У Луцьку на площі Ринок було гамірно. Біля церкви Івана Хрестителя у кілька рядів щільно вишикувались численні візки торговців. Ярмарок був жвавим, гомін ширився усім велелюдним майданом. Біля кам’яниць майстрів шевського цеху чинбарі вивісили шкіряні пояси. Знахарки позносили розтерті у порох трави для фарбування. Біля однієї продавчині – так давно вже при надії, що ось-ось мусить розродитись, яка підпирала долонею живіт, огорнутий довгим сірим фартухом, – скупчився люд. Жінка торгувала червцем, який надає одягу шляхетності, фарбуючи його багряним. Вочевидь, вона погодилась розпродати товар за найменшу на Ринку ціну, аби лише не стояти просто неба до пізньої ночі.
Купці проходжали вздовж рядів, тримаючи у руках скляні намиста, залізні броші-аграфи з різнокольоровими камінцями і рідкісне у цих краях яскраве пір’я. Шевці відчиняли рундуки і пропонували луччанам вовну, місцеве сукно і завезений з чужих країв єдваб, адамашку, фалендиш і оксамит.
Біля скрині з тканинами зупинились дві панни і шляхтич. Вони споглядали на товар і жваво розмовляли, час від часу заливчасто сміючись. Особливо гучно реготав чоловік у шапці з хутра лисиці зі срібною брошкою, у довгому сірому жупані та в соболиній шубі, критій зеленим оксамитом. Його веселила панна у червоній візерунчастій сукні з атласу, із золотим мереживом та високим білим комірцем-гофре, яка пускала бісики. Волосся її було заплетене у золоту сітку на французький манер, а на голові променів червоний капелюх із яскравим екзотичним пір’ям. Поруч із вишуканою панною, що саме нахилилась до скрині із тканинами, стояла жінка у стриманій жалобній сукні і темному очіпку.
– Анно, тобі личитиме це лондонське сукно! Блакитне – ох, уявляю як тобі буде гарно в такій сукні! Тобі негайно треба пошити нові плаття, аби було що носити після жалоби за тим нелюдом, – жінка в червоному вихопила відріз тканини з рундуку.
– Тихше, Ганнусю… – прошепотіла співрозмовниця. – Не одежини мене зараз бентежать…
Жінка в чорному поклала товар на місце і задивилась на вагітну торговку, що вже все розторгувала і збирала клунки, аби йти додому: «Бідна, лише б не розродилась дорогою».
– Ох, пані Сокольська, ви завжди така загадкова! Марку, зроби щось зі своєю сестрою!
Чоловік обійняв за плече даму в темному вбранні і всміхнувся єпископській доньці, яка променіла до нього червоними вустами. Якось Ганнуся повідала подрузі, що секрет її яскравих губ та білої шкіри лиця – походи до лікаря-юдея. Лише їй, Борзобагатівні, той видає білила зі свинцем та оцтом і ртутну суміш для червоних пухких вуст. Юдей розповідав Ганнусі, що такими самими мазями користується в Лондоні королева Єлизавета. Від них колір її монаршого лиця – біліший за сніг. Але то все великий-великий секрет.
Ганна Журавницька, в дівоцтві Борзобагата-Красеньська, була відома на всю Волинь своїми чудернацькими забаганками та любов’ю до розкошів. Любителька золотих прикрас, дорогих шат та чоловічої уваги, либонь, найяскравіша мешканка Луцька, Ганнуся, улюблена донечка війта, який до того ж нещодавно ще й став єпископом – хоч сану так і не прийняв. Голова фамілії, Йона Борзобагатий, набув єпархії, але від цього життя родини не стало більш благочествим. Так само, як і раніше, в їхній оселі лилося угорське вино, шуміли звані вечері та бали на заздрість незаможним луччанам, навіть у час посту. Саме ті містяни й пліткували на вулицях та вдома, що срібних грошів, денаріїв і золотих дукатів у Борзобагатих останнім часом значно побільшало. Бо, мовляв, тепер вони обкладають даниною не лише містян, а й церкви. А новоспечений владика навіть зачиняє парафії панотців-неплатників, які не хочуть ділитись набутками з єпархією, а, відтак, і з ним самим.
