4 квітня 1984 року. Вчора ввечері був у кіно. Тільки фільми про війну. Один дуже хороший про корабель із біженцями, який бомбили десь у Середземному морі. Глядачів дуже потішили кадри про товстуна, що намагався відплисти від гелікоптера, що переслідував його. Спершу показали, як він борсається у воді, прямо морська свинка, потім його показали через приціл гелікоптера, потім його продірявили кулі, і вода навколо стала рожевою. Раптом він пішов на дно, ніби вода проникла в нього через отвір від кулі, глядачі надривалися від реготу, коли він тонув, потім показали рятувальну шлюпку з дітьми й гелікоптер, що висів над ними, там в шлюпці була жінка середніх років, можливо, єврейка з маленьким хлопчиком років трьох на руках. Хлопчик кричав від страху і ховав голову в неї на грудях, наче намагався забратися в неї, а жінка обіймала його і втішала, хоча сама посиніла від страху, весь час закривала його собою, ніби думала, що її руки можуть уберегти його від куль. Потім гелікоптер скинув 20-кілограмову бомбу. Сліпучий спалах, і човен розлетівся на друзки, потім був прекрасний кадр: дитяча рука злітає… вгору… вгору… прямо в повітря, гелікоптер із камерою на борту. Мабуть, він стежив за нею, і було багато оплесків серед членів Партії, але жінка з протоку раптом здійняла галас і почала кричати, що не можна показувати це, не можна показувати в присутності дітей, не можна й це не правильно в присутності дітей, не можна так робити. Вона кричала, доки поліція не забрала її, доки не вивела її. Не думаю, що їй щось буде за це, ніхто не звертає уваги на пролів, а це була типова реакція пролів. Вони ніколи…

Вінстон зупинився, почасти через судоми в руці. Він не розумів, що змусило його написати всю цю нісенітницю. Однак дивна річ: коли він писав, зовсім інше враження спало йому в голову, спливло так чітко, що здалося, ніби він зможе його записати. Він зрозумів: саме цей випадок і змусив його сьогодні піти з роботи й розпочати щоденник.

Усе сталося вранці в Міністерстві. Утім, чи можна сказати «сталося» про щось таке невизначене…

Було близько одинадцятої години, і в Історичному Відділі, де Вінстон працював, готувалися до Двох Хвилин Ненависті: виносили стільці з робочих кабін і розставляли їх у центрі холу перед великим телеекраном. Вінстон умостився в одному із середніх рядів, коли несподівано в хол увійшли двоє. Він знав їх в обличчя, але розмовляти з ними йому не доводилося. Першою ввійшла дівчина, яку часто він бачив у коридорах. Імені її він не знав, але знав, що вона працює в Художньому Відділі. Ймовірно, налаштувальницею однієї з літературних машин, оскільки він бачив її з розвідним ключем і забрудненими машинним мастилом руками. Дівчині було років двадцять сім, у неї було густе темне волосся, обличчя, вкрите ластовинням, і швидкі спортивні рухи. Вона мала дуже самовпевнений вигляд. Вузький червоний шарф – емблема Молодіжної Анті-секс Ліги – обвивав її стан, підкреслюючи красиву форму стегон. Вінстону вона не сподобалася відразу. І він знав чому. У ній все дихало атмосферою хокейних баталій, обливань холодною водою, групових турпоходів і повної інтелектуальної невинності й чистоти. Вінстону не подобалися майже всі жінки, особливо молоді й гарненькі. Саме жінки, й передусім молоді, були особливо фанатичними прихильниками Партії, сліпо вірили гаслам, дилетантськи шпигували й вистежували будь-яке інакомислення. Проте ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою. Якось у коридорі вона кинула на нього швидкий погляд, і цей погляд не лише пронизав його наскрізь, а й на мить переповнив тихим жахом. У нього навіть майнула думка, що вона – секретний співробітник Поліції Думок, хоча це було й малоймовірно. Проте поруч із нею Вінстон відчував дивну скутість, страх і ворожість.

