Розділ II

Близько півночі, коли місто вже купалося в блідому сяйві місяця, кроки одинокого перехожого лунко відбилися від стін Домініканського собору. Безформна тінь падала на бруківку, довгий плащ огортав перехожого до самих черевиків. Минувши Криве Коло, він рушив вуличкою Божого Тіла. Ступивши кілька кроків, почув жалібне скигління:

– Подайте, ласкавий пане…

Перехожий спинився і поглянув на жебрака. Вигляд того був страшний, аби не сказати – жахливий. Ніч вносила щось огидне в його постать: жалюгідне лахміття, тремтячі кістляві руки і потворне обличчя з єдиним оком.

– Вибач, бідаче, – промовив перехожий, – але о такій порі ходять лише ті, в кого за душею не більше, аніж у тебе…

– Пан направду не має? – прошепелявив жебрак. – Я гадаю, пан багатий…

– Хотів би я, щоб це було так, – зітхнув перехожий.

Жебрак жалюгідно затупцяв довкола, стріпуючи своїм лахміттям.

– Подайте, подайте, подайте…

– Іди геть, дурню! – втрачаючи терпець, вигукнув перехожий.

– Гроші! – раптом засичав жебрак і наставив свої пальці-гаки, готові вчепитися в шию упертюху.

З тіні від будинку поступило ще кілька силуетів в лахах. У руках жебрака з'явився ніж.

– Я з тебе шкуру здеру! – просичав він.

У відповідь кулак перехожого розтрощив йому носа і збив із ніг. Жебрак розпластався на бруківці, виючи, мов пес, стікаючи кров'ю. Перехожий тим часом, відступивши назад, вихопив шаблю. На розбійників це подіяло, мов закляття: вони завмерли, стискаючи ножі та палиці.

– Чого стали, недоумки? Він же один! – накоськував їх жебрак.

Це додало духу нападникам, і вони знову посунули вперед.

– Попереджаю, повідрубую вам носи і вуха, – попередив перехожий.

– Уперед, йолопи! – скомандував розпластаний заводій.

Негідники боягузливо ступили ще кілька кроків.

– Дурні, – свиснув глузливо перехожий, – у мене ж нічогісінько нема…

На доказ він відгорнув полу плаща, показавши пояс, а на ньому – піхви від шаблі.

– У нього ж ще є кишені! – завив жебрак з відчаю. Тим часом на ратуші пробило дві чверті по півночі.

– Ого! – вигукнув перехожий! – Даруйте, панове, роз-ступіться!

З цими словами він змахнув шаблею, і в одну мить почулися зойки, тріск палиць і чийсь передсмертний крик. За хвилину перехожий, переступивши через кілька трупів, вийшов на Ринок. Проминувши Мелюзину і ратушу, він наблизився до будинку, звідки потоком лилося світло, музика, а з відчинених вікон долинали п'янкі пахощі жіночих парфумів та винні випари. При вході його зустрів лакей. Узявши плащ та закривавлену зброю, лакей на мить спинився і запитально глянув на прибулого.

– Авжеж, вичистиш до блиску.

Гість усміхнувся і по-дружньому поплескав слугу по плечі:

– Я згадаю про тебе у своїх сьогоднішніх віршах.

Обличчя лакея проясніло в усмішці.

– Як тебе звати? – запитав гість.

– Мартин, ваша милосте, – відповів той.

– Гаразд, Мартине, але дивись, щоб на моїм клинкові не було жодної подряпини.

Гість квапливо рушив сходами. З бенкетної зали котилися хвилі музики і ароматів.

Перед різьбленими дверима з позолотою він примружився і на мить спинився, звикаючи до світла сотень свічок, яке заломлювалось у незліченній кількості підвісок із кришталю, розсіювалось по залі дивовижними спалахами. Сотні очей з цікавістю вступилися у прибульця. Хтось подав знак, і музика стихла…

– Мій любий Себастяне! – залунало на всю залу.

Присутні розступилися, даючи дорогу бургомістру, Якубові Шольцу Той, розкривши обійми, рушив назустріч гостю.

