкидане по кімнаті. Папери на підлозі, рахунки, срібло, золото. Всі відділи та ніші стола-секретера, що замикались за допомогою коду, який знали лише Ізабелла та її чоловік, були відчинені. Через це стіл видавався багатоголовим звіром, що гарчав своїми порожніми голодними пащами. Картина, за якою у стіні знаходився сейф, трималась на одному цвяху, дверцята хованки – відкриті навстіж.

– Де пан Любомирський? – вичавила з себе збентежена Ізабелла. – Де мій чоловік?! – гаркнула на слугу.

– Він рушив до короля. Його викликали. Це було доволі давно. – Карл схилив голову, наче це його провина – увесь цей безлад в найпотаємнішій кімнаті палацу.

– І мене не попередив?! – Ізабелла зійшлась на крик. Її груди стискала суміш люті, образи й розпачу.

– Я вже відправив до нього людину зі звісткою. Пан приїде, як тільки зможе.

По паперах, рахунках, розписках Ізабелла ступала своїми маленькими оксамитовими черевичками. Вона зупинилась у центрі кімнати й озирнулась. Вікна були зачинені зсередини. До цього кабінету на горищі лише один вхід – тільки той, яким вони разом з маршалком дістались.

– Хтось звідси виходив?! І що звідси могли вкрасти?

– Ми це з’ясуємо, ясновельможна пані. Я звернув увагу на не заперті до кінця таємні двері, що вели з коридора челядної на горище, тому й вирішив перевірити і знайшов кімнату в такому стані. Всі слуги палацу задіяні в прийомі. І я не думаю, щоб хтось бачив, як сюди заходили чи виходили.

Тендітна жінка обіперлась рукою на столик – єдине, що нападники не зачепили й не перевернули. Через надто сильно затягнутий китовий вус корсета їй стало важко дихати. Спроба схопити повітря глибше не вдалась, в очах потемніло, княгиня втрачала свідомість. На мармуровій стільниці аналоя невідомо звідки лежала її темна маска, що захищала лице від пекучих сонячних променів. Чорна, з вирізаними очницями та іронічною посмішкою.