Другим увійшов чоловік на ім’я О’Браєн – член Внутрішньої Партії, який обіймав такий важливий і високий пост, що Вінстон міг тільки здогадуватися про суть його обов’язків. Миттєва тиша запанувала серед групи людей, що сиділа на стільцях навколо, як тільки вони побачили наближення людини у чорному спецодязі члена Внутрішньої Партії. О’Браєн був великим, огрядним чоловіком із товстою шиєю й грубим обличчям. Але, незважаючи на таку грізну зовнішність, у його манерах була якась чарівність. Він, наприклад, особливо поправляв окуляри на носі. Цей жест був кумедним, якимось інтелігентним, він обеззброював вас. Цей жест нагадував (якщо хтось ще мислив у таких категоріях) манеру дворянина вісімнадцятого століття, що пропонує вам табакерку з нюхальним тютюном. Вінстон бачив О’Браєна, можливо, раз десять-дванадцять – приблизно за стільки ж років. Він тягнувся до цієї людини й не тому тільки, що його бентежив контраст між вишуканими манерами та статурою професійного боксера. Значно більшою мірою таке ставлення до О’Браєна викликало таємне переконання Вінстона. Утім, швидше, не переконання, а надія, що політичні погляди О’Браєна не такі вже благонадійні. Щось в особі О’Браєна нездоланно вселяло таку думку. Хоча, може, суть була не в неблагонадійності, може, на цю думку наводила його інтелігентність. У всякому разі він справляв враження людини, з якою можна поговорити, якщо, звичайно, якось обдурити телеекран і зустрітися віч-на-віч. Вінстон ніколи не намагався перевірити свою здогадку. Це було неможливо.

У цей момент О’Браєн глянув на годинник, побачив, що вже майже рівно одинадцята година, і, мабуть, вирішив лишитися в Історичному Відділі до кінця Двох Хвилин Ненависті. Він сів у тому самому ряді, що і Вінстон, через два стільці від нього. Між ними сиділа маленька рудувата жінка, яка працювала в сусідній із Вінстоном кабінці. Чорнява дівчина влаштувалася прямо за його спиною.

І тут же з телеекрану вирвався огидний скрипучий голос, ніби пустили якусь жахливу машину, забувши її змастити. Від цих звуків хотілося скреготати зубами, а волосся вставало дибки. Ненависть почалася…

На екрані, як і завжди, спалахнуло обличчя Еммануеля Голдштейна – головного Ворога Народу. Дехто реагував дуже яскраво. Маленька рудувата жінка скрикнула з жахом і відразою. Голдштейн, ренегат і відступник, колись дуже давно (як давно – ніхто точно не пам’ятав) був одним із вождів Партії, майже таким же знаменитим, як сам Старший Брат, але потім став контрреволюціонером, і його засудили до смерті. Якимось загадковим чином він втік.

Програми Двох Хвилин Ненависті кожен день змінювалися, але в кожному головну роль грав Голдштейн. Він був найбільшим зрадником, першим, хто заплямував чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, всі зради, саботажі, єресі, ухили прямо випливали з вчення Голдштейна. Він був ще живий, десь переховувався і плів павутину своїх змов. Можливо, він знайшов притулок за кордоном у своїх закордонних господарів, а, може бути (такі чутки ходили час від часу), він переховувався в самій Океанії.

У грудях Вінстона щось стиснулося. Він ніколи не міг без болісних переживань бачити худе єврейське обличчя Голдштейна з пухнастим віночком сивого волосся й маленькою цапиною борідкою. У цьому розумному обличчі одночасно було щось, що викликало огиду, якийсь наліт старечого маразму. На кінчику його довгого тонкого носа громадилися окуляри. Обличчя нагадувало морду вівці, й голос у нього був теж овечий. Як завжди, Голдштейн почав атакувати доктрину Партії, і, як і зазвичай, нападки були такими перебільшеними, а факти так пересмикувались, що це було ясно і дитині. Але водночас вони були досить правдоподібними, і виникало тривожне відчуття, що хтось не дуже грамотний може повірити його словам. Голдштейн лаяв Старшого Брата, виступав проти диктатури Партії, вимагав укладення негайного миру з Євразією, обстоював свободу слова, свободу друку, свободу зібрань, свободу думки й істерично кричав, що революцію зрадили. Вся ця швидка багатослівна скоромовка в чомусь пародіювала звичний стиль ораторів Партії. Мова його містила слова з Новомови, мабуть, їх було навіть більше, ніж у звичайній мові будь-якого члена Партії. А доки він говорив, на екрані, за його головою, крокували нескінченні колони євразійських солдатів: шеренга за шеренгою крокували сильні чоловіки із застиглими азійськими ликами, щоб ні в кого не зосталося сумніву, яку реальність намагається приховати Голдштейн за своєю правдоподібною дурницею. Обличчя солдат напливали на поверхню екрана і зникали, але їх тут же міняли нові, точно такі самі. Одноманітний і розмірений солдатський крок створював фон для мекаючого голосу Голдштейна.

