d) Подвійний сенс мови про модалізацію

Утім про модалізацію можна говорити і в іншому сенсі. Це стає зрозумілим через повторне споглядання сумнівного феномену. До сутності сумніву належить можливість розв’язання і можливого активного рішення. Сам сумнів, на противагу невирішеності, є усвідомленням нерішучої свідомості. У царині сприйняття форма ухвалення рішення (як найпервинніша форма рішення) полягає у тім, що в переході до нових явищ (або в чомусь на кшталт інсценування відповідних кінестетичних перебігів) до одного з порожніх горизонтів, що перебувають у конфлікті, додається відповідна, очікувана повнота. Змінені або цілком нові дані відчуттів, що постають, вимагають у наявному інтенційному стані таких схоплень, що так доповнюють комплекси інтенцій, які залишаються не закресленими, що джерело конфлікту згасає, а те, що особливо мотивує сумнів, скасовує сила нової імпресії. Ми наближаємося до цього, ми, мабуть, навіть торкаємося цього, і щойно сумнівна інтенція дерева (замість людського тіла) дістає перевагу достовірності. Вона дістає її через узгоджений перехід до нових явищ, які не узгоджуються із незаповненими горизонтами схоплення людини й заперечують їх своєю сповнювальною міццю втіленості. Таким чином, у цьому рішенні відбувається заперечення однієї зі сторін, а саме сторони сумнівно модалізованого схоплення людини, яке скеровує надалі первинне сприйняття. У протилежному випадку воно було би підтвердженим або, що є тим самим, було би затверджене первинне сприйняття, яке потому стало сумнівним. Утілене явище набуло би тоді модального характеру значимості «так», «насправді». Певною мірою, отже, навіть підтверджувальне Так, як і Ні, хоча воно і дає вірогідність віри та буття, є модифікацією цілком первинного, цілком не модифікованого прамодусу певного значення, в якому однозначно і цілком безсуперечно здійснюється конституювання предмета сприйняття. Так мова про «модалізацію» стає двозначною. З одного боку, можна мати на увазі кожну зміну модусу значення стосовно первинної, так званої наївної вірогідності, який не руйнується роздвоєнням, тобто сумнівом. З другого боку, можна мати на увазі зміну модусу значення вірогідності, через яку вона припиняє бути вірогідністю (модалізація можливості, ймовірності тощо у вищеназваному сенсі). Прамодус – це вірогідність, але у формі простої вірогідності. Через ухвалення в подоланні сумніву позитивного або неґативного рішення ми відтворюємо вірогідність. «Насправді» дійсне або недійсне знову стає вірогідним. І все ж таки свідомість змінилася. Перехід від сумніву до рішення надає свідомості характеру рішучості, а її ноематичному сенсу відповідного характеру, який виражено у «так», «дійсно», «справді так» і схожих мовних зворотах.

Якщо ми говоримо про рішення у власному сенсі, ми вже виходимо зі сфери рецептивності до царини спонтанних висловів Я. У рецептивному сприйнятті йдеться, натомість, тільки про пасивний перебіг синтез, які узгоджено зберігаються чи руйнуються в конфлікті або в подоланні вагання щодо схоплення ведуть до узгодженості й відсутності «сумніву». Усі ці феномени на вищому ступені є приводом для створення модальностей судження у звичайному сенсі, модалізованих предикативних суджень. Це слід буде розглянути пізніше. Вчення про модальності судження висить у повітрі, якщо його розробляти лише з огляду на предикативне судження, як це відбувається у традиції, коли походження всіх цих феноменів модалізації не шукають у допредикативній сфері. Тут ми схоплюємо модалізації як перешкоди в розгортанні первинного інтересу сприйняття. У такому проясненні походження виявляється, що проста достеменність віри є праформою і що решта феноменів, такі як неґація, усвідомлення можливості, відтворення вірогідності через підтвердження або заперечення вникають лише через модалізацію цієї праформи й не мають однакової цінності.

Від зашкодженої реалізації інтересу сприйняття такого ґатунку, тобто перешкоди як модалізації, слід відрізняти вищезгадану перешкоду тенденції як припинення перебігу сприйняття незалежно від того, зумовлене це припинення способом даності предмета (зникнення з поля сприйняття, перекривання тощо), чи придушенням інтересу до ще й досі даного у сприйнятті з боку іншого сильнішого інтересу. Обидва види перешкод можуть діяти разом і взаємно зумовлювати один одного. Припинення перебігу сприйняття може мати наслідком неспростовний сумнів, зворотну модалізацію вже побаченого предмета, або модалізація може мотивувати припинення, послаблення інтересу до предмета, який став безсумнівним щодо своїх властивостей або виявився таким, а не іншим (наприклад, манекеном замість людини).

