Розділ четвертий
Деформація свідомості

Максим Ігорович знову був оригінальним і цього разу для приватної розмови запропонував зустрітись в підземеллях міністерства, де розташовувалась внутрішня тюрма.

Геннадій Петрович перетнув внутрішнє подвір’я і протягнув вахтеру слідчого корпусу червону сап’янову книжечку посвідчення. Старшина чомусь вишкірився в неприродній посмішці, ніби знаючи щось таке, чого не знав майор, і почав шукати його прізвище в списку допущених у ВТ²⁰. Ймовірно, знайшов. Потім інший сержант, з «коридорних» – себто тих співробітників, що конвоюють в’язнів і наглядають за ними і, задля безшумності, носять войлочні капці, провів Геннадія Петровича всередину. Треба сказати, то було перше для нього відвідання внутрішньої тюрми. Абсолютно не всі співробітники міністерства там бували. ВТ відрізнялась від інших тюрем. Пристойна їжа, особливі ув’язнені. Ті, котрі ще були потрібні системі і з котрими ще треба церемонитись. Церемонія ця іноді переходила межі, котрі, гадаючи, що вигадують, змальовують сценаристи блокбастерів²¹. Прогулянки поза міністерством, їжа з сусіднього ресторану, відвідання театру… Але про все по порядку.

Тривало довге, вологе літо з дощами, що били перехожих по обличчю холодними ляпасами. І лише примарність обіцянки, що все в природі циклічно і колись трапиться і тепле, погоже літо, нагадувала Геннадію Петровичу про трьохрічної давнини розмови посеред Дніпра з начальником. Геннадій Петрович довгими вечорами із сумом ті розмови пригадував. Буяючу зелень, водія, що відхекувався на березі Дніпра після того, як його зіштовхнув з байдарки полковник Максим Ігорович і тривалий інструктаж про те, що йому слід робити на операції з іноземним писакою Стейнбеком, а що – ні. Після цього приватних розмов з начальником він не мав, хоча Максима Ігоровича за ці три роки, що пройшли з тих пір, підвищили до генерал-майора і чомусь майору здавалося, принаймні він в це вірив, що того підвищили за оборудку з американцем і незабаром підвищать і його – прямого виконавця. Ніби почувши ці думки, начальник запитав:

– Пам’ятаєш Стейнбека?

– Так, ну звісно! – Геннадій Петрович хотів було сказати: «кожного дня згадую цю чудернацьку оборудку і ваш інструктаж на байдарці посеред річки, аби нас ніхто не підслухав. Як таке забути?». Однак лише коротко додав: – Я ще з ним плавав по Дніпру.

Генерал-майор кивнув.

– Так ось. Ми його не розробляли. Тобі та іншим виконавцям я казав, що в мене наказ нерозголошення. А замміністру – що в мене таємний наказ. А сам собі – що то справа честі, якщо вже ніхто не докумекав, хто такий той писака – жалюгідний нишпорка. А насправді то була моя ініціатива – перевірити цього американського туриста. І ніякого замовника, окрім моєї совісті, не було.

В сутінках підземелля, коли очі майора звикли до темряви, він розгледів, як начальник раз за разом потирає долоні, ніби йому холодно. Тепер він цей дивний жест зрозумів – той дуже схвильований.

– І знаєш що? – продовжив генерал-майор. – От недаремно все ж ми його розробляли. Буквально на днях він вперше запропонував свої послуги ЦРУ. Нашій контррозвідці це відразу ж стало відомо.

– То нам світить по медалі? – зраділо перебив Геннадій Петрович, котрий завше вирізнявся кар’єризмом ще з самого початку роботи в МДБ і певною недоумкуватістю в справах, що не стосувались безпосередньо його професійного зайняття.

