(Меран, 3 червня 1920 р.)

Четвер

Бачите, Мілено: ранок, я лежу в гойдалці, роздягнений, наполовину на сонці, наполовину в тіні, після майже безсонної ночі; чи міг я заснути, якщо я, занадто легкий для сну, весь час кружляв над Вами, якщо я справді, точнісінько як Ви пишете, був нажаханий тим, що «пливе до мене в руки», нажаханий в тому розумінні, в якому були нажахані, за розповідями, пророки, що були слабкими дітьми (вже чи ще, в даному разі байдуже) і раптом почули голос, який їх закликав, і жахнулись, і не хотіли, і упиралися ногами в землю, охоплені страхом, який розриває мозок, – але ж вони і раніше чули голоси, але тут не могли зрозуміти, чому саме цей голос звучить так жахливо, чи слух їхній занадто слабкий, чи голос занадто могутній, – і не розуміли також, будучи дітьми, що голос уже здобув перемогу й окублився в них саме завдяки цьому наперед посланому віщому страху, ними випробуваному, – хоча саме по собі це ще нічого не говорить про їхній пророцький дар, бо голос чує багато, а ось чи гідні вони його, це, якщо дивитися неупереджено, ще питання, і безпеки заради краще відразу відповісти на нього суворим і рішучим «ні», – загалом, ось так я лежав, коли прийшли обидва Ваших листи.

Одна риса, здається, у нас спільна, Мілено: ми такі боязкі і залякані, кожен лист вже інший, майже кожне страшиться переднішого, а ще більше – у відповідь. Ви ж бо за своєю природою не такі, це відразу видно, а я – можливо, навіть і я своєю натурою не такий, але це майже стало натурою і проходить лише в припливі відчаю, хіба що ще в гніві і – не забути – в страху.

Іноді в мене таке враження, що у нас із Вами загальна кімната з двома дверима, розташованими одні проти одних, кожен тримається за ручку, і трохи в одного здригнуться вії, як інший уже вислизає у двері, а варто першому сказати ще бодай слово, інший напевно наступної миті закриє за собою двері, та й шукай вітру в полі. Він, звичайно ж, відкриє двері знову, бо цю їхню кімнату, напевно, і покинути-бо неможливо. Якби перший не був двійником другого, він був би спокійніший, він удавав, що і не дивиться в той бік, не поспішаючи прибирати у кімнаті, наче вона нічим не відрізняється від усіх інших, – а він натомість робить те ж саме біля своїх дверей, а іншого разу вони навіть обидва опиняються за дверима, і ось прекрасна кімната порожня.

З цього випливають болісні непорозуміння. Ви скаржитесь, Мілено, що з деяких моїх листів, як їх не крути, нічого не витрусиш, але ж усе це, якщо я не помиляюся, саме ті самі листи, в яких я був такий близький до Вас, так гамував свою кров (і Вашу теж), і така була в них лісова глиб, таке заспокоєння в спокої, коли і справді не хочеться говорити нічого іншого, крім того лише, що крізь верхівки дерев видно небо, і це все, а за годину повторюєш те ж саме, – хоча, Ви маєте рацію, в цьому «ani jediné slovo, které by nebylo velmi dobře uváženo».^[23] Таке блаженство і триває недовго, хіба що мить, – і знову сурмить у свої труби безсонна ніч.

Подумайте також про те, Мілено, як я прийшов до Вас, яку зробив тридцятивосьмирічну мандрівку (а що я – єврей, то вона тривала ще довше), і коли я на нібито випадковому повороті дороги раптом бачу Вас, ту, кого ніколи і не мріяв побачити, а вже тим більше тепер, з таким запізненням, – тоді, Мілено, не можу я кричати, ніщо не кричить у мені, і тисячу дурниць не можу говорити, їх немає в мені (якщо відволіктися зараз від іншої дурниці, якої в мені предостатньо), і про те, що я впав на коліна, я дізнаюся, напевно, лише з того, що раптом бачу прямо перед очима Ваші ноги і торкаюся їх.