Розділ ІІ
Просте схоплення та експлікація

§ 22. Ступені споглядального сприйняття як тема подальших аналіз

Обмежмося надалі способами безперешкодного перебігу сприйняття, тобто сприйняттями, у яких не відбувається ані модалізація, ані перешкоджання через припинення перебігу. Тут також є дії різних ступенів, деякі з них уже поставали в аналізі модалізацій, утім, не були виразно названі. Якщо взагалі постає модалізація описаного нами ґатунку, невпевненість щодо так-або-так-буття предмета, то це вже передбачає принаймні певний відрізок безперешкодного перебігу споглядання предмета. Окремі його моменти і властивості мають бути скасовані; вони мають пробудити очікування стосовно його інших властивостей (наприклад, ще невидимого зворотного боку), які потому не здійснюються і ведуть до модалізації «не так, а інакше». Одне слово, модалізація передбачає певну експлікацію предмета сприйняття. А її зазвичай уже вимагає тенденція інтересу сприйняття. Зазвичай активне схоплення предмета відразу стає спогляданням; Я, спрямоване на засвоєння знання, тяжіє до проникнення у предмет, до споглядання його не лише з усіх боків, а також в деталях, тобто експліцитно. Звісно, воно не має відразу приходити до цього. Шлях до такої експлікації може бути перегородженим, а прагнення зазнати перешкод. Якщо ми, наприклад, цікавимося візуальним предметом у непрямому полі огляду, то він може постати так нечітко, що спочатку ми в ньому нічого не зможемо розрізнити; йому бракуватиме виокремленостей. У зміні погляду можуть також змінюватися способи поставання, утім, при цьому може залишатися незмінним те, що в континуальній синтетичній ідентифікації «цей» предмет поставатиме без виокремлення внутрішніх відмінностей і не уможливлюватиме жодного нового пізнавання. Взагалі, за нормально сприятливих умов досвіду, все, звісно, відбувається інакше; відразу починається експлікація, яка задовольняє інтерес. Проте навіть якщо немає перешкод, експлікаційне втручання до предмета може не відбутися відразу, якщо ми насамперед націлені на загальне схоплення й у певному сенсі на загальне споглядання предмета, який пропонує себе як єдність у змінних способах поставання. Спочатку він пропонує себе в несприятливих способах поставання далечини, ми наближаємо його через їх зміну у формі відповідного перебігу наших кінестез, суб’єктивний плин яких зумовлює зміни поставання. Хоча при цьому зазвичай відбуваються багатоманітні й із наближенням дедалі багатші виокремлення, виокремлене нав’язується й, нехай і поверхово, схоплюється; однак Я не має віддаватися тенденціям схоплення, воно залишається у стані просто-цілісного споглядання предмета, у континуальній синтетичній зміні явищ воно залишається спрямованим тільки на цілість ідентичності цієї континуальної синтези. Ми можемо, отже, розрізнити такі ступені споглядального сприйняття предмета і здобути через це дороговказ для подальшої аналізи:

1. Споглядання до будь-якої експлікації, споглядання, яке спрямоване на предмет «в цілому». Це просте схоплення і споглядання є найнижчим ступенем нижчої об’єктивувальної діяльності, найнижчим ступенем безперешкодного здійснення інтересу сприйняття.

2. Вищим ступенем задоволення інтересу є властиве, експлікаційне споглядання предмета. Вже перше схоплення і спочатку просте споглядання мають свої горизонти, які збуджуються відразу, і насамперед внутрішній горизонт (див. до цього вище § 8). Предмет від самого початку наявний як відомий; він як предмет належить до вже в певний спосіб відомого, визначеного, нехай і в нечіткій загальності, типу. Його вигляд збуджує протенційні очікування стосовно його так-буття, ще невидимого зворотного боку тощо, взагалі стосовно тих властивостей, які виявить ближче споглядання. Якщо тепер споглядання переходить до експлікації, інтерес спрямовують збуджені очікування; він і тут сконцентрований на цьому виокремленому предметі і прагне прояснити, чим він «є», які внутрішні визначення містить, прагне проникнути до його змісту, схопити його частини і моменти, проникнути і до них й витлумачити їх – все це в рамцях сталої синтетичної єдності «на підставі» єдності загального явища і загального схоплення предмета. Експлікація – це спрямування інтересу сприйняття на внутрішній горизонт предмета. У разі безперешкодного здійснення інтересу при цьому здійснюються протенційні очікування, предмет зі своїми властивостями виявляє себе як такий, яким він був антиципований, але антициповане перетворюється тепер на ориґінальну даність; відбувається ближче визначення, можливо, часткова коректура, або – у разі перешкоди – розчарування очікувань, часткова модалізація.

3. На наступному ступені сприйняття інтерес не задовольняється експлікаційним уходженням до внутрішнього горизонту предмета, а розглядає предмет сприйняття у зв’язку з тематизованими співприсутніми в зовнішньому горизонті предметами, які постають і афікують свідомість разом із ним. При цьому на противагу його внутрішнім визначенням виникають експлікати, релятивні визначення, які тлумачать, чим він є у зв’язку з іншими предметами: олівець лежить поруч із чорнильницею, він довший за ручку тощо. У цих релятивних визначеннях інтерес сприйняття не поширюється рівномірно на множину розташованих у полі сприйняття предметів, він залишається, натомість, сконцентрованим на одному з них; інші залучаються лише настільки, наскільки через їхні зв’язки з ним його можна ближче визначити. Таким чином, це виникнення зовнішніх, релятивних визначень залежить від співданості інших предметів у зовнішньому горизонті сприйняття, у теперішньому полі, і від їхніх появ і зникнень, внутрішні визначення, натомість, залишаються незалежними від цих змін у довкіллі, у множинності співафікацій.