Розділ 2

Негода за вікном потягу торжествувала. Вітер в ігровому запалі не щадив сили і щодуху жбурляв дощові краплі, розбиваючи їх на друзки. Блискавка золотим ножем витончено шаткувала темне небо, що було застелене тяжкими хмарами, в яких десь загубився світанок.

«Це ж треба було вибратися саме в таку негоду?» – думала дівчина, хоча, як не дивно, в душі вона була абсолютно спокійною.

Уперше за довгий час у неї не було думок про Артура, Аню, Леську, навчання чи навіть бабцю Ярину. Був лише цей світанок за хмарами, неймовірна сила природи та потяг, який мчав за розкладом, гуркітливо минаючи шелестіння дерев та шалений танець дощу і вітру.

– Боже-боже, ох і погодка вже ж, – бідкалася Ольжина сусідка по купе. – Ти хоч светра з собою якогось взяла, доню?

Пані Марія, досить огрядна жіночка з подвійним підборіддям і живими усміхненими очима, подорожувала разом із двома маленькими хлопчаками. Їх речі вміщалися у дві не менш огрядні за їх власницю сумки

«Доню?», – усміхнулася подумки Оля. – «Це, певне, тільки в потязі люди за декілька годин стають настільки близькими», – проте водночас те слово відбилося світлим спогадом з дитинства, і дівчина аж стрепенулася.

– Ані светра, ані дощовика, ані парасольки… Коли я збиралася вчора ввечері, то й подумати не могла, що натраплю на таку грозу.

– У мене десь був запасний дощовичок, – жінка почала ритися в одній із сумок, вивертаючи майже весь її зміст.

– Дякую, але це зайве, – дівчина здивувалася такій турботі малознайомої жіночки.

– Та годі тобі, – пані Марія вже витягла поношений поліетиленовий плащ-накидку, і, очевидно, не збиралася здаватися, – він, правда, трішки потрьопаний, але хоч буде чим прикритися в таку негоду.

До купе тихо зазирнула провідниця.

«Через 20 хвилин прибуваємо до Луцька», – повідомила вона.

– 20 хвилин?! – стрепенулася пані Марія. – Ой, Боже, а ще ж зібратися треба, – жінка заходилася будити синів, які неохоче прокидалися і ледве розплющували оче- нята.

Антон і Андрій, чи Андрій і Антон (Оля весь час плутала їх імена) вередували і не поспішали прокидатися, поки мама, незважаючи на свою вагу, переодягала їх у теплий одяг зі швидкістю, не меншою за швидкість вітру за вікном.

Потяг трохи збавив темп руху, тож дівчина мимоволі замилувалася скромним, проте ошатним містом. Її сусідка, квапливо попрощавшись, намагалася протиснутися разом із хлоп’ятами й сумками в тонесенькому коридорі й одночасно напучувала синів на якісь високі істини. Спостерігаючи за ними на пероні, Оля знову всміхнулася, ніжно торкнувшись рукою подарованого дощовика.

«Цікаво, де ж моя мати?» – промайнуло в її голові. – «Чому ця жінка за дві години поділилася більшою кількістю тепла, аніж мама за останні десять років?»

Потяг рушив, шумний вокзал-мурашник залишився позаду. Оля відчула, що знову впадає у прірву відчаю, тож заплющила очі й зробила глибокий вдих. Раптом її погляд упав на журнал «Cosmopolitan», який увіпхнула їй у валізку Леська, мовляв, буде що почитати в потязі. Сама ж Оля перегляд журналів ніколи не називала читанням, бо для дівчини читання було майже святим заняттям. Вона скромно зараховувала себе до тієї невеликої кількості своїх однолітків, які уміють читати, а не просто гортають журнали та ковтають любовні романи. У свої неповні двадцять один рік дівчина захоплювалася пригодами, детективами та класикою, що, на думку її подруги, було даремною тратою дорогоцінного часу. «Краще б хлопця собі завела», – весь час торочила.

«А хлопці, що, кошенята, щоб їх заводити?» – раніше могла обрізати на півслові Оля. Хоча тепер її відмовкою стало: «Завела, і що з того вийшло?»