І не вимагайте від мене щирості, Мілено. Ніхто не може вимагати її від мене наполегливіше, ніж я сам, однак багато, багато від мене вислизає, можливо, навіть усе. Але і всі спроби підбадьорити мене на цьому полюванні марні, вони мене не підбадьорюють, навпаки, тоді вже я взагалі не можу зробити ні кроку, все раптом стає брехнею, і переслідувана дичина душить мисливця. Я на такому небезпечному шляху, Мілено! Ви твердо стоїте біля якогось дерева, молода, красива, і сяйво Ваших очей променями своїми пригнічує мирську скорботу. Тут грають в «škatule škatule hejbejte se»^[24] – я крадусь в тіні від одного дерева до іншого, я вже на півдорозі, Ви гукає мене, попереджаєте про небезпеки, хочете мене підбадьорити, жахаєтеся тому, який непевний мій крок, нагадуєте мені (мені!), що гра йде серйозно, – а я не можу, я падаю, я вже переможений ниць. Я не можу слухати одночасно жахливих голосів моєї душі – і Вас, але я можу слухати їх і довіряти їхні слова Вам – тільки Вам і нікому іншому на світі.

Ваш Ф.

(Меран, 3 червня 1920 р.)

Не дуже легко тепер, коли я прочитав цього жахливого, але жахливого аж ніяк не суціль листа, дякувати за втіху, якої завдало мені його отримання. День святковий, звичайна пошта вже ніяк би не прийшла, та й назавтра, в п’ятницю, навряд чи можна було розраховувати на вісточку від Вас, отже, настало щось на кшталт глухого затишшя, хоча, що стосується Вас, аж ніяк не сумного; адже в останньому листі Ви були дуже сильна, і я дивився на Вас так само, як дивився б із гойдалки на альпіністів, якби міг розгледіти їх звідси високо в снігах. І ось якраз перед обідом прийшов цей лист, я міг узяти його з собою, витягнути з кишені, покласти на стіл, знову заховати в кишеню, ну, словом, як пальці звичайно грають з листом – дивишся на них і радієш цим дітям. Своїх візаві, генерала та інженера (чудові, милі люди), я часом не впізнавав, чув їх ще рідше, їжа – сьогодні я знову почав їсти (вчора не їв узагалі) – мені теж не надто заважала, з арифметичних вправ, які були влаштовані після обіду, короткі завдання були мені куди ясніші за довгі рішення, під час яких мені натомість відкривався в розчинене вікно вид на сосни, сонце, гори, село, а перш за все – далеко за ними вгадувався Відень.

Утім, потім я уважно прочитав лист, себто уважно я прочитав недільний лист, читання листа від понеділка прибережу до отримання наступної вісточки від Вас, там є речі, які я не здужаю читати з усією увагою, видно, я ще не цілком здоровий, але ж цей лист і застарів, – за моїми розрахунками, в дорозі п’ять листів, принаймні три з них уже тепер мають бути у Вас в руках, навіть якщо знову один загубився і замовні йдуть довше. Тепер мені тільки й лишається, що просити Вас відповісти відразу і знову сюди, досить одного слова, але воно повинно бути таке, щоб у всіх закидів з листа, надісланого в понеділок, пообламувалися шпильки і можна було цей лист прочитати. До речі, це був якраз той понеділок, коли я тут (зовсім не безнадійним чином) міцно струсонув свої розумом.

А тепер інший лист. – Але вже пізно, після декількох непевних обіцянок я нині твердо обіцяв тому інженеру зайти і подивитися великі малюнки його дітей, які сюди не принесеш. Він хіба що трохи старший за мене, баварець, фабрикант, дуже вчений, проте веселий і мудрий, у нього було п’ятеро дітей, живі лише двоє (між іншим, дітей у нього більше не буде, через дружину), хлопчику вже 13, дівчинці 11. Що за світ! А він держить його рівновагу. Ні, Мілено, Вам не варто заперечувати проти рівноваги.

Ваш Ф.

Завтра знову. Але якщо виявиться післязавтра, вже, будь ласка, без «ненависті», обійдемося без неї.

* * *

Я ще раз перечитав недільного листа, він іще гірший, аніж я думав по першому прочитанні. Треба б, Мілено, взяти Ваше обличчя в долоні і глянути Вам просто в очі, щоб в очах іншого Ви побачили себе і відтоді неспроможні були навіть подумати про те, про що Ви там понаписували.

