ПІСНЯ ДРУГА

1

О вчителі юнацтва всетямущі
з Америки, з Європи – звідусіль,
благаю вас, шмагайте учнів дужче —
це гоїть, незважаючи на біль!
Ми бачили, як мати невсипуща
свого синочка пестила, покіль
позбувся він невинності – на жаль нам,
ще й засобом таким оригінальним.

2

Коли б у нас на Півночі холодній
до школи Дон Жуана віддали,
навчання б запал втишило природний
і заслужив би хлопець похвали.
Іспанія – це виняток, я згодний.
Але і там повинен як коли
юнак, що став причиною розлуки,
доводити дорослих до розпуки.

3

Та не дивує це мене аж зовсім.
Звернімося, будь ласка, до джерел:
матуся-математик – передовсім,
по-друге – вихователь, той осел,
гарненька жінка з мужем голомозим,
що з ревнощів пішов на духопел,
нарешті – час цвітіння весняного,
та ще й момент сприятливий для того!

4

Але земля кружляє між зірками,
тож ми на те приречені – і край.
Живи, і вдовольнись її дарами,
і тільки ніс за вітром повертай.
Король бере податки – править нами,
лікує лікар, піп віщує рай…
А нам би тільки чарочку добрячу,
та ще кохання й слави на додачу.

5

До Кадіса Жуан дістався вдало.
(Хороше місто, в ньому я бував.
Там, поки ще Перу не бунтувало,
містився центр колоніальних справ.)
А жіночки! – таких у світі мало.
Яка статура, чорт би їх побрав!
Таку ходу, як і такого стану
я малювати й пробувать не стану.

6

Арабський кінь, жираф чи, може, навіть
граційний олень, вишукана лань
чи будь-яка інакша їхня павіть —
усі вони не йдуть до порівнянь.
Щоб змалювати їх, потрібно вставить
окремий розділ до моїх писань.
А ніжки! А спіднички! Це дівчата,
про котрих значно краще помовчати.

7

Але писати все-таки я мушу.
Ну, що ж, гаразд! Тонесеньку вуаль
притримує рука, що ранить душу, —
для неї фарб не маю теж, на жаль.
А одяг! Та об’їдь моря і сушу —
де так обляже шовк або міткаль?
Зручнішого не бачив я ніколи,
окрім венеціанського фацолі.

8

Але пора до справи повертати.
Жуан прибув до Кадіса. Мерщій
порочний нахил виправити мати
в мандрівці сподівалася морській.
Як Ной, він мав ковчег свій скерувати
в краї, де потяг вивітрив би свій
і повернув до маминої школи б,
немов з ковчега випущений голуб.

9

Він наказав слузі складати речі,
одержав гроші й низку настанов.
І в нападі гіркої сльозотечі
Інеса обіймала рідну кров.
Ще й лист дала (якого він, до речі,
не прочитав), де повторила знов
всі вказівки, які були повинні
на благо прислужитися дитині.

10

Жуан поїхав. Матінка по тому
понакликала з вулиць хлопчаків
і почала їх вчити, хоч додому
мерщій з них кожен вирватись хотів.
Та не давала попуску нікому —
нещадно била тих, хто зледачів,
бо вже надбала досвіду і вміння
на вишколі нового покоління.

11

А корабель, що віз тепер Жуана,
уже в затоку Кадіську ввійшов.
Місцину ту я знаю препогану,
і сам не раз я хвилі тут боров
під натиском лихого урагану,
який летить зі сходу стрімголов.
Жуан стояв, примруживши повіки,
немов прощався з Кадісом навіки.

12

В юнацьку пору край свій залишати
невесело людині – визнаю.
Завинуту отак у темні шати,
не раз лишав я Англію свою.
Так сумно білину її міняти
було на синь в далекому краю!
Проте усе, що в юності полишим,
нам видається згодом наймилішим.

13

Жуана непокоїли думки ці.
Рипіла снасть на носі та кормі.
Здавалось, місто, котре ще іскриться,
от-от погасне, танучи в пітьмі.
Біфштекс – найкраща річ при хитавиці,
не вірите, то спробуйте самі.
Мені принаймні це допомагало,
тож і на вас впливати має вдало.

14

Так, батьківщини межі здаленілі
спроможні душу збурити сумну!
Відчули це народи навіть цілі,
коли рушали з дому на війну.
Прощання… Очі в мить оту зболілі
позбавити надовго можуть сну —
і від чужого двору або хати
буває зір не легко відірвати.

