2

Кевін Рафферті увімкнув табличку «Вільний», як тільки побачив, що Мартінес виходить зі своєї оселі на Ітон-сквер. Наказ був чіткий: якщо клієнт спробує чкурнути, доведеться визнати, що він не має наміру виплачувати другий транш, який заборгував за вибух на «Бекінґемі», тож його доведеться покарати належним чином.

Ці дії санкціонував районний командир ІРА в Белфасті. Єдиною зміною, з якою він погодився, було те, що Кевін сам може обрати, кого із двох синів дона Педро Мартінеса можна прибрати. Однак і Дієго, і Луїс уже накивали п’ятами до Арґентини і, вочевидь, не мали наміру повертатися до Англії, тож дон Педро залишився єдиним кандидатом на роль жертви.

– Хітроу, – наказав Мартінес, сідаючи в таксі.

Рафферті виїхав із Ітон-сквер і поїхав по Слоун-стрит у бік мосту Баттерсі, ігноруючи галасливі протести на задньому сидінні. О четвертій ранку, коли дощ іще періщив, він проминув лише десяток автомобілів, перш ніж опинився на мосту. За кілька хвилин він загальмував біля безлюдного складу в Ламбеті. Коли переконався, що навколо нікого немає, вибрався з таксі, хутко відімкнув іржаву колодку на вхідних дверях будівлі й заїхав досередини. Розвернув таксі так, аби було готове до швидкої втечі, щойно роботу буде виконано.

Рафферті замкнув двері й запалив голу, вкриту пилом жарівку, що звисала з балки посеред кімнати. Дістав пістолет із внутрішньої кишені й повернувся до автівки. Хоча він був удвічі молодший за Мартінеса й удвічі дужчий, усе ж не міг дозволити собі ризикувати. Коли чоловік вважає, що ось-ось помре, адреналін зашкалює, жертва може перетворитися на надлюдину і чинити неабиякий опір, прагнучи вижити. Крім цього, Рафферті підозрював, що Мартінес уже не вперше стояв на порозі смерті. Але цього разу це вже буде без варіантів.

Він відчинив задні дверцята автівки й махнув Мартінесу револьвером, наказуючи вийти.

– Це гроші, які я мав вам віддати, – сказав чоловік, підіймаючи торбу. – Ви сподівалися заскочити мене в Хітроу, чи не так?

Якби там була вся сума, Рафферті знав, що йому доведеться зберегти клієнту життя.

– Двісті п’ятдесят тисяч фунтів?

– Ні, але тут більше двадцяти трьох тисяч. Це перший внесок, ви ж розумієте. Решта – вдома і якщо ми туди повернемося…

Водій знав, що будинок на Ітон-сквер, разом із усіма іншими активами дона Педро, вже належав банку. Мартінес явно сподівався дістатися до летовища до того, як ІРА дізнається, що він не має наміру виконувати свою частину угоди.

Рафферті підхопив торбу й закинув її на заднє сидіння автівки. Він вирішив зробити смерть Мартінеса довшою, ніж планувалося. Зрештою, йому все одно було нічого робити упродовж наступної години.

Він махнув зброєю у бік дерев’яного ослінчика, що стояв прямо під жарівкою. Він уже був замацьканий засохлою кров’ю від попередніх страт. Ірландець сильно штовхнув свою жертву, і ще до того як дон Педро зміг відреагувати, зв’язав йому руки за спиною, цю процедуру він виконував уже не раз. Опісля зв’язав разом ноги Мартінеса й спинився, щоб помилуватися своєю роботою.

Тепер Рафферті зважував, скільки ще часу дозволити жертві пожити. Єдине обмеження в часі – йому треба встигнути в Хітроу, щоб сісти на ранковий рейс до Белфаста. Він зиркнув на годинник. Йому завжди подобалося бачити цей погляд на обличчі жертви, яка сподівається, що все ж існує якийсь шанс вижити.

Ірландець повернувся в таксі, розстебнув блискавку на торбі Мартінеса й порахував пачки нових п’ятифунтових банкнот. Принаймні він сказав правду про суму, навіть якщо іще бракувало більше двохсот двадцяти шести тисяч фунтів стерлінґів. Застебнув блискавку й зачинив торбу у багажнику. Зрештою, Мартінесу ці гроші більше не знадобляться.

