1 Як вийшли ми із вожаєм над доли,
Долинув раптом водоспаду гук,
Немов над квітами дзижчали бджоли.
4 Коли три тіні вибігли з-над лук
Від хмари тіней, що їх дощ огнисто
Зливав потоком ненастанних мук,
7 І на бігу волали голосисто:
«Спинися, бо твій одяг видає,
Що наше ти лишив порочне місто!»
10 О, скільки опіків в думках встає,
Що кожному ятрили свіжу рану!
Від згадки й досі боляче стає.
13 Учений мій послухав річ неждану
І враз до мене: «Трохи підождім, —
Сказав, – як хочеш їм віддати шану.
16 Були б не під вогнем ми дощовім,
У цих місцевостях звичайнім завше
Спішити б личило тобі, не їм».
19 Ми зупинилися, і, нас догнавши,
Ізнову тіні затягли свій спів,
Навколо нас всі троє закружлявши.
22 Як той борець, що тіло умастив,
І, для удару час обравши вдалий,
Вивча суперника з усіх боків, —
25 Так у кружінні душі обертали
До мене лиця, так що ноги їх
Із головами різний напрям мали.
28 І «Якщо бідність цих ґрунтів сипких
Примусить гордувати прохачами, —
Почав хтось, – як і вигляд лиць смутних,
31 Та все ж спинись, розкрийся перед нами,
Скажи відверто, хто ти і чому
По Пеклу в нас живими йдеш ногами?
34 Той, хто бреде попереду крізь тьму
Без одягу й не дасть він струпам ради, —
Значніший був, ніж бачиш по ньому.
37 Онук він чеснотливої Гвальдради,
Ім’я мав Гвідо Гверра, – і щокрок
Мечем і розумом всім ніс відради.
40 А той, що ледь ступає на пісок, —
Тегг’яйо Альдобранді, уславляти
Повинен світ це ймення до зірок,
43 І я, що з ними на хресті розп’ятий,
Був Рустікуччі Якопо; в гріхах
Найбільше винен шлюб мій тричі клятий».
46 Якби не риск згоріти в пломінцях,
Обняв би тіні я, – мій друг учений
Зрадів би, мабуть, – взяв же гору жах
49 Над наміром зійти в пісок палений
Із нашого твердого укриття
Під огневій клекочучий, скажений.
52 І я почав: «Не гордість – співчуття
До вас у цій вогненній хуртовині
Та ще скорботу міг почути я,
55 Коли мій пан, уздрівши вас в пустині,
Сказав слова, з яких я осягнув,
Що юрми йдуть таких, які ви нині.
58 Я з вашої землі; іще малим я був,
А поважані ймення ваші в душу
З пошаною й любов’ю я замкнув.
61 Лишу я тут пекельну жовч і рушу
По яблуко солодке, молоде
Од вожая: у глиб зійти ще мушу».
64 «Хай тіло довго ще твоє веде
Душа, – відмовив опіками вкритий, —
Хай світла слава перед тебе йде!
67 Але, скажи, чи дозволенно жити
Ще в нашім місті лицарства взірцям.
Чи мусять, вигнані, комусь служити?
70 Гульєльм Борсьєре, що ступає там,
Повідав дещо, бо звідтіль недавно,
Й не раді ми були земним вістям».
73 «Нові людці, збагачені безславно,
В пиху та розкіш у тобі вдались,
Флоренціє, й скорбиш ти безугавно!» —
76 Так я гукнув, чоло піднявши ввись,
І три душі перезирнулись пильно,
Мов ті, які на істині зійшлись.
79 «Коли ти можеш легко так і сильно, —
Відмовили вони, – розповідать,
Щасливий ти, що промовляєш вільно.
82 Як з місць жаху, де нам віки страждать,
Піднімешся на зоряні дороги
І зможеш «Я там був» усім сказать,
85 Скажи, щоб знали нас хати й чертоги».
Вони побігли втрьох, за тінню тінь,
І крилами здались мені їх ноги.
88 Скоріш, ніж вимовляється «амінь»,
Ті душі щезли в огнянім покрові.
Мій вчитель рушив знов у далечінь.
91 Я йшов за ним, коли почув раптові
Десь близько клекотання й шум струмин,
Що Перешкодою були розмові.