Ні на чому особливо не зосереджуючись, дівчина швидко прогорнула журнал, думками перебуваючи в улюбленому місці – своїх спогадах. Через деякий час, так і не повернувши думки з минулого, Оля механічно замінила короткі джинсові шорти і футболку на легеньке ситцеве плаття блакитного кольору, взула босоніжки на каблуку й розпустила довге темно-русяве волосся. Дівчина поглянула на себе в дзеркало. Вираз обличчя показово свідчив, що даремно було влаштовувати цю поїздку саме зараз, коли до недавніх ран додалися ще й старі, глибокі. Вона б, напевне, і не поїхала, якби Леська не напосідала: розвіється нарешті, проведе деякий час у тихому місці з чистим повітрям і незнайомими хлопцями. Оля не здавалася, але вирішальною стала фраза, яку подруга вимовила з сумним і надміру серйозним, як для Леськи, обличчям: «Невже ти не хочеш попрощатися з бабцею Іриною?» «Яриною», – виправила її Оля, мимоволі переконуючись, що в цьому подруга мала рацію: бабця Ярина заслуговувала на пам’ять.

– Прибуваємо до Ковеля, – повідомила провідниця на повний голос, – кінцева зупинка.

Розділ 3

Дощ та вітер привітали гостей Ковлея з приїздом прохолодними поцілунками, які були настільки щедрими, що Оля й досі не могла зігрітися, їдучи у задушливому старенькому автобусі.

«Автобус-пенсіонер», – як його подумки обізвала дівчина, скакав по бездоріжжю, наче м’ячик для пінг-понгу, постійно скаржачись на водія голосним димовим кашлем. Проте водій сприймав скарги свого «коня» спокійно, та й пасажири, очевидно, звикли. А от намочена дощем дівчина на підборах і з валізкою дивувала їх значно більше.

Оля відчувала себе експонатом у музеї, з кожним новим поглядом її роздратування все більше зростало. «І куди ви всі пхаєтеся? Чого дома не сидиться?» – подумки сварилася з пасажирами дівчина.

– Скоро під’їжджаємо до села Грудки, – попередив досить колоритний дядечко-водій з великими пишними вусами.

– Моя зупинка, – схопилася за валізку Оля.

– Куди тобі спішити! – реготнув водій, – зачекай-но. Виїдемо за село, я тебе там висаджу і покажу, куди іти. Усе ж менше ноги бити.

Оля знову сіла на своє місце і пропустила двох тіток, які, ще раз ковзнувши по ній поглядом, зійшли на зупинці. В цей час автобус, очевидно, вирішив, що на сьогодні робота завершена і демонстративно затих.

– Ну, чого ти красуне? Чого стала? Давай заводься, – почав благати водій.

– Здається, ваша красуня, вже ласти склеїла, – пожартував невисокий кругленький чолов’яга з корзиною грибів у руках.

– Жартівники зараз побіжать слідом за автобусом, – роздратувався вусань.

– І опиняться на кінцевій швидше, ніж ваш транспорт, – знов озвався чолов’яга. Пасажири весело зареготали, водій насупився і вже мовчки знову і знову терпляче пробував завести автобус. Нарешті, транспортний засіб, дещо відпочивши, знов закашляв, наче курій зі стажем, і пострибав далі.

Проїхавши село, автобус зупинився на перехресті біля старої обдертої зупинки з написом «Грудки» на іржавій табличці.

– Дівчино, тобі сюди!

Оля хутко схопила валізку і почала проштовхувати її до виходу.

– Значить, тут усе просто, – звернувся водій до Олі, покручуючи вуса, наче старий козак, – я зараз повертаю направо, а тобі треба йти он по тій кам’яній дорозі прямо, нікуди не звертаючи. Отак пройдеш десь кілометрів зо п’ять і дійдеш до села….

– Любомирівка?

– Ой не гарячкуй, – засміявся водій.

Оля мовчки чекала, доки вусань трохи заспокоїться і припинить свій регіт, хоча всередині готова була просто вибухнути від роздратування.

– Та не сердься, – продовжив водій, уловивши недвозначний Олин погляд. – Так от, після села Жменьки десь кілометри за два буде вже Любомирівка.

– Чудово, – процідила крізь зуби дівчина вже на виході з автобуса, – всього-на-всього…

– Бувай здорова! – вигукнув їй у спину водій, і автобус заторохкотів своєю дорогою.

