Глава 7
Операція «Підкоп»

Ніч оповила Київ непомітно. Спочатку вона визирнула з-за Дніпра і, переконавшись у тому, що місто не звертає на неї жодної уваги, потроху рушила вперед, тягнучи за собою темне покривало, розшите мерехтливими зірками.

Тим часом у будиночку в ботанічному саду завершувалася важлива нарада. За столом у світлі абрикосового абажура, схиливши голови над планом підкопу, сиділи професор і ді-джей Дудка.

– Мій друже, а ви впевнені, що ваші колеги впораються з таким складним завданням?

– Пояснюю ще раз, професоре, – гаряче переконував його ді-джей, – у мене на Фейсбук-сторінці пі-пі-півтори тисячі друзів. У них, як мінімум, півтори тисячі молодших братів і сестер. Якщо ці три тисячі приведуть усіх своїх друзів, то повірте, збереться ціла армія малят, озброєна відерцями і лопатками.

– А як же батьки? Хіба вони можуть відпустити дітей на всю ніч у незнайоме місце?

– А ми спробуємо не турбувати батьків, і почнемо діяти тільки тоді, коли вони заснуть. Ма-ма-малята виберуться зі своїх ліжечок, сядуть на велосипеди, встануть на самокати, скейти, ролики і під наглядом старших братів і сестер прибудуть на місце.

– Але ж дозвольте, виходить це – змова?!

– Професоре, ви самі говорили, що готові на все, аби врятувати маму Клумбу від загибелі.

– Так. Добро мусить уміти захищатися! Я даю згоду на проведення операції «Підкоп»! Уся відповідальність на мені. Викликайте дітей!

Ді-джей миттю видобув із сумки трохи затертий, але вірний планшет і на своїй Фейсбук-сторінці написав:

«Чудлик потрапив у халепу. Йому потрібна допомога. Беріть із собою молодших братів, сестер і приходьте о другій годині ночі в ботанічний сад. Прихопіть відерця й лопатки. Збираємося біля будиночка професора. Все дуже серйозно. Чекаю. Дудка».

Рівно о другій у призначеному місці зібралася величезна юрба дітей і підлітків. Ді-джей крутився серед них, жваво щось пояснюючи. Незабаром на ґанку з’явився Чудлик. Побачивши його, діти захоплено замахали руками і загуділи…

– Тихіше, тихіше, друзі мої! – вгамував їх професор. – Дотримуйте тиші, бо неподалік чергують міліціянти, які можуть поцікавитися, чому дітвора так пізно не спить. А зараз дозвольте всім пояснити, навіщо ми з Дудкою викликали вас сюди. Нам потрібна допомога. Внизу, он за тими деревами, знаходиться печера, де спить волошкова квітозавриха. Наше завдання полягає в тому, щоб якнайшвидше вирити тунель від будиночка до печери і розбудити її за допомогою сеансу музичної терапії, який проведе наш хвацький Дудка. Тоді є шанс, що Мама-Клумба прокинеться в доброму гуморі, встане з правої ноги і не захворіє.

У цьому місці промови з неба впало декілька важких крапель.

– Дощ! – стурбовано сказав Дудка. – Він може нам зашкодити.

Всі підвели голови до неба, яке почала затягувати чорна грозова хмара. Якщо почнеться злива, діти змокнуть і можуть застудитися. Ситуація ставала загрозливою. І тоді Чудлик вдався до справжнього чаклунства, яке застосовував дуже рідко, бо передусім вірив у науку.

– Травнева ноче, – гукнув він, здійнявши руки до неба, – будь прихильною до нас! Ти, можливо, сердишся, адже діти вночі повинні спати, та дуже прошу, не обливай нас дощем. Почекай трохи, поки ми завершимо роботу.

– Хто це зі мною розмовляє? – запитала травнева ніч у південного вітру.

– Це професор Чудлик, – озвався вітер шелестом дерев. – Він за своє життя не вбив жодної тварини, не поламав жодної гілки і не скривдив жодної людини.

– Раз так, то я допоможу йому. Гей, подруго, – звернулася ніч до грозової хмари, – відступи-но вбік, не поспішай розпускати свої мокрі коси.

