Розділ третій. Миха-моряк

Після двогодинної розмови за теплим «жигулівським» на схилах Дніпра Леонід вже був цілком обізнаний щодо тих, кого називали блатними. Миха розповідав йому такі речі, які капітан-лейтенанту, може, й не хотів би знати.

– Старий! Ой, ну тобто…

– Та називай мене просто інвалідом. Так буде точніше…

– Та припини ти! Очухаєшся, знайдемо тобі ще кращу за жидівочку Алю…

– Облиш! Якщо хочеш називатися моїм товаришем, – гостро увірвав його Леонід.

Минула перша радість зустрічі, почали вилазити усілякі розбіжності між ними. На якийсь час вони замовкли, посьорбуючи пиво з бідончика, куди його налила приязна продавчиня кіоску. Попахувало це все непом з його дитинства, правда, продукти по картках, а пиво – будь ласка, на тобі. Його вдосталь.

Нарешті Михайло вирішив перервати мовчання:

– Вибач, старий. Не хотів тебе образити. Війна, знаєш, мене якось змінила. Став жорсткішим. Не зважаю на соплі. Та й дружки… Поділ – це не Липки.

– А чого ви туди переїхали?

– Як чого? Ну ти й… Хе-ех! – Миха засміявся, обіпершись руками в коліна і крутячи головою туди-сюди. – Не знаю, як там твоя тьотя Зіна, чому з голоду не здохла, а я ось точно сконав би, якби лишився в центрі. Ти зрозумій: там не так усе. У нас там свої люди, хоч і викинуті на обійстя, нещасні, але чесні по-своєму. І у нас там свої закони. Ось ти, наприклад, знав, що після відходу нашої армії ще в сорок першому ніякого продовольства місто не отримувало аж до визволення?

– Ну, так, – кивнув Льоня. – Зіна Яківна повідала.

– Так от. На околицях – Куренівці, Святошині та подекуди й у нас, на Подолі, були городи, і можна було дістати якийсь хавчик. Хоча городи й доглядали люди, але щось ми їли. Та й київські ринки під час окупації продовжували працювати. Правда, приходилось обдирати фраєрів… Зваж: за їхню місячну зарплатню можна було купити буханку хліба на Євбазі. Тож знаєш, скільки та хлібина коштувала? Скажу: 300 окупаційних карбованців! А середня зарплатня – 400. Але й це не головне… – Миха махнув рукою і зиркнув, розмірковуючи, чи казати. – Я в армію просто не хотів, розумієш? Ніколи не хотів. І всі ці «а ти записався?», усі ці плакати, пісні… Бо я єврей! Точніше, – поправив він себе, – українець єврейського походження. І мене не так-то просто обдурити агітпропом^[17]. Родичі мої всі дременули з Києва. Щоб ти знав, дядько мій – з УПА, і я міг би цілком стати українським партизаном. Бігати по лісах, у землянці жити? Я з матір’ю залишився, бо стара вона в мене була, щоб від’їжджати… Та й сам я завжди хотів щось продавати, вимінювати, просто жити… Жити! – Миха вдарив себе в груди дебелим кулаком. – Розумієш? Не воювати. А я тут прописаний, то мене б загребли. О такі-то діла…

Леоніда це приголомшило. Він навіть зіп’явся на ногу, хоча його вже трохи хитало від випитого пива. Він обіперся об дерево. Кінець серпня в Києві видався дуже теплим. Так завжди було аж до жовтня: сонце ніби не хотіло віддавати місто холодній окупантці-осені і пряжило так, ніби й не збиралось відступати.

– Та давай лапу, – Миха допоміг товаришеві сісти на колоду. – Ти чого?

– Давай не будемо про твоїх родичів, що драпали, про пограбованих фраєрів, гаразд? Бо, виходить, поки я бився в лавах армії, ти ховався по закапелках. А за тебе інші гинули!

