Читать книгу «Рожеві сиропи» онлайн полностью📖 — Артема Чеха — MyBook.
image

Розділ 2

– О'кей, – сказав Ваня. – Де дрилять?

Афанасій посміхнувся – слово «дрилять» йому, очевидно, сподобалося.

– Над цим вікном. І над тим. Тільки над тим візьми ототуточки трохи правіше.

– Може, вам штори не потрібні, Афанасій? – запитав Ваня, струшуючи з підвіконня торішніх ос. – В антураж не впишуться. У вас так по-холостяцькому, а тут штори. Не приший кобилі хвіст.

– Дриляй давай! Базікала! Зараз я тобі хвоста пришию.

Ваня задриляв. Хата була старою. Товсті глиняні стіни кришилися, немов зуби у матроса. Штукатурка разом із глиною розліталася навсібіч. Ваня мружився, намагався вберегти зіниці від небезпечних уламків, діяв майже наосліп, проте дриль входив плавно і справно, немов ложка у сметану.

– Одна дірка є, Афанасій! Можете мене поздоровити.

– Поздоровляю, – мовив Афоня, потираючи пухкенькою долонею щетинисту щоку. – Тепер тут давай.

Ваня увійшов у раж. Друга дірка була зроблена майстерніше. Штукатурка не розліталася, хіба на підлогу посипалося трохи бежевого борошна.

– Тепер над цим вікном, – діловито мовив Афанасій.

– Тут?

– Лівіше.

– Тут?

– Ще трохи вгору. Ага. Дриляй.

Ваня задриляв.

– Ж-жу-у! – обережненько сказав дриль, пробуючи структуру стінки. – Ж-ж-ж-жу-у-у-у-у! – набрався він сміливості. – Дж… цинь! Дуж!

– Шо трапилося, Ванют?

Ваня витирав обличчя від сухого бруду. Щось не клеїлося.

– Щось не клеїться.

Він показав дриль Афанасію. Свердло було зламане.

– Зламав?

– У вас стіни якісь залізні.

– Може, проводка?

– Якби проводка, то йшли б ви вже до моєї баби з похоронкою. Не знаю.

Афоня збігав за компотом. Сіли. Випили. Задумалися.

– Треба свердло витягати. Інакше криво карниз сидітиме, – сказав Ваня, витираючи губи.

– Умієш?

– Плоскогубці треба.

– Десь були, – задумливо рік Афоня.

У двері постукали, й за секунду в кімнату заглянула вусата морда.

– Доброго дня, – привіталася морда. – Я вам приніс листа.

– Сергію Валентиновичу! – привітався Афанасій і взяв у вусаня якийсь продовгуватий папірець. – Руки у тебе стоять?

– А? – здивувався дядя Сергій Валентинович. – Не знаю.

– А що в тебе взагалі стоїть? – запитав Афанасій, не вкладаючи у запитання потойбічної суті.

Ваня цій двозначності посміхнувся. Дядя Сергій Валентинович зашарівся.

– У нас тут біда, розумієш! Треба витягти свердло. Поламалося. У стінці тепер стирчить.

– Так плоскогубцями, – спокійно промовив листоноша. – Подивитися можна?

– На що ти зібрався дивитися?

– На те, як будете витягати.

– Ну подивись.

Афанасій приніс старі, вкриті іржею плоскогубці. Поколупавшись з хвилину у стінці, Ваня витяг свердло. Вставив у дриль нове.

– А це не зламається? – справедливо запитав листоноша.

– Не знаю. Може, свердло було гівняне, – припустив Ваня. – Зараз спробуємо.

І він спробував.

– Ж-ж-ж-жу-у-у-у! – завив дриль. – Жим, цвік, хряцццц.

– Не йде?

– Не хоче.

– Свердло ціле?

– Та ціле.

Дядя Сергій Валентинович як корінний мешканець сільської місцевості зацікавився не на жарт.

– Мда-а-а, – протягнув він. – Може, там щось вмонтоване? Кевларова пластина, наприклад. Ну, на випадок війни? – припустив він.

– Цей будинок побудували у чотирнадцятому році, Сергій Валентинович. Які кевларові пластини?

– Ну, так, може, під час громадянської тут штаб був? Махновці. Або Денікін.

– Слухай, Денікін, – почав дратуватися Афоня. – Сідлай свою веломашину і їдь у справах.

Дядя Сергій Валентинович був допитливим і не здавався.

– А я ще подивлюся. Ти, Афоня, у мене по ділам останній був.

– Не мішай! Без тебе тошно! – закричав він на листоношу.

