Він усе підготував, встановив світло, заправив плівку в камеру, розклав по місцях інструменти, наповнив шприц, усе напохваті. Коли він бачить в подробицях оці свої точні приготування, його знову вражає млосне відчуття цілковитої знемоги, це відчуття, від якого підламуються коліна, а в шлунку неприємним холодком озивається порожнеча – як у мить вільного падіння: він знає це тривожне відчуття порожнечі лише зі снів; це почуття, яке дозволяє відчути власне нутро, і – що найгірше – відчути, що твоє нутро порожнє.
Це мало відбутися тут.
Це мало відбути зараз.
Була б вона зараз жива.
Відчуття знемоги не відпускає. Воно триває і витягує з глибин пам’яті картину, яку, здавалося, він давно забув, яку затопив у морі забуття багато років тому, щоб вона ніколи більше не виринала на поверхню. А тепер, щойно він заплющує очі, вона випливає і повільно обертається навколо власної осі, щоб він міг оглянути її з усіх боків. І ось, навіть із заплющеними очима, він бачить…
Навіть із заплющеними очима він бачить Анну.
Обличчя Анни, тендітні контури, чарівний профіль, що чітко вимальовується проти яскравого світла вікна.
Її вуста ворушаться м’яко і тихо.
Це непогано, – чує він, вимовляють її вуста.
Її рука тягнеться, щоб пестити його, і він сахається. Сідає в ліжку. Відвертається.
Я люблю тебе, чує він її слова. – Ми подолаємо недугу.
Нічого ми не подолаємо.
Його перша фраза після неспромоги.
Нічого ми не подолаємо.
Йому слід було знати наперед. Він сподівався на диво, на кохання, на Анну, яку він так нестямно жадає. Він недооцінив хворобу. Вона сильніша за все інше. Він не переміг її, як він міг собі таке уявити? Він ніколи її не переможе, він може тільки на деякий час її забути.
Хвороба знищила його, зробила його середнім родом, нічим, неспокійним духом, що блукає світом, безстатевим духом, що якого ніхто не здатний звільнити.
Ми все подолаємо, каже Анна, ми маємо вдосталь часу. Багато часу. Я хочу ділити з тобою життя.
Неможливо, каже він, я не нормальний. Я ніколи не зможу бути нормальним.
А хто є нормальним? Ніхто. Ми, медики, знаємо це ліпше за будь-кого.
Немає жодного сенсу. Я ніколи не буду тобі справжнім чоловіком. Ніколи.
Ти найбільш жаданий мій чоловік. Ти навіть не знаєш, як мені заздрять однокурсниці! Не згадуючи вже про медсестер, що сохнуть за тобою?
Вона сміється. Чому вона сміється?
Я облуда, я порожня оболонка, а не чоловік.
Вона хоче взяти його в обійми, і він її відштовхує.
Її зойк, коли вона стукається головою об край нічного столика.
Її рука, кров на її руці і її здивований погляд. Сльози, що збігають їй з очей.
Цього він не хотів, він не хотів ранити її, він ніколи цього не хотів; однак він не в змозі кинутись до неї, розрадити її, вибачитися – він сидить у ліжку заціпенілий і просто дивиться на неї, і нарешті він зводить з неї погляд.
Він уже не бачить, як вона одягається – тільки чує, як грюкнули двері, коли вона вийшла з кімнати.
Її нажахане обличчя, погляд, спрямований на закривавлену руку, якою вона витерла чоло… Це було останнє, що він побачив від неї.
Він більше не повернеться в університет.
Він більше ніколи не матиме побачення з жінкою.
За кілька днів він купує свій перший кінотеатр.
Тепер він знає, де його місце – хвороба ясно показала йому.
Рай: зала кіно, у якій демонструється нескінченний фільм з όбразами його мрій, з голосами, які він чує в картинах, і співами. Озвучені картини, що заспокоюють його домову прикрість, що насправді є пристрастю до мандрів, тугою, що не знає напрямку і не має мети.
Демони повернулися.
Вони повернулися, хоча попервах він їх не впізнав.
Серце йому несамовито калатало. Лежачи в своєму ліжку, він не відразу зрозумів, де він – знайомі обриси спальні поволі вимальовувалися в півтемряві. Важкі штори пропускають замало світла.
Демони повернулися, проте не такі, як зазвичай. Усе було інакше, але не менш жахно. Тепер, сидячи в ліжку і важко дихаючи, з чолом, зрошеним холодним потом, і звівши очі на стелю, він бачив там картини сну виразно, як на полотні.