Миха нічого не відповів. Тільки запалив цигарку, зиркнув на похмурого товариша. Леоніда розвезло від пива і також потягло на одкровення:

– Ми з тобою таки різні… Я навіть не уявляв, наскільки. Я, приміром, ось не можу знайти своє місце в цьому… – Він не знаходив потрібних слів і, хапаючи повітря ротом, тільки мовчки розвів руками… – у цьому місті. У Києві, розумієш? Я залишив його іншим – квітучим, пахучим, мов коровай, коли весною тридцять восьмого поїхав до Севастополя поступати в мореходку. А потім оборона Києва, клятий «київський котел»… А я ж тоді ще в жодних боях не побував… Нас, зелених хлопців, одразу кинули на передову. Я навіть не усвідомлював, що я воюю в рідному місті. Мій бронекатер підірвали, а я втратив ногу. Чи можна сказати, що я воював? Мені так соромно було в шпиталі… Бо вже від мене ніякої користі батьківщині, і що на фронт – зась… Ти розумієш? – Льоня махнув рукою. – Ет, нічого ти не розумієш… Бо на фронті не був. А там – усе інакше. Тобі дають наказ – і ніколи, ніколи навіть щось подумати. Ти – просто ґвинтик в руках командування, частина величезної машини. Але життя віддати не жаль, ти навіть прагнеш померти в священному бою. Але втратити ногу? Це так жалюгідно…

Льоня скривився і задивився кудись удалечінь, де тепер була спалена німцями пустка, туди, де ще малим бавився на сонячному пляжі квітучої київської Венеції. У нього була мама-красуня, з довгою каштановою косою, яку так і не відрізала на пошану моді, і батько в пілотці, хвацько змайстрованій з газети, і з шахами під пахвою. Десь там над ними завжди витали поети Срібного віку, котрих мама і тато цитували наввипередки, немов змагаючись. Сміх, музика Шопена, обожнювана мамою…

– Я про серйозні речі хочу розповісти тобі… – насупився Миха, дістаючи фляжку з горілкою з кишені своїх широких штанів і надсьорбуючи. – Гадаєш, нам легко було? Ти знаєш, як визволяли Київ?

– Ну, звісно, знаю… – Леонід похмурнішав і також приклався. Хоча й відчував, що запивати пиво горілкою – то вже занадто. – Я тоді вже в штабі служив. У нас багато про це говорили, – сухо додав.

– А знаєш, – гостро примружився товариш, – скільки в тому Дніпрі, на який ти зараз дивишся, людей загинуло, коли його форсували? Знаєш, що газети… Ех!.. – Миха затнувся. Але потім-таки вичавив: – Брешуть вони всі! Знаєш, скільки наших полягло?.. Я тоді з хлопцями ще обручки з мертвих знімав. І знаєш, скільки цих пальців було?.. Не порахувати. Парняги нашого віку, може, й не мріяли, як ось ти, померти в «священному бою», – скривив він глумливо рота.

Капітан-лейтенант зблід, але вирішив ніяк не коментувати слів Михи. Все одно не переконає. Однак він знав, звісно, знав про Ватутінський наступ. Чи було це виправдано? В ставці говорили, і говорили багато. Звісно, що так. І ніяк інакше. Про те, що втрати сягали по рівноцінності сталінградським, тобто два мільйони осіб (але що з ворожої сторони лише четверта частина загиблих – звісно, замовчували).

– Чи мені не знати? Я ж кажу, що ногу втратив у тій воді. Просто трохи раніше. Десь, може, плаває зараз. До якого берега прибилась, і її пси обгризли, – гірко пожартував він. Льоня уже відчував, як довкола все гойдається. А коли спробував порахувати бики Ланцюгового мосту, то нарахував сім замість п’ятьох, як воно мало бути^[18].

– Які пси? – Миха знову недобре зиркнув. – Ех ти! – хмикнув, похитав головою з боку в бік.

Він добряче сп’янів від горілки. Почувався вільніше. Кудись зникли всі його босяцькі замашки і все те, набуте на «дні». Повільно, обсмикуючись та обтрушуючись від дніпровського піску, Миха підвівся з пенька, випростався на повен зріст – високий, дебелий – і подивився Леонідові просто у вічі:

– Добре, що Ватутін здох після нападу наших, – промовив. Двадцять дев’ятого лютого сорок четвертого, коли робив огляд частин фронту на Західній Україні… Біля села Милятина Острозького району його перестріли вояки УПА. Була стрілянина, Ватутіна поранили, багато крові втратив. Ну й слава богу – це йому за битву дніпровську, паскуді… Він потопив сотні тисяч…

Леонід перебив:

– Але як ти…

– Що, звідки знаю? Пташка наспівала. Я ж кажу тобі: маю там рідню… Ет, не важливо, – відмахнувся Миха. – Дурень, він відмовився від ампутації. Так йому і тре!^[19] І ще дещо… – Він примружився. – Ось усі знають, що жидів зганяли у Бабин Яр. А ти в курсі, моряче, що в тому Яру розстрілювали всіх невгодних твоєму любому Кобі? Чув про українських націоналістів, розстріляних там само? Шістсот українців, членів ОУН, серед яких – очільниця Спілки українських письменників – Олена Теліга, також там лежить, у тому Яру. Так що я, українець єврейського походження, можна сказати, постраждав двічі.

