– Два мільйони? Та ти з глузду з'їхав! Я не витрачу жодного су зверху тієї суми, про яку ми домовлялися. Вона вже надійшла на твій рахунок у банку. Найбільше, на що ти можеш ще розраховувати, – це сто п'ятдесят тисяч, які я приготував для тебе готівкою. Знаючи за твою жадібність та любов до грошей, я подбав заздалегідь.

Граф підвівся з-за столу й, підійшовши до прихованого за картиною сейфу, набрав код на панелі електронного замка.

Рух відвідувача був блискавичним. Кілька крапель з синього флакона, умить розчинилися у вмісті келиха графа. Бажаючи приховати своє хвилювання, чоловік відвернувся та почав розглядати картину, закріплену на протилежній стіні.

– Ось, тримай! – граф кинув на стіл кілька пачок грошових купюр у банківському пакуванні. – Тут сто п'ятдесят сім тисяч. Це гідна винагорода за твої труди. Тобі вистачить на твоїх повій та на відкриття власної справи. Але ж ти не збираєшся застосовувати свої знання на ділі? Чи не так? Тобі до вподоби робота на будь-кого, але не на себе. Ті твої писульки, які ти мені час від часу підсовуєш, нікуди не годяться. Якщо ти вкладеш у них гроші, то неодмінно прогориш. Ніхто не стане друкувати ці книги, ніхто не стане їх купувати, а тим паче – читати. Та й книгами їх можна назвати через силу, – граф однією рукою взяв зі столу келих, а іншою – стилет.

Граючи лезом, що виблискувало у полум'ї каміна, він пригубив коньяк й зневажливо озирнувся на свого гостя.

– Хапай гроші та забирайся геть з мого дому. Я не бажаю більше бачити твоє обличчя! – граф допив коньяк і, поставивши келих на стіл, підкурив сигару від вогню золотої запальнички.

– Добре. Я візьму ці гроші. Але ви помиляєтеся, вважаючи, що я на цьому заспокоюсь! В недалекому майбутньому я отримаю набагато більше грошей! Вам не варто настільки зневажливо ставитися до мене! Можливо, я б змирився з вашою оцінкою моїх ділових якостей, але мою творчість ви не маєте права засуджувати! Ви той, хто в своєму житті не написали й пари римованих рядків, не кажучи вже за прозу. Ви живете в відблисках слави цієї талановитої дівки, яку підібрали на смітнику й використовуєте замість повії, не бажаючи мати від неї дітей! Як ви можете мене засуджувати?

– Що це з тобою коїться? Відколи ти почав розмовляти зі мною в такому тоні? Куди поділася твоя плебейська подяка та схилена голова? – граф здивовано поглянув на свого відвідувача.

– Ваш швидкий відхід з життя дає мені це право. Я хочу, щоб ви й на тому світі страждали від запитань, які щойно мені поставили! Горіти вам у пеклі. Ви, хто безсоромно використовував мою матір для досягнення своєї мети. Ви, хто потім кинув її безпорадну та хвору. Ви, хто тікав від мене, як від прокаженого, жодного разу в житті не надавши мені допомогу за своїм власним бажанням. Кожного разу ви змушували мене вимолювати у вас крихти, отримуючи насолоду від мого приниження. Отже зараз батьку, ви отримаєте гідну розплату за всі свої гріхи! – чоловік різко вимовляв слова, наче кидаючи їх в обличчя співрозмовника.

Але зовні, під час своєї промови, він виглядав зовсім спокійним, стоячи біля старовинного бюро червоного дерева й тримаючи руки в кишенях штанів.

– Що за маячню ти верзеш про мою швидку кончину? Ти збираєшся мене вбити? Не сміши! У тебе навіть не вистачило б духу зарізати курча, опинися ти на безлюдному острові, – граф допив коньяк та, взявши кришталевий прямокутний декантер, хлюпнув коньяк у келих. – І про яке приниження ти базікаєш? Адже ти сам поставив себе в таке становище, коли прийшов до мене в перший раз, немов жебрак, з простягнутою рукою. Я міг би дати тобі набагато більше. Можливо, узяв би тебе до свого бізнесу. Але твій жалюгідний вигляд, твоє приниження переді мною, та, особливо, перед грошима, які ти обожнюєш, зіграли з тобою злий жарт. Ти мав намір розжалобити мене, але викликав лише огиду. А тепер скажи, що я не правий?

– Я не розумію, та й не маю ані найменшого наміру читати ваші думки, але своє ви вже отримали. І мені не потрібно стріляти в вас або різати вам горлянку. Один з улюблених засобів Борджіа вже почав свою дію.

– Що ти кажеш? Який засіб? До чого тут Борджіа? Господи, ти що – отруїв мене? Жалюгідний слимак! Зізнайся, ти це зробив? Як? Коли?

Граф схопився рукою за комір сорочки. Відчув, як немов би дужа рука стиснула горлянку, не пускаючи повітря у легені. Серце метушливо сіпалося у грудях, женучи потоки крові судинами, які раптово почали звужуватися.

– Кілька хвилин тому, доки ви лазили до сейфа за своєю подачкою, – посміхнувся гість. – Все скінчено. Я заберу стилети, продам – і мені вистачить грошей до кінця днів, та ще й моїм нащадкам на кілька поколінь, – посміхнувшись, чоловік допив коньяк й пильно подивився на графа.