І сталося диво. Хмара відступила і на небі знову засяяли зірки.

– Дякуємо тобі, ноче! – неголосно гукнув професор, а діти вдячно помахали їй руками.

– Добре, добре… – пробурмотіла травнева ніч далеким громом, – чого вже там… Природа завжди допомагає добрим людям.

– Нумо, друзі мої, увага! – професор знову промовляв до дітей, розгорнувши перед ними величезний плакат. – Ось план підкопу. Копати почнемо від мого будиночка, землю будемо виносити й утрамбовувати на клумбах, підготовлених для розсади чорнобривців. Пропоную працювати за схемою – набрав відерце землі й одразу ж поступися місцем товаришу. Згодні?

– Так! – дружно закивали головами діти.

– Тоді до роботи!

Глава 8
Наукова дискусія

Тієї ночі в Академії казкових наук також не спали. У великому кабінеті за довгим столом засідали вчені, скликані академіком Хитренком. Найактивнішими були троє науковців – професори Ікс, Ігрек і Зет.

– Я вважаю, перед тим як ставити питання про методи пробудження, варто зрозуміти, що собою являють ці волошкові квітозаври, – авторитетно заявив професор Ікс.

– Слушно! – погодився із ним Хитренко. – То що вони собою являють?

– Наскільки я пам’ятаю, волошкові квітозаври мають голову, тулуб і хвіст…

– Нічого подібного, – заперечив зі свого місця професор Ігрек, – замість хвоста в них букет квітів. Вони тому і називаються квітозаврами. Їхня голова нагадує формою діжку для пальми.

– Ніяку не діжку, – заперечив професор Ікс, – а звичайнісінький вазон з однією діркою замість ока…

– Нісенітниці! – підхопився з місця професор Зет. – У квітозавра парна кількість очей. Їх у нього вісім! А спина вкрита травичкою, в якій ростуть гриби.

– І не травичкою, а звичайним мохом, посипаним журавлиною. І ніг у квітозавра немає! Він плазує на животі…

– Якому животі?! Він же птах! І має крила…

– Не крила, а крило, що росте посередині чола, і він ним махає, коли радіє…

– Коли радіє, то розпускає хвіст із троянд і пускає ротом бульбашки…

– Він узагалі має роги…

– Ні, не роги, а бивні…

– Бивні в нього відпадають у дитячому віці, і на їхньому місці виростають вуса…

– Це в самців. А в самок продовжують рости бивні…

– І доки вони в них ростуть?

– Доки їм ці бивні не обламають новонароджені діти…

Наукова суперечка між професорами тривала майже три години. За цей час було випито дванадцять графинів води, поламано шістнадцять олівців і чотири стільці, виплеснуто в атмосферу вісім кубометрів ненависті та з’їдено сорок шість таблеток валідолу. Коли ж професори втомилися від дискусії, Хитренко попросив наукового секретаря підбити підсумки.

Секретар підійшов до дошки, узяв крейду і, відповідно до тверджень професури, намалював п’ятиголове чудовисько, вкрите густою травою, з колесами замість ніг і пальмою замість хвоста. На кожній голові росло по крилу, рот був десь збоку, а вуха теліпалися просто над очима. Одне слово – страховисько.

– А тепер з’ясуймо, як ми її будемо будити? – Хитренко поставив питання руба.

– Я кажу тротиловою шашкою її будити! – наполягав Ікс.

– А я кажу, – струменем з пожежного шлангу! – вигукував Ігрек.

– Шашкою! – Струменем! – Шашкою! – Струменем! – Шашкою!

Здавалося, цьому не буде кінця. Ікс та Ігрек ніколи не могли домовитися. Теоретичні наукові суперечки могли тривати вічно, й усі в залі зажурилися, потайки позіхали в кулачки, роздивлялися на стелі сонних мух і писали рідним есемески «До ранку не чекати».

Нарешті Хитренко не витримав:

– Мовчати! – гаркнув він. – Пропоную консенсус! Спершу ми підірвемо поблизу печери тротилову шашку, а потім, коли квітзавриха від страху вискочить з печери, поллємо водою із пожежного шлангу, щоб заспокоїти. Чи всі згодні?