Миха стис кулаки і хрипко засміявся, намагаючись подолати зніяковіння від невдалого жарту.

– Послухай, старий, ти ж знаєш… – Леонід відчував, що мусить зупинити його, так само, як і у відвертій розмові із Зіною Яківною. Адже був день. Звичайнісінький київський день. Але навіть у піску були «вуха». А всі знайомі йому близькі люди, немов змовившись, не бажали мовчати. Капітан-лейтенант подивився туди, де була дорога, там, голосно пирхаючи, їздили машини.

– Ти не повинен цього говорити. Ніколи. Зрозумів? Бо я цього не терпітиму. Закон моря.

М’яко, але вагомо поклав долоню на плече Михайлові. Той трохи похитнувся під його рукою:

– А ти хоч знаєш, як жилося нам при німцях? Ось ти розповідаєш мені тут про своє, про те, що хотів там за когось померти, та лише втратив ногу. Це так жалюгідно, вибач мені на слові. Просто жалюгідно… Геройство оце твоє, – Леонід хотів було встати, але Миха твердим жестом знов всадовив його на пеньок. Вони обидвоє вже хильнули зайвого і хилиталися. – Нас твоя Червона армія залишила напризволяще. Ти гадаєш, лише тобі дісталося? А ми тут їли листя з кульбаб із сіллю і технічним мастилом. А спочатку поїли всі калачики, котрі росли в дворі під водокачкою. Варвара Олександрівна відтягувала нас від них, коли ми їх зрізали під самісінький корінець, адже то вона їх саджала. А згодом вона сконала від голоду. І вже не обурювалась, коли ми поспилювали всі дерева у дворі. А я носив мамине золото за безцінь у комісійний магазин, аби купити їй ерзац-хліба. Носив шмаття до села і вимінював на харч. А потім уже не було що міняти, а мати вже не вставала…

* * *

Цей діалог міг закінчитися сваркою або й навіть скупими (чого гріха таїти?) п’яними сльозами. Однак раптом щось недалеко вибухнуло, у такий спосіб увірвавши розмову чоловіків.

Шубовснуло, неначе морська міна. Леонід автоматично зігнувся в три погибелі і навіщось прикрив голову руками. Враз протверезішав. Отямився за хвилину і почалапав за Михою, бо той вже біг на звук вибуху.

Над самим урвищем, де з води виглядала підпора від мосту, скупчилася пацанва. Друзі підійшли ближче, і стало зрозуміло: розірвалася міна. Хлопчаки почули недоладне шаркання ноги інваліда і обернулись. Побачивши двох дорослих чоловіків, хтось із шпани гукнув: «Дядечки, не говоріть нікому!» – і всі кинулися навсібіч.

– Що робитимемо, Михо?

– Те, що вони й сказали. Не говоритимемо нічого.

– Але ж так не можна! – запротестував Леонід.

– Можна, камраде, можна. Ти скоро взнаєш багато такого, що нині можна. – Миха вже опанував себе і хитро всміхався.

Якийсь хлопчина стояв по пояс у воді.

– Ну, а ти чого не втікаєш? – запитав Миха.

– А мені нема куди, та й я нічого не боюсь, – гордо випростався хлопець. – То я міну знайшов під отим мостом, Русанівським. Один прольот не вибухнув, і німці повитягали звідти міни з толом. Я й украв кілька. Бо їсти хтілося…

– І що ви з нею робили? А якби вона вибухнула? – поцікавився Леонід.

– Ет, пусте! Один хлопець тримає міцно між колінами, а інший голкою сковирює слюду. Усього й ділов! – сплюнув хлопчина. – А тоді тільки скрутити детонатор, і діставай тол. Зараз, знаєте, скільки би риби догори животами поспливало?

– І давно промишляєш? – запитав Миха.

– Як дід від голоду помер, а квартиру віддали якимось прийшлим з Вінничини… А що вам тра’? – Хлопець уже сполохався. Ці розпити його зачепили, і він націлився дременути.

– Стривай… Та постривай ти! – гукнув навздогін Михайло. – Ось на, буханка хліба. Свіжого. Непереливки буде – приходь до Житнього ринку. Запитаєш Миху-моряка. Я тебе пристрою…

Хлопчака вмовляти не довелось. Він вихопив хлібину і швидко втік.