(Меран, 4 червня 1920 р.)

П’ятниця

Перш за все, Мілено: що це за помешкання, в якому Ви писали в неділю? Просторе й порожнє? Ви сама? День і ніч?

Напевно, сумно-таки гарної недільної днини сидіти там на самоті проти «чужої людини», обличчя якої – це лишень «пописаний аркуш паперу». Наскільки ж краще ведеться мені! Кімната у мене, правда, маленька, але зате тут справжня Мілена, яка, безумовно, втекла від Вас на неділю, і, повірте, бути біля неї чудово.

Ви нарікаєте на марність. В інші дні було і буде інакше. Одна фраза (з якого приводу вона була сказана?) жахає Вас, але ж вона так зрозуміла і в цьому сенсі звучала – вголос або подумки – вже хтозна-скільки. Людина, охоплена своїми демонами, абсолютно несвідомо мститься ближньому. У такі хвилини Вам би хотілося її цілком звільнити, але це не вдається, і тоді Ви називаєте себе марною. Кому дозволено бажати такого блюзнірства? Адже це ще нікому не вдавалося, зокрема, наприклад, навіть Ісусові. Він міг тільки сказати: «Роби моїм робом», а потім це велике (цитоване мною, на жаль, абсолютно неправильно): роби, як я кажу, і побачиш, що це не слово людини, але слово Бога. І демонів він виганяв тільки з тих людей, які слідували за ним. Та й то не завжди, тому що, якщо вони відпадали від нього, він теж втрачав вплив і «ціль». Між іншим – це єдине, в чому я з Вами згоден, – він теж входив у спокусу.

(Меран, 4 червня 1920 р.)

П’ятниця

Сьогодні під вечір я, власне кажучи, вперше самотою зробив досить тривалу прогулянку, зазвичай я ходив з іншими людьми або здебільшого лежав удома. Що це за край! Ненечко моя і бідолашний, нездатний мислити розум, Мілено, якби Ви були тут! Притому адже я б збрехав, якби сказав, що мені Вас бракує; це найдосконаліше, найболючіше диво – Ви тут, точно так само, як я, і навіть сильніше; де я, там і Ви, і навіть сильніше. Це не жарт, іноді я уявляю собі, що Вам – тій, яка є тут, – бракує тут мене, і Ви питаєте: «Де ж він? Хіба він не писав, що перебуває в Мерані?»

Ф.

Ви отримали два мої відписні листи?

(Меран, 5 червня 1920 р.)

Субота

Я раз по раз запитую себе, чи зрозуміли Ви, що з огляду на загальний мій стан моя відповідь мала бути саме такою, якою і була, вона навіть вийшла ще занадто м’якою, занадто оманливою, занадто пристойною. Постійно, день і ніч, я загадуюся над питанням про це, тремтячи перед Вашим відповідним листом, питаю безглуздо, ніби мені наказано цілий тиждень, без перерви на ніч, забивати цвях у камінь, бути відразу і працівником, і цвяхом. Мілено!

* * *

Якщо вірити чутці – я не можу їй вірити, – сьогодні ввечері через страйки зупиниться залізничне сполучення з Тиролем.

(Меран, 5 червня,1920 р.)

Субота

Прийшов Ваш лист, щастя Вашого листа. Крім усього іншого, що в ньому міститься, там є головне місце: що Ви, ймовірно, більше не зможете писати мені в Прагу. Я наголошую на цьому в першу чергу, щоб увесь світ бачив це окремо, зокрема і Ви, Мілено. Ось, значить, чим загрожують людині, хоча, принаймні віддалено, знають її підстави, до того ж ще і вдають, ніби ставляться до цієї людини добре.

Але, можливо, Ви навіть і маєте рацію, що більше мені не писатимете, деякі місця у Вашому листі натякають на таку необхідність. Проти цих місць мені заперечити нічого. Це саме ті, де я точно знаю і з усією серйозністю визнаю, що я на великій висоті, але саме тому повітря там занадто розріджене для моїх легень і я мушу відпочити.

Ваш Ф.

Завтра напишу.