15

Жуан лишав там доброго багато —
і матір, і коханку молоду,
а це не те, що жінку залишати,
хоч все у тебе з нею й до ладу!
І недруга нелегко виряджати…
Та тяжчого я лиха не знайду,
аніж створіння кидати кохане —
принаймні доки ще щось не нагряне.

16

Немов єврей на ріках Вавилону,
Жуан і свій оплакував Сіон.
І я пустив би крапельку солону,
та сльози не беруть мене в полон.
Мандруйте, люди, з юності до скону,
це бадьорить і розвіває сон!
Можливо, згодом нишком у валізу
до вас і я з романом цим пролізу.

17

Він відпливав, з морською гіркотою
змішавши сліз гарячі ручаї.
«Краса – красі!» (Цитатою меткою
люблю знання підкреслити свої!
І королева датська над труною
Офелії вжила також її.)
Жуан зітхав, і витирав обличчя,
і виправитись клявся якнайшвидше.

18

«Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —
він вигукнув. – Можливо, в далині
життям своїм платити за невдачу,
як всім вигнанцям, суджено мені.
І, Джуліє, прощай, бо не побачу
я вже тебе в далекій стороні!»
Він лист від неї видобув з кишені
і прочитав слова її натхненні.

19

«О, я тебе ніколи не забуду!
Та випариться швидше океан,
ніж в непрощенну я впаду облуду
і на подібний зважуся обман.
Нехай Господь віддасть мене до суду,
якщо лихий затьмить мене дурман!»
Тут хвиля враз ударила супроти,
і він замовк від нападу нудоти.

20

«Та швидше небо зіллється з землею!» —
(а напади все дужчі почались).
«Краси немає схожої з твоєю!
(Допоможіть зійти мені униз.
Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)
О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»
Але нудота почалась така вже,
що він замовк – замало не назавше.

21

Він болі відчував такі великі
в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,
що мучать, незважаючи на ліки,
коли коханка зраджує чи друг,
чи ми когось втрачаємо навіки
і гинемо й самі, як від недуг.
Він ще пишніше мовив би, ніж доти,
коли б не напад дикої блювоти.

22

Кохання – річ капризна. Лихоманку
саме із примхи власної завдасть.
А випадковий нежить схопиш зранку
та чхнеш – і зникне геть його напасть.
Кохання ще й сміється наостанку
із ним же заподіяних нещасть —
йому висока хворість до вподоби,
а не якийсь чиряк низької проби.

23

Воно не любить і морську нудоту
та нижчий поверх шлунка. Дужче від
всіх почуттів, залюблених у цноту,
воно проти компресів на живіт.
Тож був Жуан закоханий достоту,
якщо, постійно киданий у піт,
терпів, не вдаючись до порятунку
від різі у зіпсованому шлунку.

24

Плив до Ліворно корабель Жуанів,
що звався «Тринідад». Уже здавнà
там родич жив, і, як відомо з планів
Інеси, що складала їх вона,
він був одним з поважних дідуганів,
який вельмож у місті тому зна.
Він Дон Жуана мусив би по-свійськи
ввести у товариство італійське.

25

Крім слуг, з Жуаном був також Педрилло —
наставник товстощокий, як склодув.
Він мови знав чужі, але скрутило
невдаху так, що й рідну він забув.
Він море кляв і, стогнучи безсило,
не раз в молитвах чорта пом’янув.
А тут ще в нього бризнуло й водою
і він відчув вологу під собою.

26

Не марно він злякався. Люті хвилі
гриміли, не вщухаючи ніяк.
Хоч моряка злякати це й не в силі,
та пасажир легкий на переляк.
З’явився ґандж помітний у вітрилі,
а темний обрій бурею набряк,
тож парус почали згортать помалу,
щоб ненароком щогли не зламало.

27

О першій ночі хвиля небувала,
перевернувши корабель набік,
і кіль, і ахтерштевень розхитала,
і корабель в кількох місцях протік.
Уже за мить позбувся він штурвала
і підхопив його води потік,
а на додачу до такої скрути
трюм затопило на чотири фути.

28

До помп людей негайно відрядили,
а інших – переносити вантаж.
Хто скільки міг, натужували жили —
і пасажири, як і екіпаж.
Але вода в пробоїни щосили
гула, все дужче входячи у раж,
хоч що попало люди пхали в діри —
і сорочки, і куртки, і мундири.

29

Все виявилось марним. Допомогу
лише чудові помпи подали.
Я раджу всім, рушаючи в дорогу,
тримати їх напохваті, коли
посудину біда спіткає вбогу.
Цю теж порятувати б не змогли,
якби не мали їх у ту хвилину.
Спасибі винахідникові Мінну!

