Подяка тим, без яких ця книга була б абсолютно інакшою:

Зіньковський Юрій Францевич —академік Національної академії педагогічних наук, доктор технічних наук, професор. Автор понад 400 наукових праць і 25 авторських свідоцтв на винаходи. Його професійно-педагогічна діяльність пов’язана з Національним технічним університетом «Київський політехнічний інститут», котрий він закінчив невдовзі після війни, а зараз очолює кафедру конструювання та виробництва радіоапаратури.

Чудновець Олександр Миколайович —голова ради громадської організації «Київське військово-історичне товариство». Дослідник військової історії. З 1979 р. проходив службу в ВМФ на кораблях Балтійського флоту. Ветеран МНС України. Співавтор книги «Монітор “Смоленськ” (“Krak ów”), три долі».

Розмова батька чи діда з синами офіцерами-льотчиками далечезних рейдів, що повернулися з війни.

– Розкажіть же, де ви були?

– Були скрізь. Літали над усією землею.

– Над чиєю?

– Над усією. Над цілою планетою.

– А, планета. Знаю. І комету бачив. Гуркотіла колись, з великим хвостом. Віщувала турецьку війну.

– Кидали бомби на землю. Планету.

– Тьху.

– Нищили ворогів на всьому світі.

– Ну, який же він, світ?

– Малий. Маленький, тату.

– Маленький, кажете. Як жалько мені вас…

– Така нудьга.

– Раніше й світ великий був. Такий великий. Було, їдеш до Кременчука, а там же ще степи на Бессарабію.

Великий був світ. Повний таємниць. І повний краси.

Олександр Довженко. Щоденникові записи.

У цій книжці ми з вами пограємо в іншу гру, аніж у попередній. Дуже часто спочатку йтиметься про те, що вже ймовірно було, а потім про те, що було ще раніше того, що було. Або чого ніколи не було, але станеться. Ми стрибатимемо по клавішах піаніно так швидко, так віртуозно… Тож пильнуйте.

«От каждого по его способностям, каждому – по его труду»¹,

або

«Кожному – своє»²

Імовірно, всі герої, і навіть товариш Сталін – вигадані

1950 рік

Розділ перший
Помах крил метелика

Насправді колишньому Тониному комроти не так було потрібно бачити свого сина, як знати, що він десь існує. Цікаво, що саме у тисяча дев’ятсот п’ятдесятому у письменника Рея Бредбері виникне ідея викласти в оповіданні «Гуркіт грому» Ефект метелика. І отой непереборний і такий легенький помах крил метелика невдовзі cкерує глибше пізнання відставним майором свого єдиного спадкоємця. Ну а поки він знає лише його ім’я – Антон.

Коли Тоня почала зустрічатися з Дмитром Степановичем, своїм колишнім комроти, той нарешті зумів дати волю почуттям, що застрягли в його серці при погляді на вагітну снайперку (свою коханку, можна було б сказати – пепеже³, якби не той факт, що зблизились вони вже після фронту) ще з пізньої осені сорок шостого.

Зі своєю акторкою Дмитро розлучився, але так і не сказав Тоні чому. І причина була зовсім не в тім, що вона сфальшувала особисті дані, зменшивши собі віку в новому паспорті. Причина була саме в тому, що вона не могла мати дітей, а Тоня не просто могла, а вже й мала спільного з ним нащадка.

Спочатку Дмитро сумнівався саме щодо себе, а відтак не поспішав з’ясовувати правду у лікарів – вже краще жити у відомчому будинку на Липках, аніж деінде. Та й, погодьтеся, якщо вже він бездітний, то чого йти від дружини – відомої акторки, котра має різні преференції? Тож коли він побачив вагітну Тоню на порозі «акторської» квартири – єдине, що зупинило його від того, аби її розцілувати і залишити при собі, – це те, що житло ніяким чином його не стосувалося. А квартирне питання стояло у повоєнному Києві напрочуд гостро. І він усвідомлював, що забирати вагітну любку немає куди.