Сховавшись під навісом зупинки від дощу, який вперто продовжував накрапати, Оля дістала з валізи темно-синій светр. Саме через нього дівчина не встигла на єдину маршрутку, яка довозила пасажирів до самої Любомирівки. Холодний вітер, від якого не допомагав поліетиленовий плащ-накидка, змусив дівчину шукати в Ковелі якоїсь крамниці з одягом. Оля навіть уявити не могла, що поки вона прикупляє собі светр та джинси, єдиний автобус, який міг довезти її до місця призначення, вже зник із горизонту.

– Це все Леська, – розлючено бубоніла Оля, кривляючи подругу, – поїдь та поїдь, свіже повітря… Її б сюди, хай би померзла.

Одягаючи светр поверх сукенки і згадуючи подругу, дівчина і не помітила, як до зупинки підійшов старий з палицею.

– Добрий день! – зніяковіло мовила Оля, усвідомивши, що дідок, не кліпаючи очима, витріщився на неї, а вона у відповідь не зводить погляд зі старого.

– І тобі доброго здоров’ячка, дівчино! Чого така сердита? – Ольжину увагу найбільше прикували сині зацікавлені очі старого та трішки гачкуватий ніс.

«Ти глянь який цікавий!» – подумала вона.

– Та є причина!

– От вона, здешня молодь, хех, – заговорив дід чи то до Олі, чи то сам до себе.

«Зараз почнеться…»

– Ми у свій час стільки лісом виходили, стільки витерпіли, не дай Боже кому ще теє пережити… І не було коли та й кому скаржитися, треба було встигнути жити. А ви зара, що перший камінець, перша подряпина, і здаєтеся вже.

«У чомусь він має рацію», – заговорив далекий голос Ольжиної підсвідомості, проте вона досить швидко його заглушила.

– Ви вже пробачте, – (Скільки можна його слухати?), – але мені пора йти. Треба ще сім кілометрів пиляти по лісу, – вже не стримувала роздратування дівчина.

– Гм… Далеко йти, – замислився дідок, оглядаючи Ольжині босоніжки, – тяжко, певне, тобі буде на таких сандалях-ходулях.

Дівчина спочатку вирішила не звертати увагу на закиди старого, але, крадькома зиркнувши на своє взуття, теж зрозуміла, що босоніжки на підборах – не найкращий вибір для довгої прогулянки. Оля згадала, що в її валізці мирно лежать кросівки «Nike». Проте вона вирішила перевзутися подалі, щоб не дати дідові шансу видати чергову порцію свого бубоніння щодо сучасної молоді.

– Я вже якось розберуся, – кинула вона старому, – до побачення!

– Бувай здорова, – прохрипів дід, підкурюючи сигарету.

Оля ледь устигла перевести подих від спілкування зі старим і не відійшла від зупинки навіть на двадцять кроків, як почула мотору автомобіля, що невпинно наближався. Чорний позашляховик проминув дідка, який махав йому обома руками, та ще й паличкою, і, ледь не оббризкавши її водою з калюжі, зупинився біля Олі.

– Привіт, кицюню! – з салону визирнуло двоє голомозих чоловіків міцної статури. – Мости свою гарненьку дупку до нас в авто, підвеземо!

– Та ні, дякую, – (Вважають мене за ідіотку?) – Мені тут недалечко йти.

– Та чого ти, кралю? Не бійся!

У Олиній голові вже крутився план захисту. Вона намацала в сумочці газовий балончик, але аналіз ситуації приводив до висновку, що в неї проти цих чоловіків шансів мало.

– Агов, синки! – дідусь знову непомітно підібрався до Олі. – Мене підвезіть.

– Та ми взагалі-то… – для чоловіків поява дідка була такою ж несподіванкою.

– От спасибі, – не очікуючи відповіді, дідусь відчинив задні дверцята й сів у автомобіль.

– Ей-ей, діду, ти куди пхнешся? Ми тебе зара виволочимо, – заволав чоловік, що сидів на пасажирському кріслі. – Забирайся геть!

– Не варто зі мною сваритися, – заскреготав старий, і, не церемонячись, знову підпалив цигарку. – Гєнка, нумо рушати.

– Ти що, його знаєш? – здивовано звернувся чоловік до водія.