30

Удосвіта вдалось передихнути —
раптово вітер вщухнув і завмер.
Хоч в трюмі ще води було три фути,
надія все ж проблиснула тепер.
Та враз настала мить нової скрути —
новий порив зі сходу ніч роздер,
і люта хвиля, хижа, мов акула,
знов корабель на бік перевернула.

31

Він бовтався на хвилях, мов корито,
а з трюму виливалася вода
і з ніг збивала всіх несамовито.
(Либонь, найглибше в пам’ять запада
війна, якщо вас, звісно, не убито,
пожежа чи у плаванні біда.
Тому так мореплавці та солдати
про це і люблять всім розповідати.)

32

Бізань спочатку мусили зрубати,
а потім грот у море полетів,
та корабель уперто і затято
не піддавався владі моряків.
Бушприт, аби ваги ще менше мати,
зрубали, а фок-щоглу й поготів…
Кінець кінцем, скоряючись зусиллям,
посудина на воду стала кілем.

33

Ніякого немає в тому дива,
що виявлено ревність отаку —
матросам загибати перспектива
так само, як і всім, не до смаку.
Щоправда, непокора теж можлива,
і навіть бунт у пору нелегку,
коли нап’ються рому або грогу,
що їх матроси взяти мають змогу.

34

Не сумніваюсь – душу вдовольнити
найкраще здатні набожність і ром.
Тож хтось почав мерщій горілку пити,
а хтось віддався Біблії цілком.
Навколо вітер вив несамовито,
лунали тільки лайка та псалом,
і навіть хворі на морську хворобу
молилися чи ром лили в утробу.

35

Безладдя довело б, либонь, до скрути,
коли б як стій озброєний Жуан
не став у дверях певної каюти,
де зберігав горілку капітан.
На диво – страх у морі потонути
був менший, ніж загинути від ран,
і натовп, що волів тонути п’яним,
покірно відступив перед Жуаном.

36

«Давай горілки!» – чулося зівсюди.
«Не дам! – Жуан суворо відповів. —
Якщо кінець, то помремо, як люди,
а не як дика зграя пацюків!»
Він ладен був стріляти просто в груди —
ніхто вперед ступити не посмів,
і навіть розчарований Педрилло
одмовився від чарочки безсило.

37

Старий позбувся давньої гордині
і геть од страху розуму одбіг.
Він пресвятій молився Катерині —
в гріхах численних каявся своїх,
він клявся, що ніхто його віднині
у море з дому випхати б не зміг,
що втратив мандрувати він охоту,
як Санчо Панса біля Дон Кіхота.

38

Уранці просяйнув промінчик віри
в те, що страшна минулася біда.
Прищухла буря. Та в пробиті діри
у трюмі набиралася вода.
До помп ставали навіть каноніри,
в яких була ще сила молода,
а ті, кого робота вкрай зморила,
заходжувались лагодить вітрила.

39

Але не стало щогл, і уповати
вже не могли на силу вітерця.
Адже не пізно й завтра загибати,
тож краще сподіватись до кінця!
І хоч судилось раз їм помирати,
а все-таки мілка затока ця
не вабила нікого, як могила,
котра б і їх навіки прихистила…

40

По бурунах Ліонської затоки
посудину, вже сповнену води,
хоч не тонула ще вона допоки,
туди ганяло вітром і сюди —
то на мілке тягло, то на глибоке,
поглинути готове назавжди, —
вона пливла то уперед, то рачки
не набагато вправніше від качки.

41

Обшарпана під час нічного шквалу,
вона вже ледь жила. А як на зло
людей і люта згага вже змагала,
але води питної не було.
Дарма команда стежила бувала
крізь труб підзорних збільшувальне скло:
ні берега довкіл, ані вітрила,
лиш ніч, що знову обрій обступила!

42

А вітер вив – от-от, здавалось, вдасться
із кораблем закінчити дуель.
До того ж в помпах, наче на нещастя,
потерлися паси на канитель.
Тепер уже, шматований весь час цей,
із ласки хвиль тримався корабель,
хоч ласка то була, якою в бійці
так люблять обмінятися англійці.

43

Тесляр прийшов в сльозах до капітана
і про останні спроби доповів.
І то була ознака препогана,
бо чоловік той плакати не вмів,
та й схожий був уже на дідугана…
Він мав дружину й кілька дітлахів,
котрі, як я не вперше помічаю,
і мертвого доводять до відчаю.