Ліс: дерева стоять незвично рівно, як свічки, їхніх верхів не видно, чорні, вкриті мохом стовбури що вище, що щільніше оповиває густий білий серпанок, лісовий ґрунт теж вистелений килимом туману – таке враження, ніби дерева виростають з туману і вгорі знову в нього вростають.
Він блукав цим лісом і щось шукав, але не міг пригадати, що саме. Потім, у монотонному чергуванні чорних стовбурів у білому тумані, він раптом виявив яскраву пляму. Червону. Там був хтось. Жінка в червоному пальті.
Він рушив до неї, ніби керований якоюсь магнетичною силою. Жінка повернулася до нього спиною, але він знав, що це має бути Каті – це її пальто.
– Каті, – озвався він до неї, – добре, що я нарешті знайшов тебе, мені треба поговорити з тобою.
Жінка обернулася – повільно, ніби рухаючись у якійсь липкій прозорій масі. Він побачив її обличчя, але не міг упізнати – риси були нечіткими, ніби на них конденсувалася ота глевка маса, що замінила повітря. Він бачив її обличчя ніби крізь товстий шар клейстеру, бачив, що в ньому відкрилося щось темне – певне рот. Вона заговорила, і він почув голос Каті.
– Баумґарте, – мовила жінка, – що ти тут робиш?
Це мала бути Каті, бо то був її голос, її постать вимальовувалася під пальто, її груди, її дещо заширокі стегна.
Рат хотів заперечити, хотів назвати власне ім’я, але не зміг, з горла не линув жоден звук, навіть хрипіння чи харчання, геть нічого. Натомість права рука його, ніби мимоволі, рушила вперед. Жінка (Каті?) широко розплющила очі, з жахом дивлячись на його руку. Він подивився вбік і побачив довгий ніж у правій руці, він намагався зупинити рух або принаймні скерувати його інакше, але не спромігся, хоча рука рухалася так повільно, як у відтворенні з кіноплівки, на яку знімали з більшою швидкістю.
– Не займайте мене! – кричала Каті, бо то справді була Каті, і він дедалі чіткіше бачив її риси під клейстером, що поступово розчинявся і ставав прозорішим. – Пробі! Порятунку!
Ніж рухався своєю траєкторією безжально, повільно, але нестримно. Так само повільно й потужно, з огидним чвяканням, він увійшов у груди Каті. Негайно, ніби все повітря враз вийшло з легень, крики Каті припинилися, але на цьому все не скінчилося – ніж колов знову і знову, нестерпно повільно і невблаганно. Нарешті він зупинився. Рат побачив зламане лезо в своїй руці, потім закривавлене тіло Каті, яке повільно сповзало по стовбуру дерева, темно-волого забарвлюючи його кору.
Рат блукав, заглиблюючись в ліс, і раптом, десь над хмарою туману, один по одному, з електричним гудінням, стали спалахувати прожектори, яскраво освітлюючи весь ліс. Тільки тепер він зрозумів, що вбраний в уніформу гауптмана – королівського прусського капітана. Його шинель була заляпана кров’ю, але принаймні ножа не було, і він відчув величезне полегшення.
– Ти мене шукаєш? – почув він жіночий голос, який ніби кружляв навколо нього.
Перед ним стояла Вівіан Франк, якою Рат запам’ятав її з «Пивнички Венери». Вона посміхнулася, посміхнулася саме так, як тоді, коли намагалася його спокусити.
– У нас іще є курка, яку ми обскубемо вдвох. Тож почнімо, бо в нас не так багато часу!
З цими словами Вівіан оголила торс і показала йому красиві груди. Вона поманила Рата вказівним пальцем, показуючи, щоб ішов за нею, і повернулася спиною.
Коли вона повернулася, Рат побачив ніж у неї спині, вся її розкішна танцювальна сукня ззаду була просочена кров’ю.
Рат упізнав ножа за колодкою – той самий, що він мав у руці. Він хотів піти за актрисою і витягнути ножа з її спини, але не спромігся зрушитися з місця. ґереон безпорадно спостерігав, як Вівіан Франк спершу хитнулася – раз, двічі, – утрималась на ногах, а тоді, зробивши ще кілька кроків, нарешті впала на землю і залишилася лежати.
Чорні фігури сновигали лісом, заледве впізнавані крізь густий туман, вони схилялися над тілом і роздирали його, тягнучи в різні боки. Рат намагався втрутитися, але ноги йому неначе приросли до землі.
