– Я знаю, – сказав Ґреґор сам до себе, але не наважився підвищити голос настільки, щоб сестра могла його почути.

– Ґреґоре, – промовив батько з кімнати ліворуч. – Пан управитель прийшов, щоб запитати, чому ти не поїхав ранковим потягом. Ми не знаємо, що йому відповісти. До речі, він хотів би поговорити з тобою особисто. Тож, будь ласка, відчини двері. Він буде настільки ласкавий, що вибачить тобі безлад у кімнаті.

– Доброго ранку, пане Замза, – привітно вигукнув тим часом управитель.

– Він погано себе почуває, – сказала мати управителеві, поки батько промовляв свої слова біля дверей. – Він погано себе почуває, повірте мені, пане управителю. По-іншому Ґреґор ніколи не пропустив би свій потяг! Цей хлопець не думає ні про що інше, крім своєї роботи. Я вже навіть іноді злюся на нього за те, що він ніколи нікуди не ходить вечорами; останні вісім днів він провів у місті, але жодного вечора нікуди не виходив, сидів удома. Сидить за столом і читає газети або вивчає розклад руху потягів. А розважається хіба що випилюванням. Наприклад, за два-три вечори може випиляти невеличку рамку; ви самі здивуєтеся, коли побачите, наскільки вона гарна; вона висить у нього в кімнаті; ви відразу ж побачите рамку, коли Ґреґор відчинить двері. І доречі, пане управителю, я дуже рада, що ви прийшли, без вас ми не змогли б змусити Ґреґора відчинити двері; він страшенно впертий; він точно захворів, хоча вранці і заперечував це.

– Я вже йду, – сказав Ґреґор повільно і розмірено, але не зрушився з місця, аби не пропустити жодного слова з їхньої розмови.

– По-іншому я ніяк не можу собі це пояснити, шановна пані, – відповів їй управитель. – Я сподіваюся, що це нічого серйозного. Хоча, з іншого боку, не буду приховувати, що ми, ділові люди, добре це чи погано, але іноді повинні не звертати уваги на дрібні хвороби і змушувати себе працювати попри все.

– Ну що там? – не вгавав нетерплячий батько і стукав у двері. – Пан управитель може уже зайти до тебе?

– Ні, – відповів Ґреґор.

У кімнаті ліворуч запанувала незручна мовчанка, у кімнаті праворуч заплакала сестра.

Чому сестра не приєдналася до всіх решта? Мабуть, вона щойно встала з ліжка і ще не вбралася. Але чому вона плаче? Тому що він не встав і не відчинив дверей управителеві, тому що над ним нависла небезпека втратити роботу, а тоді шеф знову переслідуватиме батьків за старі борги? Але це ще були передчасні тривоги. Ґреґор був ще тут і не збирався покидати свою сім’ю. Наразі він лежав на килимі і кожен, хто побачив би його у такому стані, не міг би вимагати від нього впустити до кімнати управителя. Але через таку дрібну неввічливість, для якої він згодом без труднощів знайде переконливе пояснення, Ґреґор аж ніяк не міг втратити роботу. І Ґреґору здалося, що було б значно розумніше дати йому зараз спокій замість того, щоб заважати плачем і розмовами. Але всіх решта гнітила невідомість – і це пояснювало та вибачало їхню поведінку.

– Пане Замза! – голосно вигукнув управитель. – Що трапилося? Ви забарикадувалися у своїй кімнаті, відповідаєте лише «так» або «ні», примушуєте батьків турбуватися без потреби й ігноруєте, – але це я згадую лише між іншим, – свої службові обов’язки у нечуваний спосіб. Я звертаюся до вас від імені ваших батьків та вашого шефа і з усією серйозністю вимагаю негайно надати нам чіткі пояснення. Я здивований, я вкрай здивований. Я вважав вас спокійною серйозною людиною, а ви, здається, раптом вирішили демонструвати нам якісь незрозумілі примхи. Шеф, щоправда, натякнув мені сьогодні вранці на можливе пояснення вашого прогулу – ідеться про нещодавно довірене вам інкасо, – але я відразу ж дав своє чесне слово, що такого не може бути. Але тепер я спостерігаю за вашою дивовижно свавільною поведінкою і поволі втрачаю усіляке бажання захищати вас. А ваше становище у фірмі зараз не можна назвати особливо певним. Спочатку я збирався сказати вам це віч-на-віч, але оскільки ви змушуєте мене даремно витрачати час, то я не бачу причин приховувати ситуацію від ваших батьків. Ваші успіхи у роботі за останній час були більше ніж скромними; ми визнаємо, що о цій порі року продажі не завжди є високими; але такої пори року, коли взагалі неможливо нічого продати, пане Замза, не існує, не повинно існувати.