94 Мов річка та, що має шлях один
Від Монте-Везо в напрямі до сходу
По лівому нагір’ю Апеннін
97 (Звуть Аквакета ту в верхів’ях воду),
А далі по хребту між скелі мчить,
Втрача в Форлі ім’я, та не природу,
100 Й під мурами монастиря шумить
В Сан-Бенедетто, спуск там до долини,
Де тисяча б могла принаймні жить.
103 Так вийшли ми з вождем до верховини,
Де грім такий над вирами гримить,
Що ледь я не оглух від громовини.
106 Вірьовкою свій стан я встиг обвить
Від леопарда, хитрого звірюки,
Мав боронитись і його скрутить.
109 Вірьовку з себе зняв я без принуки,
Коли вожай зробити це звелів,
Її змотавши, дав йому у руки.
112 Він взяв її, на правий бік ступив
Й один кінець в провалля кинув темне
Якмога далі від його країв.
115 «А що, як звідти раптом щось таємне, —
Сказав я нишком, – може стрибонуть?
Не певний вчитель, мабуть, недаремне».
118 Яким обачним слід при тому буть,
Чий зір не з вчинків лиш покров зриває,
Але й з думок, які до них ведуть!
121 Сказав мені він: «Те вже випливає,
Чого я жду й про що думки твої
І що твій погляд в пітьмі розрізняє».
124 На істину, подібну до брехні,
З зав’язаними дивляться ротами,
Звичайно, щоб не бути у вині,
127 А я мовчать не в силі, і рядками
Комедії цієї під кінець
Я, читачі, клянуся перед вами,
130 Що бачив сам, як з пітьми, мов плавець,
Щось підіймалось нелюдського штибу,
Страшне й для найхоробріших сердець,
133 Мов той вертав, хто, розігнавши рибу.
Й до каменистого дістався дна,
Звільнивши якір із морського глибу,
136 Працюючи ногами, вирина.
 

 
1 «Цей гострохвостий звір, що з нами поряд,
Руйнує мур в фортеці кам’яній,
По цілім світі йде від нього сморід!» —
4 Таке промовив вождь учений мій
І знак подав, що ждать потвору буде
На стежці забрукованій твердій.
7 І це гидотне втілення облуди
Лице наблизило кінець кінцем,
Не витягши хвоста, сховавши груди.
10 Було його лице людським лицем:
М’який блаженний усміх, щоки чисті, —
А тулуб вився, як в змії, кільцем,
13 Дві лапи волохаті й пазуристі;
Обидва ж боки, спина з животом
Від смужок та кружечків – геть плямисті,
16 Куди там туркові з шовків жмутком,
Не витчуть килимів таких татари,
Арахна знов програла б з полотном.
19 Як пристають до берега байдари —
Півсудна у воді, пів – на землі,
Як там, де у неситих німців свари,
22 Бобер, присівши, ладить пастки злі, —
Так лютий звір з іменням Геріона
З’явився враз на кам’яному тлі,
25 А хвіст був – мов розчахнута колона,
Й стояли сторч отруйні два кінці,
Неначебто жало у скорпіона.
28 Сказав вожай мій: «Маєм, як ловці,
Від нашої дороги відхилитись
До чудиська, що сіло на луці».
31 Поквапились праворуч ми спуститись
І кроків з десять стежкою пройшли,
Стараючись піском не обпалитись.
34 Коли до звіра близько вже були,
Побачив тіні я, що в спогляданні
Сиділи коло прірви серед мли.
37 Тоді учитель: «Кладучи в вивчанні
Край дослідам, ти подолай свій страх, —
Сказав, – і розберись у їх стражданні.
40 Веди розмову там в скупих словах,
А я домовлюсь, як би над цим долом
Нас переніс він на своїх плечах».
43 Так вирушив палючим сьомим колом
Я сам-один, без друга, боязкий,
Поміж народом, мученим і голим.
46 У них в очах світився біль різкий,
Чи тут, чи там, віддавшись небезпеці,
То пломінь відсували, то піски.
49 Так само роблять пси в нестерпній спеці
Ротами й лапами, коли кусать
Почнуть їх блохи, мухи а чи ґедзі.
52 Я в лиця намірявся заглядать,
Та лютий пломінь падав без упину,
І я не міг нікого упізнать.
55 І кожен з них на шиї мав торбину
На колір певну й певний знак на ній,
Які були за втіху всім єдину.
