Гра

Жив собі якось вельми розважливий хлопчик, котрий неабияк співчував іншим дітям, що гаяли час за гранням. Цей хлопчик завважив, що ляльки, машинки, маски та інші іграшки позбавлені реальності й вартості для старших людей. Отож він не захотів бути маленьким і вирішив відкинути ці облуди. Тим часом як усі дітлахи гралися, наш герой усамітнювався і болів душею, спостерігаючи, як його бідолашні товариші розважалися, гуляючи і шукаючи уявних пригод. Самотній хлопчик шукав розраду в лектурі, але невдовзі постеріг, що і в книжках переважають фантазії та вигадки. Відтак він почав споглядати природу, і з жахом упевнився, що й природа гралася, ошукуючи світлом і тінями, формами і запахами…

У пошуках відповіді хлопчик подався до своїх товаришів, що гралися.

– Чому ви граєтеся? Хіба ви не розумієте, що ваші іграшки облуда і що вони вам не прислужаться в реальному житті?

– Ми граємося в дорослих.

– Але ж ваші машинки не такі, як у дорослих… Вони не їздять вулицями. А ваші ляльки – це не справжні діти.

– Та ми це знаємо. Але, граючись цими маленькими автомобілями і цими ляльками, ми вчимося того, що робитимемо, ставши дорослими чоловіками й жінками. Тоді нас не лякатимуть ані діти, яких ми матимемо, ані авта, які нам доведеться водити.

– Отже, ви знаєте, що граєтеся з ілюзіями?

– Звісно, знаємо, але не думаємо про це. Якби ми не забували, що це лиш іграшки, ми просто не змогли б гратися. Але ми мусимо гратися, мусимо випробовувати себе в тому, що нам доведеться робити навсправжки завтра. Тому ми з головою поринаємо в нашу гру і тішимося нею, як реальністю.

Самотній хлопчик повернувся до припочатку і, розкинувши розумом, зрозумів причину своєї безмежної печалі. Щастя не завжди полягає в знанні та усвідомленні всіх істин.

Жив собі якось чоловік, котрого всі називали філософом. Він був не такий, як інші, не переймався тим, що інші, а навпаки, цурався щоденних клопотів так званих нормальних людей. Філософ розумівся в житті і смерті, добрі і злі, в долі та її законах, і все було для нього марнотою.

Тимчасом як люди метушилися, мов працьовиті мурашки, наш філософ усамітнювався в роздумах, не мавши певності ні в почуттях, ні в думках, ні в будь-чиїх намірах.

Він спостерігав за іншими з іронічним осміхом. Невже вони не розуміють, що беруть участь у великій грі життя? Невже вони не завважують, що всі їхні зусилля марні, адже доля людства вже написана на небесах? Хіба можна страждати і сміятися, жадати і бажати, не здаючи собі справи в тому, що ніщо не варте ані усміху, ані плачу, ані бажання, ані пристрасті? Їжа для «філософа» була доконечністю, спання – потребою тіла, кохання – недозрілістю та браком самодостатності. Читання – звичайнісіньке марнування часу; діяння – щось необов’язкове. Але, попри всю свою філософію, він не міг уникнути страждання. Цим він уподібнювався до всіх інших…

Річ у тім, що Майя та її ігри – це теж закон життя. Одна річ знати її пастки, і зовсім інша – прагнути їх уникнути. Пізнати гру Майї означає усвідомленість. Уникнути ігор Майї означає бути на голову вищим від простого філософа. Це означає сягнути Бога, вийти за рамки суто людських, найпростіших потреб.

Доки ми пробуваємо на сучасному етапі еволюції, доти нас невідступно супроводить Майя. Вона намагається не тільки ввести нас в оману, а й уприємнити запонами й усмішками важкі випроби, які нам судилися, якщо ми справді прагнемо сягнути висот. У Майї більше спочуття, ніж злостивості, більше бажання допомогти, ніж зашкодити. Людина помічає це і вдячна Природі за намагання зробити милішим наше життя на землі.

Вся річ у тому, щоб гратися, не забуваючи, що це грання. Готуватися до того часу, коли ми «станемо дорослими», коли вже не потребуватимемо ані іграшок, ані опертя для нашого розвитку. А тим часом маємо змиритися зі своєю дитячою природою і прагнути вдосконалення. Побіля Майї, в її іграх і під її наглядом, з її чарами та її пастками, з розумінням скороминущості життя і новим важливим досвідченням. Знання уприємнює життя. Усвідомивши все це, ігри Майї стають для нас квінтесенцією життя.

Нараз мені пригадалося, як, бувши маленькою, мене гнітила сіра повсякденність і я не раз застановлялася над тим, що все життя – це велика гра, велика вистава на сцені існування. Відтак я бавилась, уявляючи себе актрисою, яка мусила якнайкраще зіграти свою роль на очах тисяч глядачів. І я грала цю роль, дбаючи про свій вигляд і жести, погляди і порухи.

У підлітковому віці я відмовилась від ілюзії театру та сцени… Життя було надто серйозною і важливою штукою, щоб гратися в нього.

А нині я знову повертаюся до того, чим жила в дитинстві. Все на світі велика гра. Майя, її іграшки, а ми всі – актори. Життя – сцена. Коли опуститься завіса, коли згасне світло, вистава видозміниться, і перед наші очі постане нова містерія. І я не певна, що й там, за лаштунками, не буде Майї, яка чекатиме на нас з новими іграшками для життя у тому іншому, новому світі.