– Не бійтеся! Ви лише подбайте про неї! Все буде гаразд.
Ще до того, як він обернувся, Рат уже знав, хто до нього говорить, бо відчув її запах.
Вона повернулася.
Шарлі стояла, притулившись до дерева, і всміхалася йому, біла як сніг, червона як кров, чорна як чорне дерево. Шарлі. Вона схилила голову набік, ніби трохи соромилася сама себе.
Всі негаразди раптово забулися: всі турботи про мертвих Вівіан і Каті, про його провину, а також страх.
– Все буде гаразд, – сказала вона, і це було правдою.
Шарлі була з ним, а отже все було добре.
– Ти повернулася, – сказав він, повільно наближаючи своє обличчя до її обличчя. Вона просто кивнула. Як приємно вона пахне!
– Ти досі кохаєш мене? – запитала вона, глянувши йому просто у вічі.
Рат хотів відповісти, але побачивши, яка спотворена пика дивиться на нього, сахнувся від неї. Її до цього прихована половина обличчя становила одну жахливу, обпалену рану, волосся вилізло, риси обличчя були не до впізнання.
Саме цієї миті він прокинувся: серце гупало молотом, із грудей виривалося хрипіння, а ніс іще відчував той запах. Проте Ґереон швидко отямився, упізнавши обриси своєї спальні. А картини сну вже танули, наче дим на вітру.
Задзвонив телефон.
Рат подивився на нічний столик. Будильник перекинувся, тож визначити час не було як. Телефон знай дзвонив.
Ні, йому зараз не треба ні до чого терміново братися.
Телефон задзеленчав іще двічі, а тоді замовк. Ґереон сів. У голові трохи загуло, нили кісточки на правій кисті. На стільці лежала уніформа гауптмана, складена не така акуратно, як було заведено в прусських казармах. Він сперся на праву руку й відчув у ній різкий біль. Нехай тобі! Поволі пригадались останні події вчорашнього вечора. Кулак в обличчя Бреннеру. Він віддухопелив гівнюка.
Нажахане обличчя Шарлі на танцполі. Як вона дивилася на нього.
І ковбой поруч із нею.
Ратові в серце знову вп’ялося те жало, яке він ледве витримав того вечора.
Прокляття!
Уперше він побачив її з іншим чоловіком. Він не думав, що таке станеться з ним.
Їхній короткий роман почався і скінчився кілька місяців тому. Чому він усе перепаскудив? Він зрадив їй, брехав їй і експлуатував її – насправді він не хотів нічого з цього робити, але вийшло саме так. І вона не змогла йому це пробачити. Так само, як він ніколи не міг цього пробачити собі.
Що, звісно, нітрохи не тішило. Навпаки.
Влітку він зробив спробу повернути її і зазнав жахливої невдачі. Вона розмовляла з ним, поводилась дружньо, можливо, навіть була доброзичлива, але це не змінило того, що вона з ним порвала. Без жодних «якщо» чи «але».
Уникати на роботі її було не так просто, оскільки Шарлі, поза своїми юридичними студіями, працювала стенографісткою в Замку. І саме у відділі розслідування вбивств. Попри те, Рат доволі успішно впорався з неминучими зустрічами. Холодні ділові стосунки. А якщо в них траплялися суперечки, то винятково через Вільгельма Бьома, якого Шарлі обожнювала і який хотів би запроторити Рата в пекло.
Він бачив її в Замку з різними чоловіками, завжди в професійних відносинах, і це його не турбувало; проте вчора ввечері було інакше.
Вперше він побачив, щоб вона дивилася на чоловіка так, як колись дивилася на нього. Так, як, хотів би, щоб вона знову дивилася на нього.
Він мусив викинути її з голови!
Він пішов до ванної, босими ногами відчуваючи холод дощаної підлоги. Він подзюрив і увімкнув водонагрівач, потім зайшов у вітальню і поставив платівку з джазом. На столі досі стояв коньячний келих. Рат відніс його на кухню і поставив у мийку. Кухонний годинник показав пів на дев’яту. Доки Рат варив каву, йому до рук трапила нотатка на бланку спілки берлінських перевізників – адреса таксиста, яку він учора лишив на кухонному столі, перш ніж перевдягтися в однострій. Так, уніформа! Він має сьогодні її повернути. Ось уже щонайменше дві причини вийти сьогодні з дому!