Наказ командира був чітким: після того як роботу буде виконано, тіло необхідно залишити на складі, тоді ним займеться інший оперативник. Єдине, що потрібно від Рафферті, це зателефонувати та повідомити: «Пакет готовий до транспортування». Після цього треба доїхати до аеропорту, залишити таксі з грішми на найвищому рівні автостоянки. Інший оперативник забере й автівку, і готівку.

Рафферті повернувся до дона Педро, який не спускав ока зі свого ката. Якби йому надали вибір, Рафферті спершу вистрілив би жертві в живіт, а потім кілька хвилин чекав, поки вщухнуть зойки, перш ніж вистрілити вдруге – в пах. Волання, можливо, могло стати іще гучнішим, тоді він нарешті вставить револьвер у рота. Споглядав би у вічі своєї жертви кілька секунд, а потім, без попередження, натиснув би на гачок. Але це означало б три постріли. Один можуть не помітити, але три, безперечно, привернуть увагу глупої ночі. Тож доведеться виконати наказ командира. Один постріл і ніякого лементу.

Водій усміхнувся дону Педро, який із надією звів погляд, поки не побачив, як зброя наближається до його рота.

– Розтули, – звелів Рафферті, немов якийсь привітний стоматолог, вмовляючий малюка.

Спільним серед усіх його жертв було цокотіння зубів.

Мартінес пручався і в нерівній боротьбі проковтнув один зі своїх передніх зубів. Піт заливав м’ясисті складки шкіри на обличчі. Довелося зачекати ще кілька секунд, перш ніж натиснути на спусковий гачок, але все, що почув, було сухе клацання.

Дехто непритомнів, дехто просто зневірювався, а інші ворохобилися, коли усвідомлювали, що досі живі. Тих, хто непритомнів, Рафферті ненавидів. Це означало, що йому доведеться чекати, поки вони очуняють, перш ніж розпочати весь процес заново. Але Мартінес залишився при тямі.

Коли Рафферті діставав пістолет, то порівнював свою роботу зі смиканням жил – жертви часто всміхалися, вирішивши, що найгірше вже позаду. Але коли він знову крутонув барабан, дон Педро вже не сумнівався, що помре.

Залишалося тільки питання, коли це станеться. Де і як, уже було вирішено. Рафферті завжди розчаровувало, коли йому вдавалося порішити жертву з одного пострілу. Його особистий рекорд склав дев’ять спроб, але в середньому це було близько чотирьох-п’яти. Не те щоб йому залежало на статистиці. Він знову встромив дуло в рот Мартінесу й відступив на крок назад. Дуже не хотілося заляпатися кров’ю. Арґентинець був настільки нерозумним, що знову став чинити опір, через що втратив ще один зуб, цього разу золотий. Рафферті сховав його до кишені, перш ніж удруге натиснути на спусковий гачок, але й цього разу прозвучало лише сухе клацання. Він витягнув револьвер із надією вибити ще один зуб, ну, хоча б пів зуба.

– Бог любить трійцю, – сказав Рафферті, знову тицьнув дуло до рота Мартінеса й натиснув на гачок.

І знову невдача. Водій почав нервувати, лишалося тільки сподівався, що його вранішня робота завершиться з четвертої спроби. Цього разу він завзято крутонув барабан, але коли поглянув на дона Педро, той уже знепритомнів. Таке розчарування. Рафферті подобалося, щоб його жертви були притомні, коли куля потрапляла їм у мозок. Хоча вони жили ще лише секунду, враження був неймовірним. Ірландець схопив Мартінеса за волосся, змусив розтулити рота й знову засунув туди дуло. Хотів натиснути на курок учетверте, аж тут у кутку кімнати задзеленчав телефон. Наполегливе металеве відлуння у холодному нічному повітрі заскочило Рафферті зненацька. Він навіть не знав, що цей телефон може дзвонити. Раніше він використовував його лише для того, щоб набрати номер і повідомити про результат.

Він неохоче вийняв зброю з рота Мартінеса, підійшов до телефону й підняв слухавку. Нічого не казав і просто слухав.

