ІІІ

Так почалася любовна пристрасть Андреа Спереллі до донни Елени Муті.

Наступного дня зали публічних розпродажів на віа Сістіна були заповнені елегантно вдягненими людьми, які прийшли подивитися на оголошені змагання. Лив сильний дощ. У вологі й низькі кімнати проникало сіре світло; попід стінами стояли кілька меблів із різьбленого дерева й висіло кілька великих триптихів і диптихів тосканської школи чотирнадцятого століття; кілька фламандських гобеленів, на яких була зображена історія Нарциса, звисали до самої підлоги; вироби з метауренської майоліки^[89] займали дві довгі полиці; тканини, переважно церковні, були або розстелені на стільцях, або навалені на столах; найрідкісніші реліквії, вироби зі слонової кістки, емалі, вироби зі скла, коштовне каміння, медалі, монети, молитовники, давні ілюстровані рукописи, вироби зі срібла – усе було виставлене у вітринах за письмовим столом фахівців; дивний запах, що утворювався з вологості місця та цих античних речей, наповнював повітря.

Коли Андреа Спереллі увійшов у супроводі княгині Ферентіно, він відчув потаємне тремтіння. Подумав: «Чи вона вже прийшла?» І став шукати її поглядом.

Вона вже прийшла. Сиділа за прилавком між кавалером Давіла й доном Філіпом дель Монте. Вона поклала на край прилавка рукавички й муфту з хутра видри, з якої стримів назовні букет фіалок. У руках вона тримала квадратик зі срібла, карбування на якому приписували Карадоссо Фоппа;^[90] і вона роздивлялася його з пильною увагою. Предмети переходили з рук до рук уздовж прилавка; експерт голосно їх розхвалював; люди, які стояли за стільцями, нахилялися, щоб роздивитися їх; саме з цього починався аукціон. Названі цифри швидко змінювалися. Після кожної з них експерт-аукціоніст вигукував:

– Хто більше? Хто більше?

Який-небудь аматор, збуджений криком, називав більшу цифру, дивлячись на суперників. Аукціоніст вигукував із піднятим молотком:

– Один! Два! Три!

І стукав молотком по прилавку. Об’єкт діставався тому, хто запропонував найвищу ціну. Навколо лунав гомін; потім змагання починалося знову. Кавалер Давіла, неаполітанський дворянин, чоловік велетенського зросту з майже жіночими манерами, знаменитий колекціонер і знавець виробів із майоліки, висловлював свою думку про кожен важливий експонат. Троє з них на цьому аукціоні були справді речами найвищої якості: історія про Нарциса, чаша з гірського кришталю і срібний шолом із карбуванням Антоніо дель Поллайоло,^[91] який Флорентійська синьйорія подарувала графові д’Урбіно в 1472 році за його послуги, що їх він надав Флоренції в часи здобуття Вольтерри.^[92]

– А ось і княгиня, – сказав дон Філіп дель Монте, звертаючись до Муті.

Муті підвелася, щоб привітати подругу.

– Ти вже на полі битви! – вигукнула Ферентіно.

– Так, я вже тут.

– А Франческа?

– Її ще нема.

Прибули четверо чи п’ятеро елегантних синьйорів: дюк ді Ґриміті, Роберто Кастельдьєрі, Людовіко Барбарізі, Джанетто Рутоло. Інші не забарилися. Шум дощу заглушував слова. Донна Елена подала руку Спереллі відкрито, як і іншим. Цей потиск зробив її віддаленішою від нього. Елена здалася йому холодною і серйозною. Усі його мрії вмить охололи й розвіялися; спогади про вчорашній вечір перемішалися; усі його надії згасли. Що з нею сталося? Це вже була інша жінка. Вона мала на собі довгу туніку, оторочену хутром видри, а на голові щось подібне до берета також із хутра видри. У виразі її обличчя було щось різке й навіть зневажливе.

– До чаші ще не дійшло, – сказала вона княгині.

І знову сіла.

Кожен предмет проходив через її руки. Її привабив кентавр, вирізьблений із сардонікса, досить витончена річ, яка, либонь, походила з розграбованого музею Лоренцо Пишного.^[93] І вона взяла участь у змаганні за нього. Вона тихо назвала аукціоністові свою ціну, не підвівши на нього погляд. На певній цифрі її суперники зупинилися; кентавр дістався їй за невисоку ціну.

– Чудове придбання, – сказав Андреа Спереллі, який стояв за її стільцем.

Елена не змогла не здригнутися. Узяла сардонікс і дала йому подивитися, піднявши руку на рівень плеча, не обертаючись. Річ була справді гарна.

