– Поки що не знайшов його, хлопці, – привітно відгукувався той, спираючись на заступ, – але корінна порода залягає десь уже недалеко, і, мабуть, не сьогодні, то завтра таки натраплю на жилу.

День у день він із незмінно бадьорою впевненістю давав нам одну і ту саму відповідь.

Невдовзі Гопкінс став потроху проявляти, з якого тіста він зліплений. Одного вечора в пияцькому салуні панувала напрочуд розгульна атмосфера. Вдень у копальні знайшли грубу жилу, і щасливий шукач золота щедро пригощав випивкою всіх без розбору, тому три чверті населення Джекманз-Галча напилися до чортиків. Захмелілі безцільно товклися або валялися біля шинквасу, блюзнірствували, лементували, танцювали або знічев’я стріляли в повітря зі своїх револьверів. З грального закладу долинали аналогічні звуки. Тон задавали Моул, Філліпс та їхні поплічники, про порядок і пристойність забули цілком.

Серед усіх цих вибриків, лайки та п’яного лихослів’я люди раптом почали розрізняти якийсь неясний монотонний звук, який, здавалося, був фоном для всіх інших звуків і робився явним при будь-якому затишші в п’яному гаморі. Поступово один по одному присутні стали замовкати, дослухаючись, поки нарешті гамір не стих остаточно, і погляди публіки зосередилися в тому напрямку, звідки чувся неголосний потік слів. Там верхи на діжці сидів останній прибулець Джекманз-Галчу, Елаєс Б. Гопкінс, зі щирою усмішкою на рішучому обличчі та розгорнутою Біблією в руці. Він уголос читав обраний ним навмання уривок – з «Апокаліпсису», якщо пам’ять мені не зраджує. Текст був цілком випадковим і не мав ні найменшого стосунку до подій у шинку, але Гопкіпс старанно, з побожним виглядом бубонів слова, легко помахуючи вільною рукою в такт фраз, які промовляв.

Цю витівку зустрінули загальним реготом та оплесками. Шукачі золота зі схвальним гомоном скупчилися навколо діжки, вважаючи, що стали свідками якогось хитрющого розіграшу і що ось-ось їх пригостять чимось на кшталт пародійної проповіді або жартівливого повчання.

Читець, однак, скінчив розділ і безтурботно перейшов до читання іншого, а покінчивши з ним, взявся за наступний. Тут пияки дійшли спільної думки, що жарт дещо затягнувся. Коли ж Гопкінс почав новий розділ, вони ще більше переконалися у своїй правоті. З усіх боків хором зазвучали грізні вигуки, що закликали заткнути читцю пельку або скинути його з діжки. Незважаючи на всі паплюження й образи, Елаєс Б. Гопкінс наполегливо продовжував уголос читати «Апокаліпсис», як і раніше, зберігаючи незворушний і задоволений вигляд, ніби ґвалт, що здійнявся навколо нього, був йому приємнішим за овації. Незабаром об діжку гулко вдарився кинутий кимось чобіт, за ним другий, наступний пролетів біля самої голови новоявленого пастора, але тут у події втрутилися найґречніші копачі, котрі піднялися на захист миру і ладу. До них, як це не дивно, приєдналися згадувані вже Моул і Філліпс, котрі встали на бік субтильного читця Святого Письма.

– Гопкінс – друзяка що треба, – пояснив цей крок Філліпс, своєю громіздкою постаттю в червоній сорочці затулив від натовпу об’єкт загального гніву. – Він людина іншого, ніж ми, складу, проте не заважає нам залишатися при своїх думках і висловлювати їх, сидячи на діжці або деінде, коли вже так хочеться, тому негоже кидатися чобітьми там, де можна обійтися словами. Якщо цього дивака хтось хоча б пальцем зачепить, ми з Біллом вступимося і кривдник отримає йому належне.