– Ну не зовсім… Тут така справа… Він також обмовився в приватній бесіді за віскі з новим директором американської центральної розвідки – Волтером Бедделом, що то ти його намовив подолати свою прихильність до комуністичної ідеології. Ну і Микитка взнав про це. Він же нещодавно зайняв посаду першого секретаря ВКП(Б) в Москві і вислужується, уважно продивляється всі записки МДБ, навіть союзні. Знайшов цю інформацію відразу. Просто так склалися карти, майоре. Нічого не вдієш…

Геннадію Петровичу здалося, він чує гуркіт свого серця у вухах, немов стоїть коло самісіньких церковних дзвонів, в які оскаженіло б’є послушник. Згадав церкву з рідного села Павелки, і як добре співала його любка, котра потім одружилась з його рідним братом, мати майориного таємного сина – Миколи, в церковному хорі. Відволікся, ніби відійшов думками кудись… Тим часом начальник продовжив:

– Я навіть не встиг підготуватись і щось придумати. Хрущов лютує неймовірно. Джон той же був його другом. Навіть пішов поголос, ніби його навертали до комунізму спеціально, аби він на нас працював. А тут підвернувся, значить, ти зі своїми словами, що той в Америці не може бути справжнім комуністом. От скажи, ти йому справді щось таке говорив на пляжі? – Начальник зиркнув на майора так хижо, що той ледь під землю не провалився. – А втім, тепер байдуже. Механізм запущено. І тепер ми, так би мовити…

Максим Ігорович затнувся і аж руки заломив, потираючи оскаженіло долоні. Геннадій Петрович зрозумів: то вже ознака відчаю, навіть не схвилювання. Бо начальник сказав таке:

– Хрущов, кажуть, особисто тепер узявся за наші контрольно-наглядові справи²². І тепер мова йде про переведення. Але, Гено, я хочу, щоб ти знав – ми мусили його розробити. Це було справою честі…

Однак майору було вже абсолютно байдуже щодо честі і особистих справ, він укотре перебив:

– Переведення – куди?

– Мене понизили сьогодні до майора і перевели. Я тепер на короткій мотузці. Ну, ти ж розумієш – я ні в чому не винен. А ось ти розробляв Стейнбека… Ти відправишся на Закарпаття, а то й Західну Україну. Кудись туди, де ще й досі триває війна за встановлення радянського ладу. Війна із націоналістами.

– А якщо я відмовлюсь? – несподівано для самого себе припустив майор.

Максим Ігорович нарешті набув звичного для себе вигляду – вишкірився злорадно:

– Забув, де ми розмовляємо?

– Залякуєте? – парирував підлеглий.

– Ні, наголошую. Там олівцем в списку на вході уписано твоє прізвище. Якщо відмовишся – тут і залишишся. Звісно, ненадовго, бо це тюрма для обраних, потрібних системі. А ти ніхто і нікому не потрібен. Підеш по етапу. – Максим Ігоревич пильно глянув на майора. – Однак все рівно опинишся серед українців. Бо вони в ГУЛАГу вже складають п’яту частину, Гено. Мову підучиш. Фактично опинишся як на Західній Україні. Ліс валити будеш. Або яку магістраль побудуєш. Вирішуй, що тобі до душі. Вибір невеликий.

Майор лише кивнув, мовляв, дурницю бовкнув. Начальник продовжував:

– Так що, Гено, наостанок ти ще послужиш батьківщині. Ну от. І там, цілком імовірно, заслужиш не просто нагороди, а – бойові медалі. Бандоунівців яких пристрелиш. Розробиш парочку, яких ще перекувати зможемо. Красота! Ти ж не воював? От і нагода тобі підвернулася.

Але зблідлий Геннадій Петрович останніх слів його не чув і глибокодумно промовив:

– Цікаво… Отой вираз – розробляти. Я чую це постійно. Ми розробляємо кожного другого.

– І це правильно. Бо ворог не спить.

– Не те… Розробляємо, а отже – вистежуємо, залякуємо, примушуємо співпрацювати. Цікаво, скільки таких, розроблених, і справді з нами співпрацює? А тепер, виходить, нас розроблятимуть? Ми з ворогами народу помінялись ролями чи вже стали ними?

Запала ніякова тиша. Начальник не відповів. Натомість промимрив щось в нечіткій, такій не притаманній йому манері:

– Таке… – Потім виправився і додав:– Я люблю інше слово – ведемо. Ми ведемо, Гено, всіх тих, кого треба. А інші вже давно завербовані або усунуті. Але я радий, що ти розумієш усю серйозність і значення нашої роботи.

– І нашої ситуації, – додав майор.

– Ні, – вагомо наголосив Максим Ігорович. – Усе ж таки – роботи.

Чекісти розмовляли в одному з бездонних підвалів-карцерів сірого моноліту по Володимирській вулиці тридцять три, котрий жахав багатьох киян. Шлейф отого «роботироботироботи»… тягнувся ще кілька секунд. Геннадій Петрович нічого не відказав і не перебив відлуння останніх слів начальника.