– Це, либонь, той самий кентавр, якого скопіював Донателло, – додав Андреа.

І в його душі разом із захватом перед гарною річчю виник захват перед жінкою, яка тепер володіла нею. «Отже, вона вишукана в усьому, – подумав він. – Яку втіху вона може принести витонченому коханцю!» Вона зростала в його уяві, але зростаючи, віддалялася від нього. Велика впевненість минулого вечора змінилася на щось подібне до занепаду духу; і перші сумніви знову відродилися. Він надто багато мріяв уночі з відкритими очима, поринаючи в бездонну глибочінь щастя, тоді як спогад про якийсь жест, усмішку, поворот голови, складка на одязі обплутували його, наче сіть. Тепер весь той уявний світ обвалювався під доторком реальності. Він не бачив в очах Елени жодного натяку на ті почуття, про які стільки думав; вона не подавала жодного знаку, що чимось вирізняє його з-поміж інших. «Чому?» Він почував себе приниженим. Уся марнославність, що оточувала її, викликала його роздратування; він також дратувався, дивлячись на речі, які приваблювали її увагу; його дратував ще й дон Філіп дель Монте, який раз у раз нахилявся до неї, либонь, шепочучи їй якусь банальність. Прийшла Ателета. Вона, як і завжди, була весела. Її сміх між синьйорами, які вже оточили її, примусив обернутися дона Філіпа.

– Трійця вже зібралася, – сказав він і підвівся на ноги.

Андреа відразу сів на його стілець, поруч із Муті. Коли йому в ніздрі проникли ніжні пахощі фіалок, він прошепотів:

– Це вже не ті, що вчора.

– Ні, не ті, – холодно відказала Елена.

У її рухах, тремтливих і лагідних, наче хвиля, завжди відчувалася загроза несподіваної криги. Вона зненацька ставала суворою й неприступною. Андреа мовчав, не розуміючи її.

– Хто більше? Хто більше? – викрикував аукціоніст.

Цифри зростали. Особливо запеклим було змагання навколо шолома Антоніо дель Поллайоло. Навіть кавалер Давіла взяв у ньому участь. Здавалося, потроху атмосфера ставала розпеченою, і бажання придбати ці гарні й рідкісні речі охопило всіх. Ця манія поширювалася, як інфекція. Того року в Римі любов до дрібничок і до антикваріату зросла до крайньої межі; усі салони вельможної аристократії та високої буржуазії були переповнені «рідкісними експонатами». Кожна дама вибирала тканину на подушки своєї канапи з церковних риз і ставила троянди у вазу з умбрійської аптеки або в халцедонову чашу. Місця публічних розпродажів були улюбленими місцями зустрічей, і вони відбувалися дуже часто. Коли дами приходили на післяполуденний чай, то, щоб похизуватися, вони казали: «Я щойно з розпродажу картин художника Кампоса. Там було велике пожвавлення. А які чудові мавританські тарілки! Я придбала коштовність Марії Лещинської.^[94] Ось вона!»

– Хто більше?

Цифри зростали. Навколо прилавка юрмилися аматори. Елегантна людність віддавалася приємним розмовам навколо «Різдва» і «Благовіщення» Джотто. До запаху плісняви й старих лахів додавалися пахощі дорогого хутра, а надто запах фіалок, бо завдяки приємній моді кожна дама мала у своїй муфті букетик цих квітів. Через присутність стількох людей у повітрі панувало приємне тепло, наче у вологій каплиці, де зібралося багато вірян. Надворі шелестів дощ, щодалі сутеніло. Запалили газові світильники, й два різні потоки світла стали змагатися між собою.

– Один! Два! Три!

Удар молотка віддав флорентійський шолом у власність лорда Гамфрі Гітсфілда. Увага знову змістилася на маленькі предмети, що їх передавали з рук у руки ті, хто сидів за прилавком. Елена делікатно брала їх, роздивлялася й передавала Андреа, нічого не кажучи. То були вироби зі смальти, слонової кістки, годинники вісімнадцятого сторіччя, вироби з міланського золота часів Людовіко Моро, молитовники, написані золотими літерами на пергаменті, пофарбованому у синій колір. Між пальцями герцогині ці дорогоцінні раритети, здавалося, набували ще вищої ціни. Її маленькі руки іноді злегка тремтіли, коли торкалися речей, якими вона особливо хотіла б володіти. Андреа дивився на все пильним поглядом; й у своїй уяві перетворював кожен порух цих рук на пестощі. «Але чому Елена кладе кожну річ на прилавок замість передати йому в руки?» Він став випереджати кожен порух Елени, сам простягаючи руку. Й після того вироби зі слонової кістки, зі смальти, дорогоцінне каміння передавалися від пальців Елени йому в руки, додаючи невимовної втіхи. Здавалося, він одержував частку від чарів цієї жінки, як переходить у залізо щось від властивостей магніту. То було справді магнетичне відчуття насолоди, одне з тих гострих і глибоких відчуттів, які майже завжди виникають на початку кохання і які, схоже, не мають ані фізичного, ані духовного осідку, на відміну від усіх інших, а перебувають у нейтральному елементі нашого єства, в елементі, так би мовити, проміжному, в невідомій, але простій природі духу, витонченішій за своєю формою, де пристрасть збирається, наче в резервуарі, і звідки вона випромінюється, наче з розпаленого вогнища.

