Уже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Міністерстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запрошено Винниченка й Осецького[88]. Останній «без передмов… виклав свої міркування і план глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім… Словом, – підсумував М. Шаповал, – розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна». Учасники зустрічі доручили Макаренку вислати емісарів до Болбочана (Новгород-Сіверський), Пелещука (Бердичів), і Коновальця (Біла Церква).
Підготовку повстання у Київській губернії очолив нікому до сьогодні невідомий Петро Косенко.[89]
«Я почав лихорадочно працювати, – записував М. Шаповал. – Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху, але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув».[90]
Практична підготовка до повстання нібито зосередилася у так званій «військовій комісії» Українського Національного Союзу. За відомими станом на кінець 2009 р. свідченнями, вона складалася з двох видатних фахівців військової справи: монтера-неука та письменника-драматурга – Шаповала та Винниченка[91]. Вони домовились вважати (підкреслення наше. – Д. Я.) за членів комісії Осецького, Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь». Імена оцих «хто» добродій Шаповал забрав із собою до могили.
Нове зібрання в кабінеті Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19. Участь у ньому взяли сам господар, Винниченко, Осецький, начальник оперативного відділу гетьманського генерального штабу полковник Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу січових стрільців полковник Мельник. Учасники наради дійшли висновку, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тисяч багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», – підраховували вони, для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири січових стрільців, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», у т. ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.
«Для розвитку організаційної праці генерала Осецького ми мали здобути кошти, – читаємо у спогадах Шаповала, – і остаточно сповістити політичний план, бо досі ми “ситуацію” ще не аналізували остаточно. Військовий план було ухвалено по проекту генерала Осецького: повстання починається на периферіях, близче до Галичини, а відтіль наступає на Київ. Взагалі вся акція далі від Києва, щоб його повільно охватувати концентричними кругами, йти вперед, організуючи політично і адміністративно тил. На сильний виступ в Києві не можна було опиратись, бо в Києві було 30 000 німців і велика гетьманська організація – Сердюцька дивізія і інші формування. Питання про гроші і політичний план відсунули на кілька день». Учасники наради також вирішили, що «Селянська Спілка» дасть «кількох людей, які поїдуть закладати «штаби» чи “трійки” в повітах».
Наступна нарада, якщо вірити спогадам М. Шаповала, відбулася в кабінеті Осецького «на Золотоворотській площі». Цього разу хазяїн кабінету, а також полковник Павленко та Микола Шаповал, брат Микити, обговорювали політичні аспекти повстання. «Треба признатися, – пригадував останній, – що з Винниченком ми його не обмірковували разом, бо й часу не було… Винниченко більш про технічні справи запитував, інформувався, а від обмірковування політичної будуччини ухилявся чи що».
«Я (тобто Микита Шаповал. – Д. Я.) виклав генералу Осецькому загальну мету так: відновлення Суверенної Української Народної соціалістичної Республіки з Установчими Зборами на чолі. Тимчасова влада належатиме якомусь органові з невеликого числа душ – Директорії чи щоб-то. Директорія організує правительство. Командування всіма військами має бути доручено одному чоловікові, очевидно тому, хто стоїть на чолі всієї військової підготовки повстання».
Обговорили Шаповал та Осецький й ідеологічну базу свого руху – «соціалізм». Відповідь царського гвардійського – в недавньому минулому – генерала одному з політичних лідерів українського селянства та радикальному націонал-соціалісту була такою: «…я йду на велику справу во ім'я самостійної та соціалістичної України. Во ім'я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».
Підсумком згаданих нарад, а також окремої зустрічі організаторів повстання з полковником Болбочаном, яка відбулася на квартирі Винниченка, стала констатація факту: «…наша військова організація склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюнником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний командуючий – полковник Болбочан, Січові стрільці – полковник Коновалець, Чорноморці – полковник Пелещук».