А відтак як екс-майору враз закортіло розлучитися, коли він зрозумів, що зовсім не бездітний, то мусив знайти вагомий привід, аби на партзборах на новій роботі його не засудили за руйнування радянської сім’ї. Бездоганну репутацію він беріг як зіницю ока. І ось, будь ласка – така нагода… Фальшування документів у Радянському Союзі каралося суворо. А якщо написати доноса куди слід… Так би мовити, наголосити на антирадянській поведінці дружини своєї, відомої актриси, котра як той пустоцвіт, що не дає плоду…

…Кхе-кхе…

Щось він відволікся. Поринув у спогади. Однак часу в нього було замало. Дмитро Степанович ще мусив дописати доповідь на партзбори до приходу Тоні, а вона вже скоро мала прийти. Його пташка, поранена, підбита… А втім, вона, попри все, таки пробачила його. І Дмитро Степанович, що мав неабиякий нюх, розумів, що до цієї індульгенції він аніяким чином не причетний. Усе це – завдяки Тониному чоловікові. Він відчував, що шлюб її не склався, хоча вона стоїчно про це мовчала, одягаючи панчохи, блузку, спідницю, усе своє причандалля після «чаювання» у нього. Так тривало вже два роки.

***

Звісно, Тоня не відразу почала приходити до свого колишнього комроти. Спочатку було кілька зустрічей, котрі молода жінка вперто не воліла називати побаченнями. Кілька коротких, але дуже добре ним спланованих зустрічей. Дмитро Степанович часу не марнував і грошей не шкодував. То в кафе якесь запросить – пригостить тістечком з кавою, то в кіно, то подарує щось з галантереї (приміром, модний ридикюль). Якось вручив неабиякий подарунок – рідкісні парфуми фабрики «Новая Заря»⁴.

Тоня була – мов пташка сполохана. І Дмитро Степанович не цурався підгодовувати – кидав їй хлібні крихти, підманював ближче. Чи підкупили її подарунки? Скорше увага. І, звісно, оте регулярне протиставлення свого чоловіка і екс-коханця завжди виявлялось не на користь першого.

Чоловік її, Льоня, колишній моряк Пінської військової річкової флотилії, що втратив ногу у «Київському котлі»⁵, захищаючи рідне місто, безнадійно спивався і тонув у минулому, неначе й не було флоту, його морського життя, війни, дружини, сина… Тонув у дитинстві, райдужності того, чого вже не повернути. Тонув до баротравм. Алкогольних.

І ось ті півроку, котрі пройшли після доленосної зустрічі наприкінці сорок сьомого на Бессарабці, коли жінка буквально зіштовхнулася з ним, Дмитро Степанович настирливо надзвонював їй на роботу. На коротких зустрічах все запитував про сина… А якось, чергової телефонної розмови, що відбувались регулярно, попросив: зустріньмось цього разу по-людськи, Тоню. Я тебе поведу до ресторану. Нехай все буде по-справжньому.

І Тоня здалась. Трапилось це так.

***

Буяли квіти на клумбах міських парків. Яскравіли літніми сукнями киянки. Тоня вже призвичаїлася до паління і цьому процесу нервово віддавалась цілком і повністю. Як тоді на сходах ресторану «Театральний»⁶ улітку сорок восьмого, куди її запросив колишній комроти. Жінка хвилювалась.

По-перше, вважала, що невідповідно вдягнена, і, чесно кажучи, це було головною причиною. Щодо решти Тоня для себе вже все вирішила, і з цього приводу хвилювання давно минуло. І остаточним аргументом став навіть не Дмитро з його увагою, залицянням і подарунками (хоча дівчина і відзначила разючу зміну у поведінці колишнього комроти). Ні, основна причина була в Льоні.

Тоді він саме закінчував другий курс політехнічного і відверто ігнорував дружину. Може, через іспити? Звісно, ні. Він соромився, уникав її, схоже, зважував і давно все зважив. «Як я міг одружитися з нею?» – пролітало в його голові. Безпідставно. Адже Тоня залишилась такою, як і була, коли вперше зайшла до нової оселі чоловіка, – робітницею заводу, колишньою снайперкою, фронтовичкою із байстрюком на руках. Вона нічим не завинила перед ним. То він змінився. І саме усвідомлення цього пекло його соромом. Тоня підсвідомо відчувала глибинні причини відчуження чоловіка. Але все одно, суто по-жіночому не могла змиритися принаймні з демонстративним небажанням Льоні звертати на неї увагу. Власне, з тим, що вона і двома словами не перекинулась з ним за останній місяць. Льоня просто дивився крізь неї, чи то вирішуючи якісь математичні задачі, чи то згадуючи своє осяйне непманівське дитинство. Це вже було не важливо.

