Назагал діяльність французького флоту в перші місяці війни була дуже інтенсивною. З 3 вересня 1939 р. до 25 червня 1940 р. його кораблі забезпечили проведення 175 конвоїв у складі 1437 суден. Зрозуміло, що більшість з них йшла атлантичними маршрутами, але значна частина – через Середземне море. Водні шляхи Середземного моря служили також для перекидання військ з північно-африканських колоній. Часто такі перевезення здійснювали бойові кораблі – більш швидкісні порівняно з цивільними суднами. Наприклад, легкий крейсер «Прімоге» 7 березня 1940 р. в Орані прийняв на облавок бійців 10-го полку марокканських стрільців, а вже за два дні висадив їх у Тулоні.

Позиція Італії щодо вступу у війну лишалась невизначеною. У дискусії між Б. Муссоліні та начальником Генерального штабу маршалом П’єтро Бадольо фігурувала друга половина 1941 р. як час, коли Італія та її збройні сили будуть готові до вступу у війну. Тобто італійське військово-політичне керівництво розглядало нейтралітет на початку війни лише як паузу, яка дала б змогу краще підготуватись до бойових дій і обрати зручний момент для вступу у війну.

Французьке командування чудово розуміло непевність позиції Італії, небезпідставно побоюючись «удару в спину». Тому у квітні 1940 р. воно перевело на Середземне море (до бази Мерс-ель-Кебір поблизу Орана) найновіші боєздатні лінкори «Дюнкерк» і «Страсбург». Поява цих потужних кораблів нейтралізувала можливу загрозу з боку італійського флоту. Крім того, це дало змогу перевести старі лінкори «Бретань», «Лоррен» і «Прованс» під командуванням віце-адмірала Рене Годфруа до Александрії. Проте за кілька днів «Бретань» і «Прованс» повернулись до Мерс-ель-Кебір, де й зоставались до виходу Франції з війни. Натомість у травні до Александрії прибув легкий крейсер «Дюге Труен». Сили віце-адмірала Годфруа становили французьку ескадру східної частини Середземного моря («з’єднання Х»). Поява цих кораблів у британській базі не лише демонструвало співпрацю обох союзників – воно стало суттєвою підтримкою для досить невеликого в той час з’єднання британського флоту в Александрії.

Квітень і травень 1940 р. для французького флоту на Середземному морі був часом рутинної патрульної та конвойної служби. Як і в попередні місяці війни, він демонстрував значно більшу активність, ніж британський флот – останній зосереджував свої основні зусилля в Атлантиці. Супроводжуючи конвої в західній частині Середземномор’я, французькі моряки зі зростаючим занепокоєнням спостерігали фактичну мобілізацію італійського флоту. Останній повільно, але систематично підвищував свою бойову готовність, зосереджуючи свої корабельні з’єднання у ключових портах. Ще 12 квітня Муссоліні віддав наказ про підготовку флоту до війни. Згодом Італія оголосила 12-мильну смугу вздовж узбереж Італії, Албанії та Лівії «небезпечною» для іноземних суден. За кілька днів було заявлено, що усі держави повинні розглядати води Сицилійської протоки як заміновані, а суднам слід користуватись безпечною Мессінською протокою. Слова не розходились зі справами: у Сицилійську протоку вийшли мінні загороджувачі, які під прикриттям крейсерів та есмінців почали ставити міни між Сицилією та Тунісом. Зрозуміло, що ці дії не могли лишитись непоміченими Францією і Великобританією, але вони ніяк не відреагували.

Міни на палубі одного з італійських крейсерів

Крім західної частини Середземного моря, Італія посилювала свою присутність і в східній – у районі архіпелагу Додеканес. Чисельність дислокованих тут військ була доведена до 22 тис. осіб. Враховуючи складність сполучення з цим віддаленим районом у разі початку війни, італійці зосередили тут запаси, яких вистачило б на шість місяців автономного функціонування (щоправда, палива вдалось накопичити тільки на два місяці). Ще однією важливою проблемою для Італії було утримання морської комунікації зі своїми володіннями на берегах Червоного моря. Однак проблема ця не мала легкого вирішення: єдиний шлях пролягав через Суецький канал, контрольований Великобританією. У разі вступу Італії у війну на боці Німеччини цей шлях одразу був би закритий для італійських суден, а єдиним способом розблокувати його був би наступ сухопутних військ з боку Лівії.