– Йолоп! Ти не зможеш їх продати. Тобі ніхто не заплатить й рваного франка. Всі знають, що тепер стилети в мене. Виникнуть запитання – і ти закінчиш свої дні у буцегарні, сконаєш за ґратами, маленький мерзотник, – сили залишили графа, тому він був змушений сісти в напівкрісло, впершись ліктями об стіл.

– Не брешіть. Ніхто нічого не знає за стилети, окрім посередника. У тому числі й ваша дружина. Ви ж настільки жадібні та боягузливі, що навіть їй нічого не розповіли. А з посередником я домовлюся. Зауважте, адже я міг не казати вам, що виконав ваше доручення, а просто привласнити гроші, які ви дали на придбання колекції.

– Присвоїти гроші? Що ти хочеш цим сказати? – обличчя графа спотворила гримаса болю.

– Пан Штофман помер, так само, як і ви зараз – в страшенних муках, розрахувавшись за гріхи свого батька. Я не дав йому ані єдиного пфеніга. Тепер кажу про це вам, щоб ви у повній мірі відчули, як це – бути ошуканим та розчавленим, – посміхнувся гість.

– Та хто ти такий, щоб засуджувати людей за їхні гріхи? Хто дав тобі право виносити вирок та виконувати його?

– Ви, батьку. Я ваш гідний син. І завдяки вашій промові я змінив рішення. Ви образили мене, тож зараз потрібно відповісти. Коли ви залишите цей світ, я дістануся до вашої дружини та спадкоємця. Своєю жадібністю ви підписали їм смертний вирок! Потім проста процедура – експертиза ДНК, і я повновладний власник ваших статків та цього маєтку. Все це буде моїм! І цей кабінет теж. Я станцюю на вашій могилі! Чудова розплата за приниження жінки й маленької дитини. Чи не так, графе?

– Бастард! Жалюгідний виродок. Господи, ну чому твоя мати не послухала мене й не зробила аборт? Навіщо вона народила таке чудовисько, як ти? – чоловік доклав руки до живота й, зігнувшись, скрутився від нападу болю, який пронизував його тіло.

– Щоб ви мали змогу розрахуватися за свої гріхи, батьку. Прощавайте. Легкої вам кончини, – чоловік підвівся зі стільця та згорнув чохол зі стилетами. Взявши зі столу пачки купюр, склав все до елегантного стильного наплічника. Накинувши на плече лямку, він підійшов до вікна, відкрив стулку. Ставши на підвіконня, гість ступив однією ногою на щаблю алюмінієвої драбини, заздалегідь приставленої ним до карниза. Перевіривши сходи на міцність, чоловік востаннє поглянув на графа, що конав від судом, і залишив кабінет, прикривши ззовні стулки вікна.

Діставшись до землі, чоловік, піднявши комір пальта, вкриваючи обличчя від холодних струменів дощу, прибрав драбину від муру, склав її й повернув на місце – під навісом господарської прибудови. Потім набравши цеберко води з високої дерев'яної діжки, що стояла під водостічною трубою, він повернувся до стіни, де раніше стояла драбина. Прибравши свої сліди на землі, він вилив на це місце води з цеберка, та кинув його в кущі. Швидкими кроками чоловік попрямував у бік лісу, який темнів на тлі темно-сірих хмар, що вкрили нічне небо.

Опинившись на узліссі, він попрямував до самотнього будиночка. Діставши з кишені ключ, чоловік вставив його до замкової щілини. Але не встигла його рука зробити й пів оберту, як ззаду пролунав хрипкий голос.

– Нарешті ти попався, мерзотник! Я тебе зараз гарненько оброблю, щоб тобі не кортіло красти мій сидр та кальвадос. Ти що ж гадав, старий Валіньї зовсім з розуму вижив й не помітить, як хтось прикладається до його пляшок? Нумо. Хутко обертайся до мене! Дай я роздивлюсь твою мерзенну пику!

Літній чоловік проказав це й закашлявся, а потім висвітив силует непроханого гостя променем переносного ліхтаря.

– О! Так це ти, маленький мерзотник. А я то думав, хто до мене унадився? Тепер мені все зрозуміло! Що це ти там притягнув? Я бачив у бінокль, як ти вилазив з вікна графського кабінету. Знову якісь капості готуєш? – Валіньї знову закашлявся. – От вже чортова застуда, навіть глінтвейн її не бере. Відкривай двері раз прийшов – подивимося на твою здобич.

Чоловік, що стояв біля дверей, не поворухнувся.

– Хутко відкривай, я тобі кажу, а то пальну зараз у спину з обріза – й ніхто мені нічого не зробить. Потім розповім, що злодія впіймав, – Валіньї ступив ближче й упер у спину гостя обріз вертикальної двостволки.

Виконуючи наказ, відвідувач відімкнув двері й ступив усередину. Валіньї пішов слідом, але не встиг навіть увімкнути світло, як раптово отримав удар по голові дубовим табуретом, який він сам же і вистругав зі стовбура старого дерева. Охнувши, старий осів на підлогу, втративши свідомість.