– Але ж, пане управителю, – вигукнув Ґреґор, не тямлячи себе; від збудження він забув про все. – Я негайно, просто вже зараз вам відчиню. Незначна хвороба завадила мені підвестися з ліжка, нічого страшного, просто трохи закрутилася голова. Я і зараз усе ще лежу у ліжку. Але я вже цілком здоровий. І якраз збирався встати. Потерпіть ще зовсім трохи! Я ще не почуваюся настільки добре, як думав. Але вже значно краще. Неймовірно, як це іноді раптово трапляється – раз, і людина вже хвора! Ще вчора ввечері зі мною було все гаразд, мої батьки можуть це підтвердити, точніше, не так, учора ввечері у мене з’явилося якесь передчуття. Мабуть, це було по мені вже помітно. І чому я не повідомив про це на роботі! Але завжди ж думаєш, що вдасться перебути хворобу на ногах і не залишатися вдома. Пане управителю! Пожалійте моїх батьків! Адже для того, чим ви мені зараз дорікаєте, немає жодних підстав; та і мені про це ніхто ніколи не казав. Ви ще, мабуть, не бачили останніх надісланих мною замовлень. Зрештою, я ще встигаю поїхати у відрядження потягом о восьмій, кілька годин сну додали мені сили. Тому не затримуйтеся, пане управителю, я зараз сам прийду в контору, так і передайте там і перекажіть мої найщиріші вітання шановному пану шефові!

І поки Ґреґор поспішно проговорював усе це, сам не до кінця усвідомлюючи, що каже, він легко наблизився до скрині, мабуть, допомогли навики, здобуті під час вправ у ліжку, і тепер намагався випростатися. Він справді збирався відчинити двері і показатися усім, справді був готовий говорити з управителем і дуже хотів довідатися, що вони скажуть, побачивши його у теперішньому вигляді. Якщо вони злякаються, то Ґреґор зможе зняти з себе будь-яку відповідальність і заспокоїтися. А якщо вони сприймуть його вигляд спокійно, то йому тим більше не буде за що хвилюватися, і якщо він поквапиться, то і справді ще встигне на вокзал на восьму. Спершу він кілька разів зіслизнув із гладкої поверхні скрині, але врешті зробив над собою додаткове зусилля і таки випростався; він більше не звертав уваги на біль у нижній частині тіла, навіть коли цей біль посилився. Потім він сперся на спинку стільця, що стояв поблизу, і вхопився за його ніжку своїми ніжками. Таким чином йому вдалося запанувати над власним тілом, і у цей момент він замовк, бо заговорив управитель.

– Ви зрозуміли хоча б слово з того, що він сказав? – запитав управитель батьків Ґреґора. – Здається, він просто знущається з нас.

– Боронь Боже! – зі сльозами вигукнула мати. – Мабуть, він серйозно хворий, а ми мордуємо його. Ґрето! Ґрето! – покликала вона.

– Що, мамо? – крикнула сестра з іншого боку.

Вони розмовляли між собою через кімнату Ґреґора.

– Біжи негайно за лікарем. Ґреґор захворів. Поквапся. Ти чула, як він говорить?

– Це був голос якогось звіра, – сказав управитель, голос якого звучав дуже тихо порівняно з криками матері.

– Анно! Анно! – крикнув батько через коридор до кухні і заплескав у долоні. – Негайно поклич слюсаря!

І дві дівчини зашелестіли спідницями, поспішаючи через коридор – і як тільки сестрі вдалося так швидко зібратися, – а потім різко відчинили вхідні двері. Не чути було, щоб двері зачинилися, мабуть, вони залишили їх відчиненими, як це роблять у помешканнях, де трапилося велике горе.

А Ґреґор відчув себе значно спокійніше. Отже, його мову більше не розуміють, але для нього самого його слова прозвучали значно чіткіше, ніж раніше, мабуть, вухо вже звикало до нового звучання. Але принаймні всі збагнули, що з ним справді щось трапилося, і кинулися по допомогу. Переконливість і твердість, з якими були зроблені перші накази, додали йому впевненості. Він знову відчув себе причетним до кола людей і сподівався, що лікар і слюсар, яких він не надто відділяв одне від одного, сотворять чудо. Щоб підготуватися до майбутніх переговорів, він прокашлявся, намагаючись зробити це якомога тихіше і приглушеніше, бо, можливо, цей звук уже теж відрізнявся від звичайного людського покашлювання, а сам він більше не довіряв собі настільки, щоб взятися судити про це. А тим часом у сусідній кімнаті стало зовсім тихо. Мабуть, батьки із управителем сиділи за столом і радилися, або стояли під дверима і прислухалися.

Ґреґор поволі просунувся разом зі стільцем до дверей, там облишив стілець і кинувся на двері, намагаючись триматися прямо, на його ніжках було трохи липкої рідини, і це допомогло втриматися, потім він хвилю відпочив. А тоді почав ротом повертати ключ. На жаль, у нього, здається, не було зубів, – тож він не мав чим вхопити ключа, – але щелепи були дуже міцні, і з їхньою допомогою він справді зможе повернути ключ, незважаючи на те, що таким чином неминуче пошкодить собі щось, бо якась брунатна рідина уже текла з його рота і скрапувала на підлогу.

– Чуєте, – озвався у сусідній кімнаті управитель. – Він повертає ключа.