Анна Сокольська змалечку дружила з вибагливою Ганнусею, безродною багачкою, з якою не дуже воліли перетинатись нащадки відомих князівських родів. Сокольські ж не гребували зв’язками із заможнішими, однак не надто шляхетними русинами, хай би як вони заробили свої статки. Врешті Анна помітила в подрузі талант дипломата і перемовника. Завдяки йому, а ще червоним пухким губкам і хитрим бісикам – війтівна, а нині ще й єпископська донька могла розвідати будь-що. Тож дружба деколи ставала княгині ще й дуже корисною. Бути у справах усієї Волині – хтоб цього не волів.
Ганна хитро примружила очі і взяла подругу під руку. Жінки почимчикували вздовж рядів. Марк Сокольський певний час йшов слідом, допоки його увагу не привернув товар зброярів, які закликали ясновельможне панство спробувати на руку свої вироби.
– Аничко, дивись-но, що я вигадала… Думаю я поріднитись із тобою, – жінка в червоному задоволено хмикнула, щойно побачила, що з подругою вони лишились сам-на-сам.
– Ганю, ти про що? – співрозмовниця нахилила голову, сповиту жалобним очіпком, ближче до зухвалого капелюшка.
– Ти ж тепер вільна і можеш вийти заміж так, як захочеш?.. Ну, добре, як захочете ти і твій брат. А він навряд відмовить тобі у тому, аби стати Борзобагатою, – Ганнуся радісно плеснула в долоні і пір’я на капелюшку підстрибнуло.
– Тобто? – Сокольська удавано здивувалась, хоча насправді вже здогадалась, до чого хилить подруга.
– Василь, братик мій, давно вже на тебе споглядає, – жінка в атласі штурханула подругу у бік.
– Але ж… ваш батько? – на вухо єпископській донці прошепотіла Анна.
– Породичатись із князівським родом! Ти що! Ха! Тепер самі Острозькі йому руку подаватимуть! Та він погодився б Василя і на собаці оженити, якби той був князівною, – пирхнула Ганнуся і миттєво отямилась. – Ну, про собаку, я ж пожартувала… Аничко, ти не ображаєшся? – подруга підтягнула Сокольську до себе.
Княгиня всміхнулась і обійняла війтівну:
– Моя ти пташко-рятівнице…
Панни пройшли до кінця Ринку і впритул наблизились до церкви Покрови. Перехожі зупинялись і схилялись перед митрополичою донькою.
– Аню, вони всі так схилятимуться й тобі… Всі до одного, хто бодай колись зневажав… Бо понад усе люди люблять гроші і багатство… – з гордістю промовляла жінка в червоному, впевнено ступаючи бруківкою. – А ось і мій братик… Васильчику!
На розі в тіні храму причаївся пан – огрядний із густою бородою, у шубі з горностая, покритій червоною китайкою, руку він тримав на рукояті шаблі. Анна встигла помітити, як поспіхом він перевів свій погляд із неї на велелюдний ринок. Чоловік робив вигляд, що не помітив двох жінок, які увесь цей час неспішно підходили до нього. Княгиня здогадалась, що подруга підлаштувала їхню зустріч навмисно. Вочевидь, це план Борзобагатих – одружити сина єпископа, Василя, на Сокольській і нарешті наблизитись до князів, еліти краю.
– Василю, дивись-но, хто до Луцька прибув. Анна Сокольська! Пам’ятаєш княгиню?
Чоловік схилив голову, так само у відповідь вчинила й Анна. Василь завжди був сором’язливим, ось і зараз він почервонів – не приховати цього за густою чорною бородою. Сокольська мило усміхнулась і почала першою:
– Пане Василю, як ваші справи? Чула, вам випала честь стати королівським секретарем, а ще земським суддею.
– Пані Анно, ці посади швидше почесні… – чоловік прикусив язика і потупив очі, щойно сестра наступила йому на ногу.
– Але це дуже-дуже почесні посади і хто-зна, може Василь стане незабаром війтувати, як наш батько колись, – підхопила Ганнуся. – Я тобі казала, що брат мій такий добрий юрист, що до нього тут, у Луцьку, всі звертаються?
Княгиня на це розплилась усмішкою. Вона вже зрозуміла, що її кличуть у нове заміжжя і, допоки не затягнуть у свої золоті тенета, Борзобагаті не заспокоються.