– Місію скасовано, – промовив голос із дивним акцентом. – Другий транш забирати не треба.

Клацання, а потім теркотіння.

Рафферті поклав слухавку. Може, варто ще раз обернути барабан і, якщо вдасться, відзвітувати, що Мартінес був уже мертвий до цього телефонного дзвінка? Він уже збрехав командирові одного разу – і як результат відсутність пальця на лівій руці. Всім, хто питав, казав, що його відтяв британський офіцер під час допиту, та в це мало хто вірив із обох сторін.

Він неохоче повернув пістолет до кишені й повільно рушив до Мартінеса, який сидів з опущеною головою. Ірландець нагнувся, розв’язав мотузку і зняв її із зап’ястків і щиколоток. Мартінес звалився на підлогу як підкошений. Водій ухопив його за чуприну, закинув на плече, наче лантух картоплі, й швиргонув на заднє сидіння таксі. Якусь мить іще сподівався, що той чинитиме опір і він… але не пощастило.

Рафферті виїхав зі складу, зачинив двері й рушив у бік Хітроу, щоб приєднатися до інших вранішніх таксистів.

Вони вже були за кілька миль від летовища, коли Мартінес знову повернувся у цей світ. Водій спостерігав у дзеркало заднього виду, як до його пасажира повертається свідомість. Мартінес кілька разів поморгав і задивився у вікно, щоб побачити, як повз них мчать ряди приміських будинків. Коли ж почав усвідомлювати ситуацію, він нахилився вперед і виблював на заднє сидіння. Колега Рафферті не зрадіє.

Урешті-решт, дон Педро зумів випростатися. Він учепився обома руками за край сидіння й втупився у свого ката. Що змусило його передумати? Можливо, він і не змінив свого наміру. Може, змінилося лише місце страти. Дон Педро з полегшенням вдивлявся вперед, сподіваючись, що йому ще дадуть шанс врятуватися, але болісно усвідомлював, що підозрілі очі Рафферті кожні кілька секунд спостерігають за ним у дзеркалі заднього виду.

Рафферті повернув з головної дороги й попрямував за знаками до цілодобової автостоянки. Він під’їхав до горішнього рівня й припаркувався у дальньому кутку. Вийшов із автівки, відкрив багажник і розстебнув дорожню торбу, знову насолодившись виглядом акуратних пачок нових п’ятифунтових банкнот. Він хотів би забрати готівку собі для справи, але не міг ризикувати попастися з такою купою грошей – усе ж багато зайвих очей пильно спостерігали за кожним рейсом до Белфаста.

Ірландець витягнув із торби арґентинський паспорт разом із квитком в один бік у першому класі до Буенос-Айреса та десятьма фунтами готівкою, а замість них поклав револьвер та ще дещо, щоб його із цим не спіймали. Замкнув багажник, відчинив водійські двері та поклав ключі з квитком на паркування під сидіння, щоб його колега знайшов їх пізніше того ранку. Потім відчинив задні дверцята й відступив, аби дозволити Мартінесу вибратися назовні, але той не ворушився. Чи збирався він дати драпака? Ні, якщо цінує своє життя. Зрештою, він же не знав, що водій уже неозброєний.

Рафферті міцно схопив Мартінеса за лікоть, витягнув його з автівки й відвів до найближчого виходу. Коли вони спускалися сходами, двоє чоловіків пройшли повз. Рафферті не звернув на них увагу.

Простуючи до будівлі терміналу, вони не розмовляли. Коли дійшли до зали, Рафферті вручив Мартінесу паспорт, квиток і дві п’ятифунтових банкноти.

– А решта? – пробурмотів дон Педро. – Адже ваші колеги, вочевидь, не змогли потопити «Бекінґем».

– Вважайте, що вам пощастило залишитися живим, – сказав Рафферті, а потім швидко зник у юрбі.

На мить дон Педро подумав, чи не повернутися до таксі й забрати свої гроші, але лише на мить.

Натомість неохоче рушив у бік південноамериканської стійки «Британських авіаліній» і передав свій квиток жінці, яка сиділа за стійкою.

– Доброго ранку, пане Мартінес, – привіталася вона. – Сподіваюся, що вам було приємно жити в Англії.