***

По дорозі додому майор картав себе за останні кілька хвилин розмови з шефом, постійно прокручував сказане в голові.

«А як же мої церковники?» – він зволікав, хоча й розумів, що це нічого не дасть. Однак ниття на затятого чекіста, його шефа, точно б не подіяли. Хоча його запитання все ж таки мало сенс: адже міністерство вкрай раціональне. То навіщо переучувати підлеглого? Застругувати цей олівець по-новому, коли можна писати і так, огризком?

– Нікуди не подінуться твої церковники. Ти саме й будеш ними займатися. Уніатами. Не переживай.

– Ви ж казали – бандоунівцями?

– Бандоунівіці й уніати – це одне ціле. І цій гідрі давно пора відтяти всі голови. Я б і сам поїхав. Однак галичанську говірку навряд чи зможу достеменно відтворити. А об’єкти ці хитрі… Їх не проведеш. Ти ж із Житомирщини?

– Так, – коротко кивнув майор, немов приречений на розстріл.

– Досвідчений військовий, з вищою освітою і потрібними навичками. Звісно, тебе проінструктують. І відправлять на курси покращення вимови.

– А вас куди направляють?

– Випросив собі викладацьку посаду у школі контррозвідки. З трудом… – Максим Ігорович зітхнув, але йому не вдалось зіграти сум ані інтонацією, ані мімікою. – Так що я буду позбавлений сатисфакції від знищення недобитків ворогів Радянського Союзу. Тільки порозповідати про це на лекціях зможу. А ось ти, майоре…

***

Його дружини дома не було. Бо Наталя з синами відпочивала в санаторії, що з часу його просування по службі стало незмінною традицією. Щоправда, Геннадій Петрович з нею ніколи не їздив. Бо, по-перше, ця відсутність давала змогу віддатись пасивним запоям. Адже дружина – дочка відомого лікаря з київського військового госпіталю, намагалася прищеплювати йому здоровий спосіб життя: три цигарки за добу і третина пляшки міцного. Не більше. Геннадій Петрович підсвідомо корився їй. Бо відчував: вона – його внутрішній ментор і контролер. І якби не Наталя… Щоправда, це не заважало йому сьорбати коньяк у кабінеті і смалити цигарку за цигаркою у процесі напруженої роботи.

Останнім часом тієї роботи у його рідному відділку «О», що займався оперативною роботою по духовенству всіх конфесій, зовсім не поменшало. Навіть додалося.

Найбільшу проблему становили західняки. Увесь той величезний масив лісного народцю, що перебивався по криївках і котрому усіляко допомагали їхні родичі та інші співчуваючі вороги народу. Геннадій Петрович цей термін вигадав, коли сидів у ложі-бенуар на новорічному «Лускунчику» напідпитку і спостерігав за мишами, що вночі виходять на полювання в будинку. Іще були оживаючі фігури ялинкових прикрас (збочена фантазія Чайковського). Такі собі романтичні і якісь… немічно-безпорадні. Тож вони нагадували лісовий народець. Згорблений старець Дросельмаєр, що підкинув Лускунчика, – то родичі, що їх годують. А миші – то, звісно, чекісти. А Мишачий король – то Сталін власною персоною. Пахан. Однак Геннадій Петрович не те щоб таке подумки крутив у голові (бо хтозна, які технології використовують на допиті), він просто спіймав себе на цій думці і відразу відсік. Як хвоста ящірці. Залишились лише ялинкові іграшки і Дросельмаєр…

***

Минуло кілька тижнів. Перша стадія шоку від розмови з начальником – заперечення – у майора минулася. І тепер настала друга – він думав, як би належним чином організувати своє переведення на Закарпаття або Західну Україну.

Дружина повернулася з Криму засмагла і схудла, немов таранька. Сказала, що кожного ранку відвідувала гімнастику в лікувальному корпусі. Цього разу їй пощастило: «оксамитовий сезон» у військовому, відомчому санаторії під Алуштою.

