Читать книгу «Німа смерть» онлайн полностью📖 — Фолькера Кучера — MyBook.
image

3

Ш. пручалася відчайдушно. «Баумґарт», однак, повалив її на спину і намагався стягнути з неї панталони. У відповідь на погрозу Ш. закричати, якщо він її не відпустить, «Баумґарт» саркастично зауважив, що вона може кричати, скільки їй заманеться – ніхто не почує. У подальшій боротьбі Ш. заявила, що скоріше помре, ніж поступиться його волі, на що «Баумґарт» відказав: «Тоді ти помреш…».

– Щось іще пан бажає?

– Тоді ти помреш, – пробурмотів він.

– Перепрошую?

Рат відірвав погляд від журналу. Коло його столика стояв кельнер, тримаючи в руці тацю з брудним посудом.

– А… пусте, – сказав Рат. – Нічого такого.

– Подати панові щось іще?

– Наразі ні, дякую. Я на декого чекаю.

– Як пан бажає.

Кельнер забрав зі столу Рата порожню чашку з-під кави і рушив геть із виглядом ображеного пінгвіна. Рат подивився йому услід – як той балансує з тацею між рядами столиків. У кав’ярні потроху робилося дедалі людніше. Невдовзі він змушений буде обороняти вільний стілець за своїм столиком.

Вона запізнювалася. Зазвичай вона не запізнюється. Може, вона не зрозуміла, про що йдеться? Хоча, може, зрозуміла, і саме тому вирішила знехтувати побаченням?

Їй не слід було телефонувати йому в відділок. Вона цього не зрозуміла. Вона намагалася зробити йому приємність, у такий спосіб, як вона завжди намагається зробити йому приємність, про яку він ніколи не просить. Це була єдина причина, з якої вона хотіла піти з ним до «Резі»[1]. Звісно, як вихідцю з порейня, йому має бути приємно, заявила вона, показуючи два квитки на костюмований бал.

«Фашінґ»!

Саме тільки слово чого варте!

Саме так називають Карнавал у Берліні – «Фашінґ». Рат здогадувався, що там на нього чекає: обов’язковий костюм, обов’язкове вино, обов’язковий гарний настрій, обов’язкове «я-тебе-кохаю», обов’язкове «ми-навіки-разом-ніщо-не-розлучить-нас».

Цей недоречний телефонний дзвінок став жорстоким нагадуванням про те, якими насправді були їхні з Каті стосунки: випадкове знайомство на Сильвестра, яке надміру довго перетривало новорічні свята.

Він познайомився з нею за кілька хвилин до півночі – вони разом посмакували прийдешній рік, і обоє були вже добряче напідпитку, коли враз, цілком спонтанно, поцілувалися. Далі вони разом подалися до чаші з пуншем, де якийсь розумник розбив усі їхні сподівання щодо нового десятиліття. Він стверджував, що насправді воно почнеться з 1931 року, оскільки, математично висловлюючись, 1930 рік насправді є лише завершенням двадцятих.

Рат похитав головою і наповнив келихи, доки Каті слухала математика, зачарована його місіонерським завзяттям. Рат змушений був мало не силоміць тягнути її назад, у сад на даху, в темний закуток, де знову її поцілував. Навколо них усі сміялися і щось вигукували, а в нічному небі над Шарлоттенбурґом свистіли і вибухали феєрверки. Він цілував її так завзято, що вона, зрештою, аж зойкнула з болю: губа в неї закривавилася, і Каті подивилася на нього так ошелешено, що він почав вибачатися. Та згодом вона засміялася і знову пригорнула його до себе.

Вона сприйняла це як вияв пристрасти, а насправді то була лють, невимовна агресія, що виривалася назовні власним шляхом, атакуючи невинну особу – так само згодом, коли вона привела його до своєї маленької кімнатки на мансарді, і він накинувся на неї так жадібно, ніби не був із жінкою впродовж ста років.

Вона назвала це «кохатися».

А його лють вона назвала пристрастю.