А втім, існувала ще одна підстава для тривоги молодої жінки. Тоня відчувала – така зустріч неспроста. Кав’ярня – то одне, а ресторан з його цінами й урочистістю – зовсім інше. Тим більше, що заклади подібного штибу влітку сорок восьмого можна було перелічити на пальцях.

Ще годував київську еліту – урядову верхівку – ресторан «Динамо», котрий великими панорамними вікнами виходив на схили Дніпра. Тоні якось, одного разу, пощастило там побувати з дівчатами з гуртожитку. Шиканули. В сорок сьомому якраз відмінили карткову систему, одначе все рівно нічого було купити в магазинах, а на Євбазі ціни зашкалювали. І влітку вся трійка: Тоня, Люда і Таня, прогулючись в Радянському парку⁷, наважилась туди зайти. Вистачило лише на «Нарзан». І то виструнчений офіціант, що не спускав з них очей, немов побоювався, що варто йому відвернутися, як вони прихоплять з собою кришталеві фужери, не дав допити. Поклав перед ними рахунок, хоча вони його не просили. Вискочили дівчата з того «Динамо» немов ошпарені і затялися: більш ніколи ніяких ресторанів. Адже картопелька в «мундирах» та квашена капустка на гуртожитковій кухні набагато краще смакують за ресторанну мінеральну водичку.

І ось, рівно за рік, Тоня знову йде до ресторану… «Може, хоч не до такого пафосного?» – подумала жінка про себе, нервово поправляючи волосся, котре вона знову обрізала коротко і, бажаючи підкреслити урочистість події, накрутила на тонкі папільотки, хоча вже давно так не робила. Навіщо їй? Вона ж бо працює механіком на Київському мотоциклетному заводі. Зовсім не жіноча ані посада, ані установа. – «Але ні… Все буде так само, може, ще пафосніше», – констатувала про себе, бо озирнулась на скляні двері, що вели до ресторану і зіштовхнулась поглядами з набундюченим консьержем…

Ймовірно, Дмитро хоче повідомити їй щось важливе. Це очевидно – такий заклад обрав… Тоня нервово палила цигарки, стоячи в новеньких босоніжках на сходах «Театрального», і чекала на свого колишнього.

Проте тоді нічого не відбулося.

Вони замовили котлети по-київськи… Господи, яка смакота! В хрумкій паніровці… А на гарнір – білосніжне пюре із тонкими кружальцями смаженої цибулі. Курячий бульйон вже колихався теплими заспокійливими хвилями всередині її шлунку.

Нічого не відбулося…

Діма просто вийняв носовичка і розгорнув його. На ньому лежав перстень зі штучним рубіном такого розміру, немов не для жінки, а для якогось пихатого цигана з волохатими товстими пальцями.

– Це… мені? – спантеличено запитала Тоня.

– А ти гадала – офіціантці? – Дмитро реготнув зі свого жарту. Але Тоня ніяково відвела очі, і він посерйознішав:

– Пам’ятаєш ту медаль, котру тобі вручили в Одесі, після війни? Отоді…

Він зробив особливий наголос на останньому слові. Бо вони уперше тоді кохалися.

– Медаль… – Тоня помовчала. – Ти ще сказав, що вона має палати, бо заплатила я за неї безліччю німецьких життів. – Жінка поморщилась, бо саме тоді почула про існування його дружини (це вона також пригадала).

– Ні, трохи не так. Я сказав, що медаль, після всього, що ми зробили для держави, мала б бути гарячою і обпалювати твої груди…

– Байдуже… – Тоня знизала плечима. – Зрозуміла так, як сказала.