Не минуло й тридцяти секунд від початку Двох Хвилин Ненависті, як половина тих, хто сидів у холі, вже не стримували себе. Почулися скажені вигуки. На самовдоволене овече обличчя на екрані й страхітливу силу євразійської армії не можна було дивитися спокійно. Тільки за самої думки про Голдштейна людина відчувала мимовільний страх і гнів. Голдштейн був постійним об’єктом ненависті, на відміну від Євразії або Естазії, тому що коли Океанія воювала з однією з цих держав, вона зазвичай підтримувала мирні відносини з іншою. Але, як не дивно, хоча всі ненавиділи й зневажали Голдштейна, хоча щодня тисячу разів на день із трибун, з екранів моніторів, зі сторінок газет і книг його теорії спростовувалися, викривалися, висміювалися, виставлялися на загальний огляд як жалюгідна дурниця (проте його слова справді були дурницею), незважаючи на все це, його вплив ніколи не зменшувався. Завжди були простаки, які чекали, щоб їх обдурили. Дня не минало, щоб Поліція Думок не викрила шпигунів і саботажників, що діяли за його вказівкою. Він керував величезною підпільною армією – підпільною мережею змовників, які поставили собі за мету знищити Державу. Говорили, що ця організація називається Братством. Ходили чутки про страшну книгу, у якій були зібрані всі його єретичні теорії. Книга поширювалася нелегально. Вона ніяк не називалася. Якщо про неї говорили, то називали просто – книга. Але все це були тільки чутки. Ні про Братство, ні про книгу рядовий член Партії намагався не говорити.

До другої хвилини ненависть походила вже на загальний сказ. Люди схоплювалися й знову сідали, намагаючись перекричати мекаючий з екрана голос. Маленька рудувата жінка аж горіла й хапала ротом повітря, немов викинута на берег риба. Навіть важке обличчя О’Браєна почервоніло. Він сидів дуже прямо і важко дихав потужними грудьми, ніби протистояв штормовій хвилі. Чорнява дівчина, що влаштувалася ззаду Вінстона, почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!», несподівано вона схопила важкий словник із Новомови й жбурнула його в екран. Словник потрапив у ніс Голдштейну і відскочив, а голос усе лунав і лунав. Вінстон зловив себе на тому, що і він кричить разом з усіма і люто б’є каблуком по перекладині стільця. Найстрашніше у Двох Хвилинах Ненависті було не в тому, що кожен повинен був прикидатися, зовсім навпаки – в тому, що неможливо було ухилитися від участі. Через тридцять секунд уже не треба було і прикидатися. Пароксизм страху і мстивості, бажання вбивати, мучити, бити по обличчю кувалдою, як електричний струм, проходили крізь всіх присутніх, перетворюючи кожного поза його волею у волаючого божевільного зі страшною гримасою на обличчі. І все ж лють, яка охоплювала людину, була абстрактною, ненаправленою – як полум’я паяльної лампи, її можна було пересувати з одного предмета на інший. І були миті, коли ненависть Вінстона спрямовувалася зовсім не проти Голдштейна, а проти Старшого Брата, Партії, Поліції Думок. У такі миті його серце розкривалося назустріч самотньому осміяному єретику на екрані монітора, єдиному зберігачу правди й здорового глузду у світі брехні. Але вже в наступну секунду він був заодно з його оточенням, і все, що говорилося про Голдштейна, здавалося йому чистою правдою. У такі миті його таємна огида до Старшого Брата змінювалася обожнюванням, і Старший Брат, здавалося, височів над усіма – непереможний, безстрашний захисник, що стоїть, як скеля, на шляху азійських орд. А Голдштейн, незважаючи на всю свою відірваність, безпорадність, сумнівність свого існування на землі, здавався злим спокусником, здатним однією силою свого голосу зруйнувати цивілізацію.

Часом напругою волі вдавалося навіть перемикати свою ненависть. Лютим зусиллям, яким відриваєш голову від подушки під час нічного кошмару, Вінстону вдалося перенести ненависть з особи на екрані монітора на темноволосу дівчину, що була позаду нього. Чіткі, прекрасні картини спалахнули перед очима. Ось він гумовим кийком забиває її на смерть. Ось оголену, прив’язує до стовпа і пронизує стрілами, як Святого Себастьяна. Ось він ґвалтує її і в момент найвищої насолоди перерізає їй горло. Він краще став розуміти, за що ненавидить її. За те, що вона юна, гарненька і безстатева. За те, що він хоче спати з нею, але цього ніколи не станеться. За те, що навколо її солодкого гнучкого стану, немов створеного для обіймів, пов’язаний мерзенний червоний шарф – символ войовничої цнотливості.

Ненависть досягла свого піку. Голос Голдштейна