Так само вона помилялася щодо всього, що відбувалося згодом – щодо їхнього «кохання», як вона це називала, і на що він не знаходив належного визначення, що почалося феєрверками і побажаннями на майбутнє і від самісінького початку не мало жодного майбутнього. Він це відчув вже під час перших поцілунків, попри те, що алкоголь і гормони змивали геть будь-які застереження. Він це знав напевне новорічного ранку, коли вона принесла йому каву в ліжко і закохано всміхалася до нього.

Спершу його приємно схвилювали пахощі свіжої кави. Але потім він побачив її закохане обличчя.

Він випив каву і втомлено посміхнувся їй.

То була перша брехня. Перша з багатьох, яким судилося прийти слідом за нею. Іноді він брехав, не маючи наміру, не вбачаючи сенсу в брехні, а іноді навіть не усвідомлював, що бреше. Щодня брехня розросталася, щодня ставала нестерпнішою. Він давно вже мав би серйозно з нею поговорити.

І ось тепер, її голос у слухавці, її позірно весела балаканина про «Фашінґ», про побачення, про танці й розваги, про карнавальні костюми й інші недоречності розкрили йому очі. Настав час покласти цьому край – але не по телефону.

І, звісно, не по робочому телефону. Рат зиркнув на детектива Ґрефа, який пильно переглядав якесь досьє, а тоді навпростець запропонував Каті зустрітися в кафе «Уланд Ек». Задля розмови.

– Чого тебе тягне на Кудамм[2]? Нам треба їхати до Шенеберґа, – озвався Ґреф, не підносячи голови.

– У Шенеберґ поїдеш ти.

Рат віддав детективові ключі від машини, а сам подався до «Уланд Ек». Каті працювала неподалік.

Попри те, вона досі не показалася.

Рат знову розгорнув часопис «Місячник Криміналіста», який читав до того, як підійшов кельнер. Радник кримінальної поліції Ґеннат, його начальник в Інспекції А на Алексі[3], доповідав про вражаюче розслідування серії нерозв’язаних справ про жахливі вбивства в Дюссельдорфі – він із кількома обраними берлінськими колегами надавали послідовну допомогу місцевій кримінальній поліції. Рат відмовився від нагоди поїхати з ними, попри те, що його відмова розчарувала Будду і, ймовірно, загальмує подальшу кар’єру: стати обранцем радника Ґенната було честю, якої не можна так просто зректися. Проте батько радив Ратові не повертатися до Рейнської области, хоч би навіть ішлося про Дюссельдорф, а не Кельн. Надто небезпечно, твердив начальник поліції Енґельберт Рат: Леклерк і його газети можуть рознюхати, що Ґереон Рат досі працює в поліції, і всі зусилля, докладені рік тому, підуть намарно.

Прикро! Дюссельдорфська справа роками залишається найбільш вражаючою в усій Пруссії: дев’ять доконаних убивств, пов’язаних з цілою низкою замахів на вбивства, що коїлися впродовж кількох місяців. Дюссельдорфська поліція, припустивши, що їх вчиняє той самий злочинець, спричинила некеровану істерику в цілому місті. Ґеннат, не схильний приймати поспішні висновки колег, виокремив особливі риси в кожній справі з серії дюссельдорфських убивств і замахів.

Така ситуація досконало вдовольняла «Місячник Криміналіста»: у кожному черговому випуску Ґеннат повідомляв про стан розслідування, яке, попри гучно розрекламовану допомогу його берлінської команди, геть не посувалося. Не маючи конкретних результатів, він ретельно змальовував історії потерпілих – дев’ятьох загиблих, а також чотирьох осіб із серйозними травмами і п’ятьох з легкими: усі жертви в Дюссельдорфі, впродовж останніх кількох місяців. Двадцятишестилітня покоївка Ш., долю якої Ґеннат так яскраво змалював, вижила – вона відбулася тяжкими травмами, завдяки тому, що злочинцеві перешкодили.