Дмитро несподівано розсердився:

– Ти геть не права! Ти вважаєш, нагорода має палати немов від сорому, бо ми забрали чиїсь життя. Ні, так має бути! Знаєш, скільки їх у нас забрано? Безліч! Зрозуміло? Усвідом це. Якби не радянські війська – вся б Європа палала у фашистському вогні! Світла ідея комунізму могла б зазнати поразки! І саме ми, ми! – зупинили навалу клятої нечисті і погані. Америка згуртувалася проти нас і прагне занепаду соціалізму не лише в Європі, а й в усьому світі! Ти знаєш, що я вчора вичитав в «Радянській Україні»? В Англії – ставлениці Сполучених Штатів в Європі, звільнили 12 співробітників інституту підготовки службовців державного апарату, котрі займаються секретною роботою, пов’язаною з держбезпекою. Їм інкримінують «комуністичну діяльність»! Тобто комунізм в Англії – то злочин, кара! А вони ж квіт нації – здебільшого науковці, світлі голови! Ти розумієш? Всі думаючі, розумні люди за комунізм, і не лише в Радянському Союзі! Таким чином намагаються послабити Радянський Союз. Але ж радянська ідеологія – передова ідеологія нашого часу! І усі наведені факти переконливо свідчать про те…

У якийсь момент Тоня перестала слідкувати за монологом. Їй спало на думку, що Дмитро постійно цитує шпальти газет. Господи, причепився зі своєю демагогією. Неначе парторг якийсь… Ну, так – він же тепер партійний… Врешті, усвідомивши, що жінка його не слухає, Дмитро кивнув їй: чого мовчиш?

– Мені що? Забрали, віддали… Усі гинули тоді. Чого згадувати?

То було риторичне питання. Колишня снайперка не чекала відповіді. Узяла чарку горілки, випила залпом. Заїла хлібом. Здається, бородинським, із тмином. Тоня такого в гастрономі у вільному продажу не бачила. Колись їла в дитинстві у бабусі в селі. За вікном ресторану голосно цвірінькали пташки, поволі вечоріло. Біля центрального входу в театр опери і балету⁸, навпроти якого розташовувався ресторан, поволі почали юрмитися по-святковому вбрані відвідувачі – пошановувачі Бориса Гмирі. Тоня, поки чекала на Дмитра, розглядала афішу опери «Тараса Бульби», де у відомого співака була одноіменна арія. Їй тоді навіть здалося, що вона чує його оксамитовий бас з причиненого вікна на другому поверсі театру. Мабуть, то була репетиція – спало на думку жінці. Після горілки Тоня розслабилась і вже не переймалася, що в неї стара сукня, ще й вилиняла під пахвами. Ото сором… Але то пусте.

Дмитро склав руки дашком над білою скатертиною і мовчки спостерігав за нею, поки офіціантка, котра невчасно сунулася запитати: «Може, вам ще налити?» не перервала їхньої ідилії:

– Не зараз! Так от, Тоню, – звернувся він до неї, котра, виявляється, вже хвацько п’є горілку. – Я недаремно згадав отой епізод. Ну, ти пам’ятаєш… Ця каблучка знята з пальця однієї нацистки. І я вважаю, що ти гідна її носити. На, тримай.

З цими словами Дмитро знову урочисто підсунув носовичка, в котрому лежав перстень, до Тоні, явно очікуючи вдячності. Однак миттєво почув у відповідь:

– І ти гадаєш, я носитиму оце? – Вона гидливо відсунула його. – І потім, звідки ти знаєш, що та, в якої ця каблучка була відібрана, була нацисткою?

Чоловік поморщився:

– Усі наші вороги заслуговують на кару! І потім, вона вже померла. То яка тепер різниця: була, не була… Бери!

– Та не треба мені! – вже голосно обурилась Тоня.

– Бери, кажу… – погрозливо просичав Дмитро. – Я віддаю тобі все, що маю. Бо ти – мати моєї дитини, і я хочу піклуватися про тебе.

Тоня лише знизала плечима і відвернулася до вікна. За ним все так само цвірінькали пташки, оспівуючи таке скороминуще літнє тепло. А ось по-святковому вбрані театрали кудись зникли – мабуть, вже починалася опера. Вона згадала свою бабусю-травницю, в котрої на городі з-поміж інших цілющих і запашних трав і тмин ріс. Бабуся його вирощувала на продаж і собі до хліба додавала. Згадалися і помідори, і велика біла редька, її Тоня не дуже любила, однак, як на лихо, саме вона гарно росла на сухій, порепаній землі півдня України. А якщо вірити бабусі (а та зналася, ще й як на цім), редька особливо була корисна для молодого організму онучки…

Я

Привіт. Давно не чулись.

Тож я – Марія. Саме те немовля, про появу якого на світ наприкінці сорок шостого йшлося в попередній книжці.