Рішення підтримали майже одностайно, і тільки професор Зет був проти:

– Це якось негуманно! – заявив він, проте Хитренко махнув на нього рукою і поставив наступне запитання:

– Чим харчуються волошкові квітозаври?

І знову розгорілася суперечка. Ікс стверджував, що квітозаври люблять буженину і салат «Олів’є», а Ігрек доводив, що найбільше їм смакує сиров’ялена ковбаса та оселедець під шубою.

– Послухайте, – зненацька втрутився в їхній диспут професор Зет, – а чого ми тут сидимо і сперечаємося, замість того, щоб поїхати до ботанічного саду і подивитися на цю волошкову квітозавриху?

– Яка практична думка! – здивовано обізвався Хитренко.

– І то правда! Ура, ура… – погодились із нею інші, – до ботанічного саду!

Коли ж науковці вибралися на вулицю, була майже четверта година ночі й на асфальт перед Академією впали крупні краплі дощу.

– Здається, злива починається. Куди за такої погоди їхати? – сказав професор Ікс.

– Ну так, нерозумно! – нарешті погодився з ним Ігрек.

– А й справді! – підтримав колег Зет. – Вже спати час. Завтра зранку прийдемо у ботсад і подивимося, як виглядає ця Клумба, заодно подумаємо, що з нею робити.

– Проте підривників і пожежний катер неодмінно треба викликати! Всі згодні? – Хитренко грізно оглянув професуру. Заперечень не було. – Тож завтра о дев’ятій чекаю на всіх у ботанічному саду. На добраніч, панове!

Ледве встигли казкові науковці розбігтися по домівках, як нічний Київ накрила тепла травнева злива.

Глава 9
Нічні дива

За півтори години безперервної роботи підкоп завдовжки сто метрів був майже готовий. Працювали весело і дружно. Малеча набирала землю лопатками у відерця і виносила нагору, а старші діти трамбували її на клумбах.

Тим часом Дудка готувався до сеансу музичної терапії. На педальному «Запорожці» професора він з’їздив додому і привіз звідти комп’ютер, ді-джейський пульт, електронний синтезатор, вертушку для вінілових дисків, вісім колонок та купу всілякого причандалля, шнурків, кабелів і розеток.

Нашвидкуруч підключивши апаратуру в професорському будиночку, Дудка заходився творити черговий музичний шедевр під назвою «Пробудження квітозавра».

Над своїм грандіозним задумом він працював увесь той час, поки діти готували підкоп. І коли захеканий Чудлик увірвався до будиночка з криком: «Ходімо мерщій! До печери залишилося менше метра!», Дудка, натиснувши на комп’ютері кнопку «Зберегти», озвався: «Я готовий».

Трохи пригнувшись, вони бігли довгим тунелем, освітленим новорічними гірляндами, що дуже доречно знайшлися на горищі.

У кінці підкопу професор зупинився і приклав палець до вуст: «тш-ш-ш-ш!». Запала тиша, у якій, майже не приглушене тонким шаром ґрунту, виразно чулося мирне сопіння волошкової квітозаврихи.

– Я хочу з тобою порадитися, друже, – пошепки звернувся Чудлик до ді-джея. – Чи відпускати нам дітей додому, чи нехай будять Клумбу разом із нами?

– Вау, професор, звісно, хай бу-бу-будять разом із нами! Це бу-буде для них найкращою винагородою за їхню титанічну працю. Зараз о пів на четверту. Обіцяю, що о шостій всі будуть у ліжках.

– Але вони такі замурзані…

– То ви попросіть травневу ніч, щоб вона викупала їх теплим дощем.

– Чи послухає вона мене вдруге? – засумнівався професор.

– А ви спробуйте!

Ніч, зручно вмостившись на київських пагорбах, перебувала у глибокій задумі. Вона ніяк не могла зрозуміти: чому саме в травні у неї так мало часу, щоб погостювати у цьому чудовому старовинному місті. Взимку ж, коли на вулиці лютують морози, а люди сидять по домівках, вона господарює більшу частину доби. Несправедливо!

Від цих невеселих думок її відволік чийсь голос, що долинав ізнизу. То Чудлик знову звертався до неї.

Конец ознакомительного фрагмента.