– Знає, знає, – знову буркнув дід, – Ну, чого стали, бачте дівчина до вас не хоче, а мені додому вже пора. Вперед! Вйо!

Водій позашляховика слухняно завів авто, по дорозі щось пояснюючи своєму напарнику.

Оля відчула, як відвисла її щелепа, коли вона спостерігала за цими трьома. Дівчина вирішила не роздумувати над тим, що ж за дідок їй такий зустрівся, замість цього вона повернулася на зупинку, щоб перевзутися у свої улюблені кросівки.

Оля згадала одну з методик, яку, знову ж таки, вичитала в книжці з психології: для того, щоб налаштувати себе на позитивний лад, необхідно закцентувати увагу на чомусь хорошому. Тож вона заплющила на мить очі, зробила глибокий вдих і просто попрямувала своєю дорогою.

Дощ нарешті минув. Село уже було позаду. Шлях огортала неймовірна тиша хвойного лісу із украпленням співу солов’я та кування зозулі.

Дівчина навіть подумки подякувала Лесі, що та випхала її в подорож. Та не встигла вона глибше задуматися над значенням подруги у її житті, як коліщатка валізи, видавши прощальний стогін, одночасно відвалилися. Світлий беж її дорожньої валізки протягнувся по мокрій глині, безповоротно забруднюючи свою чисту репутацію.

– Прекрасно, – видихнула Оля.

(Варто було тільки згадати Леську!)

Дівчина поглянула на годинник. Стрілка циферблату вказувала на майже шосту годину вечора. Вона подумки підрахувала, що подорожує пішки десь годину, отже, має вже пройти три-чотири кілометри.

«Так, – дівчина схопила валізку за бічну ручку, – скоро мають бути ці бісові Жменьки».

Оля прочимчикувала ще приблизно кілометр. Тепер вона рухалася значно повільніше, бо змушена була нести валізу. Дівчина зупинилася, щоб перевести подих. Коли вона знову глибоко вдихнула, по її шкірі побігли мурашки. Серед стіни дерев промайнула темна фігура.

Оля насторожилася, дістала свого газового балончика і спробувала пильно розгледіти ліс. Вона почула ледь уловимий тріск. Дівчину накрив напад страху, і вона відчула, як затремтіли коліна. Щось чи хтось наближався із-за дерев. Оля хотіла тікати, але ноги заніміли. Ще секунда, і ворог опиниться на дорозі. Вона затамувала подих і підняла балончик у бойовій готовності. Кущі навпроти зашелестіли, а звідти вигулькнули роги.

Оля відсахнулася, але не встигла викрикнути. На неї дивився величавий, красивий лось.

Дівчина перевела подих.

– Ну й налякав ти мене, – тремтячим голосом звернулася вона до тварини. Лось, звісно, їй не відповів, лише декілька секунд постояв, ніби оцінюючи дівчину, зробив кілька кроків уперед, а через хвильку розвернувся і щодуху помчав до лісу.

Оля навіть розгубилася, невже вона так його сполохала, але потім зрозуміла, щó саме налякало тварину – наближався автомобіль.

«Не може бути! – здивувалася дівчина. – Перше авто за останні півтори години!»

Хоч Оля добре пам’ятала охочих допомогти їй минулого разу, але більше не могла тягти свої речі, тому почала активно жестикулювати, аби авто зупинилося.

Водій сріблястого «Lanos»’а, спершу проїхав повз дівчину, але таки загальмував і здав назад.

– Привіт! – із салону визирнув приємної зовнішності юнак. – Це що, реклама дезодорантів? – звернув він увагу на газовий балончик, який так і залишався напоготові в руці дівчини.

Оля уявила, як вона зараз виглядає: забрьохані кросівки, светр, який не пасував до цієї сукні, волосся, нашвидкуруч зібране в хвіст, перелякане обличчя та ще й ця «пшикалка» в руці.

– Привіт, – мовила дівчина і завмерла. Десь вона бачила цього юнака, тільки не могла згадати, де.

«Може, він маніяк, якого показували по телебаченню? І в усьому винна Леська», – Оля вже уявила, як показують у вечірніх новинах її фото, і ведуча із серйозним обличчям говорить, що зникла молода красива дівчина, а Леська хапається за голову і голосить, що то ж вона її сюди виштовхала.