Рат уважно вивчав кожен з описуваних епізодів, полишений на господарстві на Алексі і змушений вести дріб’язкові справи, які йому нишком підсовував старший комісар Бьом. З усіх людей саме бульдогу Бьому, на час своєї відсутности, довірив Ґеннат керівництво Інспекції А на Алексі. Для Ґереона Рата це означало виконання виснажливих нудних доручень або, у кращому разі, розслідування справ, до яких ніхто більше не бажав братися. Як справа Ізольди Геєр, яка два дні тому ввімкнула свою газову плиту в Шенеберзі, не запаливши вогонь: суїциди, розслідування яких завжди вимагає купи клопоту, але ніколи не додає слави й шани слідчому. Наразі таких випадків не бракувало – цієї зими спостерігався справжній бум самогубств. Здебільшого давали собі раду місцеві відділки, але, раз у раз, деякі з цих справ мандрували до Управління поліції на Алексі, а потрапивши туди, гарантовано приземлялися на столі Ґереона Рата.

Він погортав часопис, шукаючи місця, на якому був перервав читання. Ось.

Після цього, Ш. раптово відчула, як лезо ножа ковзає по горлу і стала голосно гукати по допомогу. Їй здалося, що на її крики хтось негайно відгукнувся. «Баумґарт» завдав їй кілька ударів ножем навмання, серйозно поранивши в спину. Як уже згадувалося, у цей момент кінчик ножа зламався і застряг у хребті…

– Комісара Рата до телефону!

Хлопчик ішов між рядами столів, високо підносячи картонну табличку, на якій великими літерами виведено було «До телефону».

– Комісара Рата до телефону!

Рату знадобилося кілька секунд, щоб збагнути, кого мав на увазі хлопчик і піднести руку. Достоту як школяр на уроці. Кілька клієнтів обернулися в бік Рата, коли хлопчик підійшов до його столу.

– Якщо ваша ласка, прошу за мною…

Рат поклав журнал на стіл, першою сторінкою обкладинки додолу, щоб зберегти своє місце. Напевне, Каті вирішила скасувати побачення по телефону, думав він, ідучи за картонним вказівником до телефонної будки. Що ж, коли вона обирає такий стиль… Вони змушені будуть з’ясувати все по телефону.

– Друга кабіна, – сказав хлопчик.

Рат ураз опинився перед двома громадськими телефонами за заскленими дверима темного дерева. Над правою кабіною світила лампа. Хлопчик показав на блискучу латунну табличку з цифрою «2» поруч із лампою.

– Вам треба просто підняти слухавку, – сказав він. – Ваш абонент уже чекає.

Рат зачинив за собою двері. Гамір із зали кафе зараз було ледь чути. Він підняв слухавку, глибоко вдихнув і назвався.

– Рате? Це ви? Ну, нарешті!

– Пане старший комісаре? – перепитав Рат.

Суто риторично. Лише одна людина мала звичку так несамовито волати в телефон.

Старший комісар Вільгельм Бьом.

Бульдог мав неабиякий хист підловлювати підлеглих на порушенні дисципліни.

– Що ви там робите, чоловіче? Вам слід докладніше інформувати своїх колег щодо ваших планів. Фройляйн Фосс навіть не змогла мені сказати, чого вас занесло в західний район!

– Ізольда Геєр, – промимрив Рат. – Її самогубство підтверджено. Звіт практично готовий. Завтра лежатиме на вашому столі.

– Ви зробилися богемним літератором? Чи є інше пояснення, чому ви складаєте свої звіти в кафе?

– Свідок працює тут, неподалік, тож запропонував нам зустрітися у…

– Гаразд, байдуже. Облиште все це лайно – хай лежить, де лежить. Натомість, беріть свого помічника…

– Ви маєте на увазі детектива…

– …і притьмом на Марієнфельде. Кіноательє «Терра». Нещасний випадок зі смертельним наслідком. Наші колеги з двісті другого попросили допомоги. Здається, справа складніша, ніж вони собі уявляли.

«Або колеги з двісті другого не такі прості – не хочуть, щоб робочий день затягнувся», – подумав Рат.

– Нещасний випадок, – повторив він за Бульдогом вголос. – Це інтригує. Як, кажете, називається ательє?

– «Терра». Кіноательє. Хтось там зірвався з риштовань, чи на кшталт того. Я надіслав машину, колеги знають куди їхати.

– Не знаю, навіть, чим я зможу вам віддячити.

Бьом удав, що не помічає сарказму Рата.