«Це насолода, яка нічим не підтверджена», – знову подумав Андреа Спереллі.

Його опанувало легке заціпеніння, й потроху його покинуло усвідомлення місця й часу.

– Рекомендую вам придбати цього годинника, – сказала йому Елена, подивившись на нього поглядом, значення якого він спершу не зрозумів.

То був невеличкий череп, вирізьблений зі слонової кістки з надзвичайною анатомічною подібністю. Кожна щелепа була оздоблена низкою діамантів, а два рубіни виблискували в глибині очниць. На лобі було викарбувано девіз: RUIT HORA,^[95] а на потилиці ще один девіз: TIBI, HIPPOLYTA.^[96] Череп відкривався, наче скринька, хоч лінія дотику була майже невидима. Внутрішнє биття механізму надавало цьому пристрою надзвичайної подібності з життям. Ця сумовита іграшка, яку таємничий майстер подарував своїй жінці, мала позначати години сп’яніння і своїм символом застерігати закоханих.

Правду кажучи, Насолода не могла б вигадати більш витонченого й збудливого вимірювального інструменту часу. Андреа подумав: «Вона радить мені придбати його для нас?» І при цій думці всі його надії туманно відродилися з непевності. Він з ентузіазмом узяв участь у змаганні. Йому протистояли двоє чи троє впертих суперників, серед яких був і Джанетто Рутоло, котрий мав коханку, донну Іпполіту Альбоніко, отож його приваблював напис: TIBI, HIPPOLYTA.

Через короткий час залишилися суперниками лише двоє – Рутоло і Спереллі. Цифри піднялися значно вище за реальну ціну експоната, примусивши експертів задоволено всміхатися. На якомусь етапі Джанетто Рутоло перестав відповідати, подоланий упертістю супротивника.

– Хто більше? Хто більше?

Коханець донни Іпполіти, трохи блідий, викрикнув свою останню пропозицію. Спереллі підняв ціну. Настала мить мовчанки. Аукціоніст подивився на двох змагальників; потім повільно підняв молоток, не відриваючи від них погляду.

– Один! Два! Три!

Експонатний череп дістався графові д’Уджента. У залі загомоніли. Пучок світла проник крізь вітражне вікно і яскраво висвітлив золоте тло триптихів, зболене обличчя сієнської мадонни й сірий капелюшок княгині Ферентіно, покритий сталевою лускою.

– Коли справа дійде до чаші? – нетерпляче запитала княгиня.

Друзі подивилися в каталоги. Більше не залишалося надії, що чаша химерного флорентійського гуманіста буде виставлена на аукціон сьогодні. Через велике скупчення охочих позмагатися розпродаж відбувався повільно. Ще залишався довгий список дрібних об’єктів, як-от камеї, монети, медалі. Деякі з антикварів і князь Строганов змагалися за кожен експонат. Усіх, хто чекав розпродажу великих речей, охопило розчарування. Герцогиня ді Шерні підвелася, щоб поїхати геть.

– Прощавайте, Спереллі, – сказала вона. – Можливо, до вечора.

– Чому ви кажете «можливо»?

– Я почуваюся кепсько.

– Що з вами?

Не відповівши, вона обернулася й стала прощатися з усіма. Але ті наслідували її приклад: вони вийшли всі разом. Молоді синьйори обмінювалися жартами з приводу невдалого спектаклю. Маркіза д’Ателета сміялася, але Ферентіно, схоже, перебувала в препаскудному гуморі. Слуги, що чекали в коридорі, викликали карети, наче це відбувалося біля дверей театру або концертної зали.

– Ти не їдеш до Міано?^[97] – запитала Ателета в Елени.

– Ні. Повертаюся додому.