Вечоріло. Геннадій Петрович, розперезаний відсутністю благовірної, за звичкою одним махом прикінчив півпляшки свого «горючого», не чекаючи, поки жінка повернеться з дружніх посиденьок з приятельками – такими самими миленькими курочками, як вона сама. Бо потім – зась. Прискіпливо огляне пляшку і накладе вето. А йому ж треба хильнути. Бо новини були не те що невтішними, скоріше – катастрофічними. Він гарячково обмізковував варіанти:

«А якщо так… Я поїду і Наталя зі мною. А мої вітрогони довчаться і – гайда до нас на літні канікули…»

Майор уявив собі Ужгород, а точніше поле і навколо – смереки, бо саме так уявляв собі оте місто біля мадярського кордону, і лише стис щелепи. Недарма ще в сорок сьомому, коли йому нав’язали оту справу Стейнбека, він відчував, що потрапить на Захід… Чуйка.

Усе, що стільки років він, як та квочка (він, а не дружина), виходжував – квартира, мотоцикл, телевізор, гарнітур кришталевий трофейний, уся «обстановка» в помешканні, – вивезена з Німеччини… Усі одяганки її, якісь витребеньки. Все ж було так добре, на мазі… Потрібні зв’язки в школі його вітрогонів, де поблажливо закривали очі на постійні проблеми з фізикою та математикою старшого, і з фізкультурою – в молодшого. А ще домовленості у кравчині, в магазині… «Свої люди» – всюди. А тепер що? Два чемодани? Хоча чому два? Він може, як якийсь генерал тоді з Берліна, ешелоном вивезти все, що заманеться. «А як же – із зв’язками? Хіба вивезти і гастроном на додачу?»

Що казати – Геннадій Петрович був у розпачі. Картковий будиночок зі зв’язками, що забезпечував досить комфортне існування, готовий був от-от розпастися.

Наступного дня після розмови з начальником Геннадій Петрович ніби-то добровільно написав рапорт з проханням направити його в Закарпаття. Поки писав, серце стискалося лещатами від поганих передчуттів. Адже начальник згадував ще й Західну!.. А це ще більш небезпечно – бувалі розповідали, що бандоунівці винахідливі в тортурах і навіть не відразу вбивають, якщо схоплять.

Згадав, що ще три роки тому чомусь думав, що поїде туди. Клята чуйка. Це означало довгі, іноді піврічні, «відрядження» з короткими вилазками додому на один-два дні, а потім знов у «відрядження». Так називали роботу щодо швидкої і ефективної ліквідації бандоунівського підпілля. Геннадій Петрович переконував себе: це почесна місія зараз – боротьба зі справжніми ворогами радянської влади. Отими зграями, що ще ховаються по криївках.

Щоправда, майор ще був не в курсі, наскільки складно їх виловлювати, бо, аби відчути всю серйозність ситуації, йому доведеться ще прослухати докладний інструктаж.

І ти, Гено, не візьмеш із собою нікого і нічого. Ні Наталю, ні синів на літні канікули, ні оце умеблювання німецьке… Що ти там іще хотів-придумав собі у своїх коньячних мріях?

І згадуватимеш ти, Гено, цей вечір київський, як один із казкових примарних вечорів щастя і молодості. Стирчатимеш десь під Ужгородом під прикриттям. З легендою, де нема місця ані дружині, ані…

А поки сьорбай коньяк, чекай свою Наталю, живи, дихай. Бо ніхто не знає, коли твої дні перетворяться на сіре страхіття. Принаймні ти поки цього не відаєш. Це тобі завтра розповість якась «тьотя Клава».

***

А ще ота «тьотя Клава» мимохідь зауважить, що для виконання важливої місії і загалом, аби його не вкоцали відразу ж, за пару місяців майор має опанувати галичанську говірку, якою розмовляє більшість жителів Закарпаття і Західної України разом взятих.

Геннадій Петрович не дуже добре пам’ятав осінь п’ятдесятого року. Вона щезла в якомусь мареві української граматики та іншої муштри.

Нарешті, на початку грудня всім тим, кому випала велика честь їхати у це відрядження, видали нову польову форму і ялові чоботи. За «промивкою мізків» у «тьоті Клави» йшла «дводенна нарада» – себто оперативна підготовка до від’їзду. На ній учасників ввели в курс оперативної ситуації західних регіонів, познайомили з характеристикою об’єктів і поділили на групи. За кожною з цих груп закріпили певні об’єкти, що їх треба було ліквідувати. Бо, як наголосив у виступі капітан: «озброєне націоналістичне підпілля на Західній Україні виконує волю своїх хазяїв за океаном, котрі прагнуть відновити владу поміщиків і капіталістів і нового ярма буржуазії для України».