Вступ Італії у війну був лише питанням часу. Пришвидшила його поразка Франції. У червні 1940 р. Італія ще не завершила своїх воєнних приготувань: запаси стратегічних матеріалів і сировини були надто малі, не вистачало сучасних танків, а процес модернізації авіації тільки розпочався. Однак можливість територіальних набутків коштом Франції була надто цінна, щоб далі відкладати вступ у війну. Муссоліні казав: «Щоб брати участь в мирі, нам потрібно взяти участь у війні». «Ми потребуємо, – заявив він у розмові з П. Бадольо, – кількох тисяч загиблих, щоб брати участь в мирній конференції як переможці».

Якою ж мала бути війна у баченні італійського керівництва? Адмірал Анджело Ячіно згадував: «Стратегічна директива була короткою: оборона на суходолі й у повітрі на усіх кордонах, крім Ефіопії, на морі ж наступ до межі наших можливостей». Тобто, саме флот трактувався як головна наступальна сила, сухопутні війська й авіація мали лише забезпечувати його дії. Цілі були визначені просто й однозначно, але з реалізацією їх могли виникнути проблеми – італійський флот не мав жодної переваги над флотами противників (французьким та британським). Незважаючи на це, Італія неухильно йшла до війни. 7 червня усім італійським торговим суднам було наказано повернутись до власних портів, а якщо це було неможливо – якомога швидше йти у нейтральні порти. Рішення це було запізніле – 218 суден (загалом 1,2 млн. брт^[2] – близько третини усього тоннажу італійського торговельного флоту) були інтерновані в нейтральних портах. Це означало втрату сотень суден, які були б зовсім не зайвими для постачання італійських військ у Північній Африці. Війна була для дуче шансом здобути для Італії гідне (у його баченні) місце у світі, побудувавши імперію на кшталт Римської. Однак ця гігантоманія не мала нічого спільного з реальними можливостями італійської держави. Якщо Франція на той час була вже фактично переможена, й Італія могла розраховувати на участь у її поділі, то Великобританія ще зберігала значний воєнний потенціал, особливо на морі.

10 червня 1940 р. Італія вступила у війну. Відповідний акт оголосив сам Б. Муссоліні з балкона Палаццо Венеція в Римі, в присутності десятків тисяч італійців, які з ентузіазмом вітали цю подію. Ніхто тоді не сподівався, до яких наслідків це призведе. За висловом Філіппа Форо, знаного дослідника історії фашистської Італії, «оголошуючи війну Франції та Великобританії 10 червня 1940 р. Муссоліні сподівався досягти значних успіхів за невелику ціну. Розраховуючи вести війну паралельно з війною, яку вела Німеччина, він сподівався досягти стратегічної мети – перетворити Італію на велику державу в басейні Середземного моря». Сам Муссоліні у зверненні до італійців формулював мету так: «Беремось до зброї, щоб після розв’язання проблем наших сухопутних кордонів, розв’язати також проблеми наших кордонів на морі». Наскільки складним було це завдання, і як небагато спільного воно мало з реальністю, свідчить хоча б такий факт: станом на 1 липня 1940 р. запаси нафти в Італії становили 1,67 млн тонн. Цього мало б вистачити флотові на півтора року війни – але що робити далі, ніхто не знав. Незрозуміло було, якими шляхами поповнювати витрачені запаси, – просто Муссоліні не думав, що війна затягнеться. Ще однією потенційною проблемою, яку не усвідомлював дуче, було досить прохолодне ставлення до нього з боку офіцерів флоту. У середовищі останніх дуже сильними були монархічні настрої, а сам король Віктор Еммануїл ІІІ розглядав флот як основну свою опору. Сприйняття королем фашизму поширювалось і на флотських офіцерів, які в переважній більшості не були фанатиками дуче. Серед офіцерського корпусу військово-морських сил вважалось, що Муссоліні погано орієнтується у потребах флоту і не повинен втручатись в управління ним. Така позиція в тоталітарній державі часто провадила до паралічу рішень, ба, навіть своєрідного «італійського страйку» при ухваленні конкретних рішень – не тільки в мирний час, але й під час війни.

Адмірал Ендрю Каннінгем

На момент вступу Італії у війну на Середземному морі були зосереджені значні сили французького флоту. Найпотужніше з’єднання під командуванням Марселя Женсуля знаходилось в Мерс-ель-Кебірі. Воно складалось з чотирьох лінкорів, трьох легких крейсерів, 11 есмінців та чотирьох підводних човнів. У Тулоні перебувало з’єднання віце-адмірала Дюпла (чотири важкі крейсери, вісім есмінців, п’ять підводних човнів). Крім того, загони кораблів перебували в Алжирі (три легкі крейсери, чотири есмінці), Бізерті (три есмінці та 13 субмарин), Бейруті (три важкі й один легкий крейсери, три есмінці, два підводні човни) та Александрії (лінкор і три субмарини). В Александрії знаходились і основні сили британського Середземноморського флоту під командуванням адмірала Ендрю Каннінгема: три лінкори, авіаносець, шість легких крейсерів, 16 есмінців і десять підводних човнів. Гібралтарське з’єднання було трохи слабшим (два лінкори, легкий крейсер і 13 есмінців).