Дядя Сергій Валентинович особливим авторитетом не користувався. Але ні на кого й не ображався.

Афанасій махнув на нього рукою й питально глянув на Ваню: ну?

– Не знаю, – знизав плечима Ваня.

– Може, сковирнуть? – вставив свої п'ять копійок дядя Сергій Валентинович.

– Зараз я тебе сковирну!

– Так що робити? – Ваня стояв на фанерному стільці. У руках він тримав дриль і вигляд мав щонайменше безглуздий.

– Давай сковирнем, – сказав Афанасій, злобно глянувши на листоношу.

Останній допивав Ванин компот.

Афанасій приніс стамеску та викрутку.

– Що краще? – В лівій руці він тримав стамеску, в правій – викрутку.

Інструменти балансували, немов на аптекарських терезах.

– Давайте поки викрутку.

Афанасій дав.

Ваня колупав стіну. Крейда, глина, залишки, очевидно, кінського навозу з легкістю відпадали. Афанасій ледь чутно скрикував, наче на прийомі у дантиста. Дядя Сергій Валентинович потирав вуса.

– Стамеску, – наказав Ваня голосом зосередженого хірурга.

Афанасій з покірністю асистента протягнув стамеску.

Ваня колупав.

– Є, – мовив він.

– Що там?

– Якийсь ящик.

– Ящик?

– Залізна коробка, здається.

Листоноша підвівся. Афанасій напружився.

– Діставати? – запитав Ваня. З його мужнього чола стікав піт.

– А вона велика?

– Нормальна. Так діставати?

– Ти ж мені півстіни розковиряєш.

– Пів не пів, але нормально. Замажете. Глини як грязі.

– Ну давай.

Ваня, вгативши кілька разів стамескою, сковирнув краєчок залізяки, і та з легкістю піддалася. Він потягнув на себе синій предмет, і в його руках опинився залізний ящичок розміром зі шкільний пенал.

– Скарб! – в унісон прошепотіли Афанасій та дядя Сергій Валентинович.

– Можливо, – майже індиферентно промовив Ваня.

– Дай! Дай мені, що це? Дай! – У Афанасія затрусилися руки.

– Чудасія! – запищав листоноша й вщипнув себе за вухо.

З хвилину помовчали. Уражені загальним оціпенінням, мужички не могли не те що сказати щось – рота відкрити.

– Моє! – раптом викрикнув Афанасій.

– Та ваше, Афанасій, ваше, – скривився Ваня.

– Може, відкриєш, Афонь? – запропонував листоноша.

Сіли. Старезний стіл з чорного дуба, на якому стояв ящик, вселяв серйозність ситуації. В сусідній кімнаті гуділа муха. Ваня хотів нарешті глянути, що ж там у ящику, й побігти собі на шлюз ловити красноперок. Дядя Сергій Валентинович закусив нижню губу і став схожим на вусату жінку. Афанасій тремтів, немов осиковий листок під штормовим вітром. Він зблід, фазендна майка вмить змокла.

– Тільки це моє, – ще раз попередив Афанасій.

А він жлоб, виявляється, першої гільдії, – подумав Ваня, і його настрій зіпсувався.

Відкрили.

– Давай так, або ти віддаєш все государству, або ми ділимо все по-чесному, – спокійно мовив листоноша.

Його очі світилися, немов фосфоричний поплавець у нічній непрогляді плеса.

– Твоє «по-чесному», вибач, ні в які ворота. Це моє, – відповів йому Афанасій.

– Я ні на що не претендую, – висловився Ваня.

Він і не претендував.

– З тобою я поділюсь, – дружньо промовив Афанасій. – З тобою, Ванют, я якраз і поділюся. Ти дриляв, ти діставав, ти один з нас, а він… – Афоня вказав на дядю Сергія Валентиновича, – він сидів і задницю чухав. Тепер з ним ще і ділитися!

– Тоді государству, – спокійно сказав листоноша, потираючи вусики. – Государство розбереться. Тут же цілий статок, тут, їби його мать, вибачте, бога душу, довічна пенсія.

– От я на пенсії, мені і нада, а ти, Сергій, ще працюєш, ти ще заробиш на свій гроб.

Суперечка тривала більше години. Ящик зі скарбом стояв на столі, на нього дивилися, але торкнутися боялися. Чи то від усвідомлення своєї безправності, чи то від того, що руки були немиті… Афанасій стояв, схилившись на фанерну шафку, що її змайстрували ще у п'ятдесятих у славному місті Богодухів. Дядя Сергій Валентинович сидів усе на тому ж стільці. Ваня дивився у вікно.

– Моє, Сергій, розумієш, це – моє. Ти не отримаєш ні копієчки.