Ораторське мистецтво Філліпса придушило найактивніші ознаки невдоволення юрби, і прихильники безладу спробували було відновити покинуту пиятику, ігноруючи потік Святого Письма, що лився на них, але безуспішно. Ті із завсідників, котрі були п’янішими за інших, поснули під монотонне бурмотіння євангеліста, інші, кидаючи похмурі погляди на читця, котрий продовжував, ніби нічого не сталося, сидіти на діжці, вирішили розійтися по своїх домівках. Опинившись наодинці з найдоброчеснішими представниками публіки, Гопкінс затраснув книжку, педантично позначивши олівцем те місце, на якому зупинився, і зліз із бочки.

– Завтра ввечері, хлопці, – неголосно оголосив він, – я відновлю читання з дев’ятого вірша п’ятнадцятого розділу «Апокаліпсису».

І, не звертаючи уваги на наші вітання, вийшов із виглядом людини, котра виконала свій священний обов’язок.

Це попередження, як виявилося, не було порожньою погрозою. Наступного вечора, тільки-но в пияцькому салуні стала збиратися юрба, він знову опинився на діжці і з колишньою рішучістю взявся читати Біблію – монотонно, запинаючись, ковтаючи цілі речення, насилу перебираючись від одного розділу до наступного. Сміх, погрози, глузування, інші кпини, за винятком прямого насильства, використовували з метою зупинити набриду, але все виявилося однаково безрезультатним.

Невдовзі ми помітили в його діях певну методу. Поки панувала тиша або балачки мали безневинний характер, Гопкінс мовчав. Та варто було пролунати одному-єдиному блюзнірству, як читання Біблії поновлювалося приблизно на чверть години, потім припинялося, але при найменшій провокації у вигляді лайки або невідповідної згадки імені Господа Гопкінс брався читати знову. Весь другий вечір він читав майже без угаву, оскільки мова, якою користувалася його опозиція, все ще залишалася непристойною, хоча вже і не такою мірою, як напередодні.

Свою кампанію Елаєс Б. Гопкінс провадив довше, ніж місяць. Так і сидів кожного божого вечора з розгорнутою книжкою на колінах, із найменшого приводу починаючи свою роботу, наче музична шкатулка від дотику до пружинки. Монотонне бурмотіння проповідника стало нестерпним, уникнути його можна було, лише погодившись дотримуватися кодексу поведінки, запропонованого новоявленим пастором. На хронічне лихослів’я товариство стало споглядати з осудом, бо покарання за їхні гріхи падало на всіх. Наприкінці другого тижня читець здебільшого мовчав, а до початку наступного місяця його пост перетворився в синекуру^[4].

Ніколи раніше реформація мораллю не відбувалася так хутко і настільки дієво. Свої принципи наш пастор впроваджував і в буденне життя. Не раз траплялося, що, почувши необережне слово, вимовлене в серцях кимось із копачів, пастор із Біблією в руках кидався до порушника і, видершись на купу червоної глини, що підіймається над ділянкою того, хто згрішив, бубонів від першої літери до останньої все генеалогічне дерево від початку Старого Заповіту, причому робилося це з таким серйозним і поважним виглядом, немов цитата мала прямий стосунок до цієї ситуації.

Згодом лайка стало у нас рідкістю, пияцтво також змарніло. Випадкові подорожні, потрапляючи транзитом до Джекманз-Галча, дуже дивувалися нашому благочестю, чутки про яке долинули аж до самого Белларата, породжуючи там розмаїті версії.

Деякі риси, властиві нашому євангелісту, якнайкраще сприяли успіху справи, якій він себе присвятив. Людина цілком безгрішна не змогла б знайти для своєї мети кращого ґрунту з оточуючими та завоювати симпатії своєї пастви. Пізнавши Елаєса Б. Гопкінса ближче, ми виявили, що, незважаючи на свою доброчесність, у ньому часом визирала закваска старого грішника, з чого випливало, що колишні шляхи нашого пастора не завжди розходилися зі стежками ґанджу. Наприклад, він не був непитущим; навпаки, напої собі пастор обирав із великим знанням справи, а склянку перекидав у горлянку звичним жестом. Він майстерно грав у покер, а в «юкер до останніх штанів» його майже нікому не вдавалося здолати. У компанії з колишніми баламутами Філліпсом і Моулом він міг, бувало, грати по кілька годин поспіль у цілковитій гармонії, якщо тільки невдалий розклад карт не спровокує лайку у котрогось його нестриманого партнера. На перший випадок на обличчі пастора виникала ображена посмішка, і він звертав на винного свій докірливий погляд. При повторному порушенні пастор брався за Біблію, і на цей вечір грі наставав край.