– Мій любий Себастяне! А ми вже зачекалися! Ви, мабуть, зустріли в дорозі музу, і вона не відпускала вас аж дотепер.

– Справді, мій пане, я зустрів музу і не одну.

Усмішка бургомістра раптом зникла.

– Бачу, вона навіть лишила про себе згадку, – стривожено сказав він, – погляньте на свою руку… На ліву…

Тільки тепер гість помітив, що трохи нижче плеча у нього було розірвано камзол, а сорочка під ним прилипла до тіла. Кров на темній тканині була непомітною.

– Пусте, – усміхнувся поранений.

– Лікаря! – вигукнув бургомістр, знаком наказуючи Себастяну сісти.

– Лікаря, лікаря! – підхопили присутні.

– Благаю вас, мій пане, не турбуйтесь, – мовив гість, – зі мною все гаразд. Я нічого не відчував дотепер.

Але бургомістр його не слухав, він кивнув слугам.

Нарешті в іншому кінці зали з'явився товстун, якого всі нетерпляче підштовхували наперед. Той ледве утримував рівновагу.

– Швидше, чорт забирай! – лайнувся бургомістр. – Швидше!

– Святий Антонію, та, прошу, ваша милосте. Коли ж ця зала така довга, – задихаючись, мовив нещасний лікар. – Уже біжу, біжу! Що сталося? Погане вино? Щось у горлі застрягло? Риб'яча кістка? Ось я, ваша милосте. Кашляйте, юначе, кашляйте, зараз я вдарю по спині…

– Де Домінік? – вигукнув у натовп бургомістр.

– Пана Гепнера на балу немає, – відповів хтось.

Тим часом лікар намірився глянути Себастянові до рота.

– Телепню, він поранений! – заволав Шольц.

– Ах! – вигукнув розпачливо товстун. – Але ж я передовсім рятую, коли хтось перебрав з їжею, чи не дай боже – вдавився.

– Хай тобі грець, ти лікар чи хто?

– Лікар, ваша милосте…

– Тоді роби свою справу! Спини для початку кровотечу!

– Слухаюсь…

Із Себастяна зняли камзол і лівий рукав сорочки. Лікар уважно і злякано придивлявся до рани, невідомо чого більше боячись – крові чи бургомістра.

– Рана серйозна? – запитав Шольц.

– Ні, ваша милосте…

– Мій пане, – мовив Себастян, – мені незручно опинитися тут у такому вигляді…

– Дурниці, – перебив бургомістр, – ми надто довго чекали на вас, мій друже, аби тепер отак-от відпустити…

– Принесіть води, – розгублено кивнув лікар. Прохання було миттю виконане.

– Розкажіть нам, дорогий Себастяне, що з вами сталось? – спитав Шольц.

Гість, як завжди в таких випадках, злегка наморщив чоло і на мить задумався. Йому подали повний келих і, зробивши ковток, Себастян почав свою розповідь:

 
Я поспішав на бал прийти,
Всі лиха й біди обійти,
Раніше всіх сюди з'явитись,
Щоб вам, мій пане, уклонитись
I перший келих підійняти
Та славу Бахусу воздати,
Потішити своїм віршем
Людей поважних і… нікчем,
Хоча останніх тут немає,
Та доля різне посилає,
Про те підказує життя:
Ось неозначеність буття.
 

Поет на мить замовк, аби зробити ще ковток та й подумати над продовженням. Залунали оплески, очі бургомістра заблищали, він був палким прихильником поезії.

– «Про неозначеність буття», – повторив він, – клянусь, ви мене заінтригували!