Небо затянули хмари. Повітря було важким і тягучим. Доводилось вдихати його глибоко носом і повільно випускати ротом. І навіть звуки довкола видавались стихлими і низькими, наче увесь світ навмисне накрили залізною кришкою. Усе місто з його околицями під куполом захмареного неба принишкло в очікуванні громовиць. На мурі Луцького замку, на Владичій вежі, стояв чоловік із сивою густою бородою, в горностаєвій шубі і з золотим ланцюгом на грудях. Він вчепився руками у кам’яні мерлони, які короною увінчували стіни фортеці, і вдивлявся у небокрай.
Будинки містян струміли білим димом. Віконниці здебільшого були зачинені, на вулицях ані душі. Луччани перед негодою причаїлись або вдома, або в церквах, де в ці хвилини ревно моляться, аби лихо обійшло їх стороною.
Йона Борзобагатий полюбляв таку задушливу і моторошну пору. Хмари нависали над ним все загрозливіше, небо, здавалось, ось-ось вишкіриться блискучою ламаною лінією, а він спокійно вдивлявся у каламутну твердь, погладжуючи золотого ланцюга на грудях. Йона всміхався.
– Батьку… – почувся шепіт за спиною.
Єпископ Луцько-острозький і, за сумісництвом, Жидичинський архімандрит повернувся на звук. Зворохоблений вітром син Василь у шубі, вкритій червоною китайкою, стомлено обперся плечем об стіну. Небокрай яскраво замиготів, і тишу розрізав грім.
– Ходімо, синку… Вже час, – єпископ обійняв сина за плече і обидва рушили до вежі. – Ну що, княгиня наша згодна? Гарну жону тобі підшукали… – Йона був, вочевидь, задоволений майбутнім шлюбом. Василь же дивився собі під ноги і мовчав. – Синку, ну будь же чоловіком! Такій бабі треба міцного мужа! – гикнув отче у бороду.
Єпископ із сином зайшли у замкову залу. В комині палахкотіли дрова, жар розливався ошатною кімнатою, миготіли свічки, даруючи життя брюсельським гобеленам на стінах. Стіл із напоями оточили гості. Вони поштиво схилили голови, щойно єпископ із масивним золотим ланцюгом на грудях ступив через поріг.
Йона поспішив до жінки у стриманій жалобній сукні з шовковими шнурами та непримітному мереживному очіпку.
– Княгине! Як я радію новині! Ви робите честь роду Борзобагатих, а ми цю честь з радістю приймаємо! – вигукнув єпископ гучно, він намагався, аби його слова почули усі присутні.
До співрозмовників прудко підскочила яскрава Ганнуся у сукні-кот із тканної із золотом зеленої камки. Вона світила білою шиєю і декольте, змушуючі нечисленних гостей манірно ховати очі.
– А як я радію вашому з Василем рішенню! – жінка поцілувала подругу в щічку і грайливо торкнулась перлинки, що звисала із маленького вушка.
Єпископ вмостився у кріслі з масивною спинкою і потягнувся до келиха.
– Прошу панство пригубити за здоров’я молодят!
Гості з задоволенням виконали наказ душпастиря і розсілись по різьблених стільцях, даючи служкам знак розносити страви до трапези. За міцно зачиненими вікнами загрозливо загуркотіло. Ганнуся перехрестилась і стурбовано прошепотіла щось на вухо подрузі. Гості дочекались, поки припиниться грім, і після цього полегшено загелготіли. Сам же єпископ без жодного страху пив вино. Поставивши на стільницю порожній келих, він причмокнув і продовжив:
– Василю, і коли ти повезеш молоду дружину у Вільно?
– У Вільно?! – чоловік у розшитому сріблом темному жупані щойно зняв горнотаєву шубу, і застиг, бо вочевидь, не зрозумів батька.
– Навіщо нам їхати у Вільно? – підхопила наречена в жалобі.
Єпископ знов підняв келих, який служка хутко наповнила.
– Княгині з новим чоловіком треба з’явитись на очі королівні, єдиній живій з Ягеллонів у нашій країні. Бо інакше жодні князі вас не визнають, – душпастир випив до дна і потягнувся за виделкою, аби встромити її у качку.
– Але ж поки ми зіграємо весілля, мине ще багато часу. Хто зна, може тоді з’явиться новий король, а в королівни – чоловік, врешті вона й сама може стане королевою. Може обрати іншу столицю. Все може змінитись. Хто зна – може й сюди, у Луцьк, навідається… – розмірковувала Сокольська.