44

Хилилася посудина безсила,
уже не здатна рухатися вплав.
Хтось плакав, щоб Мадонна захистила,
а хтось човна за борт уже спускав.
Хтось навіть причепився до Педрилла,
аби старий його висповідав,
але поважний вчений, як гульвіса,
послав того святенника до біса.

45

Одні перевдягалися у чисте,
неначебто збиралися на бал,
а інші працювали й урочисто
клялися, що плювати їм на шквал,
хтось проклинав усе на світі чисто,
хтось запевняв розгублений загал,
що добрий човен виручить у морі,
хоч для плавби обставини й суворі.

46

На жаль, чомусь і на порозі смерті
голодним їсти хочеться завжди.
А тут, у цій шаленій круговерті
багато в харч набралося води.
Проте команди заходи уперті
порятували дещо від біди,
хоч сухарів мішок один і сало —
це для такої кількості й замало.

47

В Жуанів човен взяти пощастило
три фунти хліба і збанець вина,
води питної налили в барило,
свинини шмат поклали до човна, —
хоч вже її і пліснявою вкрило,
проте гадали – здасться і вона,
як і мале барильце, у якому
ще хлюпало на денці трохи рому.

48

Найкращі шлюпки бурею розбито
чи в море геть занесено було.
Лишилось дві – і кожна мов корито —
це вдовольнити, звісно, не могло.
Взяли вітрила, що із ковдр пошито,
напнули замість щогли на весло
і в довгу путь рятунку чи загину
людей забрали тільки половину.

49

Ще день минув. Коли б нової ночі
завісу розпанахати вдалось,
постала б тінь лихої поторочі,
що прирекла на смерть уже когось.
Вона потьмила мозки, душі, очі,
позбавила сподіванки на щось…
Дванадцять діб змагалися уперті,
тринадцята була порою смерті.

50

Спустити пліт хтось вирішив на хвилі —
з дощок тесав правèло та весло…
Було б це усміх викликати в силі,
але смішити лихо не могло.
Та реготали люди очманілі
не через те, що весело було —
істерика, мов буря ошаліла,
в напівживих істотах клекотіла.

51

Кінець кінцем до плоту прив’язали
мотуззям в непроглядній темноті
все, що могло тримати, як гадали,
оту хистку споруду на воді.
Уже людьми набиті, відпливали
від корабля баркаси… І тоді
здригнувся він в останньому зусиллі
і зник, мов тінь, поринувши у хвилі.

52

Лунали зойки, викрики, волання
тих, що з бортів стрибали в круговерть,
неначе спроба то була остання
хоч на хвилину обігнати смерть.
Та виявилось марним намагання,
і прірва та наситилася вщерть,
і судно, і приречених назавше
своєю крутією засмоктавши.

53

Зойк смерті та загибелі над морем
лунав, як вирок збурених небес,
і раптом стих… Під небом неозорим
лиш вітер чувся іноді, та десь
окремий вигук, виповнений горем,
звучав, неначе виплаканий весь,
та зрідка ще спливав на гребінь хвилі
бідак, що і кричати вже не в силі.

54

Човни з людьми поволі відпливали,
в пітьмі та мряці танучи нічній.
Проте дістатись берега замало
було у них і певності, й надій.
Їх лютий вітер ніс куди попало,
і тут цілком безсилий був водій,
та і людьми занадто вже набиті,
човни могли на дно піти щомиті.

55

Коли католик гине у безодні,
то, щоб вогню пекельного минуть,
він палко хвилі вмолює Господні,
щоб зменшити сувору їхню лють.
А тут, у морі, гинуло сьогодні
аж двісті душ, завершуючи путь,
та хто подбати міг про їх останки,
як панахида коштує три франки!

56

Жуан у човен скочив і поволі
туди й Педрилла вміло перевів.
В нещасті помінялись їхні ролі,
і учень дужчий став за вчителів.
Та не минув слуга своєї долі —
спіткнувся і в безодню полетів:
на жаль, йому напою пощастило
ковтнути більше, ніж устиг Педрилло.

57

Жуан хотів його у човен взяти,
та п’яний оступився, як на зло,
і, звісно, полетів у море кляте,
а човен вмить далеко однесло.
Він кинувся п’яницю рятувати
і вже схопився навіть за весло,
але в човні для плавання нічного
було вже досить люду і без того.

58

Був також батьків песик з Дон Жуаном,
який весь час вертівся біля ніг
і вив, немов змагався з ураганом, —
Жуан його покинути не міг.
Корисно мати з нюхом непоганим
і пса серед супутників своїх, —
то в небезпеки сповнену дорогу
узяв Жуан і твар четвероногу.