Себастян уклонився, трохи зморщившись від болю в плечі. За хвилину він продовжив:

 
Так от, я поспішав, аж тут
Узяв мене зненацька блуд,
Повів дорогою лихою,
Звів із халепою й бідою.
Готові взятися до «праці»,
Харцизів з десять,
Може, й двадцять
Мене у темряві чекали,
Наживи легкої шукали,
Не знали, бачте, чим багатий
Був я… Коли про те спитати,
Скажу – усі мої скарби
Я не віддам без боротьби.
Лиш сріблом слова я багатий,
І будь-кому його не взяти…
 

– О, сором, сором мені! – раптом вигукнув бургомістр. – «Лиш сріблом слова»… Даю вам обіцянку, Себастяне, ви станете багатим справжнім сріблом ще до настання ранку. Але продовжуйте, продовжуйте…

– Одну хвилинку, – благально втрутився лікар, – я не маю навіть чим перев'язати рану, а це неодмінно треба зробити, ваша милосте…

– Можливо, ця хустинка знадобиться для такої мети? – почувся чийсь оксамитовий голос.

– Дякую, панно, – полегшено зітхнув лікар.

Себастян зустрівся поглядом з молодою чарівною панною.

Він уклонився їй – не відводячи очей. Несила було йому цього зробити. Його поетичній натурі вона здалася богинею. Оті палкі очі, ніжні вуста, злегка зашарілі щоки, темне, вкладене у вигадливу зачіску волосся… Поет навіть не одразу почув, що бургомістр вимагає продовження розповіді. Поміж присутніми почулися смішки, і це привело Себастяна до тями.

– Даруйте, – промовив поранений, – просто рана заболіла раптом.

Бідолаха лікар упав на коліна.

– Обережно, телепню, – гримнув бургомістр.

– Пробачте, ваша милосте, – проскиглив той.

Себастян кивнув головою, і всі затихли. За мить його голос знову всіма заволодів присутніми:

 
Устиг, як бачите, на свято
Покірний ваш слуга… Завзято
Оборонявся він мечем
Від тих грабіжників-нікчем.
І показав їм без вагання
Урок затятий фехтування.
 

Тим часом лікар перев'язав рану, і поет, під нову хвилю оплесків, звівся на ноги, мимоволі шукаючи очима темноволосу красуню. Вона стояла неподалік і також аплодувала йому. На її вустах сяяла усмішка, за яку він ладен був померти. Те сяйво заповнювало для нього всю величезну залу, а кришталеві відблиски, що так спочатку його засліпили, тепер здавалися лише жалюгідним мерехтінням. Укотре поета повернув до тями бургомістр:

– Браво, Себастяне, я не перестаю захоплюватись вашим талантом, – говорив він, – але, втім, у мене до вас прохання.

– Так, пане, слухаю.

– Відтепер завжди носіть кольчугу.

– Неодмінно!

– До розваг, панове! – звеселіло вигукнув бургомістр. – Музику!

А поет тим часом знову поринув у задуму.

– Мій друже, – перегукуючи перші акорди, промовив Шольц, – у вас на вустах ще одна поезія?

– Справді, вашмосць, всього кілька рядків. Ось вони:

 
Історії заключний штрих
Ще не наведено.
Між тим,
В боргу я ще перед ним —
Слуга внизу – старанний хлоп,
Розумні очі, світлий лоб,
Мій безкорисно чистив меч
І плащ дорожній з моїх плеч.
Все говорив про свого пана,
Мовляв, подяка йому й шана
Казав: «Не лічить зовсім гроші,
Все ними сипле, хоч не прошу,
Хоч милостям нема причин…
Ім'я його…
 

– Стривайте – Мирон?… Марко?…

– Мартин! – вигукнув бургомістр, – мій дорогий Мартин! Він отак казав? От віддана душа… Заждіть, він же простий лакей… Треба буде доручити йому якусь поважнішу роботу…

З цими словами вони й розкланялись.

Бал полонив поета, і Себастян вже почувався його королем… Кишені приємно обтяжувало срібло, камзол приємно тиснув на плечі, дарма що був зіпсований діркою від ножа, яку тепер не приховала б і найуміліша швачка. А вродливиця, що полонили його, закружляла з усіма у веселому вихорі. І кольори її сукні злилися з іншими барвами, а голос розтанув у музиці та сміхові.