Ми переконалися і в тому, що він чудово володіє зброєю; якось, коли ми, вийшовши з бару Адамсів, практикувалися в стрілянині по порожній пляшці з-під бренді, пастор узяв в одного з нас револьвер і влупив кулю в саму серединку пляшки з відстані двадцяти чотирьох кроків.

І взагалі, за що б він, крім видобутку золота, не брався, майже все виходило у нього так, що аж любо було дивитися; та копач із нього був чи на найнікудишній у всій Австралії. Полотняна торба з його прізвищем, виведеним друкованими літерами, пилюжилася жалісним видовищем на полиці на складі Вобурна; до неї ніхто не торкався, і вона залишалася порожньою, тоді як торби інших шукачів скарбів щодня поповнювалися, і багато з них набували солідної округлості форм, бо тижні збігали один за одним і час відправки золотого фургона був уже на носі. За нашими підрахунками, на складі накопичилася небувала кількість золота, якої раніше ніколи не конвоювали за один раз.

Хоча Елаєс Б. Гопкінс, вочевидь, по-своєму тихо радів чудовій зміні, яку він ініціював у нашому таборі, його задоволення не було достатньо глибоким і гармонійним. Для повноти щастя йому чогось бракувало, й одного чудового вечора він відкрив нам свою душу.

– На наш табір, хлопці, зійшла б благодать, – сказав він, – якби ми мали по неділях організовану хоча б якусь церковна службу. Ми ніяк не святкуємо недільного дня, хіба що більше, ніж у будні, п’ємо віскі та граємо в карти. Продовжувати так далі – означає спокушати провидіння.

– Але у нас немає священика, – заперечив хтось із натовпу.

– Мовчав би, дурню, – загарчав на того сусід. – Хіба ти не бачиш серед нас людину, котра вартує двох священиків? Та з нього священні тексти вихлюпуються, як глина з твого лотка. Чого тобі ще треба?

– У нас немає храму, – не вгамовувався перший.

– Службу можна провадити і просто неба, – запропонував ще хтось.

– Або на складі Вобурна, – підхопили в юрбі.

– Або в салуні Адамса.

Останню пропозицію зустріли гулом схвалення, з чого випливало, що більшість схильна вважати салун найбільш годящим місцем.

Салун Адамса був доволі солідною дерев’яною спорудою, до якої з тильного боку тулився бар; салун використовували частково як гральний заклад, а частково як склад для зберігання запасів алкоголю, його збудували з міцних, грубо тесаних колод, бо його власник у колишні, ще не освячені благодаттю часи справедливо вважав, що такі речі, як діжки з бренді та ромом, у Джекманз-Галчі будуть ціліші під надійним замком. У кожному кінці цієї будови були передбачені міцні двері, і коли із салуну винесли стіл та інші меблі, він виявився достатньо просторим, щоб вмістити все населення Джекманз-Галча. Діжки з алкоголем господарі склали в одному кінці салуну таким чином, що вийшло щось на кшталт кафедри проповідника.

Спочатку всі ці приготування не спричинили особливого ентузіазму мешканців Джекманз-Галча, але коли стало відомо, що Елаєс Б. Гопкінс після закінчення служби планує звернутися до публіки з проповіддю, інтерес населення до майбутньої події помітно зріс. Справжня промова була для всіх шукачів золота справою незвичайною, а проповідь, прочитана своїм власним пастором, здавалася незвичайною подвійно. Поширилися чутки, що ця проповідь буде присмачена прикладами з місцевого життя, а її мораль оживлена нападками на адресу певних осіб. Люди стали хвилюватися, що не зможуть потрапити на службу, і до братів Адамсів стали надходити численні заявки з проханням забронювати місця. Лише після переконливих запевнень у тому, що місць із надлишком вистачить на всіх, табір вгамувався і копачі стали спокійно чекати майбутньої церемонії.