12 листопада «після обіду» в редакції «Нової Ради» відбулося чергове збіговисько за участі Макаренка, Петлюри та інших «тільки що відпущених з тюрми», провідників УХДП Шемета та Міхновського, УПСФ Єфремова, Мацієвича, Ніковського, УСДРП – Винниченка та Садовського, Швеця (ЦК «Селоспілки») та Шаповала, який «репрезентував» УПСР.
Офіційного статусу «нарада» не мала і мати не могла з тієї простої причини, що всі її учасники не мали офіційних повноважень від своїх партій: «вони були, – як вказував Шаповал, – персонально запрошені Винниченком і мною».
Причина друга полягала в тому, що сам Шаповал лише «по деякому часі» визнав за можливе поінформувати партійних соратників з ЦК УПСР та ЦК «Селоспілки» про свою діяльність. Вони, за його словами, «постановили одноголосно приняти справу повстання». Впадає в очі й те, що різні течії в УСДРП зреагували на це повідомлення Шаповала про підготовку повстання по-різному. «Болото» висловилося проти; прихильники Винниченка, які творили більшість у ЦК, також виступили проти, бо не хотіли «йти на авантюру». Лише згодом, за словами Шаповала (але коли саме і хто персонально – невідомо), лідери УСДРП «змінили гнів на милість і постановили таки приєднатись до повстання»[92]. Але і тут суцільний туман. Стахів, який витратив величезні зусилля, аби відшукати правду, стверджував: з числа провідників УСДРП ідею повстання підтримував, крім Винниченка, хіба Авдієвський. Більшість ЦК, натомість, жадала порозуміння з гетьманом[93]. Заколотники також «зробили кроки, щоби приєднати до повстання» УПСФ. Про результати Шаповал нічого не каже, однак вони і так відомі. Соціалісти-федералісти творили кістяк гетьманських урядів. Ну і нарешті, за порозуміння зі Скоропадським виступали хлібороби-демократи, які, власне, і «легітимізували» його обрання 29 квітня.
Тепер декілька слів про хід зібрання:
К. Мацієвич у відповідь на промову Винниченка попередив про «розвиток нечуваного більшовизму», наголосив на тому, що не треба руйнувати «ще слабкі форми державності»;
В. Винниченко у відповідь на це «з нетерпеливості» зауважив: «ми воліємо лівий народний большевизм, як правий поміщицький большевизм!».
М. Шаповал доповів присутнім про наявні сили заколотників: січові стрільці – 1500; чорноморці – 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивізії – відповідно 6000 (10 000); запасний полк – 1000 (2000); залізнична охорона – чисельність невідома, «але по мобілізації можна мати ще 60 полків».
Загалом, звітував Шаповал, організатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних вояків. Вони також вважали за можливе зібрати під свої знамена «в перший-другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, – стверджував промовець, – на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б'ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».
«Ми рахуємо на революційність населення», – повідомляв Микита Юхимович. Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50—60 тис. озброєних людей.
С Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати большевизму, яким тепер живуть».
А. Ніковський, за М. Шаповалом, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. – Д. Я.) не бачать в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».
В. Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями – але квазімарксистською фразеологією».
Останній, хто виступав, Ф. Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».
Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНСоюзу (яку він щойно охарактеризував як нараду приватних осіб, запрошених персонально ним та Винниченком), писав Шаповал, «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася: «Петлюра погодився».
От і вся правда про «таємне» засідання УНСоюзу[94], яке «обрало» Директорію.
А ось і вся правда про обрання Директорії: «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи “першу поразку” в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих…».[95]
О 20-й годині того ж дня, 12 листопада, генерал Гренер та фон Тіль викликали до себе Винниченка, якого було попереджено про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму.
Заколотники негайно зробили крок у відповідь – призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на 13 листопада[96]. Причина такого поспіху – побоювання, що «можуть нас злапати на місцях всіх»[97]. На цьому засіданні нібито й «було доложено про підготовку повстання». Згідно з Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися анонімні представники центральної течії УПСР, Селянська Спілка[98], УСДРП, УПСС. Представники урядової УПСФ, у свою чергу, заявили, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії».[99]
О проекте
О подписке