Готуючись до війни, командування ВМС Італії зосередило головні сили флоту у трьох з’єднаннях. Найпотужніше з них (очолюване Ініго Кампіоні) базувалось в Таранто і складалось з чотирьох лінкорів, трьох важких і п’яти легких крейсерів, 20 есмінців, восьми міноносців і 22 підводних човнів. Саме ці кораблі мали стати до бою з головними силами британського Середземноморського флоту. Від ефективності дій з’єднання Кампіоні значною мірою залежало завоювання панування на театрі воєнних дій.

У Палермо на Сицилії базувалась ескадра віце-адмірала Карло Каттанео (чотири важкі і три легкі крейсери, 16 есмінців, вісім міноносців, десять субмарин). Нарешті, третє велике з’єднання – ескадра під командуванням віце-адмірала Ріккардо Палладіні – базувалось в Неаполі. Воно налічувало чотири легкі крейсери, чотири есмінці, 14 міноносців і 11 підводних човнів.

Усі три з’єднання базувались в південній частині Італії, в добре захищених базах, і могли легко маневрувати між східною і західною частинами Середземного моря. У Спеції знаходився четвертий загін, очолюваний контр-адміралом Аімоне ді Савойя-Аоста (один лінкор, чотири есмінці, 13 міноносців і 18 підводних човнів). Ці сили, спільно з вісьмома міноносцями і 18 субмаринами, які базувались в Кальярі (о. Сардинія) мали оперувати на французьких і британських комунікаціях та охороняти власне узбережжя. Зовсім невеликі сили призначались для дій в Адріатиці – шість міноносців і чотири підводні човни, основною базою яких була Венеція.

Кілька загонів кораблів було розміщено в італійських колоніях. На острові Лерос знаходились чотири есмінці та вісім субмарин. Спільно із силами, дислокованими в Тобруку (вісім есмінців, дев’ять підводних човнів) вони мали максимально утруднити британцям використання бази в Александрії. Нарешті, в Червоному морі знаходились сім есмінців, два міноносці, чотири канонірські човни та вісім підводних човнів. Ці сили створювали серйозну потенційну загрозу для суден, що рухались через Суецький канал.

Командний склад італійських ескадр був добре підготовленим, адмірали досконало знали можливості своїх кораблів та їхніх екіпажів. Формально вони користувались повною самостійністю в питаннях керівництва своїми з’єднаннями, але насправді кожна більш-менш значна операція, кожен вихід великих кораблів у море мусили узгоджуватись з вищим командуванням. Це суттєво обмежувало ініціативу італійських адміралів, які менше боялись ворога, аніж негативної оцінки своїх дій з боку командування. Противники італійців, насамперед британці, значно більше довіряли своїм адміралам. Тому британські командувачі охочіше вступали в бій, не боялись ризикувати і, як наслідок, неодноразово завдавали поразки італійському флотові.

Вже на початку бойових дій далеко не кожен італійський офіцер був переконаний в можливості Італії перемогти у війні. Скажімо, адмірал Д. Каваньярі у своїх доповідях військово-політичному керівництву країни завжди наголошував, що Італія має невигідне географічне розташування, яке робить її вразливою від атак ворожих флотів як зі сходу, так і з заходу. Він вважав, що навіть спроба утримати під контролем хоча б центральну частину Середземного моря обов’язково призведе до зіткнення з головними силами Великобританії та Франції. Це означатиме неминучі значні втрати для італійського флоту. Однак думка Каваньярі не була взята до уваги.

Союзники формально поділили зони відповідальності у Середземному морі. Східна частина перебувала під контролем адмірала Е. Каннінгема, якому підпорядковувались не лише британські, але й французькі кораблі, що перебували у цій акваторії. У західній частині функції командувача виконував французький адмірал Жан-П’єр Естева. Усі спірні питання союзники мали вирішувати консенсусом, що, зрозуміло, могло призвести до затягування процесу ухвалення рішень та затримки з віддачею відповідних наказів. Однак така система реально працювала лише з вересня 1939 р. до середини червня 1940 р., а справжнім випробуванням для неї став тільки дуже короткий період між вступом Італії у війну та капітуляцією Франції.