Після кави Рат повернувся до ванної, почистив зуби і увімкнув душ. Вода насправді не дуже нагрілася, залишилася ще достатньо прохолодною, щоб привести його до тями.
Таксист мав на ім’я Фрідгельм Зільке, і мешкав десь під Шенеберзьким газометром[18]. Коли Рат дістався туди, був уже полудень – поїздка в Бабельсберґ забрала більше часу, ніж очікувалося, бо маса охочих виїхати в неділю за місто заповнили вулиці, утворюючи затори. А він же хотів лише повернути на студію дурну уніформу. На щастя, на зворотному шляху рух був не таким щільним. Вулиця перед будинком Зільке взагалі виглядала безлюдною. На сходах відгонило капустою. Рат піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері. За якусь мить йому відчинила, жуючи дорогою, жінка в брудному фартуху. З квартири тягло капустою, а на додачу – смаженою цибулею і печінкою. Рат терпіти не міг печінку.
– Що вам треба? – невдоволено глипнула на нього жінка. – Ми саме обідаємо!
Рат показав своє посвідчення.
Жінці мало очі з орбіт не вискочили, коли вона побачила значок кримінальної поліції.
– От падлючий шмаркач, – прошипіла вона. – А казав же, в кіно з подружкою!
Вона повернула голову в квартиру.
– Еріху! – гукнула роздратовано. – Тут поліція. Що ти знову наколобродив?
Рат заспокійливо підняв руки:
– Облиште, не треба. Мені треба лише якусь хвилину поговорити з вашим чоловіком. Він удома?
– Хто, мій чоловік?
Вона вирячилася на нього спантеличено. Перш ніж жінка збагнула, що відповісти, з якогось кутка вигулькнув хлопчина, років, може, сімнадцяти чи вісімнадцяти. Встромивши руки в кишені, він зухвало зиркнув на Рата і озвався до матері.
– Я в кіно й був! Якого біса?!
– Еге, гаразд, – сказала жінка вже тихше, насторожено придивляючись до Рата. – У пана поліціянта розмова до батька.
У неї був такий вигляд, ніби здійснився наяву її найгірший нічний жах.
Еріх зник у глибині квартири.
– Нічого поганого, – квапливо запевнив Рат його матір. – Лише кілька запитань. Адже ваш чоловік водій таксі?
Вираз її обличчя погіднішав.
– Авжеж, – підтвердила вона. – Заходьте!
Рат скинув капелюха і увійшов. Він почув дзенькіт столового накриття, запах печінки став нестерпним. Сім’я Зільке сиділа за обіднім столом у просторій кухні – поруч із батьком і старшим, Еріхом, іще троє синів. Фрідгельм Зільке був єдиним, хто мав коло своєї тарілки пляшку пива.
– Фрідгельме, – сказала його дружина, – пан із поліції, тож…
Зільке поправив шлейки на плечах і підвівся.
– Це нові методи в поліції, щоб діймати людей у неділю після полудня? – запитав він.
– Мені шкода, якщо я прийшов у недоречний час, – сказав Рат, – але справа невідкладна. Лише кілька запитань, і я пі- ду геть.
– Не знаю, чим я маю вам допомогти. Про що йдеться?
– Ми можемо десь поговорити наодинці…
Зільке знизав плечима, відчинив двері і провів Рата до спальні. Три ліжка – одне велике й два малих – та величезна шафа залишили небагато вільного місця. Попри те, у кімнаті було також два крісла, одне з яких – перед столом біля вікна. У цій кімнаті пахло не набагато краще, ніж на кухні.
– Прошу, – запросив Зільке сідати, показуючи Ратові на крісло. – Нічого ліпшого запропонувати вам не можу.
– Дякую, – зупинився Рат посеред кімнати і витяг із кишені нотатник.
– Ви керуєте таксомотором номер два-чотири-вісім-два? – запитав він.
– Все так. А з цим щось негаразд?
– Ні, ні. Йдеться про пасажирку, яку ви обслуговували восьмого лютого… видатну особу, актрису…
– Та їх таких у цьому місті достобіса.
– Вівіан Франк.
– Франк! Авжеж! Її я добре пам’ятаю. То це було восьмого?
– Мені треба знати, куди ви їх завезли.
Зільке замислився, пригадуючи.
– Десь до Вільмерсдорфа, я думаю… А втім, зачекайте! Я ж усе тут маю… – Він витягнув із шафи темну шоферську куртку і встромив руку у внутрішню кишеню.
О проекте
О подписке