Йона відірвався від м’яса і тепер вже колупався виделкою у зубах. Княгиню пересмикнуло від огиди. Минуло ще кілька хвилин, поки єпископ завершив свою справу, відпив вина і зауважив:
– Ні, моє миле дитятко, вам треба одружуватись чимшвидше.
– Але ж я у жалобі!.. Має минути рік! – обурилась Анна.
– Але ж я єпископ! Ніхто й слова не посміє сказати всупереч моєму рішенню, – Йона гупнув рукою по столу. – Тож, молодята, готуйтесь, одружимо вас за седмицю… без пишнот, звісно… Ганнусю, допоможи нареченій, щоб було все, як треба.
Ганнуся штурханула подругу у бік і підморгнула. Анна Сокольська знала круту вдачу майбутнього свекра. До того ж, жалобу за колишнім чоловіком вона готова була скинути хоч сьогодні. Тому й не пручалась рішенню єпископа.
За вікном знов замиготіли блискавиці, загриміло і нарешті зарипотів дощ. Владика заборонив зачиняти віконниці, і крізь шибки було видно, як вітер розкуйовджує вози із сіном, зриває хоругви та стяги на баштах, а злива косить небесними струменями землю, перетворюючи її на багно.
Біля єпископа сидів Ганнусин чоловік – Олександр Журавницький. Він хрумкотів горіхами, замріяно дивився на стелю і, в зеленому жупані із золотою тасьмою та перлами довкола шиї, вочевидь, одягнений під стать яскравій дружині, видавалось, подумки був далеко звідси. Олександр, брат того самого рудовусого Журавницького. Та на відміну від лютого одинака, який так налякав Анну у Чорному Лісі, Олександр був м’якшої вдачі – певно, бо не знав біди, адже вдало одружився на Борзобагатівні з її численними статками. Цей шлюб також укладений за розрахунком Йони, який давно вже був удівцем і всі рішення приймав сам.
Зятя він обрав неабиякого – батько братів Журавницьких був людиною церковною, шанованим серед мирян колишнім нареченим єпископом Луцьким, хоч сану він так і не прийняв. Однак старшого Журавницького люд так шанував, що не зважав на те, що той вирішив лишитись мирянином. Та й у православній церкві такі випадки були не вдивовижу. Шлюб Ганнусі і Олександра безперечно допоміг владолюбному Йоні, який пішов стопами свата, спираючись у багатьох справах на його підтримку. Згодом Йона й сам став єпископом Луцьким услід за кончиною близького родича. І теж без висвячення.
Та нинішній митрополит Луцький виявився хитрішим і жадібнішим від попередника – свою церковну владу він перетворив собі на вигоду. І тепер гроші з кожного приходу рікою лились в його кишені. А Жидичинський монастир, який колишній король Речі Посполитої Сигизмунд II надав йому у керування, проносив родині просто казкові статки. Адже саме в монастирі зберігалась чудотворна ікона святого Миколая, до якої миряни линули з усього Великого князівства Литовського, та що там із князівства, звідусюди, де є православний люд.
І тепер за столом Йона жваво обговорював із гостями політику і торгівлю, а княгиня позирала у темне провалля вікна, за яким бушувала злива. «Звісно, Йона спробує керувати мною, як усіма довкола. Та я не хочу цього. Але й жити у злиднях, мені, княгині Сокольській не пристало…» – Анна подивилась на майбутнього чоловіка. Вона всміхнулась Василю, який щоразу червонів, щойно перетинався поглядом із нареченою. Княгиню ж це веселило. «Який кумедний у мене буде чоловік… Та головне, що при ньому верховодити буду я…»
Сокольська поглядала на гостей Борзобагатих і на пишно обставлену залу і з кожною миттю напувалась майбутніми багатством та славою. Щоразу, підносячи срібний келих до вуст, вона відчувала, що її минуле життя залишається далеко позаду, у пітьмах, а поперед відкривається новий осяяний шлях.
«Онисфір! Вийти з гри?.. – під жалобним очіпком промайнула думка. – О, ні, ніколи… Я такого не вчиню. Навіть Йона не зможе мені завадити… Я вдячна Онисфіру – без нього мене тут не було б… Він наче мій янгол-охоронець…»
О проекте
О подписке