Самотність

У синусоїді існування бувають моменти, які виокремлюються з повсякденності. Це миттєвості життя. Натомість інші лишаються поза видноколом. Це ми називаємо смертю. Насправді, і те, й те є існуванням по цей чи по той бік розподільної лінії. Головне, куди веде ця лінія, – до народження чи до смерті.

Ми і народжуємось, і вмираємо самотні. Байдуже, скільки людей побіля нас у цей час. Насправді ми самотні. І, найімовірніш, ми будемо самотні ціле своє життя. Не тому, що ми не можемо прожити його разом з кимсь, а тому, що ніхто не годен продістатися в нашу душу. Вона самотня з природи.

Збагнути таїну життя і смерті непросто. Якщо смерть, через наше невідання, захоплює нас зненацька, то життя і причина нашої появи на світ не перестають бути майже нерозв’язними проблемами для людського розуму.

Можливо, в якийсь момент наша душа відокремилась від Чогось значно більшого. Вона відокремилась у пошуках нових досвідчень, спонукувана щирим потягом невинної душі до знання. Випавши з небесного лона, вона опинилась на землі – самотня, страшенно самотня. Відтоді вона блукає по землі, – іноді убираючись в матерію, – у пошуках ключа для повернення до свого первісного стану, коли вона не була самотня, бо належала до одноцілого. Цей ключ – Знання. Знати – це Могти. Настане час, і ми, так само, як відходимо, зможемо повернутися.

Самотність – це найближча подруга Майї. Що самотніше ми почуваємося, то більше прагнемо прихистку в іграх ілюзії, аби позбутися відчуття внутрішньої тривоги.

Починається нова драма – драма співіснування. Самотні душі прагнуть жити поруч з іншими самотніми душами, хоча їм ніколи посправжньому не порозумітися, адже на кожному познака самотності.

Співіснування витворює різні форми – від простого кохання, що єднає дві істоти, до найскладніших почуттів, властивих певному суспільству, а то й людству. Відтак виникають родини, громади, міста, наукові й культурні осередки, церкви, політичні партії… Це тенета Майї, потрапивши в котрі, людина вважає, що позбулася нарешті самотності. Та що більше вона в них заплутується, то самітнішою стає.

Згідно з Платоном, людина має дві сутності, і це очевидно. Одна з цих сутностей – неподільна і внутрішня. Це самотня душа. Друга – маска, що являє себе світові і прагне, за допомогою різноманітних зв’язків, втекти від самотності.

Ховаючись за маскою, можна грати різні ролі серед інших людей. Відтак виникає дружба, кохання, синівська і батьківська любов, прихильність до всіх людей і тих самих тварин та рослин. На найтонших рівнях любов сягає підхмар’я, і людина навіть здатна відчути і полюбити Бога за довершеність явленого Ним Світу.

Але скільки розчаровань на нас чекає! Розриви дружніх стосунків, любов, що не витримує випроби часом, діти, що зраджують батьків, батьки, що покидають напризволяще своїх дітей, люди, яких не обходять інші… Наука остуджує романтичне зоряне сяйво, а релігії, воюють в ім’я одного і того ж Бога, намагаючись його присвоїти собі. То що робити?

І людина скидає свою осоружну маску й у відчаї замикається в собі, вважаючи, що їй ніколи не позбутися самотності. Аж тут на нас чекає неабияка несподіванка.

Справжнього друга, який завжди з тобою, людина знаходить у своєму власному Я, у внутрішньому єстві. Цей друг завжди з нами у стражданні і в радощах, він спостерігає за нашим життям, не дорікаючи нам, і підбиває нас увиш, завжди увиш, не вимагаючи жодної винагороди.

Що далі, то більша дивина. Після віднайдення цього справжнього друга, батька і брата, все набуває сенсу. Читання, слухання музики, втіха від споглядання природи перестають бути ознаками самітника і відлюдника. Це ознака людини, якій товаришить її справжнє Я.

Відтак взаємини з іншими людьми перестають бути проблемою, бо кожному товаришить його друге Я з тими самими турботами. Тепер можливе порозуміння та спочуття. Хто не здобувся на самопізнання, навряд чи доможеться бодай якогось розуміння інших людей. Пізнай себе, і пізнаєш інших.

Це аж ніяк не означає, що самотності не стане. Це властивість душі. Але самотності можуть єднатися і гратися з опонами Майї упродовж цілого життя. Розділити з кимсь своє горе – це форма єднання. Можливо навіть, що душі шукають єднання, бо вони однаково нещасні, втративши первісний стан, і жадають повернутися туди, де не існує поділу.

Самотність – це вислід поділу. Коли все Єдине, де тоді самотність? Отже, самотність – це відокремлення, роз’єднання, поділ.

Що більше ми ділимося, то більшає самотність, бо ми створили нові часточки, які самотні і відокремлені від інших.

Це теж гра Майї: ділити й ділити, примножувати форми і спонукувати нас робити одне й те саме, переконуючи нас, що кількість є ліками від самотності.

Але кількість не позбавляє самотності. Вона хіба що додає, втрачаючи тим на якості і примножуючи присутності. Слід шукати малого і доброго, глибокого і високого водночас.

Пізнавши гру Майї, ми, можливо, зможемо позбутись ілюзії і розпізнати часточки, яких бракує нашій душі, часточки, які вона втратила, сходячи на землю, і які треба повернути собі, щоб знову стати одноцілим і ніколи більше не почуватися самотнім.

– Ти самотній?

– Так…

– Хочеш бути зі мною?

– Атож…

Відтак вони йдуть удвох, узявшись за руки, злучивши свої тілесні оболони, а тим часом в їхніх очах прозирають подивовані душі, які шукають в іншій істоті своє Я-близнюка, втраченого за первісного поділу.