– Тоді я піду до сільради. Ігнатович, думаю, зрадіє. У нас колись був випадок, знаєш, хороший був випадок. У нас секиру якось з шлемом старинними виловили в Росі, і той, хто виловив, хотів собі оставить, та люди чесні попались, куди треба доложили. А хто треба все по закону оформив і в музей віддав.

– І ти, наївний, думаєш, що ота твоя секира в музеї лежить? Ти її там бачив?

– Не бачив, та директор музею сказав, що вона в запаснику.

– Дурак ти! В запаснику вона. Та її вивезли вже триста років як. В Штати її вивезли. Або в Германію.

– Та хто її вивезе?

– А от твій директор і вивіз. В запаснику. Скаже таке. Іди краще, Сєрьож, додому і не мороч мені голову.

– Я піду, – голос листоноші помітно тремтів, – я піду, Афанасій, але знай, що і ти ні копійки не виручиш. Бо до біди то.

Дядя Сергій Валентинович підвівся й подався до виходу. Він ще раз промовив «до біди» й відчинив двері.

З сіней пахнуло гнилим ганчір'ям.

– Ану стій! – закричав Афоня.

– А? – розвернувся дядя Сергій Валентинович.

– Стій. Ти нікуди не підеш.

Й Афоня, немов пантера, кинувся на листоношу.

Зчинилася метушня. Спочатку Ваня не міг розібрати, хто зверху, а хто знизу, де чия нога, а де чиє вухо. Але коли він вловив ритм боротьби, то йому вдалося відстежувати розвиток подій.

– Ах ти ж хряк! – кричав листоноша, намагаючись вкусити Афоню за бліде пузо.

Афанасій вправно вивернувся, й дяді Сергію Валентиновичу вдалося вкусити лише за коліно. Причому самого себе.

Афанасій, намагаючись наслідувати великих борців греко-римської боротьби, схопив листоношу за руку й почав її викручувати. Рука не піддавалася.

– Ти ж худий! – дивувався Афанасій.

– Худий, та не слабенький, – кректав дядя Сергій Валентинович, але раптом розслабив кінцівки й вигукнув: – Здаюся!

Афанасій відпустив, проте було видно, що ситуацію він контролював.

– Весь костюм мені ізгавнякав, – ледь не плакав листоноша.

Ваня заскучав. Він хотів уже піти, але залишити двох ідіотів напризволяще він не міг.

– Ну що? – запитав Ваня.

– Давай ділити, – зітхнув Афоня. – Все честь честю. Згоден. Тільки мені найбільший!

В ящичку, загорнуті у темно-зелений вицвілий та зогнилий оксамит, лежали три камінці. Один пурпурний, великий, розміром з волоський горіх, другий – менший, бірюзового відтінку, і третій – найменший. Найменший камінець мав жовтуватий відтінок і був схожий швидше на желатинову капсулу з риб'ячим жиром, аніж на камінець. Але Валентин погодився і на нього. Принаймні хоч якихось грошей він вартий.

Ваня отримав середній камінець, прозорий і напрочуд легкий, так що спочатку навіть подумав про його плексигласове єство, але єство було природним. Це був справді камінь – Ваня відчув сильну енергетику, яку він випромінював. Плексиглас на таке не здатен.

Афоня ж залишив собі найбільший – темно-червоний, певно рубін.

Він опустив голову, підраховуючи, скільки ж приблизно може коштувати цей камінь. Якщо рубін – то Афоня зможе дозволити собі отой ірис, який він бачив у журналі, – одну луковицю цієї квітки продавали на мадридському аукціоні за ціну катастрофічно велику. Більше того, грошей вистачило б ще й на трикімнатну та новенький «опель». Та й веранду варто було б підремонтувати. Й парник для квітів. Й карнизи. Ні, не ці дешеві алюмінієві, а дорогі, з мореного дуба. Й штори вже ж напевно не такі штопані. І ручку «Паркер», як у Демидича, що йому син з Америки привіз. І люстру нову. І оті черевики за сімсот гривень, кожані, на блискавці…

– Ну шо, Сергію, тепер можеш іти. Рильце і у тебе в пушку. Зайшов один, називається, на огоньок. А назад з повною кишенею грошей.

– Повною кишенею? – образився листоноша. – Та він же не більше горошини. Топаз якийсь, він і на сто гривень не потягне.

Дорогою додому дядя Сергій Валентинович наскочив переднім колесом на уламок шпали й ледь не впав. Але зупинився. Прямо перед ним лежала сотня. Кобзар усміхнувся й пірнув до кишені уніформи працівника пошти.