– Так, стривайте, пане комісаре! – похопився Бульдог. – Іще одне.

Холера! Ніколи не слід дрочити начальство.

– Так?

– Завтра о п’ятій ховатимуть того… Весселя. Я хотів би, щоб ви простежили, як усе минатиме. Таємно, ясна річ.

Ясна річ! Щоб Бульдог та не знайшов способу зіпсувати йому вихідні! Безпрограшна комбінація – невдячне завдання, ідеально приурочене до суботнього пополудня з гарантовано малоцінним для подальшого розслідування значенням.

– Що саме я маю вистежувати, пане старший комісаре?

Рат не бачив жодного сенсу товктися на кладовищі заради політично мотивованої справи, послідовність подій у якій давно встановлено. Можливо, там щось могла б накопати політична поліція, але аж ніяк не відділ із розслідування вбивств.

– Не думаю, що маю пояснювати вам, як працює кримінальна поліція, – відрубав Бьом. – Це рутина! Не ловіть там ґав, і край!

– Так, є, пане старший комісаре.

Останнє було зайвим – Бульдог уже поклав слухавку.

Відвідування похоронів жертв убивства справді бувало рутинним елементом у роботі Інспекції А, однак цього разу здавалося очевидним, що суботній похорон більше нагадуватиме політичну акцію, і в жоден спосіб не проллє нового світла на справу, в якій і без того все було ясно як божий день. Кілька тижнів тому сутенер всадив кулю в пельку молодому командирові штурмовиків, який визволив із секс-ярма одну з його «конячок». Сутенер перебував під вартою шість тижнів і вже зізнався, посилаючись на самооборону, хоча, насправді, саме він зі своїми комуністичними дружками вломився до квартири жертви. У неділю штурмовик помер, а газета Геббельса «Дер Анґріфф» піднесла молодика, який закохався у хвойду та сплатив за це своїм життям, в сонм святих. «Дер Анґріфф» зробили з нього мученика за рух, або «блутцойґе», як це називають нацисти. Громадський настрій розпалився. Поліція, передбачаючи сутички між нацистами і комуністами, тримала напоготові кілька сотень своїх людей. Саме в цей киплячий казан і посилав його Бьом. Імовірно, оберкомісар сподівався, що якийсь «ґеноссе» чи «товариш» випадково випре з Рата дух.

Рат залишився на лінії і, зателефонувавши до Шенеберґа, відшукав Ґрефа в квартирі Ізольди Геєр. А п’ять хвилин по тому вже чекав на тротуарі перед «Уланд Ек». Каті так і не показалася. Втім, зараз починати серйозну розмову було вже запізно.

Бьом не надіслав йому фургон відділу вбивств: у другому ряду Кудамма припаркувався зелений «Опель» з загального автопарку. Детектив Червінскі випхав своє опасисте тіло з пасажирського місця спереду і відчинив задні двері. За кермом сидів помічник детектива Геннінг.

Рат зітхнув. Нероздільний дует, відомий в Управлінні як Пліш і Плюм[4], навряд чи можна було назвати парою найбільш амбітних слідчих – імовірно, саме тому Бьом так уперто нав’язував їх Рату. Геннінг злегка підніс капелюха, доки Рат влаштовувався на задньому сидінні. Довжелезна дерев’яна тринога і чималий ящик не залишали для нього аж надто багато простору.

– Що це за чортівня?

– Фотоапарат, – пояснив Геннінг. – У сраному «Опелі» багажник для нього замалий!

– У фургоні вбивчого вмістився б!

Геннінг винувато стенув плечима.

– Бьом сказав, фургон потрібен саме йому.

– Нащо? До «Ашинґера»[5] їздити?

Геннінг реготнув голосно і щиро, як належить підлеглому, коли жартує начальник. Червінскі насилу спромігся увіпхатися назад, на пасажирське сидіння, після чого його партнер натиснув на газ. «Опель» розвернувся посеред бульвару і виїхав на зустрічну смугу, струснувшись так, що Рат стукнувся головою об металеву завісу. Коли авто повернуло на Йоахімшталерштрасе, Ратові здалося, що в дзеркалі заднього огляду він побачив червоне зимове пальто Каті.