59

Він прихопив і гроші – у кишені
набив сповна й Педриллові, й собі.
Старий стогнав, волаючи до нені,
уже цілком безтямний, далебі.
Що ж до Жуана, то діла щоденні
навчили не коритися судьбі,
і не такий він був, щоб з переляку
покинути учителя й собаку.

60

А ніч ревла. Щоб знищити вітрило,
скажений вітер не жалів зусиль.
Воно то нахилялося безсило,
то зір сягало з поривами хвиль.
А море човен кидало й трощило,
підносило, оголюючи киль,
і на очах у всіх одним ударом
розбило менший човен незабаром.

61

І до двохсот ще дев’ять додалося,
а в решти мало теж було надій.
І в гаморі морського стоголосся
живі мовчазно висловили свій
сердечний жаль, що вмерти довелося
ще дев’ятьом у гибелі морській, —
тим паче, що з нещасними пропало
барильце з ромом та копчене сало.

62

Червоне сонце вибилось на обрій,
зловісне, мовби вмите у крові,
затамувавши в усмішці недобрій
лихе знання про випроби нові.
Ковток вина і хліб солоно-мокрий
одержали нарешті півживі,
закутані в плащі свої подерті,
мандрівники, які чекали смерті.

63

Було їх тридцять душ в судні малому.
Всі збилися в нестерпній тісноті,
що не давала рухатись нікому.
Тож між собою вирішили: ті,
що вже не в силі зборювати втому,
лежатимуть, а дужі й молоді
стоятимуть, хоч тільки й захищало
від вітру їх небесне покривало.

64

Відомо, що стремління будь-що жити
подовжує і хворому життя.
Його жінки спроможні вкоротити
і друзі, що не знають каяття.
Лише надія здатна сполучити
те, що Атропа ріже без пуття.
Відчай – смертельний ворог довголіття,
як встиг уже нарешті зрозуміть я.

65

Пенсіонери, кажуть, набагато
живуть за інших довше – і, мабуть,
через свою властивість дратувати
людей, за кошт яких вони живуть.
Ось через що, несхильні поспішати,
з них принципово декотрі не мруть.
І я колись на безгрошів’я хворів,
та був завжди в лабетах кредиторів…

66

Всі люди в море кинуті несите
твердішають, мов кремінь стрімчаків,
через своє стремління будь-що жити
у світі, котрий їх не пожалів.
Від Ноя їм аварії терпіти
доводиться на сотнях кораблів,
так само, як на капері, в якому
і аргонавти плавали потому.

67

Та люди – це тварини м’ясоїдні,
як тигри, чи акули, чи вовки, —
не кулики – оті болотні злидні,
у котрих невибагливі смаки.
Хоч, власне, трави досить апетитні
їм споживати теж було б з руки;
чомусь вважають люди непутящі,
що м’ясо перетравлюється краще.

68

Так і в човні нещасному гадали.
На третій день постав на морі штиль —
нарешті змогу все-таки дістали
заснути після каторжних зусиль.
А вранці, зголоднілі, мов шакали,
накинулися на поживну гниль,
хоч слід було подумати сьогодні,
що й завтра будуть теж вони голодні.

69

Проте не важко наслідки вгадати:
як тільки все доїли й допили,
то й зрозуміли ясно, що розплати
за глупство не минути їм, коли
бодай добу ще треба їм чекати,
допоки берег з’явиться з імли.
Чудово сподіватися! Та значно
чудовіше – поводитись обачно.

70

Чотири дні вітрець і ворухнуть їх
не міг, немов захоплених у бран.
Мов те дитя у матері на грудях,
дрімав у повній тиші океан.
А голод звіром втілювався в людях,
і, як не опинався Дон Жуан,
його собачку все-таки забили
і на сніданок всім розподілили.

71

На п’ятий день лиш кісточки від неї
лишились бідолахам на обід.
Жуан, який від порції своєї
відмовився, як лицареві й слід,
тепер психологічні емпіреї
відкинув геть, бо так уже поблід,
що із Педриллом розділив реберце,
хоч засмутило вчителя тепер це.

72

На шостий день всі покотом лежали,
мов неживі. А вітру не було.
Пожадливо і хижо, мов шакали,
очима вже застиглими, як скло,
півбожевільні люди позирали
одне на одне. Здатися могло,
що хижаки жадання гарячкові
уже от-от і втілити готові.