Вона зачекала, стоячи на краю тротуару, поки під’їде її карета. Дощ вщухав. Між великими білими хмарами з’явилося кілька синіх плям. Бруківка блищала від проміння, яке падало від них. І синьйора в білому та рожевому одязі, в чудовому плащі, який спадав вільними симетричними складками, була прегарною. Учорашній сон постав перед Андреа, коли він заглянув до її карети, обтягнутої всередині атласом, наче будуар, де блищав срібний циліндр, наповнений гарячою водою, призначений гріти маленькі ніжки герцогині. «Бути там усередині разом із нею, в тій інтимності, такій затишній, у тому теплі, утвореному її диханням, серед пахощів зів’ялих фіалок, споглядаючи через затуманені шибки вулицю, покриту багнюкою, сірі будинки, сірих людей!»

Але вона тільки злегка нахилила голову до дверцят, не всміхнувшись; і карета від’їхала до палацу Барберіні, залишивши в душі неясний смуток, невиразну пригніченість. «Вона сказала «можливо». Тож вона може й не прийти до палацу Фарнезе. І що тоді?»

Цей сумнів наповнив його глибокою тривогою. Думка, що він її там не побачить, була для нього нестерпною. Він тепер тяжко переживав кожну годину, прожиту далеко від неї. Він запитував сам себе: «Невже я вже кохаю її так сильно?» Здавалося, його дух метався у колі, в якому туманно миготіли всі відчуття, що він їх переживав у присутності цієї жінки. Зненацька вони виникали в його пам’яті з дивовижною чіткістю: якась її фраза, інтонація голосу, якась поза, порух її очей, форма канапи, на якій вона сиділа, фінал сонати Бетховена, якась нота зі співу Мері Дайс, постать служника, що стояв біля дверцят карети, якась дрібничка чи фрагмент, і своєю яскравістю затьмарювали навколишні речі з його реального існування, перешкоджали йому помічати їх. Він подумки розмовляв із нею, кажучи їй усе те, що мав намір сказати в реальності, в їхніх наступних розмовах. Він намагався передбачити сцени, події, зміни ситуацій, весь процес розвитку їхнього кохання, згідно зі своїми бажаннями. Як вона віддасться йому першого разу? Як підійматиметься сходами палацу Дзуккарі, щоб увійти до його апартаментів? Ця думка не давала йому спокою. Вона, звичайно ж, туди увійде. Вулиця Сістіна, вулиця Грегоріана, п’яцца Трінітá-деї-Монті будуть у ті години майже безлюдними. У палаці живуть лише чужоземці. Тому вона може наважитися навідати його, нічого не боячись. Але як її туди заманити? Його нетерпіння було таким, що він хотів би сказати: «Вона прийде завтра!»

«Вона вільна, – міркував він. – Вона не має чоловіка, який би стежив за нею. Ніхто не може вимагати від неї звіту за її відсутність, навіть тривалу, навіть незвичайну. Вона завжди є господинею кожного свого вчинку». У його уяві несподівано виникали цілі дні, цілі ночі, наповнені пристрастю. Він озирався навколо у своїй холодній, глибокій, таємничій кімнаті; і її глибока й витончена розкіш, наповнена мистецтвом, подобалася йому, він не сумнівався в тому, що вона сподобається і їй. Це повітря чекало її подиху; ці килими чекали, коли їх почнуть топтати її ніжки; ці подушки сподівалися, що скоро на них з’явиться відбиток її тіла.

«Їй сподобається мій дім, – думав він. – Сподобаються ті самі речі, які подобаються й мені». Ця думка тішила його неймовірно, і йому здавалося, що вже інша душа, наповнена відчуттям близької насолоди, тріпотіла під високими стелями.

Він звелів служникові приготувати чай. І примостився біля каміна, щоб ліпше навтішатися вигадками своєї надії. Дістав із футляра невеличкий череп, прикрашений дорогоцінним камінням, і став уважно його роздивлятися. У світлі вогню з каміна діамантові зуби блищали на тлі жовтавої слонової кістки, а два рубіни яскраво освітлювали темряву очниць. Під відполірованим черепом мініатюрний механізм безперервно відмірював час. «RUIT HORA». Якому майстрові спало на думку виготовити для своєї Іпполіти подарунок, використавши цю витончену фантазію смерті у столітті, коли фахівці з емалі прикрашали ніжними пасторальними ідиліями годинники, призначені показувати чичісбеям години побачень у парках, які малював Ватто? Мініатюрна скульптура свідчила про руку досвідчену, сильну, яка добре володіла своїм власним стилем: вона була гідною такого проникливого художника п’ятнадцятого сторіччя, як Вероккйо.