58 І в одного на довгім гамані
Я вздрів лазур небесного ефіру,
Що лева мала обриси ясні.
61 А інший, що являв покуту щиру,
На капшуку, червоному, як кров,
Мав гусака, білішого від сиру.
64 І той, якому вишив білий шов
Знак на калитці з синьою свинею,
Спитав мене: «А ти чого прийшов?
67 Живий, то б і живою йшов землею,
Тут сяде Вітальяно, мій сусід,
Персоною гріховною своєю.
70 Це – флорентійці, з Падуї ж мій рід.
Мені рвуть вуха, а собі утроби,
Волаючи: «Сюди б вельможу слід,
73 Що на торбині змалював три дзьоби!»
Скривив тут рота й висунув язик,
Неначе бик, не тямлячись від злоби.
76 І я, щоб не розгнівавсь провідник,
Мій рятувальник серед звірів хижих,
Від тих мордованих скоріше зник.
79 Знайшов я вожая уже на крижах
Тварюки, що смирила дику лють.
І він мені: «Сил наберися свіжих,
82 Бо тут по сходах тільки так ідуть.
Сідай ти спереду, а я позаду,
Щоб гострий хвіст не міг тебе торкнуть».
85 Мов той, що над собою тратить владу
В припадку лихоманки при грозі,
У всякім затінку вбачає ваду, —
88 Таким я став од слів цих, та в сльозі
Дав страм мені позбутися відчаю,
Як добрий пан несмілому слузі,
91 Я виліз звірю на плече по краю
Й хотів сказать, та вимовить не зміг,
Лише два слова: «Обійми, благаю!»
94 А той, хто вмів у злигоднях доріг
Мене втішать, як я лиш сів, негайно
Мене вхопивши, вдержатись поміг,
97 І мовив: «Геріоне, вирушай-но,
Але обачно й повагом лети,
Нова-бо ноша важить незвичайно».
100 Мов човен, що готується пливти,
Назад-назад він подавався звідти,
Коли ж відчув, що вільно можна йти,
103 Відразу повернув свій хвіст розвитий
І, випроставши, мов вугор, кістяк,
Став, лапами махаючи, летіти.
106 Ніколи в світі не лякались так
Ні Фаетон, що віжки Божі кинув,
Лишивши в небі полум’яний знак,
109 Ані Ікар злощасний, що загинув,
Наважившись добратися до зір,
Хоч батько і гукав: «Куди полинув?!» —
112 Як я, коли побачив скрізь мій зір
Лиш порожнечу і помітив з лиха,
Що обмежовує її лиш звір.
115 А він спускався вниз так стиха-стиха,
І рух, і напрям зміг я зрозуміть,
Бо чув, як сильно вітер знизу диха.
118 Тепер дізнавсь, що справа гримотить
Ген водоспад і сіє водним пилом;
Не встиг я трохи голову схилить,
121 Як, переляканий новим страшилом,
Побачив попереду блиск огнів.
І, тремтячи, зіщулився всім тілом.
124 І вздрів я те, чого раніш не зрів:
Як ми кружляєм крізь великі болі,
Що насувалися з усіх боків.
127 Мов сокіл, що летить уже поволі,
Утомлений, не бачачи пташок,
Під зойк сокільника: «Немає долі!» —
130 Із піднебесних поверта стежок,
Де він даремно сто разів крутився,
Й сіда, від всіх подалі, на лужок, —
133 Так Геріон до прірви дна спустився,
Під самий-самий бескид сторчовий,
І, ледь від наших він осіб звільнився,
136 Зник, як стріла зникає з тятиви.
 

 
1 Є в Пеклі місце, зване Лихосхови,
Залізних тонів муром кам’яним
Оточене; таке ж воно й з основи.
4 А посередині, у долі тім,
Глибока та широка є криниця, —
Про неї я пізніше розповім.
7 У тому поясі, який тісниться
Поміж криницею й підніжжям скель,
Аж десять більших виїмів гніздиться.
10 Як силами навколишніх земель
Круг міста риють більші й більші ями
На оборону мурів та осель, —
13 Вид у ровів і тут такий же самий,
Як і по наших замках та містах:
Висять мости для ходу над ровами.
16 Так і по схилах тут, і по ровах
Із гострих скель проходи утворились,
Що до криниці свій проклали шлях.