«Хоча, в принципі, певне, одній Лесьці буде не байдуже».

– Ну що, сідаєш? – запитав водій.

– Та ні, дякую, я передумала. Піду пішки. Прогуляюся ще лісом.

– І будеш іще години зо дві тарабанити свою торбу до Любомирівки?

«Який грубіян!»

– Не хизуйся тим, що ти типу крутий екстрасенс. Тут і так зрозуміло, що, окрім Любомирівки, по курсу більше ніякого села немає, бо ще через 50 кілометрів кордон.

«І де ж я його бачила?»

– Слухай, Ліно, хочеш – можеш йти пішки, мені все одно, – хлопець увімкнув першу передачу.

«Тільки бабця Ярина називала мене Ліною та ще…»

– Назаре? Це що, ти?

– Ні, це Дід Мороз на санчатах. Давай сідай уже, – хлопець вийшов з авто і допоміг Олі примостити валізу в багажник.

– А ти як був грубіяном, так і залишився, – Оля просто не могла залишити йому останню репліку.

– Та ти, знаєш, теж із дитинства не дуже змінилася, – не залишився в боргу Назар.

Автівка загуркотіла столітньою дорогою, покірно перевозячи двох пасажирів і маленьку забруднену валізку кольору світлий беж.

* * *

– Так ти тепер юрист? – їхня розмова не дуже клеїлася, а до села було їхати ще хвилин із п’ятнадцять, тож Оля вирішила порушити незручну мовчанку.

– Угу… – кивнув юнак, – закінчив юрфак кілька років тому, а нещодавно вдалося стати співробітником Служби безпеки України.

– Це щось по типу таємного агента?

(Боже, я говорю зовсім як моя сестра!)

– Не зовсім, – засміявся Назар. – В будь-якому разі поки. Мені як новачкові доручають лише завдання типу «хто не дописав ста гривень у декларацію» і тому подібне.

Оля теж усміхнулася.

– А ти? Як твоє життя склалося? – запитав він.

– Мені ще рік в універі вчитися.

– Ти так довго не з’являлася в Любомирівці… Чого вирішила цього літа приїхати?

– Бабця Ярина померла. Тепер її дім – мій, – Оля виправилася, – точніше, наш із Анькою.

– Та ти що? – Назар перевів співчутливий погляд на дівчину. – Я не знав. Мені дуже шкода…

– Мені теж шкода, а ще дивно…

– З чого?

– Дивно, що саме ми стали спадкоємицями. Так, ми в дитинстві приїжджали на літні канікули, навіть іноді листувалися з бабусею, але, якщо не помиляюся, у бабці є племінник, який живе в сусідньому селі…

– Дядько Борис? – уточнив Назар.

– Так, точно. Чому бабуся не залишила дім йому? Я думаю, вона прекрасно розуміла, що переїжджати ні я, ні, тим паче Аня не будемо?

– Ну продасте будинок, що тут такого? – знизав плечима юнак.

– Не можна! Наскільки мені повідомив нотаріус, коли дзвонив по телефону, ми не маємо права продавати дім.

– І справді цікаво…

У салоні знову запанувала тиша, яку порушував лише неголосний гуркіт мотора. Вирішивши більше не починати нових розмов, Оля просто спостерігала, як повз пробігають дерева, доки не побачила знайомого напису «Любомирівка». У дівчини знову стислося серце, і їй раптом захотілося стати дитиною, захотілося знову втрьох із матір’ю та сестрою без попередження заїхати в гості до бабці Ярини, захотілося, щоб бабця усміхалася, годуючи пиріжками, та витирала сльозинку, проводжаючи. Тепер це тільки спогад, – чистий, теплий і вічний.

Водночас Оля не могла впізнати село свого дитинства. Воно дуже змінилося порівнянно зі знайомими їй змалку картинками.

– Не дивуйся, – Назар уловив її трохи розгублений погляд, – нічого дивного. Це село, як і багато інших, потроху вмирає. Молодь виїжджає, а старі не вічні. На цій вулиці лишилися не порожніми лише кілька будинків. Скоро Любомирівка перетвориться на хутір.

Оля лише мовчки спостерігала, як у вечірній мряці сумують будиночки з темними вікнами, мовчазні і тихі.