Місткість салуну була дуже доречною, оскільки збори того пам’ятного недільного ранку виявилися наймасовішими за всю історію Джекманз-Галча. Спочатку навіть вирішили, що зібралися всі без винятку мешканці селища, але пізніше з’ясувалося, що це не зовсім так. Моул і Філліпс, виявляється, напередодні подалися в гори на розвідку золотоносних ділянок і досі не повернулися, а Вобурн, хранитель золота, не наважився залишити свій пост. Його піклуванню довірили небувало велику кількість коштовного металу, і він залишився на складі, вважаючи, що його відповідальність занадто велика, щоб манкірувати своїми обов’язками.

За винятком цих трьох усі інші мешканці Джекманз-Галча в чистих червоних сорочках і з іншими відповідними до нагоди доповненнями до своїх гарнітурів статечно рухалися безладними групами глинистою доріжкою, протоптаною до салуну.

Усередині цього приміщення наспіх розставили стругані лави, а біля дверей стояв «пастор», зустрічаючи всіх щирою посмішкою.

– Доброго ранку, хлопці, – вітав він кожен гурт, що підходив. – Заходьте, заходьте. Ви не пошкодуєте, що сьогодні прийшли сюди. Револьвери складайте он у ту діжку біля входу; заберете їх потім, коли все скінчиться; в мирний храм негоже входити зі зброєю.

Його прохання слухняно виконували, і ще до того, як останній парафіянин зайшов до салуну, в бочці-арсеналі утворилася небувала колекція холодної та вогнепальної зброї. Коли вже всі зібралися, двері салуну зачинилися і почалася служба – перша й остання у Джекманз-Галчі.

Погода стояла спекотна, повітря в салуні будо сперте, але копачі слухали з гідною увагою. У цій ситуації був елемент новизни, який завжди вабить. Одні були присутні на церковній службі вперше в житті, іншим вона нагадувала іншу країну й інші часи. Якщо не брати до уваги схильності непосвячених наприкінці певних молитов аплодувати на знак схвалення висловлених думок, жодна з церковних громад не могла поводитися пристойніше, ніж наша. Коли, однак, Елаєс Б. Гопкінс, зиркаючи на нас із висоти діжкової трибуни, почав свою проповідь, у салуні почувся гул голосів заінтригованої публіки.

На честь урочистої події Гопкінс одягнувся з особливою ретельністю. На ньому були молескінові штани й оксамитова блуза, перехоплена паском із китайського шовку, в лівій руці він тримав бриля з пальмового листя. Свою промову почав тихим голосом, часто, як було зазначено, глипаючи в невеликий отвір, що заміняв вікно в салуні та розташований над головами сидячої внизу публіки.

– Я показав вам шлях істинний, – заявив проповідник у своєму зверненні. – З моєю допомогою ви тепер потрапили в належну колію і не вибиваєтесь із неї.

Після цих слів він упродовж кількох секунд дуже пильно витріщався у вікно.

– Ви пізнали тверезість і працьовитість, які завжди допоможуть вам відшкодувати будь-які втрати, які тільки й випадуть на вашу долю. Гадаю, що жоден із вас не забуде мого перебування в цьому таборі.

Промовець зробив паузу, і в тихому літньому повітрі прозвучали три револьверні постріли.

– Сидіти сумирно, дідько би вас вхопив! – загримів голос нашого проповідника, в той час, як збуджена пострілами публіка було схопилася на ноги. – Хто рушить із місця, тому куля в лоб! Двері замкнені ззовні, і вам не вибратися звідси. Сядьте на місця, тупі святенники! На місце, собаки, інакше стріляю!

У подиві та страху ми знову опустилися на свої місця, тупо вирячивши очі на нашого пастора й один на одного. Елаєс Б. Гопкінс, обличчя і навіть постава якого, здавалося, зазнали разючої метаморфози, люто лупав на нас очима з висоти своєї домінуючої позиції, а на його обличчі грала презирлива посмішка.