19 Ми й стали тут, як скинуті лишились
Зі спини Геріона, і пішов
Поет наліво звідти, де спинились.
22 Йдучи, я вправо зрів новий захов,
Нових мучителів, нові страждання,
Які наповнювали перший схов.
25 Там чулось голих грішників ридання;
Багато з них назустріч нам ішло,
А інші – швидше нашого ступання.
28 Так римляни роздвоїли жерло
Моста на час святого ювілею,
Щоб тісняви між піших не було,
31 Й прочани струминою однією
До замку й до Петра туди текли
І другою вертали течією.
34 І тут, і там – я з хмурої скали
Спостерігав, як не один рогатий
Шмагав нещадно ззаду тих, що йшли.
37 Ах, перший же удар мастив так п’яти
Нещасним, що не важились вони
Ні другого, ні третього чекати.
40 Із тіней хтось наблизивсь до стіни,
І тут же я почав у думці ритись:
«Чи не здибавсь мені вже цей сумний».
43 Я зупинивсь, щоб краще роздивитись,
І мій вожай ласкавий дуже був,
Мені дозволив трохи відступитись,
46 Батожений цей голову нагнув,
Ховаючись, та прогадав, похмурий,
Бо я сказав: «І що ти цим здобув?
49 Ні, не змінив своєї ти натури,
Венедіко Каччанеміко; гріх
Який привів тебе на ці тортури?»
52 І тінь мені: «У підземеллях цих
Ти нагадав мені старі оселі
Й людей, моєму серцю дорогих.
55 Я той, хто раду дав Гізолабеллі
Повірить в те, що обіцяв маркіз.
То все брехня про зганьблені постелі.
58 З болонців не один я впав униз, —
Тут стільки наших загнано в закути,
Що чуєм ми силенну силу слів,
61 Які й од Савенни до Рено чути.
Якби цьому взнать докази схотів,
То скупість серця прагни не забути».
64 І чорт його тут батогом огрів,
Гукнувши: «Годі, бандуре огидний,
Вперед! На продаж тут немає дів!»
67 Я озирнувсь, де був учитель гідний,
І ми невдовзі з ним дійшли туди,
Де висувавсь уступ гребеневидний.
70 Ми легко піднялися до гряди
І рушили по ній у праву руку,
Лишаючи цю яму назавжди.
73 Коли звелись на мостову ми злуку,
Над шляхом, що був страдникам сумним,
Вожай сказав: «Постій і глянь на муку,
76 Яка тяжить над грішним людом цим,
Ти ще не бачив, що це тут за люди,
Бо йшов із ними в напрямі однім».
79 Під арку глянувши між скельні груди,
Відразу я помітив одного,
Що наче зневажав тягар осуди.
82 І вождь сказав без розпиту мого:
«Іде великий приклад страстотерпцям:
Ані сльози в очах сухих його.
85 Мов рицар виступає перед герцем!
Це той Ясон, що золоте руно
Узяв у колхів розумом і серцем.
88 Він перш до Лемносу привів судно —
А там порізали всі гнівноокі
Жінки чоловіків не так давно.
91 Пустивши в хід дари й слова високі,
Він звів там Ізіфілу чарівну,
Якою сестри зведені жорстокі,
94 Й лишив її вагітну й самітну.
Тож мука ця за гріх той знаменитий,
Ще й помста за Медею навісну.
97 Із ним ідуть всі інші дурисвіти.
Та досить роздивлятись перший діл
І тих, кого припало тут зустріти».
100 Туди ми вийшли вже, де другий схил
Перетинався стежкою вузькою,
Де на мосту лежав прадавній пил.
103 Тут чулись дужі пирхи над юрбою,
Що повнила собою другий рів
Й себе вдаряла власною рукою.
106 На вінцях же смердючий глей осів
Од випарів, що знизу йшли, зісподу,
І для очей нестерпні, й для носів!
109 Тут дно було тьмянисте, як в негоду,
Й, щоб яму всю належно озирнуть,
Мостом зійти ми мали по проходу.
112 Тих місць ми досягли, куди, мабуть,
Гній звезено з усіх відхідків світу,
І грішники в тім смороді гниють.
115 І тінь побачив я суціль облиту,
Немов хто гряззю голову обдав,
Й не знать, чи має маківку він бриту.