Вино дурманило та все віддаляло, отож поет його стерігся… Серпанкові хвилі її вбрання, мов уві сні, то з'являлися, то зникали, наче примара…

Мелодія скінчилася. Нарешті! Себастян раптом відчув, що світ пливе перед очима. У голові паморочилось. Можливо, рана серйозніша, аніж те йому видавалось? Дурниці! Це інше…

Вона стояла у барвистому жіночому колі, коли зустрілася знову з ним поглядом, не відвела очей, аж поки поет не наблизився до щебетливого товариства, спричинивши деяке сум'яття безцеремонним вторгненням.

– Ви хочете прочитати нам вірша? – запитала котрась із дам.

– Пані, я вже стільки сьогодні їх прочитав, що, мабуть, не зможу вичавити з себе ні рядка, – відповів Себастян.

– О, як шкода…

– Якщо тільки…

– Що? – кокетливо перепитала дама.

– Якщо тільки вірші самі не народяться і не вирвуться жагучим потоком…

Дама засміялася переможно.

– Слово честі, Себастяне, ви мене лякаєте, але я готова вас слухати.

– Мила пані, я вражений вашою безстрашністю, – мовив поет, – але боюсь, з того потоку на вас не впаде ні краплини.

Її обличчя аж позеленіло від злості. Вона вже ладна була піти, кинувши якесь слово спогорда, проте цікавість взяла гору. Кинула ядучим поглядом довкола, сподіваючись угледіти: де ж суперниця? Затим скривила губи у посмішку і залишилась. Себастянові слова плутались у голові, наче гублячись в тумані, що стояв перед його очима. Він ступив кілька кроків до красуні, що вразила його.

– Необачний вчинок, – тихо вронила вона.

– Даруйте, мабуть, поранення спричинило лихоманку, – так само покрадьки відповів Себастян.

– Боюся, що причини буде замало для виправдання наслідків…

Вона звела очі і, наче обпікшись, в ту ж мить відвела погляд.

– Ви, здається, збиралися читати поезію…

Себастян нахилився до її плеча і промовив рядки, наче вихопив із самого серця:

 
Дозвольте, пам'ятаючи цю мить,
Не розлучатись з вашим образом ніколи,
Коли ця ніч, немов життя, промчить
Кудись у даль на ошалілих конях.
А в день прийдешній, не зазнавши інших втіх,
Рабом схилитися до ваших ніг…
 

Красуня раптом здригнулася, як від болю. Її схвильований шепіт увірвав слова Себастяна:

– Не треба… Припиніть…

Густий рум'янець залив її щоки, а губи нервово затремтіли. Але поет, лише на мить зупинившись, продовжив:

 
І відтепер лиш Бог мені суддя,
За ваше серце я віддам життя!
 

– Досить! – рішуче мовила вона. – Ви не розумієте… ви не повинні…

Замість відповіді поет спробував поцілувати її руку, однак панна швидко відійшла і загубилася серед присутніх.

Він побачив її нескоро: музиканти встигли перепочити і зіграти кілька нових вальсів, лакеї – змінити порожні барила на повні, а слуги – відвести декількох вельмож на свіже повітря.

Себастян устиг побачити, як лакей шанобливо відчинив перед його богинею двері, тільки тепер її вже супроводжував якийсь чоловік. Хвилину зачекавши, поет кинувся за ними, та коли він опинився внизу, її екіпаж уже рушив. Густа темрява за світлою плямою від ліхтаря ненажерливо проковтнула екіпаж, полишивши гуркіт коліс і прощальне кінське іржання.

– Ну й п'яниця, – почулося збоку.

За спиною стояв той самий лакей, що його Себастян вихваляв перед бургомістром.

– Хто п'яниця? – не втямив поет.

– Я про того ведмедя, що супроводжував красуню.

– А хто отой ведмідь?

– Лихий його знає…

– Слухай, хлопче, – скинувся раптом поет, вигребши з кишені жменю срібла, – лети чимдуж за тією каретою, і будь що дізнайся, де вона живе. Зрозумів?

– Ще б пак! – на ходу кивнув хлопець. – Я вітром…

– Я живу на Руській! – гукнув Себастян услід. – Знайдеш мене вдень.

– Гаразд, пане, – відлунало з темряви.