Це дуже підбадьорило Ґреґора, але краще було б, якби всі водночас вигукнули йому:

– Сильніше, Ґреґоре! Давай! Тисни сильніше! Відімкни цей замок!

І він, усвідомлюючи, що всі напружено стежать за його спробами, з усіх своїх сил, не роздумуючи, накинувся на ключ. Він продовжував обертати ключ у замку, тримаючись за ключ самим лише ротом, повисав на ключі, тягнучи його додолу усією своєю вагою, або лягав на ключ, залежно від необхідності. Звук замка, який врешті відчинився, остаточно пробудив Ґреґора. Він видихнув і сказав сам собі: «Отже, я обійшовся без слюсаря», – і поклав голову на клямку, аби відчинити двері.

Оскільки йому довелося відчиняти двері таким дивним чином, то його самого все ще не було видно, коли двері уже відчинилися. Йому ж довелося повільно обійти двері, і до того ж дуже обережно, щоб не гепнутися на спину перед входом до кімнати. Він ще був зайнятий цією складною вправою і не мав часу зосередитися на чомусь іншому, коли почув голосний вигук управителя, що прозвучав, як свист вітру, – і тоді вже побачив, як той – він першим підійшов до дверей – приклав долоню до широко розкритого рота і поволі відступав назад, ніби його гнала геть якась невидима сила, що їй він не здатен був опиратися. Мати, яка попри присутність управителя була ще незачесана і її волосся стирчало в різні боки, розпущене звечора – спершу глянула на батька, склавши руки, а потім ступила два кроки до Ґреґора і впала додолу, оточена спідницями, що розкинулися довкола неї, а обличчя опустилося на груди і його майже не було видно. Батько із войовничим виразом обличчя стиснув руки в кулаки, ніби збирався запхнути Ґреґора назад у його кімнату, потім невпевнено озирнувся, обвів поглядом вітальню, прикрив очі долонями і заплакав, від чого затремтіли його могутні груди.

Ґреґор не заходив до вітальні, а лише сперся на одвірок, тож видно було тільки половину його тіла, а його схилена набік голова зазирала у кімнату. Тим часом надворі стало світліше, на протилежному боці вулиці чітко вирізнявся силует будівлі, розташованої навпроти – безкінечної сіро-чорної лікарні, її вікна порізали фасад на рівні частини; і далі падав дощ, великі краплини поодинці опускалися на землю і кожну з них можна було розгледіти. Рештки сніданку все ще стояли на столі, посуду було багато, бо батько ввавжав сніданок головною трапезою дня і годинами просиджував за столом, читаючи газети. На протилежній стіні висіло фото Ґреґора з часів його служби в армії, на якому він був зображений у формі лейтенанта, тримав руку на ефесі шпаги, безтурботно посміхався, ніби вимагаючи поваги до своєї військової постави і уніформи. Крізь прочинені двері до вітальні і широко відчинені вхідні двері можна було побачити сходовий майданчик і початок сходів, які вели донизу.

– Ну ось, – сказав Ґреґор, усвідомлюючи, що лише він один у помешканні зберігає спокій. – Я зараз вберуся, спакую зразки і поїду. Ви хочете, щоб я їхав? Пане управителю, ви ж бачите, що я не опираюся і працюю із задоволенням; постійно їздити у відрядження – це непросто, але без поїздок я теж не уявляю собі життя. Куди ви, пане управителю? В контору? Ви передасте там все без спотворень? Буває так, що людина не здатна працювати у якийсь момент, але саме тоді слід згадати про її попередні заслуги і повірити у те, що згодом, коли перешкоди будуть подолані, людина працюватиме з іще більшим завзяттям. Я багато чим зобов’язаний панові шефу, і ви це добре знаєте. З іншого боку, я мушу турбуватися про своїх батьків і сестру. Тож наразі я потрапив у пастку, але виберуся з неї. Тільки, будь ласка, не створюйте мені додаткових труднощів, усе і так непросто. Підтримайте мене у конторі, станьте на мій бік! Про комівояжерів завжди думають погано, я знаю це. Вважають, що вони заробляють купу грошей і при цьому живуть для власного задоволення. Це поширена думка, і ніхто не намагається позбутися цих упереджень. Але ви, пане управителю, ви бачите все краще за інших, за решту персоналу, навіть, скажу вам більше, я переконаний, що ви бачите все краще, ніж сам шеф, якому легко помилитися, невигідно оцінюючи того чи іншого підлеглого, оскільки він думає лише про користь для своєї справи. Але ви чудово знаєте, що саме комівояжер, який цілий рік перебуває поза конторою, легко може стати жертвою пліток і випадкових та безпідставних звинувачень, боронитися проти яких він не здатен, бо здебільшого ні про що не здогадується, і лише коли він, змучений, повертається з подорожі, то відчуває на власній шкірі наслідки, часто уже далекі від того, що їх спричинило. Пане управителю, не йдіть геть, так і не сказавши мені ні слова, дайте мені надію, що ви хоча б трохи мене підтримуєте!