Сумарні британські й французькі морські сили на Середземноморському ТВД на момент початку тут бойових дій були приблизно рівними італійським. Однак можливості британської промисловості (навіть без врахування французької) суттєво перевищували італійський потенціал. Незважаючи на зусилля, вжиті фашистським урядом у 1930-х роках, подолати цей дисбаланс не вдалось.

Вступ у війну Італії означав фактичний початок дій на Середземному морі. Як вже зазначалось, завданням французького флоту був контроль західної частини моря. Задля цього французькі сили були поділені на три з’єднання: 2-гу ескадру в Тулоні, 3-тю в Мерс-ель-Кебірі (Оран) і окремий дивізіон крейсерів в Алжирі. Підтримували їх британські кораблі, які базувались у Гібралтарі.

Незважаючи на наявність на Середземноморському ТВД досить значних і боєздатних сил, французьке командування в перші дні після вступу Італії у війну не вдавалось до жодних наступальних дій. Зрештою, пасивність ВМС Франції не була новиною – вона спостерігалась від самого початку Другої світової війни. Італійський флот теж, здебільшого, вдавався до оборонних дій, головними з яких були постановки мінних загороджень задля убезпечення власних комунікаційних ліній. В ніч на 10 червня есмінці «Ланчієре» і «Коррацієре» та міноносці «Поллюче» і «Каліпсо» під прикриттям легких крейсерів виставили 438 мін між островом Лампедуза й узбережжям Тунісу. Ще 640 мін виставили мінні загороджувачі «Буккарі» і «Сцилла» між островами Пантеллерія і Сицилія. В ніч на 12 червня італійці виставили 800 мін, завершивши блокування Сицилійської протоки. Наступними місяцями італійський флот продовжував мінно-загороджувальні операції – головним чином, у районі Мальти.

Якщо надводні сили італійського флоту в перші дні війни провадили головно оборонні дії, то підводні розгортались для наступальних операцій. Відповідний план під позначенням «8тер» був ухвалений ще 25 травня 1940 р., однак реалізували його у більш «ощадному» варіанті – зокрема, відмовились від тієї його частини, яка передбачала прорив чотирьох субмарин у води Атлантики через Гібралтарську протоку. Загалом у море в перші дні війни вийшло 63 підводні човни. До французького Лазурного берега скерували підводні човни «Венієро», «Негеллі», «Гондар», «Фієрамоска» і «Моченіго». До берегів Корсики вийшли чотири субмарини типу «Н», а в районі порту Бастія підводний човен «Перла» 13 червня поставив загородження з 32-х мін. Низка субмарин розпочали бойове патрулювання на морських трасах між Францією та її північно-африканськими колоніями. Кілька човнів (головним чином, старих типів) патрулювали на підходах до власних баз. У район Мальти був скерований лише один підводний човен – італійське командування, вочевидь, не вважало, що ця британська база буде активно використовуватись. Натомість 22 субмарини зайняли позиції у західній частині ТВД: поблизу островів Крит і Родос, на підходах до Александрії та у Егейському морі. Підводний човен «П’єтро Мікка» в ніч на 12 червня виставив 20 мін на північний схід від Александрії. Ще 40 мін у цьому районі італійські субмарини виставили наступної ночі, але британці швидко виявили і знешкодили ці загородження.

11 червня перші розвідувальні польоти над французькими військово-морськими базами здійснила італійська авіація. 13 червня Тулон зазнав першого бомбардування, здійсненого 13-м бомбардувальним полком. З 28 двомоторних літаків «Фіат» BR.20M, які брали участь у цій операції, була втрачена одна машина. Жодних суттєвих ушкоджень французькій військово-морській базі завдати не вдалось. Ще раніше, 11 червня, зазнала першого нальоту Мальта. 55 тримоторних бомбардувальників «Савойя» SM.79 кількома хвилями з’явились над найбільшим містом і портом острова – Валеттою. Нечисленні британські винищувачі не змогли протидіяти нальотові, але суттєвих руйнувань цей удар теж не спричинив. Наступні нальоти на Мальту призвели до ушкодження кількох кораблів і суден (наприклад, 17 червня – есмінця «Даймонд»). В ніч на 17 червня італійські бомбардувальники також з’явились над військовими об’єктами на Корсиці та морською базою в Бізерті. Загалом же ефективність дій авіації в перші тижні війни виявилась неочікувано низькою. Нальоти французьких бомбардувальників на Геную, Кальярі, Палермо чи італійських на Мальту, Марсель, Тулон, Бізерту не призводили до якихось значних руйнувань. З іншого боку, винищувальна авіація обох сторін була вкрай пасивною і не змогла протидіяти цим нальотам.