118 Гукнув мені він: «Може, ти гадав
Побачити в мені найбільш брудного?»
І я йому: «Як вірно я вгадав,
121 Тебе колись я бачив, та сухого
Алесьйо ж бо Інтермінеллі ти,
Тож і дивлюсь: караєшся ти строго».
124 Й себе він по макітрі ну товкти:
«В усьому винні ті слова лестиві,
Що мій язик не втомлювавсь плести».
127 Сказав вожай мій: «Очі неслізливі
Вниз опусти й знайди в юрмі тісній,
Яка так терпить кари справедливі,
130 Бридку задрипу в сморіднім багні,
Що дряпає собі лице руками
І то підскоче, то впаде у гній.
133 Таїс-блудниця то з її речами.
Як мовив гість: «Чи я годжусь тобі?»
Вона: «Ти чудо між чоловіками!»
136 Та досить бачили ми в цій юрбі.
 

 
1 О волхве Сімоне, о жадні учні,
Господнє сотворіння пресвяте,
З добром заручене, ви, зла підручні.
4 За злото й срібло всім продаєте.
Вже треба, щоб про вас сурма дзвеніла,
Ви ж в третім схові кару несете.
7 Під нами далі вже була могила,
Коли ми вийшли на крутий місток,
І яма нам своє нутро явила.
10 О вишня мудросте, значний твій крок
У небі, на землі, у Пеклі злому!
В твоїм-бо правосудді всім урок!
13 На стінах бачив я й на дні вузькому
Багровий камінь, круглий, весь в дірках,
Які були однакові в усьому.
16 Не ширшими здались в моїх очах
За ті хрестильні в любім Сан-Джованні,
Де кум держить малятко на руках.
19 Колись таку плиту при рятуванні
Втопаючого я розбив одну,
І ось – печатка на моїм зізнанні.
22 У вусті ходу в товщу кам’яну
У кожнім ноги грішника стриміли,
А тіло все суціль зайшло в стіну.
25 І кісточки яскраво пломеніли.
Так сильно корчилися пари ніг,
Що й вірьовки втримать не мали б сили.
28 Як не спалахує все жирне вмиг,
А полум’я лиш на поверхні дише,
Так тут вогонь од п’яток далі біг.
31 «Скажи, учителю, хто це сильніше
За інших корчиться від лютих мук, —
Спитав я, – й полум’я там червоніше?»
34 І він: «Як хочеш, не спускавши з рук,
Я пронесу тебе крутим цим схилом,
І сам почуєш його мови звук».
37 І я: «Тобі благе й мені є милим.
Ти знаєш те, що хочу я сказать.
Ти пан, і я твоїм корюся силам».
40 Тоді ми вийшли на четверту гать
І повернули вліво, вниз до ями,
Де зяють діри й полум’ям горять.
43 І добрий вчитель стис мене руками
І відпустив, як стали – не раніш —
Ми там, де грішник той сукав ногами.
46 «Хто б ти не був, що вниз чолом стирчиш, —
Почав я, – наче кіл, що хтось вбиває,
Печальний душе, скорб свою утіш».
49 Схиливсь я, мов чернець, що сповідає
Убивцю, той же, вчувши смерті гніт,
Її за всяку ціну віддаляє.
52 А він гукнув: «Невже покинув світ,
Невже покинув світ той Боніфацій?
Чи список наш збрехав на кілька літ?
55 Ти, може, утомився від труднацій
З багатствами, що викрав ради них
Красуню й нею торг ведеш в палаці?»
58 Я наче той був, чий язик затих,
До нього бо звернулись незвичайно,
Він розгубився й був ні в сих ні в тих.
61 Віргілій мовив: «Ти відповідай-но:
Та я не той, не той, кого ти ждав!»
І раду цю я виконав негайно.
64 Тоді цей дух ногами замахав,
А там почав так жалісно зітхати
Й казать: «Навіщо ж ти мене чіпав?
67 Коли ти так хотів про мене взнати,
Що не злякали прірви кам’яні,
То знай, що я вдягав розкішні шати,
70 Що ведмедиха – мати є мені,
Що сам я піклувавсь про ведмежаток,
Копив добро – тепер я в гамані.
73 Під головою в мене тут – з десяток
Таких, хто симонією грішив,
Кому каміння не пече вже п’яток.